Як у містечку Котячому рака топили
За давніх часів не було в містечку Котячому свого кравця, і люди носили шити одежу аж у сусіднє місто. Дуже їм було прикро, що стільки доводиться бити ноги до майстра, та ще й перед Великоднем, коли в усіх свято, а сусіди-городяни глузують з них, що живуть вони наче в лісовій глушині.
Якось один чоловік на ймення Матєй ішов з Котячого до кума в гості і раптом побачив за містом, у болоті при річечці, дивного звіра з ножицями. То був рак, але Матєй ніколи його не бачив і подумав, що це і є кравець. Укинув він рака в торбину, повернув назад у Котяче і побіг прямісінько до бурмистра, щоб той звелів скликати раду. Бо він, мовляв, приніс важливу звістку.
Зійшлися пани радники, і Матєй розповів їм, що знайшов майстра, який буде тепер кроїти крам і шити всім одежу. Пан бурмистр прорік, що варто було б щось пообіцяти кравцеві, ну хоч би дров на зиму, щоб він лишився в місті і старанно працював. Пани радники на це пристали.
Новина враз розлетілася по всіх усюдах, і все місто раділо, що мають тепер свого кравця. Було це якраз перед Великоднем, матері вже понакуповували дочкам тонкого полотна і смугастого льону, пані бурмистерка приготувала своїй доні шовку на плаття, і всі чекали тільки на кравця.
У корчмі на великому столі розклали матерію, Матєй приніс рака, посадив посеред столу і порадив усім вийти, щоб не заважати пану майстрові. Хай працює собі, як уміє.
Коли проминула якась година, пані бурмистерка зазирнула нишком у корчму, бо думала, що кравець уже щось покроїв. Глянула вона на стіл і вмить вибігла вся у сльозах, почала ламати руки і гукати сусідок, щоб мерщій бігли подивитись, що там робиться. Усе полотно, і весь льон, і навіть шовк було подерто на клапті! Матері голосили, що їм пороблена така шкода, дочки рюмсали, що не матимуть на свято нових сукенок і не зможуть піти на музики. Тоді бурмистер скликав раду, пани радники добряче вилаяли кравця-невдаху і почали сушити голови, яку йому присудити кару.
Матєй теж прийшов на раду і сказав панам радникам, що знає, як треба діяти.
— Буде, мабуть, найкраще, коли пригрозити шахраєві, що ми його втопимо. Нехай нас не дурить! От побачите, що він одразу вгамується і, може, щось іще пошиє.
Пан бурмистр і радники погодилися з Матєєм, нічний сторож приніс цебро води, і Матєй кинув туди рака.
Усі думали, що кравець схоче вилізти з цебра, але ракові було добре у воді, він весело хлюпотів хвостом і щосили стриг клішнями. Усі чекали, що скаже Матєй, бо знали, що він страх який розумний. Матєй одразу ж придумав, що робити:
— Бачте, як тут міленько для пана майстра!? Треба, щоб водички було більше і щоб глибина була добряча. Ну постривай, пико твоя шахрайська, кинемо тебе на глибоке, там тобі буде досить водички!
Поклав він рака в торбину, виніс на узлісся, де була ковбаня у річці, розв'язав торбину, і промовив:
— Шануйся! Востаннє тобі кажу!
Але рак-неборак нічого не сказав, тому Матєй розгнівався, витрусив торбину, і рак — бульк! — вже був у воді. У ковбані було йому, як удома, плюскався він на волі, крутився на всі боки, і городяни реготали, аж за боки бралися.
— Бач, бач, нікчемо, допекло тобі! Ото як постелив, так і ліг! Тут тобі й квит!
І так вони галасували, що рак нарешті пірнув під воду і сховався в норі при березі.
У цей час ішов ненароком повз місто якийсь мельничук. Побачив він, що біля ковбані на річці повно людей, підійшов ближче, щоб подивитись, і запитав:
— А що воно тут діється, люди добрі? Може, раків, ловите?
— Де пак, голубе! Це ми кравця топимо за те, що спартачив нам увесь крам!
Мельничук мерщій побіг до млина, мов із гарячим пирогом за пазухою, і розповів там, що бачив і чув. Дізнались про це в князівському замку і звеліли розслідувати, кого це в Котячому втопили. А як дізналися люди, що там було, то розлетілась новина по всіх околицях, і весь той край реготав, що в містечку Котячому хотіли рака втопити.
