Відмінності між версіями «Блакитне світло»
Bogdan (обговорення | внесок) (Створена сторінка: Жив собі солдат. Довго й вірно служив він своему королю, та коли війна скінчилася і він, ув...) |
Bogdan (обговорення | внесок) |
||
Рядок 135: | Рядок 135: | ||
{{Шаблон:Німецькі народні казки (Веселка,1982)}} | {{Шаблон:Німецькі народні казки (Веселка,1982)}} | ||
+ | |||
+ | {{Шаблон:Німецькі казки українською мовою}} |
Версія за 06:48, 8 вересня 2013
Жив собі солдат. Довго й вірно служив він своему королю, та коли війна скінчилася і він, увесь ізране-ний, не міг далі служити, король сказав йому:
— Іди собі додому, ти мені більше не потрібний. Платити я тобі не буду. Гроші у мене отримує той, хто мені за них служить.
І солдат пішов, думаючи тяжку думу: як заробити собі на шматок хліба?
Йшов він цілий день, а надвечір прийшов до лісу.
Коли вже зовсім смерклось, він побачив світло й попростував туди, а там стояла хатина, де жила відьма.
— Пусти мене переночувати і дай трохи пити й їсти,— сказав солдат до неї,— бо я зовсім охляв.
— Он чого забажав! — вигукнула відьма. — Хто ж це годуватиме втеклого вояку? А проте я буду милостива і впущу тебе, коли зробиш те, чого я зажадаю.
— А чого ж ти жадаєш? — спитав солдат.
— Ну ось завтра вранці скопаєш мені город.
Солдат погодився і другого дня ревно копав цілий день, але до вечора не зміг усього скопати.
— Я вже бачу, що всього не скопаєш сьогодні. Ночуй іще одну ніч, а завтра нарубаєш і наколеш мені віз дров.
Другого дня солдат зробив цю роботу, а ввечері відьма звеліла йому залишитись іще на одну ніч.
— Завтра ти повинен зробити мені ще одну дрібну роботу: он там за хатою є старий безводний колодязь, туди впав мій каганчик, що світиться блакитним світлом і не гасне, от ти мені й дістанеш його.
Вранці повела його стара до колодязя і спустила в колодязь на дно. Солдат знайшов блакитне світло і подав знак відьмі, щоб піднімала короб. Вона потягла за мотузку, та коли короб уже піднявся мало не до самого верху, простягла руку вниз і хотіла взяти блакитне світло.
— Ні,— сказав солдат, здогадавшись про її лихий намір,— я тобі віддам світло тоді, як ступлю обома ногами на тверду землю.
Відьма страх як розлютилася, пустила мотузку й пішла геть, а солдат так і гепнув на дно колодязя. Правда, дно було вогке і м'яке, тому він не забився, і блакитне світло не погасло, та що з того? Солдат добре бачив, що смерті не минути. Трохи посидів, дуже засмучений, потім знічев'я лапнув за кишеню і намацав люльку — в ній ще було трохи тютюну.
«Це буде моя остання втіха»,— подумав він, припалив люльку від блакитного світла і пустив з рота дим. Коли того диму стало повно в колодязі, раптом з'явився перед солдатом маленький чорний чоловічок і спитав:
— Що накажеш, мій володарю?
— А що я тобі можу наказувати? — відповів солдат у великому подиві.
— Я мушу все робити, що ти забажаєш,— сказав чоловічок.
— Тоді гаразд,— мовив солдат.— Найперше допоможи мені вилізти з цього колодязя.
Чоловічок узяв його за руку й повів підземним ходом, але не забув прихопити блакитне світло. Дорогою він показав солдатові скарби, що їх нагромадила там відьма, і солдат набрав собі золота й інших коштовностей стільки, скільки міг піднести.
Вийшовши на денне світло, солдат сказав чоловічкові:
— А тепер іди зв'яжи стару відьму і відведи її на суд.
Невдовзі відьма, нестямно завиваючи, вихором промчала повз нього на дикому коті. За мить повернувся чоловічок і доповів:
— Усе виконано, володарю. Відьма вже висить на шибениці. Що робити далі?
— Поки що нічого,— відповів солдат.— Можеш іти додому. Тільки з'явись негайно, як покличу.
— Коли буду тобі потрібен,— сказав чоловічок,— то запали тільки люльку від блакитного вогника, і я вмить стану перед тобою.
І зник з очей.
Солдат вернувся до міста, звідкіль прийшов. Там купив собі найкраще вбрання, зайшов до заїзду й звелів хазяїнові якнайрозкішніше обставити кімнату. А як кімната була готова, оселився в ній, покликав чорного чоловічка й сказав:
— Я служив королю вірою й правдою, а він звільнив мене з війська, і довелося мені голодувати. Ось і я хочу йому помститися.
— Що ж я маю зробити? — спитав чоловічок.
— Пізно ввечері, як королівна ляже спати, принеси її сюди, хай мені служницею буде.
Чоловічок відказав:
— Для мене це легке діло, але для тебе це річ небезпечна. Коли довідаються, буде тобі лихо.
Як вибило дванадцяту годину, двері відчинилися навстіж, і чоловічок приніс королівну.
— Ага, ти вже тут? — гукнув солдат до королівни.— Ану швиденько до роботи. Бери віника й замети кімнату.
Коли вона впоралася, солдат сів у крісло, простяг ноги й наказав:
— Роззуй мене!
Потім звелів почистити й наваксувати чоботи. Королівна робила все, що їй було сказано, покірно, мовчки, з напівзаплющеними очима. А як заспівали перші півні, чоловічок відніс її назад до королівського палацу й поклав у ліжко.
Уставши вранці, королівна пішла до батька й розповіла, який дивний сон їй приснився.
— Ніби мене щось швидко перенесло вулицями до кімнати якогось солдата, і я мусила бути йому за служницю, робити всіляку чорну роботу: замітати кімнату, чистити чоботи. Це був лише сон, але я така стомлена, ніби й справді все це робила.
— А може, це й не сон, а правда,— сказав король.— Я тобі дам одну пораду. Набери гороху в кишеню і зроби в ній невеличку дірочку. Як тебе понесуть туди знову, горох сипатиметься крізь дірочку, і на вулиці залишиться слід.
Але під час тієї розмови чорний чоловічок стояв невидимий позад короля і чув усе. Отож уночі, коли він знову ніс вулицями сонну королівну, з кишені у неї хоч і сипався горох, але сліду ніякого не позначив, бо хитрий чоловічок ще звечора скрізь на вулицях понасипав гороху, і другої ночі королівна теж мусила прислуговувати солдатові до перших півнів.
А король уранці послав своїх людей шукати сліду, та марне діло: по всіх вулицях бідняцькі діти збирали горох і кричали:
— Сьогодні вночі горохвяний дощ ішов! Тоді король сказав:
— Треба придумати щось інше. Лягай спати не роззуваючись, і як будеш вертатися звідти, сховай там один черевичок, а я вже його розшукаю.
Чорний чоловічок і це підслухав і, коли солдат увечері наказав принести королівну, порадив йому не робити цього, бо проти таких хитрощів він не знає засобу. А як знайдуть у кімнаті черевичок, то буде солдатові непереливки.
— Роби, що тобі наказано, — відповів солдат, і королівна мусила й третю ніч прислуговувати йому, але перед тим, як вертатися, вона сховала черевичок під ліжком.
А вранці король звелів шукати по всьому місту черевичок своєї доньки,. Черевичок знайшли в солдатовій кімнаті. А сам солдат, за порадою чорного чоловічка, втік із міста. Та його скоро наздогнали й кинули у в'язницю. Втікаючи, він з поспіху забув у заїзді найголовніше — блакитне світло й гроші — і мав при собі в кишені лише одного червінця.
І ось стоїть він у важких кайданах біля вікна своєї темниці, коли бачить — іде вулицею його товариш. Солдат постукав у шибку і, коли товариш підійшов, сказав йому:
— Ось тобі червінець, будь ласкав, принеси мені невеличкий клуночок, що я забув у заїзді.
Товариш швиденько збігав і приніс клуночок.
Тільки-но солдат залишився сам, він запалив люльку і викликав чорного чоловічка.
— Не бійся нічого,— сказав той до солдата,— йди, куди тебе поведуть, не опирайся, тільки візьми з собою блакитне світло.
Другого дня солдата судили, і, хоч він не вчинив ніякого злочину, судді присудили його до страти.
А коли його повели до шибениці, він попросив у короля останньої ласки.
— Якої ж? — спитав король.
— Щоб дозволили мені дорогою викурити люлечку.
— Викури хоч і три люльки,— сказав король,— але не сподівайся, що я тобі подарую життя.
Солдат видобув люльку і припалив до блакитного світла, а як пустив з рота дим, перед ним з'явився чоловічок із кийком у руці й спитав:
— Що накажеш, мій володарю?
— Відлупцюй мені отих неправедних суддів та їхніх посіпак так, щоб на землі валялися. Не пожалій і короля, що так негарно зі мною повівся.
Як заходився чоловічок лупцювати! Кийок, наче блискавка, застрибав, сюди-туди, вправо-вліво, вгору-вниз, і кого лишень торкнеться, той на землю й валиться, впаде й боїться ворухнутись.
Король злякався, почав благати, щоб йому подарували життя, і віддав солдатові й своє королівство, і доньку за дружину.