Мудра біднякова донька (румунська народна казка)

Жили собі чоловік та жінка. Були вони такі бідні, що ледве не помирали з голоду. Навіть кутка свого не мали ці люди...

Ходили вони, тинялися, але знайти собі житла так і не-могли. Хто ж їх прийме, двох жебраків, з купою дітей? А дітей у них було стільки, що й уявити важко! Усі старші діти — дівчата, а зовсім маленькі, мов грибочки в лісі,— хлопчики.

З усіх дітей старша дочка була найрозумнішою. Вона доглядала молодших сестричок та братиків, учила їх бути витриманими, терпіти свою гірку долю.

Бояринові, по землях дкого тинявся чоловік із своєю родиною, чомусь стало жаль тих дітей.

Одного разу, коли чоловік прийшов до нього просити притулку, він сказав:

— Чоловіче, бачу, що ти працюєш, як віл, від зорі до зорі, а живеш таки погано! Ось і вирішив я дати тобі клаптик землі. Вибери собі місце, яке тобі буде до вподоби, і починай будувати собі землянку.

Подякував бідний чоловік бояринові, а до вечора вже й викопав яму для землянки.

Але й цього разу йому не поталанило. Сталося так, що місце, яке він вибрав, було поруч з двором багатого селянина. Вночі корова багача, ніби її чорт попхав туди, впала в ту яму й здохла.

Вранці, ні світ ні зоря, багач перестрів бідняка, схопив його й потягнув
до боярина на розправу.

— Боярине, цей чоловік — чужак у нашому селі,— сказав багач.—Коли ти змилостивився й дав йому шматок землі, він вибрав собі місце біля мене, щоб будувати землянку. Він викопав яму, залишив її на ніч неприкритою, а моя корова впала в ту яму й загинула!.. Тепер суди сам: чи повинен він заплатити мені за корову? Яке мені діло до того, що платити нічим?

— Боярине! — заговорив бідний селянин, гірко плачучи.— Мені нічого сказати, хоч убий мене, хоч повісь... Що ж мені робити, коли злидні обсіли мене? Сусіда сказав правду... Справді, яму я викопав, але не думав завдавати йому шкоди. Я все сказав, боярине, тепер ти суди сам, суди справедливо...

Задумався боярин. Не знав він, як учинити, оо бачив, що бідняк потрапив у біду не з своєї волі. Подумавши, сказав так:

— Ось що, люди добрі. Загадаю вам три загадки і дам три дні на відгадування. Запам'ятовуйте. Перша загадка: що наймасніше в світі? Друга: що найшвидше в світі? І третя: що найкраще в світі? А тепер ідіть і знайте: якщо не відгадаєте, буде вам лихо!..

Повернулися селяни додому. Багач радів, що він усі відгадає. А бідняк плакав, не знаючи, що відповісти бояринові...

Минув день, другий... Весело було в багача на душі, бо він був певний, що все на світі знає. А бідняк усе думав та зітхав... Діти оточили його, бачачи, що він сумує, але не насмілювалися питати, чому... Лише старша дочка насмілилася спитати, чому батько такий сумний.

— Біда, доню, от і все! Боярин загадав нам три загадки. Відгадати їх не під силу не тільки такому бідному чоловікові, як я, а й замовним людям... Щш

— А ти скажи, тату, і нам, може, ми допоможемо тобі...

— Як ви допоможете, коли ви не всі навіть мамалиґу їсти вмієте?

— А хто знає, може, й ми станемо в пригоді тобі. І взагалі, хіба це погано, коли ми знатимемо ті загадки?

Тоді батько й розповів їм усе. Сказав і про погрозу. Довго думала старша дочка, а потім підійшла до батька.

— Не сумуй, тату,— сказала вона.— Як ітимеш до боярина, я тобі щось скажу, може, тобі вдастся викрутитися з біди...

Вранці, коли старий батько мав іти до боярина з відповіддю, старша дочка навчила його, що він має казати там.

Прийшли селяни до боярина. Багач — самовпевнений, пихатий, а бідняк — сумний, у латаній свитині...

Боярин звернувся спершу до багача:

— Ану скажи, чоловіче, що наймасніше в світі?

Багач відповів:

— Що, боярине, може бути масніше за свиню з мого сажа? На ній же сала на чотири пальці!

— Не те кажеш! — мовив боярин і звернувся до бідняка.
Бідняк відповів:

— Я своєю дурною головою думаю, що наймасніша в світі земля, адже від неї всі багатства...

— Правильно! — підтвердив боярин і знову звернувся до багача:

— Скажи, чоловіче, що найшвидше в світі?

— Мій жеребець, боярине! — відповів багач.— Він, коли випущу його, так біжить через гори й долини, що й копит не видно!

— А я, боярине, думаю собі, що немає нічого швидшого за думку...— сказав бідняк.

— Правда твоя, чоловіче! — погодився боярин і ще раз спитав багача:— Що найкраще на цьому світі?

— Нічого кращого, вельможний добродію, нема в світі за твій суд справедливий!

— А я, боярине, так думаю: немає нічого кращого в світі за мир між людьми!

— Правду кажеш! — погодився боярин і закричав до багача:— Геть звідси, підлесний і підлий чоловіче! Геть! Або я звелю побити тебе так, що й кісток своїх не збереш!..

Багач утік, не чуючи ніг під собою. А боярин ласкаво спитав:

— Скажи, чоловіче, хто тебе навчив так мудро відповідати?
Бідняк знітився. Йому не хотілося казати правди: боявся боярина... Але той наполягав, і селянин розповів йому все.

Боярин здивувався, що в бідняка така мудра донька, і звелів наступного дня прибути їй до нього, але щоб вона не прийшла й не приїхала, і не дорогою, І не обочиною, і щоб була вона й не одягнена й не гола.

Почувши це, бідняк гірко заплакав і з сльозами на очах повернувся додому.

Старша дочка, вислухавши батька, заспокоїла йогаї

— Не бійся, тату, я провчу його, тільки дістань мені двох котів.

Вранці дівчина закуталася в волок яким рибу ловлять, взяла двох котів, сіда верхи на цапа й подалася до маєтку. Отже, вона не їхала і не йшла пішки, бо, сидячи верхи на цапові, то однією, то другою ногою торкалася землі. Добиралася вона не дорогою, й не обочиною, бо цап весь час ішов, пасучись: то там, то там зривав листочки з дерев. Дівчина була й не одягнена, і не гола, а обмотана волоком.

Побачивши дівчину, всі челядники оніміли, а боярин не хотів визнати своєї поразки і звелів спустити двох найлютіших собак. Ті кинулися на дівчину, а вона випустила обох котів, і собаки погналися за ними. Біднякова дочка тим часом підійшла, як і велено було, до боярського ґанку.

Боярин вимушений був прийняти дівчину. Він звелів одягнути її в весільний одяг, бо дівчина видалася йому найвродливішою в світі, і вирішив одружитися з нею. Але перед тим, як іти під вінець, сказав:

— Я одружуюся з тобою, але ніколи не дозволю тобі вершити суд без мене!

Дівчина погодилась.

Минуло чимало часу після їхнього весілля. Одного разу, коли боярина не було вдома, до двору прийшли судитися селяни. Довідавшись, що боярина нема, вони підійшли до його дружини, яка сиділа саме на ґанку, й почали скаржитись.

— Я збирався в дорогу, а тут колесо поламалося. Я не міг запрягти у триколісного воза кобилу, яка, до речі, мала жеребитись. Тоді я попросив сусіду, ось він тут, позичити мені колесо. А він — що правда, то правда — звечора позичив мені колесо, аби я вранці повернув його. Але сталося так, що кобила вночі ожеребилася...

Другий селянин, перебиваючи його, сказав:

— Не вірте йому, пані, не вірте! То ожеребилося моє колесо!
А пані, як і раніше, слухала та мовчала.

Селяни ждали, ждали, та бачать, що пані не збирається судити їх, і питають:

— Де боярин, пані?

— Пішов,— каже вона,— до кукурудзяного лану над ставком, бо щоночі жаби вилазять на поле і з'їдають кукурудзу...

Селяни перезирнулися між собою, здивувалися, що пані верзе таку нісенітницю, а тоді один із них і питає:

— Хіба жаби, пані, можуть їсти кукурудзу?

— Не знаю, можуть жаби їсти кукурудзу чи ні,— відповіла пані.— Але знаю твердо, що колесо жеребитись не може.

Тільки тепер зрозуміли селяни, що хотіла сказати жінка, здивувалися її мудрості й помирилися.

Боярин повернувся додому й спитав:

— Що тут нового?

— Що тут може бути нового? — відказала пані,— оце приходили селяни.— І вона розповіла, що вони хотіли, а що вона їм сказала.

— Оскільки ти не додержала своєї обіцянки,— розгнівався боярин,— без мене судила, ми більше не будемо жити разом. Забирай усе, що тобі найбільше подобається в моєму маєтку, і вертайся до свого батька!

— Слово твоє — для мене закон,— відповіла пані.— Але я ні в чому не винна, бо я не судила нікого, не розглядала позову, а тільки сказала селянам, де їхній пан!.. Тепер тільки про одне я тебе прошу: оскільки ти виганяєш мене, то дозволь наостанку повеселитися в домі свого чоловіка. Влаштуй бенкет, поклич сюди наших друзів і знайомих, та й повеселимося всі разом на прощання.

Боярин погодився і звелів влаштувати бенкет, на який запросив друзів і знайомих. Сиділи вони, гуляли, веселилися. Пані все підливала та підливала бояринові в чарку, а він знай пив та пив. Тоді пані взяла його, повела до свого батька і вклала на цечі спати. Тут він і проспав до ранку.

Прокинувшись уранці, боярин спитав:

— Де я?

Пані відповіла йому:

— У хаті мого батька. Коли ти виганяв мене з дому, то дозволив узяти з твого маєтку все, що мені найбільше подобається. То я так і зробила. Найбільше мені подобається мій чоловік. Я його дуже люблю! Тож не лай мене, що я його взяла з собою.

Боярин по думав-подумав та й сказав:

— Ходімо, жінко, додому, будемо жити, як досі жили. Тепер-то я розумію, яка в мене мудра дружина!