Відмінності між версіями «Бідний чоловік і смерть (українська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
м (1 версія)
 
 
(Не показано 2 проміжні версії 2 користувачів)
Рядок 1: Рядок 1:
Бідний [[чоловік]] і смерть
 
 
 
Казка починається з бідного [[чоловік]]а. Той [[чоловік]] мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:
 
Казка починається з бідного [[чоловік]]а. Той [[чоловік]] мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:
  
Рядок 11: Рядок 9:
 
— Та чому ні?
 
— Та чому ні?
  
І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а кумі нічого дати їсти.
+
[[Файл:Бідний чоловік та смерть 300х185.jpg|left]]І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а кумі нічого дати їсти.
  
 
— Ой кумо, не знаю, чим вас погостити.
 
— Ой кумо, не знаю, чим вас погостити.
Рядок 57: Рядок 55:
 
І втекла. І кожну ніч багато людей вмирало. А [[дід]] ходив доти, доки з нього лиш кістки зосталися й доки не розпався.
 
І втекла. І кожну ніч багато людей вмирало. А [[дід]] ходив доти, доки з нього лиш кістки зосталися й доки не розпався.
  
 
+
[[Категорія:українська народна казка]]
[[Категорія:Українські народні казки]]
+
{{Казка про чоловіка}}

Поточна версія на 06:27, 4 червня 2014

Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:

— Візьму я дитину й понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостину.

Іде він і зустрічає жінку. У жінки лице завите. Він поклонився, а жінка відклонилася. Почав чоловік казати:

— Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за маточку?

— Та чому ні?

Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення

І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а кумі нічого дати їсти.

— Ой кумо, не знаю, чим вас погостити.

— Ану ж, іди до сіней. Там і калачі, й відро вина.

Пішов чоловік до сіней, а там повно калачів. Такі білі, аж очі вбирають. А у відрі вино.

Заніс те все чоловік до хижі й гостяться. Як погостилися, каже кума:

— Чи знаєш, куме, хто я?

— Не знаю. Хто?

— Я — Смерть. Та я тебе покладу на середнього чоловіка. Оголоси, що ти добрий лікар. Набери у скляночки води, цвіту. І коли прийдеш до хворого чоловіка, будеш бачити мене: якщо буду стояти коло голови, кажи, що вже спізнилися лікувати, а якщо буду стояти кінець ніг, кажи, що ти його вилікуєш.

І чоловік прославився як добрий лікар. Запомігся, купив корови, воли, справив хлів, словом, став середнім ґаздою.

А тут прийшло, що він постарів, і вмирати б. Дітей поженив, повіддавав. Як розболівся, зробив собі на постелі колесо: коли приходить Смерть, він собою махне — і там, де голова була, стануть ноги, а там де ноги — голова.

— Ей куме! — каже Смерть. — Круть не круть, а вмирати мусиш.

І Смерть засміялася:

— Та що, куме, ще хотів би жити?

— Хотів.

Мав він вісімдесят п'ять років. І Смерть дозволила йому дотягти до дев'яноста.

А за п'ять років з'явилася і стала коло голови. А він на колесі перекрутився.

— Ей куме, круть не круть, мусиш умирати.

Тоді він витяг з люльки цибух.

— Ну, кумо, коли ти така мудра, то зайди у цибух.

Смерть зайшла. А чоловік заткав з обох кінців цибух стеблом і поклав на піч, на цівку.

І став жити. Живе десять років. У селі хвороби не було, і народу намножилося. А через десять років чоловік почав просити на себе смерть. Якось він здогадався, що свою куму заткав у цибух і поклав на піч. Зняв цибух, розіткав — а Смерть вихопилася й закричала:

— Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лиш кістки зостануться.

І втекла. І кожну ніч багато людей вмирало. А дід ходив доти, доки з нього лиш кістки зосталися й доки не розпався.