Солдат Іванко (Білоруська народна казка)

Служив солдат Іванко двадцять п'ять років, вислужив синій квиток і пішов додому. І мав він при собі тільки три копійки грошей. А був цей солдат добрий вдачею. От він іде, летить назустріч жучок:

Добрий день, солдате! Добрий день, жучку! Служив ти, солдате, двадцять п'ять років?

Служив. Вислужив синій квиток і три копійки грошей? Вислужив. Дай мені одну копійку! Я тобі, як біда буде, у пригоді стану. Солдат віддав йому копійку. Жучок підхопив копійку й полетів своєю дорогою. Іде солдат і думає: «Дарма, ще в мене дві копійки залишилося: за одну чарку вип'ю, а за другу тютюну куплю». Щойно він так подумав, як бачить — біжить мишка:

Добрий день, солдате!

Добрий день, мишко!

Служив ти, солдате, двадцять п'ять років?

Служив.

Вислужив синій квиток і три копійки грошей?

Вислужив.

Дав жучкові копійку?

Дав.

— Дай і мені одну копійку! Я тобі, як біда буде, у пригоді стану.

Добрий солдат дав і мишці копійку. Мишка схопила копійку й потягла в свою нірку. «Ну що ж,— думає солдат, ідучи далі,— пити не буду, куплю за останню копійку тютюну й так дійду». Щойно він це подумав, як бачить — повзе рак з-під містка:

Добрий день, солдате!

Добрий день, раче!

Служив ти, солдате, двадцять п'ять років? Служив.

Вислужив синій квиток і три копійки грошей?

Вислужив.

— Дай мені одну копійку. Я тобі, як біда буде, у пригоді стану.

Віддав добрий солдат й останню копійку, а сам пішов далі.

Приходить у велике місто. Бачить — коло царського палацу повно народу. І всі багаті — князі та королі, генерали та гусари. Одні на сопілках і на скрипках грають, другі веселих пісень співають, треті різні штуки показують. Особливо один королевич з пір'ям на капелюсі старається усіх розштовхує, сам наперед рветься.

Що тут таке? — питається солдат Іванко в царського слуги.

Та от,— відповідає слуга,— справа яка: є в царя дочка єдина, яка зроду ще не сміялася, і ніхто не може її розсмішити. А цар оголосив, що той, хто її розсмішить, стане її чоловіком.

Солдат підбадьорився, підкрутив вуса і ну пробиратися ближче до палацу. «Може, думає, — мені пощастить її розсмішити?»

— Куди ти, брудний солдате, прешся? — гримнув на нього королевич з пір'ям на капелюсі.— Тут без тебе женихів не бракує!

Схопив він його за комір і випхнув геть. Солдат спіткнувся й гепнувся в брудну калюжу — щойно перед цим великий дощ пройшов.

Підвівся солдат — мокрий, замурзаний, шинелька в грязюці. «Оце так пригода! — думає.— Як же тепер висушитися. Ех, якби тут жучок, мишка й рак були, може, вони мені в біді допомогли и?»

Тільки-но він так подумав, як стали перед ним жучок, мишка й рак.

Ну що,— питаються,— в тебе, солдате, за біда?

Та так і так, — відповідає солдат.

— Скидай свою шинельку! Солдат скинув. Жучок, мишка й рак підхопили шинелю й поволокли на річку. Угледіла це царська дочка з палацу — здивувалася: що за комедія?

Попрали солдатові помічники шинелю й потягнули на берег сушити. Став рак на шийці, клішні вгору підняв, а жучок з мишкою повісили на клішні шинелю. Рак не втримався — повалився в грязюку разом із шинелею... Знову потягли вони шинелю в річку прати. Випрали і знову на рачачих клішнях розвісили. Мишка викручує, а жучок навколо шинелі літає, крильцями махає, вітер наганяє, щоб швидше сохла.

Царівна дивилася, дивилася на все це та й засміялася. Пішла до батька й каже:

— Ніхто ні з князів, ні з королів, ні з генералів не розсмішив мене, а розсмішив простий солдат. За нього я й піду заміж.

Цар хоч і не радий, що його зятем буде простий солдат, та нічого не вдієш.

Став солдат чоловіком царевої дочки, а жити в палаці не хоче.

— Я до палаців,— каже,— не звик, житиму в простій хаті. Ти мені, жінко, тільки солдатських харчів присилай і тютюну побільше.

Побудували йому просту хату в царському саду, він і зостався там жити.

Живе й лиха не знає.

Тим часом королевич з пір'ям на капелюсі сам став королем, але ніяк не міг забути кривди, що царівна вийшла заміж не за нього, королевича, а за простого солдата. Зібрав він своє військо і пішов на царя війною.

Посилає цар дочку по солдата — пора на війну їхати.

Ні,— каже солдат дружині,— на війну я не поїду: я вже відслужив своє — в мене синій квиток.

Заплакала дружина й сама поїхала з батьком на війну, а солдат набив у люльку цілу восьмушку тютюну й так запахкав, що ввесь царський сад димом заволокло. Викурив люльку й каже сам собі:

— Ех, якби були тут жучок, мишка й рак! Вони б мені порадили, як того короля перемогти.

Тут як уродились перед ним жучок, мишка й рак:

Що скажеш нам, добрий солдате? Чого кликав?

Та от хочу з вами порадитися, як короля перемогти.

Добре,— кажуть ті.— Ми тобі допоможемо.

Мишка з раком принесли з царських погребів меч-кладенець, а жучок полетів у чисте поле й привів богатирського коня зі срібною гривою.

Кінь стукнув перед солдатом копитом і каже:

— Лізь, Іванку, мені в праве вухо, через ліве вилізь. Уліз Іванко коневі в праве вухо, через ліве виліз і став таким молодцем-богатирем, що ні в казці сказати, ні пером описати.

— А тепер сідай на мене,— каже кінь.

Сів Іванко на богатирського коня й поїхав на війну. Приїжджає, бачить — королівське військо б'є царське військо.

Стукнув Іванко шпорами коня під боки й ринувся в гущу королівського війська. Як махне мечем-кладенцем, то по правий бік військо як полова сиплеться, по лівий — як солома стелиться. Цілий день, від ранку до вечора, воював Іванко. Побив-помолотив він вороже військо, підлетів до короля, відтяв йому руки по самі плечі й поїхав до царя.

Цар, звісно, не впізнав його.

— Скажи, добрий молодче,— питається цар,— хто ти будеш, якого роду-стану?

Солдат нічого йому не відповів.

Чим же тобі віддячити за твою хоробрість?

— Нічого мені не треба,— каже солдат,— тільки дай мені свою царську хустинку на пам'ять.

Цар дав йому свою хустинку.

Приїхав Іванко в сад, уліз коневі в ліве вухо, через праве виліз і став таким, як був. Пустив коня на волю, а сам пішов у свою хату.

Повернулися цар з дочкою з війни. Усюди трублять, вистрибують, співають: така радість усім!

Приходить царівна до солдата Іванка.

— Ех,— каже,— даремно ти не поїхав з нами! Хоча б подивився, що там було: скільки війська, скільки гармат!

— Та не перемогли б ми короля, коли 6 не один хоробрий рицар. Як налетів він, то все королівське військо побив-помолотив і самому королеві відтяв руки по самі плечі. І хто він - невідомо. От якби це мій чоловік таким був! А то непоталанило мені, бідній, на доброго чоловіка... Не чоловік у мене, а недотепа!

— Ти, жінко, не лай мене, а неси хутчій солдатських харчів і тютюну, — каже Іванко.

Принесла жінка всього, їсть солдат свої харчі, курить махорку.

Вилікувався той безрукий король та й знов оголосив, що йде війною на царя і його дочку. І не один, а з двома іншими королями разом. Збирається цар на війну, посилає дочку по чоловіка.

— Ах,— каже вона,— чоловіче мій наречений, знову йде на наше царство велике військо аж трьох королів. А батько мій старий уже — воювати не може. Чи не поїхав би ти за нього?

Куди мені їхати,— каже солдат.— Я своє відвоював.

— А коли вони нашу землю завоюють, що ми тоді робитимемо?

Не завоюють! Той хоробрий рицар допоможе вам.

Та ми ж не знаємо, хто він і де його шукати...

Дарма, він сам вас знайде.

Заплакала дружина й поїхала зі старим батьком на війну.

А солдат поїв усі харчі, викурив увесь тютюн і каже сам собі:

— От якби тепер тут мої помічники були — жучок, мишка й рак!

Щойно він так сказав, як з'явилися перед ним жучок, мишка й рак:

— Що скажеш нам, добрий солдате?

— А от хочу з вами порадитися, як трьох королів перемогти.

- Добре,— кажуть солдатові помічники. — Ми тобі допоможемо.

Притягли мишка з раком з царських погребів новий, у три рази більший меч-кладенець, а жук полетів у чисте поле, в зелені луги і привів звідтіля нового богатирського коня з золотою гривою. Кінь тупнув копитом і каже:

— Лізь, Іванку, мені в праве вухо, в ліве вилізь.

Уліз Іванко в праве вухо коня, у ліве виліз і став таким молодцем-богатирем, що ні в казці сказати, ні пером описати.

— А тепер сідай на мене, поїдемо королівські війська молотити.

Сів Іванко на богатирського коня й поїхав на війну. Приїжджає, а там королівські війська царя з дочкою оточили і кричать, щоб у полон здавалися.

Як урізався Іванко у вороже військо, як почав бити його... Праворуч махне — військо, як полова, сиплеться, ліворуч махне — як солома стелиться. Кого сам рубає, а кого кінь копитами топче. Три дні і три ночі воював Іванко. Побив-помолотив усе вороже військо, потім підлетів до безрукого короля й зітнув йому голову.

— Тепер тобі, поганцю, більше на нашу землю не ходити! — каже Іванко.

А два інші королі ледве живі втекли.

Під'їхав Іванко до царського шатра. Цар з радістю зустрів його.

Хто ти такий? — питає цар.— Якого роду-стану? Іван нічого не відповів.

Чим же тобі віддячити, хоробрий рицарю?

— Нічого мені,— каже Іванко,— не треба, дай тільки на пам'ять золотий перстень твоєї дочки.

Вельми ж сподобався царівні рицар; вона й віддала йому свій золотий перстень.

Сів Іванко на коня, та тільки його й бачили. Приїхав додому стомлений, не зміг навіть коневі в ліве вухо влізти, у праве вилізти, а як сніп звалився на траву й заснув богатирським сном.

Спить він добу, спить другу, а кінь пасеться в саду, бо господар не встиг його від себе відпустити.

На третю добу повернувся цар з війни. І тут такий бал пішов по всій столиці! Музика грає, народ веселиться.

Пішла царівна в сад до свого чоловіка. «Може, він там уже з голоду помер?» — думає.

Увіходить у хату, дивиться — нікого нема. Вона туди-сюди, аж бачить — у саду золотогривий кінь пасеться, а біля нього вродливий рицар спить.

Підійшла царівна до рицаря й побачила на його руці свій золотий перстень, а з кишені ріжок батькової хустинки стирчить... Розбудила царівна рицаря.

— Хто ти будеш, славний рицарю? — питається.

— Як хто — чоловік твій, солдат Іванко! — відповідає рицар.

Зраділа царівна, що таким красенем став її чоловік, узяла його за руку, повела до батька.

От, — каже,— тату, хто нас із біди вирятував: чоловік мій, простий солдат Іванко!

І показала батькові свій золотий перстень і його іменну царську хустинку.

Ну, Іванко не став більше лізти богатирському коневі в ліве вухо, а так і зостався славним богатирем.

Кажуть, він і тепер живе.