Жива вода (Болгарська народна казка)

Буа колись собі цар. Хтозна-чому покинув він свою дружину й побрався з іншою. Покидаючи першу дружину, що саме була вагітна, він наділив її великим маєтком і наказав: коли народиться дівчинка, хай залишається при дитині й сама доглядає її, коли ж народиться хлопчик, то, як він виросте, нехай прибуде до батька. І дружина подалася на нове місце.

Минув час, і народився хлопчик. Він ріс, виріс, і мати віддала його до школи, щоб добре грамоти навчився. Коли хлопець став зовсім дорослий, мати сказала йому:

— Синку, знайди гарну людину, яка б відвела тебе в столицю до твого батька.

Той пішов і знайшов одного чоловіка. Вранці син пішов до школи, а мати спекла коржа й послала того чоловіка, щоб одніс коржа хлопцеві до школи. Чоловік дорогою відщипнув окрайчик, аби знати, чи смачний корж, і віддав його хлопцеві. Увечері, коли син повернувся додому, мати запитала його про коржа — чи передали йому та чи був він цілий, а чи надламаний.

— Зовсім трішечки надламаний,— відповів хлопець.

І тоді мати подумала: цей чоловік не доведе її сина до призначеного місця, а десь його уб’є, і сказала хлопцеві, щоб прогнав цього й шукав іншого. Хлопець привів цигана.

Наступного дня мати знову спекла коржа й послала цигана, щоб одніс того коржа хлопцеві в школу. Циган не відщипнув ані крихти від коржа й цілого віддав хлопцеві. Увечері, довідавшись, що корж був цілісінький, мати наказала синові збиратися в дорогу. Поки той збирався, вона написала листа, де засвідчила, що це справді царський син, дала хлопцеві цього листа й вирядила їх у дорогу.

Йшли вони, йшли й дісталися до місця, де зовсім не було води, а вони обидва дуже хотіли пити. Довго шукали воду і нарешті знайшли колодязь, але в ньому бракувало цебра — не було чим витягти води. Царський син наполягав, щоб циган поліз у колодязь і набрав води, але той не схотів.

— Коли тебе мучить спрага, сам і лізь! — сказав він.

Поліз хлопець у колодязь, напився і хотів вилізти. Та циган заважав йому, не випускав з колодязя, штовхав хлопця, щоб той потонув.

Царевич благав цигана, щоб випустив його,' а той не погоджувався і казав:

— Оддай листа, тоді випущу!

Хлопець був молодий, йому хотілося жити, тож він оддав листа, але циган все одно не випускав його, казав:

— Як я тебе випущу, ти викажеш мене!

Хлопець ніяк не міг переконати його, що нікому нічого не розповість, і заприсягся власним життям, що не викаже його, лише тоді циган змилувався. Став юнак слугою цигана, а той відтепер видавав себе за царського сина.

Йшли вони, йшли і добилися до царя. Циган подав листа, і цар прийняв його за сина, а хлопець залишився при ньому служником. Та циган боявся, щоб хлопець не виказав його, і все думав, як би здихатись його, Довідався, що в іншій країні є цар, а в нього донька, і всіх, хто приходить до неї свататись, той цар убиває. Надумав циган послати хлопця до того царя сватати для нього, цигана, царівну, щоб там його вбили.

Юнак рушив у дорогу, і з ним ще кілька чоловік. Йшли вони, йшли, коли бачать: через шлях вервечка мурашви. Забачивши ту вервечку, хлопець наказав своїм людям відступити й зачекати, поки проповзуть мурашки. Люди стали осторонь, і, коли мурашки проповзли, підступила до хлопця велика мурашка й сказала йому:

— Ти зробив мені велике добро. Чим тобі віддячити?

Хлопець відповів:

— Ти мурашка, як же ти допоможеш мені?

А мурашка одірвала крильце, дала його хлопцеві й проказала:

— Я знаю, куди ти йдеш, і ще згоджуся тобі. Нагрієш на вогні це крильце, і я вмить буду біля тебе.

Узяв хлопець те крильце й заховав. Ішли вони, йшли, коли це хлопець побачив дітей, що зловили орлятко. Викупив він у дітей те орлятко й відпустив його на волю. Підлетіла до хлопця орлиця й каже:

— Ти зробив для мене таке добро. Чим віддячити тобі?

Хлопець відповів:

— Як же ти мені прислужишся?

Я знаю, куди ти йдеш,— сказала орлиця,— і ще згоджуся тобі.— Висмикнула з крила пір’їну, подала хлопцеві й мовила: — Нагрієш її на вогні — і я вмить буду біля тебе.

Рушили вони далі. Побачив хлопець дітлахів, що ловили лелеченят.

Викупив і лелеченят та й випустив на волю. Прилетів до нього лелека і теж запитав, чим може відплатити за таке добро. Потім висмикнув перо й подав хлопцеві.

— Я тобі ще згоджуся,— сказав він і порадив нагріти на вогні перо,коли буде треба,— тоді він зразу ж прилетить до нього. Узяв хлопець перо й заховав його.

Йшли вони, йшли і дісталися до води, де рибалки саме зловили рибину. Хлопець купив ту рибину й випустив у воду, а рибина йому:

— Що ти хочеш за це від мене?

— Ти ж тільки риба, чим ти можеш віддячити мені? — спитав він.

Висмикнула риба лусочку, подала йому, мовивши:

— Я знаю, куди ти йдеш, і ще згоджуся тобі. Нагрій на вогні лусочку, коли буде треба, і я припливу до тебе.

Нарешті прийшли вони до царя. Привітався хлопець, уклонився володареві, і той запросив його до себе.

— Мене послав до тебе твій сусіда-цар просити руки твоєї доньки для його сина,— сказав хлопець.— Чи згоден ти видати її заміж?

— Дівка на виданні, то чому б і ні?

Увечері, коли стемніло, узяв цар міру пшениці, міру жита, міру ячменю, кукурудзи, вівса, змішав усе це й мовив до юнака:

— Ти прийшов по дівчину, і ми віддамо її тобі, але у нас такий звичай: розклади на окремі купки все це зерно за ніч, тоді одержиш дівчину. А не виконаєш наказу — накладеш головою!

Збагнув юнак, що людині це не до снаги. Тоді здумав нагріти мурашчине крильце, і мурашка вмить прибігла до нього. Розповів він їй, чого вимагає від нього цар. Мурашка покликала всю мурашву, і вони зернятко по зернятку швидко розібрали ту суміш.

На світанку побачив цар, що завдання виконано, і вигадав інше.

— Знайди,— наказав він юнакові,— дитину, яка померла три роки тому, і оживи її! Зробиш це,— віддам тобі свою доньку, а не зробиш — накладеш головою!

Збагнув юнак, що йому не зробити цього, нагрів лелечине перо, і той вмить з’явився перед ним. Хлопець розповів йому все. Лелека полетів кудись, приніс пляшку живої води і сказав:

— Покропи дитину цією водою, і вона оживе.

Здибав юнак якусь бабусю і запитав її:

— Де мені знайти дитину, яка померла три роки тому?

Бабуся розповіла йому, де поховано таку дитину, хлопець відшукав могилку, викопав кістки, розклав їх як треба, окропив живою водою, і дитина ожила.

Тепер цар мусив показати йому свою доньку. Жила вона на вежі посеред моря, і цар не дав юнакові човна, щоб дістатися до дівчини. Юнак збагнув, що йому туди не допливти, нагрів на вогні орлину пір’їну, ту ж мить прилетіла до нього орлиця, і хлопець розповів їй все. Орлиця посадовила його собі на спину, знялася в повітря й донесла до дівчини. Хлопець розповів їй, для чого приїхав, і вона згодилася вийти заміж за царського сина. Вони сіли в човен і вибралися на суходіл. Коли пливли морем, дівчина зронила у воду перстень. І цар сказав юнакові:

— Доки не знайдеш перстень, я не віддам тобі своєї доньки!

Хлопець не довго думав, нагрів риб’ячу луску, ту ж мить до нього припливла рибина, махнула хвостом, пірнула у воду й принесла перстень. Довелося цареві попрощатися з донькою. Сіла вона з юнаком у візок, і вони рушили в дорогу.

Коли під’їздили до міста, хлопець вислав наперед вершника, щоб той попередив царського сина. Циган, що назвався царським сином, вийшов із почтом назустріч їм. Він уже не знав, як іще можна позбутися хороброго юнака, то звинуватив його — мовляв, той сидить у візку поряд із його нареченою,— вийняв ножа і вбив хлопця.

Але поки вони мандрували у візку, хлопець про все розповів дівчині, вона згадала про живу воду, дістала пляшечку й окропила водою мертве тіло. Хлопець ожив. Тоді розказав цареві, що циган — ніякий не царський син. Цар стратив самозванця, радо прийняв свого справжнього сина й одружив його з дівчиною, яку той привіз із сусіднього царства.