Царівна йде на війну (грецька народна казка)

Жив собі цар, і мав він три дочки. Несподівано прийшла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. що йому робити? А старша дочка й питає:

— Чому ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Ні, рідненький, повідай про своє горе.

— Що тобі сказати? Приишла вістка іти на війну, але я вже старий, немічний...

— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — пожалілася старша.

Прийшла і середня дочка, питає:

— Чому ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Ні, рідненький, повідай про своє горе.

— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й старша.

— Ні, батьку, не скажу.

— Ну, слухай! Прийшла вістка іти на війну, але я вже старий, немічний...

— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — засумувала середня.

Нарешті прийшла менша дочка, питав:

— Чому ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Ні, повідай, я ж твоя рідна дочка.

— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.

— Ні, не скажу! — твердо відповіла вона.

— Ну, слухай! Прийшла вістка іти на війну, а я вже старий, немічний...

— Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте доброго коня, і я поведу ваше військо.

— І не думай,— злякався цар,— хіба можна дівчині воювати?

— Не бійтеся за мене.— вмовляла дочка.

— Добре, хай буде по-твоєму.

Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.

Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.

А допомагав царівні у цій війні інший сусід, царевич. Він повертався додому, але його дорога у царство лежала через володіння царя, якому допомагав. От царевич і заїхав переночувати в замок, де жила наша царівна, і, коли побачив її, відразу пізнав у ній того юнака, який захищав свою землю від ворога.

Повернувся царевич додому і каже матері:

— Разом зі мною воювала хоробра дівчина.

— Як це дівчина може воювати? — здивувалась мати.— Чи таке видано, чи таке чувано?

Царевич розповів про все, що бачив. Тоді мати мовила:

— Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви відпочивали. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.

Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:

— Вставай, царевичу, нам пора додому.

Глянув царевич на те місце, де відпочивала царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці.

Повернувся до матері і каже:

— Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.

— Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? — мовила мати.

— Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, а потім проситиму її вийти за мене заміж! — стояв на своєму царевич.

Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.

— Веретена, намисто продаю! — вигукував хлопець.

Почули це служниці та й кажуть царівні:

— Чуєш, царівно, що продає той бідняк?

— Хай собі продає,— байдуже відмахнулася царівна.

— А ми хіба нічого не купимо? — спитали служниці.

— Купуйте, як хочете!

Служниці спустилися вниз до хлопця і питають:

— Скільки просиш за разок намиста?

— Я грошей не беру, тільки миску проса.

Дали служниці хлопцеві миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.

Служниці й питають хлопця:

— Чому ти не попросив у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині? *

— Хочу зрозуміти, що таке злидні,— відказав хлопець.— Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.

— Пустіть його в підземелля, хай ночує,— погодилася царівна, коли вислухала служниць.

Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав, сонній, понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна проснулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову.

Три роки минуло. Мати й каже царевичу:

— Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.

Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.

Дали свічку і німій дівчині.

По дорозі до церкви люди почали кричати;

— Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?

Але дівчина мовби й не чула.

— Нехай моя наречена спробує їй пояснити,— сказав царевич.

— Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? — вигукнула та.

— Відтепер ти будеш німою,— раптом заговорила німа дівчина — Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!

Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.