Сильний горобець (Болгарська народна казка)

Якось один горобець сидів на старому терновому плоті й низав собі намисто. Раптом одна намистинка впала й загубилася між терня. Горобець її шукав, шукав, не знайшов та й каже:

— Гей, плоте! Найди мені намистинку, а то я звелю вогню, щоб він тебе спалив!

— Піди та звели! — засміявся пліт.

— Гей, вогонь, спали-но цей пліт! — сказав горобець вогню.

— Овва! Я палю буки — великі дерева, нащо мені палити цей спорохнілий терновий пліт, ще поколюся,— відповів вогонь.

— А я піду до річки й скажу їй, нехай вона тебе загасить! — розсердився горобець.

— Іди кажи,— засміявся вогонь.

Полетів горобець до річки та й гукає:

— Гей, річечко, піди погаси вогонь!

— От чого захотів! — сказала річка.— Я течу по таких гладеньких білих камінцях, так їх гарно мию і голублю, так радію, що вони білі та чисті. Навіщо ж мені кидати мої камінці і йти гасити вогонь? Ще попече, забруднить мене! Вогонь не зробив мені нічого поганого, і я не хочу його чіпати.

— Я скажу буйволу, щоб тебе випив! — вигукнув горобець.

— Ну то й кажи! — засміялася річка й поспішила далі своєю дорогою.

Побачив горобець буйвола, що иасся на луці, підлетів, сів йому на роги й процвірінькав:

— Буйволе, випий цю річку, будь ласка!

Махнув буйвол хвостом, прогнав муху зі своєї спини, а тоді й каже горобцю:

— Я не можу її випити! Я сьогодні напасся на такій хорошій зеленій траві, і мені не можна пити воду, бо живіт заболить.

Розсердився горобець і погрожує:

— От я піду до вовка, покличу його, нехай він тебе з’їсть!

— Хочеш — гукай! — сказав буйвол і знову почав пастися.

Знайшов горобець вовка та й каже:

— Гей, вовчику! Піди з’їж того буйвола!

— А навіщо він мені? — засміявся вовк.— Я їм молоденьких, м’якеньких ягнят, їхнє м’ясо солодке й смачне, не те, що кисле буйволяче.

— А я піду до пастуха, нехай він на тебе нацькує собак! — зацвірінчав сердито горобець.

Страшно зареготався вовк і так глипнув на горобця налитими кров’ю очима, що той з ляку полетів до пастуха.

— Пастуше, прошу тебе дуже, нацькуй своїх собак на вовка. Нехай вони його роздеруть!

— Мої собаки їдять жирну юшку, я варю її щоранку, а щовечора даю їм по великому шматку хліба. Навіщо їм псувати зуби об погане, жилаве вовче м’ясо?

— От я скажу мишам, нехай вони погризуть твою торбу з їжею! — розсердився знову горобець і загукав:

— Гей, мишки, ідіть погризіть торбу в цього пастуха!

— Ми зараз їмо білу пшеницю,— обізвалися миші,— не хочемо гризти торбу, щоб не псувати собі зуби.

— Ось я скажу котові, нехай він вас поїсть.

— Хочеш, то й кажи йому! Як кіт нас знайде, нехай тоді й поїсть! — засміялися миші.

— Ще й як знайде! — огризнувся горобець і полетів до кота. Сів на вікно й цвірінькає:

— Котику-воркотику, іди поїж мишей, вони зараз пшеницю їдять.

— Зараз не можу,— обізвався кіт.— Господиня смажить на обід такі смачні котлети, і мені зовсім не до мишей.

— А я скажу господині, хай вона тебе вперіщить кочергою по голові,— цвірінькнув горобець, підлетів і сів жінці на плече.— Господинечко, он глянь, кіт хоче поїсти котлети, які ти смажиш на обід своїм дітям.

Схопила господиня кочергу і спересердя вдарила кота по спині. Кіт кинувся на мишей, миші почали гризти Пастухову торбу, той нацькував собак на вовка, а вовк перелякався й кинувся на буйвола. Буйвол мерщій до річки, побачив чисту, бистру воду й захотів пити і випив би всю річку, якби та не подалася гасити вогонь. А вогонь, щоб зовсім не згаснути від води, поспішив спалити пліт. Тернові гілки були сухі, швидко запалали й погоріли. Тоді горобець знайшов свою намистинку, гордо сів і спокійно донизав собі намисто.