Тодоріке (румунська народна казка)

Жив собі в селі, що загубилося в гірських літах, бідний чоловік з трьома синами. Щоб виростити їх, він наймитував усе життя.

Два старших сини, як тільки виросли, почали торгувати. Їздили вони по всьому світу, скрізь обдурювали людей, а самі складали гріш до гроша та наживалися. Батькові вони не допомагали, залишили його, старого й немічного, разом з найменшим сином — малим Тодоріке. «Хай, мовляв, помирають з голоду!»

Але Тодоріке, дарма, що малий, був слухняним і працьовитим хлопцем. Зовсім мало сили в Тодоріке, але він день при дні працював то в одного, то в іншого господаря, аби тільки заробити щось на хліб собі та своєму старому бІтькові.

Коли хлопчик трохи підріс, старий чабан, якому він допомагав пасти отару, почав учити його грамоти. Невдовзі Тодоріке знав уже більше за свого вчителя.

Тодоріке спало на думку, що варто було б війти на заробітки до царського міста, найнятися там до якогось боярина, на зароблені гроші купити батькові взуття, собі справити новий одяг і поправити господарство.

Зі сльозами на очах вислухав його старий батько, а потім каже:

— Що ж, сину мій, коли ти так бажаєш, то йди. Але до царського міста не близький світ. Попроси братів, вони їдуть туди, хай візьмуть тебе з собою. Для них це дрібничка. Вони ж твої брати!

Тодоріке пішов до старшого брата, той саме розкладав сир. Розповів йому про свій намір, а брат глипнув на нього і відповів:

— Гаразд, поїдеш з нами, але харчі бери свої, бо в нас для тебе нема!
Рано-вранці наступного дня Тодоріке попрощався з батьком, перекинув через плече торбину з мамалиґою й цибулею та шзалишив рідну оселю.

Довго їхали брата лісом, то виїжджаючи на гору, то спускаючись у діл, доки не зійшло сонце.

Старший брат вирішив зупинитися і, поки відпочинуть коні, поснідати. Сказано — зроблено. Звернули вони з дороги й зупинилися під деревом. Брати розклали багатий сніданок, а Тодоріке, щоб не заважати їм, оді-йшов убік і став їсти мамалиґу з цибулею.

Брати не стільки їдять, скільки перешіптуються між собою:

— Навіщо ми його взяли? Він нам тільки зашкодить...

— Треба одіслати його додому...

— Хай він краще в лісі заблудить, адже цей ліс, кажуть, заворожений...
Поснідавши, брати поїхали далі. Надвечір, перед заходом сонця, старший брат каже Тодоріке:

— Знаєш, ми піднімемося на оцю гору, потім спустимося з неї. Там і буде царське місто. Це дорога довга. А в тебе ноги молоді, іди цією стежкою навпростець, а при вході в місто зачекай нас у заїжджому дворі.

Тодоріке повірив братові і весело попростував стежкою. Ішов він, ішов, раптом стежка обірвалася і перед ним вигулькнула прірва, та така глибока, що аж моторошно. Хлопець вирішив, що збився з дороги, і хотів вернутися назад, але не знайшов стежки, якою щойно прийшов. Дерева ніби пересунулися й заховали її.

Сонце зайшло. В лісі стемніло. Тодоріке хотілося їсти й пити. І тут під величезним буком він помітив мурашник. Працьовиті мурашки заготували собі, мабуть, на зиму досить харчів, і хлопець вирішив знайти тут щось їстівне.

Він узяв прутикіа, але не встиг ткнути ним у мурашник, як звідти пролунав тоненький голосок:

— Тодоріке, не знищуй нашої багатоденної праці. Я знаю, ти голодний, але потерпи, а ми тобі в пригоді танемо. Я — цариця мурашок, і як тільки ти мене покличешся відразу прийду.

Тодоріке викинув прутика й позрз на дерево подивитися, чи не світиться де вогник.

На дереві він почув, як гудуть бджоли в дуплі. Хлопець зрадів і почав шукати гілочку, щоб дістати нею меду. Та раптом почув:

— Тодоріке, не руйнуй нашої праці. Нам так важко було збирати мед на зиму. Якщо ти забереш його, наша родина вимре з голоду. Потерпи трохи, а ми тобі можемо в пригоді стати — цариця бджіл, і як тільки ти покличеш мене, я відразу прилечу.

Тодоріке міцніше затягнув пояс, подивився навкруги і, не побачивши ніде вогника, вмостився на гілляці й заснув.

Наступного ранку, як тільки виглянуло сонце, Тодоріке зліз з дерева. Над ним весело гули бджоли, а внизу метушилися мурашки.

Тодоріке хотів було відійти подалі від прірви. Але не встиг і кроку ступити, як почув жалібне цвірінькання: це випало з гніздечка неоперене пташеня. Хлопець обережно взяв його, виліз на дерево й поклав у гніздо.

Пташка-мати, побачивши своє пташенятко в гнізді, промовила:

— Тодоріке, ти — чудова людина! Коли тобі буде сутужно, ти тільки поклич мене, і я прилечу. А тепер, щоб вибратися з пралісу, оцією стежкою спуікайся на дно прірви, потім по течії струмка дійдеш до царського міста.

Хлопець вислухав усе і спустився на дно прірви. Напився там прозорої води з гірського струмка і з новими силами пішов далі, поки не дійшов до царських полів, де люди жали пшеницю. Тодоріке одразу найнявся на роботу.

Коли зайшло сонце, Тодоріке, втомлений і голодний, одержав плату за роботу. Але одержав не стільки, скільки заробив, хоч працював він завзято і зробив більше за всіх. Прикажчик сказав, що такому хлопцеві не можна платити більше, ніж дорослим, і видав Тодоріке лише половину платні. Хлопець був і цьому радий.

Другого дня рано-вранці Тодоріке знову пішов жати пшеницю. Прикажчик охоче прийняв його на роботу, бо знав, що працює хлопець добре, а платити йому треба тільки половину. Та цього разу йому не вдалося обдурити малого. Той працював за трьох, а перед тим, як іти за платнею, він підрахував заробіток та ще додав до нього половину вчорашньої неодержаної плати. Прикажчик здивувався, що хлопець уміє рахувати, і запросив його собі в помічники до царського двору. Тодоріке погодився, сподіваючись, що в палаці краще платитимуть і він зможе швидше повернутися додому.

Правда, згодом Тодоріке переконався, що при дворі зібралася зграя шахраїв, навіть сам цар надзвичайно пожадливий, злостивий і несправедливий.

Якось увечері серед купців, що прийшли до царського двору, Тодоріке впізнав своїх старших братів. Побачили й вони його. Побачили — і злякалися, що він їм стане на перешкоді.

Прикажчик саме одержав наказ царя за два дні обмолотити пшеницю й тепер сушив собі голову, як це зробити, бо пшениці багато, а людей мало.

Один із братів Тодоріке підійшов до прикажчика й шепнув йому, ніби Тодоріке хвалився, що може за одну ніч змолотити пшеницю й засипати її в комори. Почувши це, прикажчик одразу подався до царя. Цар дуже здивувався і захотів побачити людину, яка сама може за одну ніч зробити те, що не під силу десяткам людей за багато днів. Адже пшениці двадцять чотири скирти, і кожна вища й ширша за царський палац! Цар, побачивши Тодоріке, не повірив, що цей хлопчина обмолотить пшеницю, але подивився йому в вічі й крикнув:

— Якщо ти до завтра не обмолотиш пшениці, то позбудешся голови!
Тодоріке знав, що жарти з царем погані, і пішов у свою комірчину,понуривши голову. Раптом він згадав дрімучий ліс. Але не встиг до ладу й подумати про мурашок, як щось легенько торкнулося його руки. То була цариця мурашок. Вона спитала:

— Скажи, друже, яке горе в тебе? Чим тобі допомогти?

Тодоріке розповів їй усе, як було, а цариця мурашок сказала:

— Не впадай у відчай. Ми тобі допоможемо.

Тодоріке пішов у царський двір. Там стояли велетенські, мов мур, скирти. Хлопець показав цариці мурашок ці скирти, й комори, куди треба було зсипати зерно. Цариця тричі стрепенула крильцями —і вмить увесь двір наповнився мурашками. їх було так багато, що й кроку не ступиш. Мурашки миттю вишикувалися й пішли: то до скирт, то до комор, то до скирт, то до комор. Кожна мурашка несла по одній зернині. Не минуло й години, а на подвір'ї не лишилося ні колоска, ні зернини: вся пшениця була вимочена й перенесена в комору.

Коли засіки виповнилися зерном аж до стелі, мурашки раптом зникли, ніби їх тут ніколи й не було.

Замкнувши комори, Тодоріке пішов спійи. Тієї ночі ніхто не спав солодше за нього.

Наступного дня всі придворні здивовано зазирали в комори, наповнені зерном. Прикажчик, щоб піддобритися до хлопця, якого вже став трохи побоюватись, дав йому гаманець з грішми, а сам чимдуж подався до царя.

Здавалося б, усе було гаразд, якби братів Тодоріке не точила заздрість, що менший брат має гроші.

Зібралися вони, порадились, а ввечері потай пішли до царя й наговорили йому, ніби Тодоріке хвалився, що може спорудити палац, кращий за царський, до того ж увесь із воску!

Цар наказав привейи до нього хлопця. Коли Тодоріке прийшов, він звелів:

— Збудуй мені палац із воску, але щоб він був кращий за мій! Не зробиш — не бачити тобі сходу сонця!

Почувши це, Тодоріке ледь не впав. Але він знав: цар не любить жартувати. І пішов понуро до своєї комірчини.

Міркуючи, як вийти з цього важкого становища, згадав хлопець про бджолине дупло в пралісі і про царицю бджіл. Згадав — і одразу ж почув ледве вловиме дзижчання за вікном, а потім і голос:

— Тодоріке, відчини вікно... Навіщо ти мене кликав?

Зрадів Тодоріке, квапливо відчинив вікно, бджола сіла на підвіконня, уважно вислухала розповідь Тощріке, а потім сказала:

— Не сумуй, хлопче. До ранку все буде зроблено!

Цариця бджіл прогула тричі — і весь царський двір наповнився працьовитими бджолами. Одні носили віск, інші зліплювали його, треті рівняли стіни, а четверті різьбили всілякі прикраси, які радували око, п'яті махали крильцями, щоб швидше висихали стіни та ліпні прикраси на них. До ранку обіч із царським палацом виріс швий незрівнянно кращий: весь із воску, а його прегарні стіни сяяли золотими візерунками.

Цар невимовно зрадів, побачивши новий палац, і звелів одразу ж переселитися туди. Потім покликав Тодоріке й каже:

— Хлопче, я бачу, ти розумний і можеш виконати будь-яку мою вимогу. Від сьогоднішнього дня ти будеш у мене стражником! — І дав йому два гаманці з золотими монетами.

Брати, побачивши, що Тодоріке в пошані у царя, а на них, на братів, ніхто й дивитися не хоче, розізлилися ще дужче і вирішили будь-що погубити хлопця. Порадившись, вони знову пішли до царя й сказали, що Тодоріке нахвалявся, ніби може впіймати і зв'язати найзаклятішого царевого ворога — дракона!

Цар одразу ж звелів покликати Тодоріке, а коли той прийшов, він і каже:

— Завтра ж іди й приведи сюди зв'язаного дракона! Не приведеш — знайду тебе навіть під землею!

Цього разу Тодоріке не сумував. Він спокійно вийшов, закинув торбину через плече, сокиру за пояс та й пішов у путь-дорогу.

Ідучи, Тодоріке весь час думав, як виконати царський наказ. Про дракона він чув, ніби той досягає однією щелепою до неба, а другою до землі, з його ніздрів і рота вилітає вогонь, що в нього величезний хвіст... Правда, ніхто дракона не бачив, але всі добре знали, що він страшенно ненавидить царя.

Ішов Тодоріке, ішов і на світанку прийшов до кордонів драконового царства. Зупинився в чагарнику, сів біля струмка відпочити. І згадав про ту птицю в лісі, пташеня якої він колись урятував...

Одразу ж біля нього з'явилася пташка й запитала, що він хоче.

Хлопець розповів їй усе й попросив поради. Подумавши, птиця спитала хлопця, чи знає він дракона.

— Ні,— відповів Тодоріке,— я його ніколи не бачив. Але чув, ніби він може міняти свій вигляд...

— Це справді так. Ніхто ніколи не бачив його в тому самому вигляді. Одне тільки в нього ніколи не міняється: він завжди злий. І надзвичайно сильний. Він легко може розбити скелю, а однією рукою — побороти ціле військо!

— Якщо він такий сильний, то як же мені його зв'язати й привести до царя?

— Його можна взяти тільки хитрощами. Бери оцю пір'їну, поклади її за вухо,— звеліла птиця,— і перетворися в старого діда. Отак... Тепер усе гаразд, не бійся зустрічі з драконом!

Навчивши Тодоріке, як і що треба робити, птиця зникла.

Незабаром з-за кущів вийшов мисливець з натягнутим луком у руках. Був він високий і товстий, з розкуйовдженим чубом і нечасеною бородою. З-під густих кущуватих брів пронизливо дивилися злі очі. Це був дракон. Побачивши Тодоріке, який щось тесав, він зупинився й спитав:

— Гей, діду, що ти тут робиш?

— Діжку.

— Діжку? Навіщо?

— Щоб посадити в неї сусіднього царя. Дракон насторожився:

— Царя хочеш спіймати? Навіщо?

— У мене з ним давні рахунки. Ворожка сказала, що піймати його можна тільки діжкою,— відповів Тодоріке.

Дракон стрепенувся, насупився. Задумливо дивився якийсь час на Тодоріке, а потім каже:

— Не подобається мені, діду, як ти працюєш. Стара, безсила ти людина. Давай я тобі допоможу... Тільки щоб піймав царя...

Тодоріке тільки цього й треба.

— Почекай мене тут, а я скоро повернуся. Дракон пішов, а невдовзі приніс велику діжку на спині.

— Дивись, діду, якого прекрасного будиночка зробив я для царя! Ану глянь, добрячий?

Тодоріке подивився, чи товсті стінки в діжці, перевірив обручі. Обручі були міцні, дно теж надійне.

Діжка справді добротна. Оглянувши її, Тодоріке сказав:

— Так, добряча діжка! Але треба було б перевірити, чи міцно вона збита. Шкода буде, коли цар втече від нас...

— Давай, діду, я полізу туди, а ти закрий кришку. Зараз я подивлюся, чи немає де щілини та чи міцні дошки.

Сказано — зроблено. Дракон поліз у діжку, а Тодоріке закрив його й питає:

— Видно світло?

— Видно,— відповідає дракон,— через кришку.

Тодоріке міцніше притиснув кришку, знову питає:

— А тепер?

— Нічого не видно. Як у льоху.

— Добре. Тепер надмися, щоб знати, чи витримає діжка.

І дракон надувся так, що затріщали дошки та лопнув один обруч. Тодоріке швиденько склепав його, набив на діжку і знову до дракона:

— А тепер надмися!..

— Більше не можу. Діжка міцна... Чудова!

Коли міцна й чудова, драконе, то залишайся а ній. Я саме за тобою сюди й прийшов.

З діжки почулося таке ревисько, що аж дерева навкруги захиталися. А Тодоріке вийняв з-за вуха пір'їну, знову став молодим, перекинув діжку й покотив її.

Другого дня він уже був з нею біля царського двору. Цар, побачивши Тодоріке, суворо спитав, чому він не привів дракона.

— А я його прикотив!

Почувши це, цар зблід і сховався. Потім боязко подивився спершу одним оком, потім обома, витягнув обережно голову й спитав:

— Д-д-де він?

— А ось, у діжці!

— Що? Як! А чому ти відразу не сказав?! Я тобі, хлопче, добре віддячу за це...

— Царю, я служив тобі чесно. Тепер заплати мені, що належить, та й піду я в своє село, до батька. Він уже старий, а я не хочу більше служити глитаям! — Він повернувся до царя спиною й пішов до своєї комірчини за пожитками.

Цар ледь не луснув від такої неповаги, але, глянувши на діжку, подумав, що хлопець може й з ним зробити, що захоче, і стримав гнів.

«Чому могло статися, щоб якийсь сільський хлопчисько отак поводився з царем? Хто його сюди привів?»

І згадав цар про братів, які сказали йому, що Тодоріке може спіймати дракона.

— Прикажчика сюди! Та швидше! — крикнув цар.
Прибіг захеканий прикажчик.

— Схопи купців, що вчора були в мене! Візьми в дворі діжку!.. Та дивись, усередині в ній дракон... Щоб не втік!.. Привези гарбу соломи... Ні, привези п'ять, десять гарб!.. Поставиш тих двох на діжку й підпалиш. Та швидше повертайся, бо я й тебе спалю.

Переляканий прикажчик побіг виконувати царський наказ.

Незабаром у дворі перед вікном царя наклали соломи аж до даху. На верх викотили діжку з драконом, а на неї поставили зв'язаних братів.

Чорний від гніву, цар сам кинув у суху солому палаючий смолоскип. Миттю спалахнуло величезне полум'я.

Тодоріке з торбиною за плечима підійшов до царського палацу, коли солома горіла вже майже вся. Глянувши вгору, хлопець побачив, як його брати з жахом дивляться на полум'я, яке вже ось-ось мало охопити їх. Не роздумуючи, Тодоріке сміливо кинувся туди, де ще не було вогню.

В одну мить він вискочив на самісінький верх, розв'язав братам руки і звелів чимдуж тікати на узлісся й почекати там поки він прийде. Потім схопив жмут палаючої соломи, підбіг з ним до царського вікна й кинув перед остовпілим царем, а сам зник.

Вогонь розгорявся неймовірно швидко. Від спеки розтопився віск і струмком потік до багаття. Вогонь запалахкотів ще дужче.

Прикажчик, що стояв за спиною царя, хотів тікати, але віск наглухо заліпив двері. Тоді він кинувся до вікна, але цар саме теж збирався вистрибнути через нього. Між прикажчиком і царем зав'язалася бійка.

А палац тим часом все осідав та осідав, ніби вгрузав у землю. Дах спершу прогнувся, похиливсь, а потім обвалився, придушивши і царя, і прикажчика.

На узліссі Тодоріке наздогнав своїх братів. Вони почали каятись:

— Тодоріке, ми винні перед тобою... А ти нам врятував життя... Якщо простиш нам, то ходімо додому, будемо разом дбати про нашого старого батька...

— Добре, брати! Тільки підемо оцією стежкою. Вона виведе нас навпростець.

Збивши свою смушеву шапку набік, Тодоріке весело попростував із своїми братами, щоб швидше вийти з лісу, а ми — щоб швидше почати нову казку.