Хитра лисиця (Болгарська народна казка)

Якось лев, цар усік звірів, надумав помірятися з ким-иебудь силою, поборотися. Цілий день проходив, та так і не знайшов рівні собі. Розгнівався лев — як це так, що й поборотися ні з ким. Сердито подивився він навколо й раптом помітив величезного старого дуба. Зібрався лев на силі і вдарив дуба — хотів побороти. Тоді вдарив ще й ще раз, бив головою, а дуб навіть не зворухнувся. Двадцятий раз він так ударився головою, що кров потекла. І впав непритомний.

А йшла мимо лисиця, побачила, що цар звірів поранений, і пішла гукати на поміч, щоб перенести лева до його домівки — хай там собі лікується. Зібралися два ведмеді, два вовки, заєць і лисиця-кума. Ведмеді взяли лева за передні лапи, вовки за задні, заєць хвоста підпирає, а ку- ма-лисиця показує дорогу та повчає:

— Бабо ведмедице, ступай помалу, не тряси лева. Бачиш, який він побитий, боляче йому, та ще й кров капає.

Внесли лева до його домівки, поклали непритомного та й пішли собі.

Минуло кілька днів, і баба ведмедиця сказала, що піде провідати хворого.

Влізла в хату до лева, а там душно, неприємне повітря.

Лев чи то від болю, чи то від голоду був дуже сердитий і, коли баба ведмедиця влізла в хату, проревів:

— Скажи мені, ведмедице, чи поганий дух у моїй хаті?

—- Поганий, леве, дуже поганий, дихнути нічим!

— То поможи мені, ведмедице, я встану й провітрю трохи.

Підійшла баба ведмедиця до лева помогти йому підвестися, а лев ударив її лапою і вбив. З’їв лев ведмедицю, облизався і ліг спати.

А заєць якраз був перед порогом. Він бігав у поле по цілющі трави — хотів приготувати для лева ліки.

Чув він, про що питав лев ведмедицю і як та йому відповідала, і бачив, як лев розірвав ведмедицю і з’їв.

Заєць постояв трохи, подумав і, переборовши страх, зайшов до хати.

— Добридень, леве! Приніс тобі цілющих трав,— заговорив заєць.— У чому б їх зварити? Ти повинен випити, щоб швидше видужав. А то як же нам жити без царя?

— Ще звариш, зайчику,—обізвався лев.—Скажи краще, тхне чи пахне в моїй хаті?

— Пахне, леве, пахне!

— Гаразд, зайчику, я знаю, ти добрий приятель,—сказав лев.—Ходи-но поправ мені подушку, а то все сповзає й падає.

Підбіг заєць, підняв подушку, хотів підкласти левові під голову, але той розкрив пащу й проковтнув зайця.

Надвечір прийшов кум-вовк. Він приніс хворому невеличке ягня.

— Скажи, вовче, як у моїй хаті? — запитав лев.— Тхне чи пахне?

— І тхне, і пахне,— промимрив вовк, не розуміючи, чого той хоче.

А лев розгнівався та як схопиться, розірвав кума-вовка, з’їв і став сильний, як ніколи.

Наступного дня прийшла кума-лисиця. Вона ще здалеку помітила, що лев знову здоровий і сильний. Лисиця низько вклонилася, усміхнулася і тоненьким голосочком запитала:

— Тобі вже краще, наш царю? Бачу я, такий ти здоровий та сильний, що можеш будь-кого перемогти.

Зрадів лев, почувши такі слова, та й питає:

— Скажи мені, лисице, тхне чи пахне в моїй хаті?

— Даруй мені, леве, але я не знаю,— усміхнулася лисиця.— Ходила оце по рибу, застудилася і вже днів зо три нежить у мене — нічого не чую. Думала навіть не йти до тебе, щоб не заразити, а тоді сказала собі: хто ж провідає хворого лева?

Зрозумів лев, яка хитра й розумна лисиця, і не розірвав її.