Обговорення користувача:Сонце

ВАЛЕНТИНА ЯЦКУЛ-ПАНТАЗЬЄВА

Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

     В І Р Ш І

Ода воді

    Ж Ж Ж

Січнева райдуга Над землею стала - Передвечірнє небо Радо привітала. ЇЇ краса - Вінчалась всього мить, КОРОНОЮ, Що радістю бринить.

 ж  ж  ж

Осінь. Пожовкле листя... В задумі парк стоїть. Тихо співає пісню Вітер, що зупинився на мить. О, якби то знали люди - Про суть свою земну Вони б, можливо, здригнулись, Прочитавши думу сумну. Парк прощався з небом І тими кого стрічав, Кому так щедро і ніжно Радість завжди дарував. Зиму він ще простоїть, А весною уже впаде. Від рук жорстоких і сильних І не скаже нікому про те. Та біль я цю відчула... І серденько зжалось на мить Я ж до дерев посміхнулась І поглядом їх обняла: - Я не віддам вас нікому, Ви моя юність жива.

     ж ж ж

Тихо й спокійно У ріднім краю. Милуюся степом І річечку зрю. Така собі мила Й спокійна вона Болотами вкрита І в кочках земля. Розчісує коси Старої верби, А там, недалеко, Стоять молоді. І мову із явором Тихо ведуть Про те, що колись, Відбувалося тут.

 ж ж ж

Вітер-бурлака Степом гуля... В пориві кохання Свій зліт зупиня. Торкаючись ніжно Пелюсточок цвіт, Духм'яний над степом Несе первоцвіт. Підносить його В піднебесную вись, А там вже і страж України летить. Вдихає орлан Терпкий запах землі, І тихую пісню Співає вгорі.

 ж ж ж

У тих світах, Де бродить світло, Існує правда лиш одна - ВОНО народжує кохання Й несе гармонію буття. В такому світлі пробудилась Земля прекрасная моя. Вона створила світ чарівний Із того, чим жила сама. То барви радості і смутку, Веселий сміх і забуття. Дитя народжене в потугах, І новий день, нове життя. І в цьому світлі - ми, земляни, Не є єдинними в житті. Існує безліч ще галактик, Де люди є такі, як ми.

  ж ж ж

Господи! Хліб наш насущний Дай нам сьогодні. І благослови рід наш великий На благії діла. І освяти нашу землю, Щоб була родюча і плодоносна. А ми, її діти, господарями на ній. Амінь.

 ж ж ж

 ІСТОРІЯ  ПОКОЛІНЬ

Послухай степ, що пахне хлібом. Відчуй роки його століть. Відкрий сторінку древніх скіфів, Що проживали тут колись. Вони, як ми, любили ніжно І поклонялися землі. В вечірніх сутінках вдивлялись В простори неба осяйні. Я розповім тобі легенду, Яку повідали мені В весняну пору на світанку Духм'яні трави степові.

Якось так трапилось весною, Що занедужав я і зліг. І що вже матінка зі мною Набідкалась і збилась з ніг. І навіть фельдшер, старий воїн, Відвівши очі кудись вбік, Хрипучим голосом промовив: -Прости! Такий, його, короткий вік. Затим, вклонившись, вийшов з хати, А мати сіла край стола І скільки часу так сиділа - Вона того не пам'ята. А тільки чує хтось у хаті Й до неї тихо промовля: - Спочинь. Засни. І три дні к ряду Нехай все тіло спочива. Ти не турбуйся за синочка. Якщо від Бога - то прости, Якщо ж це люди наробили, То ще поборимося ми. А ти, вставай, малий козаче, Потомок скіфів, внук Орла. Борись за долю й край свій рідний - Звільняй же душу для добра.

Немов у сні я встав на ноги Й пішов за голосом у ніч. І вже не знаю, яким чином Я серед степу - ніби вріс. Дивлюсь, сидить біля багаття Старий, красивий, сивий дід. Кущаві брови над очима, А погляд! В душу тобі вліз... - Знімайте з нього одежину, В овчину кутайте скоріш. Ти, Степанидо, дай попити Чарівних трав з луків твоїх. А ти, козаче, не кривися. Засни міцним,козацьким сном. Нехай же рід твій, що від скіфів, Пробудить силу і любов - І він торкнувся дивним жезлом Моїх грудей, і я заснув.

Прокинувсь вранці, на світанку. Духм'яний запах дивних трав Плив над землею ще в тумані І спокій душу огортав. Коли дивлюся,Степанида Збирає крапельки роси Від різних трав, що дарували, Нектар від Матінки-Землі. Вона мене ним напоїла Розтерла тіло і дала Від дуба гілочку, сказавши: - Ось цей дарунок від Орла. Я взяв його і дивна сила Пройшла по тілу зверху вниз - Мені здалося, ніби крила Вже підіймають мене ввись. Та то мені лише здалося, Бо гілка в жезл переросла, І я побачив друга скіфів - Орла, що степ оберігі. Могутня велич, сила духу, А погляд! Мудрий, із віків. Я, ніби, Велесову книгу - Читав історію дідів. І підіймали мене крила, Й несли курганими степів, Що залишали в пам'ять скіфи, Де їхній дух віками жив.

Хвилює вітер трави степу, Доносить запах чебреця... Я, раптом, чую як співає Земля Вкраїнськая моя. - Нарешті ти з'єднавсь з Землею... Тепер з Ярилом подружись Візьми у нього промінь Логос І стань таким, як був колись. Послухай, що співають трави І Жайвір сонця угорі. Згадай, як ми з тобой шукали Джерела чистої ріки, Щоб на Івана, на Купалу, Люди очиститься змогли, Ввібравши силу від Ярила, Що дарували нам Боги. - Щось тепле й ніжне розлилося По всьому тілу зверху вниз. - Зійшлись в душі твоїй віднині Великий і малий світи. У тебе сила є орлина - То ж піднімайся і лети. Та пам'ятай, що орли степу Завжди вертаються сюди.

Багато літ з тих пір минуло... І ось я тут, з внуком своїм, - Навчаю слухать степ свій рідний - Відчуть історію віків.

    ж  ж  ж

Літо, літечко, літа! - тихо пісеньку співа вітер в лузі на траві, і біжить він по воді, очеретом шелестить і з вербою гомонить.

   ж ж ж

Якщо хочеш убити - То ти уб'єш. Але, чи створиш ти той світ Гармонія, якого існувала і в тобі?

   ж ж ж

 МАСЬКА

Наша Маська дуже хитра - Любить ліжечко моє. Тільки мама гасить світло, Як вона до мене йде. Прийде й тихо замуркочить І лизне мене у ніс, Ніби хоче перевірить Чи вмивалась я на ніч. А затим тихенько ляже, Завуркочить, заспіва. І під спів її приємний Вмить злипаються глаза.

   ж ж ж

Гуляє вітер по Вкраїні... Приносить дух Карпатських гір... І я душею до них лину, Хоч корінь мій - степовиків. Я відчуваю силу й ніжність, Красу й гармонію землі. І мову матінки-природи, Що просить їй допомогти. О ти, народе мій духовний, Що любиш замлю із віків! Ти маєш сіять зерна добрі Й гасить вогонь жорстоких дій. Лиш доброта і ясний розум Врятує Землю від біди. Дитячий сміх і чисті води, Нехай дзвенять у всі віки!

     ж  ж  ж

 МОЯ  БАБУСЯ

Моя бабусенька на призьбі Сидить тихесенько дріма, А вітерець, пустуньчик вічний, ЇЇ голівоньку ласка. Вона убілена роками, Спокійна мудрість спочива. Та раптом чую, що бабуся Тихенько пісеньку співа: "Ой, літав орел, А за ним орлята. Та били панів Й турченят проклятих. Турчинята-яничари, Діти України, Ви відчуйте своїм серцем Та й своє коріння. Дух козацький Вільним степом Дихає над вами - То ж відкрийте свою душу Й летіть за орлами".

Отак тихесенько співає І струни дум перебирає, Що виринають із років ЇЇ життя, її дідів. Я присідаю й пригортаюсь До теплих вузлуватих рук. І тихо, як завжди, прохаю: - Бабуню! Казку розкажіть... - То слухай... Якось вранці на світанку Біг туман від річки в степ. За калину зачепився, Біля дуба зупинився. Сів на лаву та й сидить. Я в віконце виглядаю, А туман мене вітає І тихенько огортає... В росах трав мене купає, А затим приліг спочити Й нумо казку говорити...

- Степанида - жінка степу Й берегиня всіх людей, Степ свій рідний споглядала І недобре віщувала, Сльози градом проливала, Як мале дитя кричала. В Бога доленьку прохала Для прекрасної Вкраїни, Що живе, мов та билина, І ніяк не може встати, Щоб красу всім показати.

Кили б знала долю Дівчина-билина, То в погожу днину Вийшла б погулять. І на лузі стріла б Синьооку Діву, Що уміє серце Й душу звеселять.

Діва та виходить З чистої водиці, Бо на лузі дивнім Озеро стоїть. І в погожу днину У ясну годину Синьоока Діва Любить походить.

Все навкруг співає І чарує око. Веселкове щастя Грає на землі. І кого зустріне Синьоока Діва Той одержить долю Матінки-Землі.

Та не вийшла Діва В нічку горобину, І терпіли голод Люди на землі. Лише Степанида Дбала й рятувала Від обіймів смерті Душі ще живі.

В потрясінні страшнім, Від голодомору, Люди піднімались І до степу йшли. Там їх знов стрічала Степанида-Мати Й доленьку прохала В Матінки-Землі.

Так минули роки... Встала Україна. І вінок терновий Квітами розцвів. А в садах вишневих - Засміялись діти, Співом солов'їним Ранок забринів.

Отака от казка У тумана вийшла - Про Вкраїну нашу Ніжно-чарівну. І не дай вам Боже Позабути люди - Ці страшні уроки На своїм шляху!

Ці слова, як реквієм, Прозвучали в силі. І вона замовкла В роздумах своїх. Тільки тихо, тихо По обличчю бігли Сльози, ніби роси, Що до сонця йшли.

      ПРАВДА  ЖИТТЯ

- Як важко жить серед людей І залишатися людиной,- так говорив колись дідусь, І звали всі його - Каленик. Його життя - епоха бур, Що пролетіла над землею, І захопила всіх в той круг, Змішавши правду із брехнею. Але таке воно життя, Що крутоверхи всі зриває. І ставить крапки навкруги, Бо світло правди виринає. І в тому світлі ти сама - Шукаєш шлях свій до спокути. Через любов і доброту У світ ітиму до вас люди.

   ЖУРАВОЧКА
   (казка)

Ось послухайте малеча, Що я зараз розповім. У краю, де ви живете, Вироста трава полинь. ЇЇ вітер колихає, Пісню радості співає, Але дивная трава - Лиш голівкою хита.

- То що ж трапилось такого, Що сумує ця трава? І на пісеньку щасливу Лиш голікою хита.

-Вона знає, що вітри, То великі брехуни. Тут все грають і співають, А там дуба виривають. І за ними йде біда, І спокою вже нема.

Старі люди говорили, Що жила колись в степу Дивна жінка-чарівниця, Й силу мала не просту... Як проходила лугами Або йшла над берегами - Густі трави виростали, Птахи гніздечка там клали І співали солов'ї Від зорі і до зорі. Завітавши у хатину, Залишала по перлині, Що вогонь життя несла І родину берегла.

Але так воно ведеться, Що життя зі смертю б'ється... І краса тому причина, А в народі є личина, Що підточує нутро Й гине з нею все добро.

Якось люди на світанку, Привітавши промінь ранку, Поспішили на поля, Де пшениця золота У важке колосся вбралась, Й ніби море колихалась. Бачуть полем йде дівчина, А за нею пісня лине. У руках важке колосся, Голубі волошки в косах. Сарафан, мов маків цвіт, І кофтина, як той сніг.

Вся громада зупинилась І здивовано дивилась. А дівчина повернулась, До людей всіх посміхнулась, Колос кинула до ніг І сріблястий її сміх Задзвенів, мов роса ранку, Що пробуджує світанки. Та й по тому зникло все.

Всі зчудовано стояли І дивились і мовчали... - Хліб дарує нам Земля - Для багатства, для добра. Колос цей нам треба взяти Й по зернині всім роздати. Хто зуміє зберегти Цю зернину до весни, В того в хаті буде сміх І смачний великий хліб. А ще таїну буття Він пізнає за життя,- отак мовила вона, дивна жінка, чарівна.

Важкий колос підняла Й по зернинці роздала. Залишилась лиш одна, Ніби маківка мала. - Це тобі, моє дитя,- тихо мовила вона до сирітки, що стояла й мовчки ручку простягала. - Моя матінка слаба І в нас їсточки нема. Чорний Мор забрав усе... - Не біда, моя маленька. Скоро встане твоя ненька. Ти траву ось цю візьми Завари і остуди. А як мама схоче пити, Ти навхрест дай їй іспити. А зернятко це сховай - До весни не відкривай.

Час спливав. Настала осінь. Золота й прекрасна мить - Все багатством тут бринить, Ліс змінив своє вбрання. І земля уже не та. Ранки стали прохолодні... Ну, а ночі, ті холодні... Заспішили й журавлі В теплі дальнії краї. Вони в небо піднімались І на землю опускались. Силу брали від Землі, Щоб летіть в чужі краї.

У неділю пообіді Дівча вийшло погулять Й квіти осені зібрать, Що лишились ще живі, Як дарунок для душі. Вона бігала, співала Й не замітила як стала Перед вовком, що лежав Й хижо зуби вишкіряв.

Раптом в небі журавлі Закричали всі:"Курли!" Мов стріла, на землю впали Й дзьобом вовка відганяли. Він же шкірився, крутився... І таки свого добився - Прокусив пташині крила, Що найбільше його била Й око дзьобом простромила. Він схопився і побіг, Залишивши крові слід. Журавлі враз піднялися І журбою пройнялися. Вони сіли й цокотали, Журавлиху піднімали, Але та була безсила - Тільки щось там цокотіла.

Підійшло мале дівча: - За сестрицю буду я. Не хвилюйтесь журавлі, Повертайтесь повесні.

Обережно підняла І додому понесла. Вдома рани обробила, Накормила, напоїла. Із трави-полинь гніздо Біля печі примостила. А на ранок новина Облетіла півсела... Люди сходились до хати Вдови дівчину вітати І побачить журавлиху, Цю сміливу диво-птицю. А вона собі сиділа Й тихо щось там жебоніла.

Ось прийшов коваль села, Мудра й світла голова. Перед ним вся дітвора Шумно двері відчиня. На порозі зупинився, До ікони помолився, Господині шану склав І народ весь привітав. Крізь густі кущаві брови Хитро глянув на дівча, А затим спитав суворо: - Ти, Журавочка мала? - А вона вся зашарілась І на матір подивилась. - Ану, доню, підійди І мішок зерна прийми, Щоб крилаті журавлі Повертались повесні. - Та у нас всього доволі,- тихо мовило дівча. - Ну, той добре, - він промовив,- Цей дарунок від села...

Скоро стихли всі розмови. Час нічний. І небо спить... Лиш не спиться журавлисі, Зранене крило болить. Вона стогне, як людина, Біля печі у кутку, А мале дівча клопоче, Кладе травку чарівну. Це дарунок Степаниди, Що для мами їй дала. І ось знову пригодилось Це чар-зілля для життя.

Врешті стихло все в кімнаті... І не чути й цвіркуна. Тільки Місяць однобокий В чужі вікна загляда. Його сяйво пробудило Журавлиху у кутку - Стрепенулась й потягнула Срібну нитку чарівну. Стала дзьобом зашивать, Тяжкі рани закривать. Як роботу цю скінчила, Підняла догори крила. Раз змахнула, потім - ще, А затим іще, іще... Та, мабуть, крило боліло, Вона знітилась і сіла.

А мале дівча не спало, Тихо так собі лежало. Коли чує шелестить, По підлозі щось біжить. А то мишки, що в коморі Заховались до весни. Принесли до журавлихи Нове зілля чар-трави. Вони тихо поклонились, Завертілись, закрутились... В сяйво місячне вплітались, В новий образ обертались. І предстали знахарі, Чудо-лікарі землі. - Нас прислала ваша Мати Тяжкі рани лікувати. Ось, філейник - знищить біль. Коров'як - завершить ціль. Вони крила розкривали Й довго щось там чаклували. Раптом срібний сміх Зорі Забринів десь у вікні. Лікарі враз заспішили Й до схід сонця все скінчили. Поклонившись, завертілись, Завертілись, закрутились... В мишки знову обернулись Та й до нірки повернулись.

Журавлиха піднялась, По кімнаті раз пройшлась. Розпрямила свої крила - Й сонце в хаті засвітилось. Коли дивиться мала, А це жінка степова. - Ну, Журавочка, прощай! І мене не забувай. Люди вранці все забудуть, Турбувать тебе не будуть. Але ти запам'ятай: Хижим вовком у твій край Повернулася біда... Вона душу виїда. Лиш дитячий сміх землі Та крилаті журавлі Порятують весь твій край. Ти, дитино, так і знай! Ось, візьми собі на згадку Перстень Матері-Землі. Якщо буде скрута сильна Ти на землю поклади І скажим такі слова: - Стань же тут полинь-трава! Перстень Матері прийми І народ мій захисти!- Дівча ніжно обняла, Повернулась та й пійшла.

Вже пройшло багато років... Врятувала нас земля Від біди дитячим сміхом Й чистотою джерела. А коли весна приходить, Прилітають журавлі. І вітають нашу землю Криком ранньої весни.

 МАМИНА  КАЗКА

Тихо й затишно в кімнаті... Чути лише як дрова Тріскотять у грубі теплій, Мов вигукують слова. Мама доню обіймає І до себе пригортає. На ослінчик посадила І до грубки притулила. -Ти послухай, моя доню, - ніжно мовила вона, - Може, казочку складають Лісові сухі дрова.

Доня вушко притулила Й хитро губоньки стулила: - Ні, матусенько моя, Щось не чую я слова. А дрова так розтріщались, Що всі казочки злякались! - Ну й хитруха, ти мала, А в тім, казочка така...

За високими горами, За дрімучими лісами, В вільнім краї степовім, Де росте трава полинь, Горде плем'я проживало. Про сім'ю і діток дбало.

Серед них була бабуся. Скільки літ? Ніхто не знав... А зустрівшись - поклонялись Й шану їй до ніг всяк клав. Всі бабусю цю любили, Бо то мудрість їх була. І до неї всі тулились - Чи то радість, чи біда.

Та бабуся добре знала, Як на зорях ворожить. І малих діток навчала Землю рідную любить. Вийде з ними в чисте поле, З вітром мову заведе. А затим малих навчає Слухать степ, який цвіте.

Вона добре знала трави, Що росли в оцім краю. Й гарно рани лікувала, Відганяючи біду. Та найбільшим її дивом Було те, що на зорі Вийде Сонечко стрічати Й взнає тайни всі земні.

Так було і цього разу. Вийшла в степ, він гомонить... А над ним орел літає - Вірний друг і захисник. Тихо-тихо усміхнулась... Синю стрічку з кіс зняла, І на землю опустила - Враз з'явилася вода.

Вона вмилась, напилася - І Царівна Степова У красі своїй постала. Й задзвеніла вся земля! У пошані перед нею Посхилялися квітки. Веселкове щастя неба Опустилось до землі.

Привітавши царство степу, Стала слухати вона: Що у кого, де з'явилось, І яка в тім дивина? Ось до неї підійшли Два безсмертники брати: - Цеї ночі,- сповістили,- Місяць квітку нам послав. А дитя, цієї квітки, Дуб столітній перейняв. Здивувалася Царівна Й наказала дать коня. Та й помчала степом вільним, Обганяючи орла. Серед степу дуб столітній Одиноко виростав, Як побачив Степаниду - Шану їй до ніг поклав. -Кажуть, квітку цеї ночі, Місяць-Братик нам прислав, А дитя цієї квітки Ти у себе приховав. -Ні, Царівно моя люба! Це дитя тобі вручу, Але виконай бажання, Що у тебе попрошу. Ти дозволь моєму роду Процвітать в твоїм краю. Лісосмугою пройдуся Й не порушу я красу. Ось, дитя людської долі... Силу, щастя ї красу - Я дарую цій дитині Й роду вічного його.

Тут Царівна усміхнулась І дитятко прийняла. - Ніжність й радість я дарую І польоту від орла. А тобі, столітній Дубе, Лісосмугою рости І дитя це захищати - Жити в дружбі нам завжди!

З того часу рід козацький В степовім краю зростав. І любив він степ широкий, І під дубом вночі спав. Поклонявся Сонцю й Небу, Землю рідную стеріг. А як ворог зазіхався - Не пускав і на поріг.

Ось таку нам казку склали Лісові оті дрова. А тепер вже час і спати, Бо вже пізняя пора.

    жжж

Душа спочива, Коли вірші склада, Що линуть, мов пісня трембіти. І сміх-пересміх Дзвенить і біжить, Щоб рифму ніде не подіти...

   жжж

Послухай мову України, ЇЇ співанки золоті. Народна мудрість - то перлина, То світ далекого путі. В її барвистім різнокіллі Встає великий світ душі, А люди, гордість України, Несуть і гумор, цвіт її.

   жжж

Тихо шепоче річка, Дзижчать комарі на воді. Кує зозуля літа, А тільки не знати чиї. Отак тамуючи подих, Лежу в буйноцвітті трав. Вдихаю я запах природи Й лечу в піднебесную даль. Вітер приносить духм'яний - П'янкий, як кохання порив, Запах акацій лілових - Останній дарунок весни.

  жжж

Приємна прохолода Ранкової роси Зустріла мене вранці Весняної пори. Пташки співають радо І душу зугріва Красивий схід від сонця Й небесна чистота.

  жжж

 ДОРОГОЮ  ЖИТТЯ

Старенька тихо-тихо встала, Взяла у торбу сухарі. Ціпок в куточку відшукала І вийшла з хати на зорі. Перехрестившись на всі боки, І поклонившись до землі, Пішла широким битим шляхом, Що вів у світ лише її.

Той світ великий і багатий, Бо вирина із забуття І не дає старенькій спати, Хоч як не крутиться вона...

Зринає молодість щаслива І ранок теплий навесні, І гурт циган, що бродить світом Й гадає людям по руці.

І перший вибух страхітливий, Що розірвав все на шматки... Криваві рани й крик дитини - запав у пам'ять назавжди.

Там партизанськії дороги, Що з лісу в дім її вели. І перша радість перемоги, Яку отримали вони.

Та знов весна буяла цвітом І поверталися з війни Щасливі ті, хто залишився Творить життя ще на землі.

Таке воно, жіноче щастя,- Найменшій квіточці радіть. Чекать, чекать і дочекатись, Хоть це й остання буде мить...

Вона прощалась з чоловіком, Обнявши діточок своїх, Отам, на тім КУРГАНІ СЛАВИ, Що переліском був колись.

За день стомившися присяде, Розгладить скатерку стола. На фото в очі його гляне І скаже стиха:"Так, війна..."

Як тільки грім весняний вдарить, Дзвенять дзвіночком на стіні Медалі воїна і слави, Ніби клопочуться вони.

В травневий день на вишиванку Старенькі руки знов кладуть Цю пам'ять, що живим оставив, А сам пішов в останню путь.

Вона і квіти зготувала, Щоби на камінь положить, Й вино червоне з винограду, Бо він любив його колись.

Старенька тихо-тихо встала...

   жжж  жжж   жжж

   ЛЮБОВЬ
  (сказка)

В пустыне гор слепой в лачуге Сидел в раздумье у костра. Он песню пел под завыванье Горного духа Ветра-А-А. И мыслью в космос подымаясь, Обозревая жизни круг - Его душа то расцветала, То завершала счастья путь.

Вдруг что-то нежное коснулось Его лица и старых рук. Он содрогнулся и поднялся С немым вопросом :"Кто ты, дух?" В лачуге тихо, тихо стало... Старик напрягся и молчал Его душа вся трепыхала - Такое в юности встречал.

И вот сейчас весь в ожиданьи, Учуяв запах нежных роз, Он словно к матери вернулся - В долину гор, где в детстве рос. Он любовался едельвейсом - Цветком любви и чистоты. Дарил любимой в знак признанья Нежнейший цвет горной весны.

Любил он лес и птиц в полете, Что поднимались к небесам. И слушал песню гор высоких, Вдыхая запах нежных трав.

В тиши ночной, в год звездопада, Он слушал песню соловья... И что-то нежное ласкало Лицо и руки у ручья. И вот сейчас все повторилось... В год звездопада он живет И чья-то юность с гор высоких В долину трав любовь несет!

      жжж   жжж   жжж

Моя  ти  рідна, Україно!

Нема гарнішої землі, Коли горять Стожари в небі Й співають в гаї солов'ї.

А ти їдеш під чистим небом, Вдихаєш запах різних трав І слухаєш чарівну пісню, Що братик-вітер її склав.

Вона. як дзвін душі твоєї, Що споглядає рідний край Й несе просторами Вкраїни Веселку, що Творець послав.

                                                         ДУША  /продовження/

  Коли  Душа  потрапила  на  Землю,  вона  мерзла  і  страдала  від  сильного  холоду  і  заметіль.  Та  змушена  була  летіти  далі,  бо  її  ніс  вітер,  а  потім  щось  притягувало.
  Якось  стомившись  Душа  сказала:
 -Все.  Я  більше  так  не  можу! -  та  раптом  відчула  як  щось  тепле  і  ніжне  огорнуло  її  і  знову  понесло.   Вона  подумала: «Це,  мабуть,  Творець. 
О-о-о!  Який  він  добрий  і  милосердний!»  Та  на  разі  їй  стало  душно  і  жарко,  а  потім  спекотно.  Душа  відкрила  очі  і  з  подивом  запитала:
 - Господи,  що  це?
 - Втікай, -  хтось  сказав  поряд. – Дід  Вулкан  розсердився.  Ото  й  лютує.
  Роздивлятись  не  було  часу  і  вона  з  його  допомогою  піднялася  вверх.  Скільки  так  летіла,  і  що  було  потім  не  пам’ятає,  але  точно  знає,  що  прокинулась  від  прекрасного  співу  птахів  і  духм’яного  запаху  трав.  
  Вона  відкрила  очі  і  побачила,  що  лежить  на  галявині  серед  красивих  квітів,  а  навколо  неї  погойдують  своїми  верхівками  дерева.  Душа  підвелася  і  відчула  приємну  прохолоду.
 - Що  це?  Що  це  за  чудо? -  здивовано  озиралася  Душа.  Вона  торкалася  краплинок  роси   і  вони  бриніли,  ніби  сріблясті  дзвіночки.  Перший  промінь  сонця  впав  на  одну  з  них,  і  роси  створили  навколо  неї  райдугу  життя.
 - Що  це? -  зчудовано  говорила  вона  собі.
 - То  роси  трав.  Вони  дарують  тобі  свою  чистоту  і  здоров’я.
 - Здоров’я?  -  знову  здивувалася  Душа.
 -Так.  Ти  ще  цього  не  знаєш,  але  скоро  пізнаєш.
 - Але  хто  ти?  Чому  я  тебе  чую  і  відчуваю,  але  не  бачу?
 - Я  твій  Ангел  Охоронець.  Ти  завжди  будеш  мене  відчувати  і  чути,  коли  потребуватимеш.
 - А-а-а!  -  сказала  Душа  і  полетіла.  Вона  летіла  лісом,  зустрічаючи  тварин  і  птахів,  роздивлялася  рослинний  світ,  але  прямувала  далі  не  зупиняючись.  
  Та  на  разі  вона  побачила  в  степу  двох  молодих  людей,  які  працювали  і  загадково  обмінювались  поглядами.  Це  привернуло  її  увагу  і  вона  почала  за  ними  спостерігати.  Ось  дівчина  випрямилась  і  Душа  побачила  її  красивий  гнучкий  стан.    Дівчина  попрямувала  до  глечика  з  водою,  граціозно  погойдуючи  бедрами,  і  якось  дивно  посміхалась.
  Взявши  глечик,  запитала  в  юнака:
 - Будеш  пити?
 - Принеси,  -  сказав  юнак  і  посміхнувся.
  Дівчина  принесла  юнакові  воду  і  ніжно  поцілувала.  Він  її  підхопив  і  поніс  до  свіжоскошеного  сіна.  Душа  відчула,  як  її  почало  щось  притягувати…  і  чиїсь  ніжні  обійми  огорнули  її  ще  незрозумілими  відчуттями.
 -Це  кохання  життя.  Тепер  це  твій  дім.  Ти  будеш  жити  в  нім:  боротися  і  відчувати  біль,  радість  і  щастя  кохання  та  гіркоту  зради.  Ти  будеш  розвиватися  або  зупинишся  і  тебе  не  стане, -  тихо  і  спокійно  сказав Ангел.
  Душа  ще  нічого  не  розуміла,  але  вона  вбирала  в  себе,  якусь  нову  енергію  буття.  І  їй  здавалось,  що  вона  тане.
 -Зупинись!  Так  не  можна.  Ти  повинна  бути  цільною  і  зберігати  те,  що  в  тебе  вклав  Творець.
  Душа  прокинулась  і  закричала.  Вона  кричала  не  від  того,  що  це  був  якийсь  сон.  Ні.  Вона  кричала  від  того,  що  у  неї  було  тіло,  з  якого  вона  не  могла  вийти.
 -Не  кричи,  моя  люба  донечко! -  почула  вона  голос.  Душа  відкрила  очі і  побачила  ту  дівчину,  яка  кохалася  з  юнаком.
 -Мама  тебе  любить  і  зараз  нагодує.
  Душа  ще  не  розуміла,  що  з  нею  відбувається.  Та  раптом  відчула  тепло  і  запах  молока.  Їй  захотілось  пити,  але  вона  і  цього  не  розум,  тому  знову  закричала  і  в  цей  час  молоко  фонтаном  увійшло  у  все  її  єство.  Душа  заспокоїлась  і  заснула.
 Так  починається  нове  життя  людини  на  Землі.

        БАЙКА    ЛІСУ

Летить  баба  на  мітлі,

А за нею ще аж три. Царство лісу розгулялось… На горіхи всім дісталось.

Вовки вили, завивали - Мужики за вила взялись. І лисиці забрехали, Та собаки їх впізнали.

Жаби квакали, кричали - Комарів всіх розігнали. Ліс тріщав і стогнав, Бо ведмідь все вивертав.

А зайці? Так ті втікали… Білки в дуба захист взяли. Їжаки як не ховались, Їх, як м’ячик, всі ганяли.

Лісовик на все дивився, А затим вже й розсердився: - Як це так? Та хто посмів, Тут порушить спокій мій?

Та ніхто того не чув, Бо стояв страшенний шум. Лісовик сопілку взяв І один лиш звук подав.

Зупинилось царство лісу… Не шелехнеться й трава. Всі завмерли, мов статуї, Лісовик - відпочива…

Та наразі знов щось сталось - Ще одна карга припхалась. Роздивився Лісовик - Це Ягусенька летить.

- Ну, а ти, що тут забула? – він насупив брови враз – Прилетіла погуляти? Так скінчивсь бенкет у нас.

Ну, давай, сідай у ступу І за тридев’ять земель Повертайся вже додому, Бо скінчився в лісі хмель.-

Баба сіла на пеньок Й хитрувато подивилась: - Ти чого це розходився, Як казан, що з печі втік? Я ж на раду прилетіла, - відказала баба сміло.

Звірі тихо підступили, Коалицію створили. Потім вуха нагострили І присіли, тут як тут.

Лісовик від здивування Навіть кашляти почав. А затим прочистив горло І серйозно так сказав:

- Ну то, що ж… Почнемо раду, - І присів на зруба він. – Хто, що має тут сказати, Прошу , лапу піднімати І регламент зберігати.

Заєць першим слово взяв: - Що ж це коється у лісі? Подивися, Лісовик! Тут народ весь твій сидить. Не народ - представники, Бо вони усі пани І народ не пропустили, Світські гульки тут створили. А народ свій обікрали - У мамок всі пільги взяли.

Зашуміла рада сильно: - Що? - Це брехня!.. - Нараховуєм щодня!..

Сірий Вовк ступив до Зайця: - Що це ляшкаєш отут? Твої брехні не пройдуть…

- Ляскав ти зубами сильно, Та мужик у зуба дав. Ти у нього вила вкрав, - відповів на теє заєць.

Вовк ще щось хотів сказати, Та розсердивсь Лісовик: - Вила знов у когось крав? А-а-а! Ти до Вишні завітав, - здогадався Лісовик. – Ну звичайно, у хлівець Ти поліз, як молодець. Та Остап тебе зустрів І залишив без зубів. Ну, а ти, коли втікав, Вила в нього і украв.

- Я прошу у ради захист, - Заволав тут Сірий Вовк. – Я не буду більше красти. Ось Вам зуб мій, тут і кров.

Наперед ступив і Лис. Ніби свій, та сам звик жить… Розширяє свої зони І краде на всіх кордонах.

- Ви не вмієте тут жити… Домовлятись треба вчитись. Я даю гуманітарку І мовчать усі ще зранку.

Тут не витримав їжак: - Ти даєш гуманітарну? А скажи: «Кому? й на Що?» Зранку звірі йдуть на шахти, А ведмідь твій, кум родной, Гатить лапами по хатах… Як назвать це - "друг родной"?

- Що-о-о? - заревів Ведміть щосили. – Звірі милі, це брехня! Та між нами перемир’я… Це виконуєм щодня.

Підняли вже крик і білки: - Як брехня? Ти щоночі трощиш ліс, Бо у ньому ти не ріс. Трощиш так, що ми втікаєм І в підвалах замерзаєм…

- У підвалах!.. у підвалах!.. – закричали комарі.

- Шубка бура, лоск і шик, Звідки ти прийшов, ведмідь? - зацікавилась сорока.

Наперед ступила баба, Вся така, як фіфочка. - Що за крик і тара-рам? Він приніс медок всім нам - Медовуху і сивуху, Щоб жили ми, як пани, Що ото колись були.

Раптом звірі піднялися Й почалася боротьба. Лісовик весь затрусився І нарешті пробудився - Весь спітнілий і зелений. Коли бачить, звірі сплять, Тихо й мирно так лежать.

Лісовик перекрутився, Тричі сплюнув і сказав: - Слава Богу, ми не люди! І закони, що дала Нам ця славная земля – Не порушуєм ніколи, Бо природа в нас така. А от люди… дивні звірі!? Ой- йой-йой, яка біда! Десять заповідей в них - Не працює жоден з них.

   БОЛОТЯНА    БАБА
            (казка)

Далеко… далеко… За синіми горами, За морями і долинами Тече річка Велика Вись.

Ніби  та  змія,  звивається

Між пшеничним полем Великого степу Та чорним лісом.

На пагорбі біля Висі Замок кам’яний. А у замку тім великім Граф живе один.

Він розводить квіти дивні, Хоч є степові. І краса та користь їхня Дана від землі.

В нього сад весь дивовижний, Переходить в парк. І живуть там птахи різні… Граф живе все ж сам.

Біля замку є джерельце, Що б’є з-під землі. І співає воно пісні Про долі людські.

Якось вранці на світанку Дівчина прийшла, У віночку із трав степу, Ніби та весна.

Напилась води з джерельця І почула спів: -Хто знайде срібне відерце, Подарунок мій, Що лежить на дні озерця, В кам’яній горі. А озерце те із сліз, Бо наплакав вітер-гість. І з’єднались береги Річки-матері води. Хто відерце те дістане – Лікувать кістки всім стане? –

Здивувалася дівчина: «Звідки дивна пісня лине?»

Раптом бачить суне щось, Велике й незграбне. Вона швидко до верби І в гіллях сховалась.

Коли чує промовляє Чоловічий голос: - Ти з ким, брате, розмовляєш? Та ще й так ізрання…

- Ой, та ні! То я співаю, Тебе зустрічаю. Але нащо ти це робиш? Чом не взять людину? Хай би в графстві працювала, Тебе доглядала. А, можливо, старі чари, Що стара наклала, Може знати й розгадати Як з тебе їх зняти.

- Все можливо, джерельце. Але це розмова… Я сумую за людьми, Та вони втікають. І лиш праця та краса Мене потішають. Стільки років в такім тілі… І дуже стомився. Чи зустріну ту дівчину, Щоб я вже звільнився?

-Вибачай, та я біжу До матусі-Висі. То ж послухай, що скажу – Пильно придивися… Тут, в степу, живе дівчина, Гарна, мов те сонце, Розуміється на травах Й тобі допоможе, - так промовив та й побіг до матері-Висі.

Граф посидів якусь хвильку, Криво посміхнувся І промовив з гіркотою: - А де її взяти, Ту дівчину, що від сонця Й любить працювати? Якщо люди від краси, Що створив для них я Відвертаються й втікають Щойно мене бачуть.

А затим напивсь води І набрав у відра. Та й посунув в своє графство Як той дід столітній.

А дівчина то все чула… Із схованки вийшла, Подивилась йому вслід, Тихо посміхнулась. Повернулась до води, Низько поклонилась Та й побігла до хатини старої знахарки.

Вона бігла, мов летіла, Змагаючись з вітром. І віночок загубила Із степових квітів. Прилетіла, засапалась… Трішки відпочила. І в знахарки запитати Про графа хотіла.

А знахарка, та все знала… Таємниці цього краю Кревно зберігала. Вона тихо посміхнулась І сказала внучці: -Хто знайде срібне відерце, Подарунок мій? Той здобудить графа серце І злікує біль…

-Ні, бабусю, щось не так Співало джерельце: «Хто відерце те дістане, Лікувать кістки всім стане?» Про, яке відерце співало джерельце? І чому так ходить граф, Ніби каракатиця?

- Не кажи так! Не дай Боже, ще з тобой щось трапиться! – стара внучку обняла ще й перехрестила. Затим чистою водою Навхрест напоїла.

Посадила біля себе Й тихо почала: -Жив колись на світі Мрійник молодий. Він любив гуляти По світу один.

Переплив він море, Перейшов і гори. Чорний ліс побачив Та й далі пішов.

Ось і степ широкий, Трави чудодійні. Скелястії гори, Під ними ріка.

Джерела співучі І люди, мов сонце, Привітні і щедрі, Ніби та земля.

Люди запросили Мрійника у гості. Вони святкували Свято врожаю.

Всі були веселі І були щасливі. Дякували Сонцю,

Матері-Землі.

Не забули й предків, Що їх научали. Клали біля Дідуха Дарунки свої.

Серед гурту молоді, Мрійник запримітив Дівчину, що квіткою Здалася йому.

Довго не роздумував. Перстень з діамантом На палець дівчині Швиденько надів.

А затим за звичаєм - Засватав кохану… Весілля гуляли Народом усім.

Через дев’ять місяців Народився хлопчик. На свято до себе Мрійник запросив: Джерельце співуче І людей з округи, Берегиню степу З народом її.

Джерельце малому Принесло в дарунок Відерце із срібла Й чистої води.

Берегиня степу Поклала в колиску Золоту зернину й квіти степові.

Майстрині з народу Вишиту сорочку І рушник на щастя, Оберіг життя.

Та щось таке сталось… Не всі й зрозуміли. Повіяло холодом І ударив грім.

Раптом всі побачили Болотяну бабу, Що йшла до малого З жабой на плечі.

-Ти усіх покликав, Мрійнику багатий, Та забув про мене - Фею чарівну. Хоч живу в болоті, Та багато важу, Бо в сльозах від вітру Кладець стережу. А твоєму сину Я дарую жабу, Яка допоможе Вижити йому. –

Так вона сказала І зникла з відерцем, Залишивши жабу В колисці маля.

Всі були схвильовані І хотіли жабу Ізловить і знищить, Як страшне буття.

Та почули раптом: -Я є королівна! І ніхто не сміє Торкатись мене!

Сіла біля хлопчика, А він посміхнувся… І тієї ж миті Змінюватись став.

Люди з страшним лементом Почали втікати, Щоби це прокляття. Не впало на них.

Джерельце лишилось, Берегиня степу І стара знахарка Від майстринь усіх.

Вони обступили Колиску малого І обряд здоров’я Здійснили над ним.

У велику чашу, Із сталі і міді, Джерельце вливало Води чарівні. А стара знахарка Разом з берегинею Купала малого Тричі раз по три.

Затим одягнули Вишиту сорочку І в рушник укутали, Оберіг його.

Берегиня степу Дала йому силу Аби міг зіп’ятись На ноги свої.

Раптом хтось постукав. Бабуся замовкла… Стурбовано глянула На внучку свою.

А затим сказала Голосом спокійним: - А хто там? Заходьте В господу мою!

Перевальцем в хату Зайшов кривоногий, Чоловік кремезний, Й на порозі став.

Затим призвичаївшись, Побачив ікону, Перехрестив лоба Й серйозно спитав:

- Ви є та знахарка, Що мене купала Разом з Берегинею Й народом її?

Бабуся в знак згоди Низенько вклонилась, Та він зупинив, Обнявши її.

- Не треба! Я вдячний За все, що зробили…-

Побачивши дівчину Тихо спитав: -А хто ця дівчина? -Онука моя, - Тихо у відповідь графу сказала І запросила до столу пройти.

- Онука від Сонця? Чи брешуть вітри?

Бабуся стривожилась, Глянувши на графа. Затим подивилась На внучку свою.

- Не брешуть вітри,- Спокійно сказала І сіла, узявши руки її.

До дівчини він Підступив перевальцем, Дивлячись в очі Сміливо сказав: -В сонцеворот, Івана Купала, Віночок із квітів В степу я знайшов. Вітер сказав, Що це ти загубила. Чи може жартує Твій друг Вітрогон?-

Він  простягнув  

До неї віночок. Вона подивилась Й здригнулась в ту ж мить. В руках зашкарублих І дивної форми - Віночок її. Що має робить?

Він тяжко зітхнув І поклав біля неї. Затим повернувся Й пішов до дверей.

Бабуся сказала: - Чекайте! Як можна? Отак от піти, Віддавши усе. В віночку є сила… І день не скінчився – Рятуйте себе!

Ганусю, дитино! Та ж ти народилась Творити добро Й рятувати людей -…

Граф глянув на руки, Затим на знахарку І щось обірвалось У грудях його. Він тихо посунувся, Впав на підлогу, Що з ним відбувалось, Не знає ніхто.

Бабуся з онукою Ледве підняли. І в темну кімнату Поклали його.

Він марив, метався І все кудись рвався… А потім просив: -Врятуйте її.

Бабуся сказала: -Збирайся, Ганусю! До замку швиденько По жабу біжи. Якщо вона вмре – Ми його не врятуєм, Тому поспішай І живу принеси.

Але постривай! Ось мазь живокоста - Змасти нею руки Й обличчя своє. Затим одягни Рукавиці на руки, На голову хустку – Вбезпечиш себе.

А жабу вклади У корзину з рогозу. Додому, як вітер, Щодуху лети! –

Ганнуся швиденько Усе поробила Й до замку подалась - Жабу шукать.

А та на порозі Її вже чекала. Лежала безсила – Готова вмерать.

Вона обережно В корзину поклала. І швидко додому - Мов вітер неслась. А вдома поклала Її біля графа І він заспокоївшись, Тихо лежав.

Бабуся вказала Онучці на квіти, Які та вплела У вінок степовий. Ті квіти цвітуть Один раз у століття Й несуть в собі Радість, здоров’я й любов.

В цей час до господи Прийшла Берегиня. Принесла з собою Ще квіти такі. Вона попросила Ганнсю зібрати Всю молодь, Що є в окрузі оцій.

А ще попросила, Щоб йшли до болота, До озера феї, Що вже заросло. Бо люди невдячні І безсоромні - Закидали брудом Русло його. А щоб відвернути Увагу старої - Водить хороводи І пісні співать. Нехай стара дума, Що свято Купала Нарешті згадало Й до неї прийшло. Стара спокуситься, Згадавши про молодість, І піде з дівчатьми Водить хоровод.

-А ви ж, молоді, Почистите берег, Посадите лози, Щоб верби росли. Та кинете корінь Чистюлі аіра, Щоб води та грязі Чисті були. Бо їм лікувать Іще довго прийдеться, Крім графа та жаби, Люди ще є. Вони всі ховаються В темних кімнатах Й не знають про те, Які ліки в них є.

То ж поспішай, Ганусю, швиденько, Бо часу в нас мало, Ще зілля варить.

Гануся крутнулась І вибігла з хати. Щодуху летіла До подруг своїх.

Знахарка для жаби Гніздечко зробила Із квітів отих, Що в століття цвітуть.

Враз жаба прокинулась Й мовила тихо: -Мого королівства Квіти вже тут. Спасибі, знахарко, За розуміння. Й тобі, Берегине, Від мене уклін…

Як зварите зілля, Недовго баріться. Ви тіло ним графа Добре протріть, А потім вже навхрест Нас напоїть.

Розбудите графа Близько опівночі. Гніздечко зі мною Йому віддасте. Ми тричі обійдемо Озеро Феї, Тільки- но Місяць З-за хмари зійде.

Він кине свій промінь На озеро Феї. Воно ж буде чисте Мов срібло сіять. Місяць здивується Й вигукне: «Лонго! Срібне відерце Можна дістать!»

Тільки прокаже Слова ці пророчі – Я разом із графом У воду зайду. Там покажу йому Шлях до відерця. За місячним сяйвом Його він знайде.

Промінь із Лонго Підніметься в небо Фея побачить І буде кричать. Озера води Стануть бурлиться Люди злякаються Й будуть втікать.

Ти ж, Берегине, зупиниш їх квітами. Руки людей у віночок сплетеш. Ти заспіваєш, знахарко, Купаву І до багаття їх поведеш.

В озері Лонго Підніметься вирва Вода і болото Закляття зітруть.

Ми вийдем на беріг В оновленім тілі. І люди забудуть Історію цю, - з останніх зусиль вона проказала і тихо заснула в гніздечку своїм.

Знахарка опівночі Графа збудила І дала гніздечко У руки йому. Спокійно і тихо Вона проказа: -Скоро вже місяць З-за хмари зійде.

Тільки-но місяць З-за хмари зійшов І проказав слова Ті пророчі.

Граф із гніздечком У воду зайшов. Вирву створили Вода і болото. Граф, не спиняючись, Далі пішов.

Баба спинилась В шаленому танці, Відчувши присутність Чужих на воді. Тільки хотіла Вирву підняти Місяць на землю Свій посох спустив І сяйвом холодним Бабу спинив.

Срібне відерце В руках уже графа. Сяйво прекрасне Над озером йде. Вийшли на берег Юнак і дівчина Вроди, якої Не знали ніде.

Над головою Зірка сіяла. Чиста енергія Ішла до усіх.

Місяць сказав: -Поспішай, моя Лонго, Донечко люба Й жадана для всіх!

Прощаючись з графом, Лонго сказала: -Щастя, любові Й багато добра!- Затим повернулась,

людей  осіявши:

-Бажаю прожити У мирі добра! А озеро Лонго - Бережіть і цінуйте, Там кладець здоров’я

Для  вас  припасла, -

так проказала і зникла вона

Люди купались В озері Лонго - Щасливі й здорові Додому вертались.

Та минули роки І всі вже забули Гірку долю графа І дівчини Лонго. Озеро вмерає Від бруду й зневаги... Люди знов хворіють І немає ради...

жжжжжжжжжж

Чому ти, Вітре, Так все граєш? Кого до бою Закликаєш? Чом ти колишеш Сухі трави, Які своє вже Віджели? Чому не вдариш По ординцях, Які кордони Перейшли? Ти закричи, завий І вдар - Та так, щоб і земля Здригнулась. І виплюнула їх усіх, Зструснувши погань З свого тіла.

 БАГАТТЯ

Багаття горить... Багаття палає... В шаленому танці Табір гуляє...

Під зоряним небом Степ весь принишк. Не чуть й цвіркуна, Що гуляти привик

Вдарили струни Циганських гітар. Скрипки смичок За серце всіх взяв.

Плакала скрипка, Гітари вторили... Цигани співали, А діти дурили...

Скрипка все грала І кликала, звала Ту, що в коханні Жить обіцяла.

Та обірвалися Струни співучі. Життя враз завмерло Гаряче й квітуче...

Плакала гірко Циганка стара, Бо в тім коханні Життя вже нема.

Лиш залишився Синочок на згадку Про ніч ту, з багаттям В шаленному танці.

 СКІФСЬКА ЗЕМЛЯ  
     Летіли  коні,
     Мов  вітер  степу.
     Здригалась  земля,
     Від  сотні  копит.
     Старі  кургани
     Що  віками  спали,
     Від  тої  сили,
     Пробудились  на  мить.

     І вийшли  скіфи
     Коней  половити...
     Промчати  століттям
     І  віхи  зловить.
     Розвести  багаття
     І  юшки  зварити.
     Під  зоряним  небом
     Разом  відпочить.

     Та  промчали  коні  -
     Наступила  тиша.
     І  старі  кургани,
     Свідки  вікові,
     В  забутті  і  в  таїнстві
     Стережуть  кордони,
     Щоб  народ  міг  жити
     В  злагоді  й  любві.
  

 Зорі  купались  у Висі  Великій,
 Небо  просили  з  ними  відпочить.
 Чорную  тугу,  що  душу  тривожить,
 У  водах  красуні  до  ранку  відмить.

 Промінь  Далекого  просвітку  вдарив,
 Небо  нарешті  упало  у  Вись.
 І  заіскрилось,  засяяло  вранці,
 І  засміялось  усе  навкруги.
 

 КАША

Найкраща в світі каша, То гречка степова. Її готує наша Бабусенька стара. А ще вона готує Пшеничну і смачну, Бо колос виростає У тім таки степу. Безкрайній і великий, Родючий і смачний Розкринувся вольготно Наш красень степовий.

Ніжний поцілунок Ранкової роси Пробудив в світанку Гармонію душі. І заграли струни, Забриніли фарби - Пробудилось небо Від такої гами.

Гуляє вітер в степу вільнім, Шукає місце, де б спочить? Та раптом бачить на кургані Козак із кобзою сидить. Він грає думу й виливає Свій сум і гіркоту буття... Його Вкраїна знов страждає. О, як болить його душа! Вітер притих і сів спочити, Та струна кобзи в серце б'є. Він піднімається і ли не, На Схід, де тяжкая війна іде. З розгону, смерччю, б'є по гадах, Що виповзли із нір своїх. Перевертає їхні "Гради" І викидає за поріг. Проснулись люди, пробудились, Від того катового сну. І разом з Вітром очищали Вкраїну рідную свою.

 ЗОРЯНІ  ПТАХИ
        (казка)

- Бабусенько, ріднесенька, Казку розкажи - Про зіроньку, що вранці Приходила сюди.

- А звідки ти взяла, Що вранці та була?

- Та ж ти сама казала, Що воду набирала, А зіронька в криниці Купалась і сміялась. - Та то я жартувала Аби ти вранці встала.

- Ти, бабусю, жартувала, А я казлчку чекала. Ось і вечір вже прийшов І привів з собою сон. Тому, прошу, розкажи Поки сон іде сюди.

- Зоряним світанком

На  наші  озера

Люблять прилітати Зіроньки веселі. Вони в них купаються, Весело сміються, А затим по райдузі В небо знов несуться. Отака от казочка Внученько моя!

- Ні, бабусю люба! Ти колись казала, Що зіронька упала. А куди вона упала?

- Ну, гаразд, Тоді вже слухай! Жив на світі садівник - Калеником звався. Невеличкий, ніби гриб, Садом милувався. До схід сонця він любив Обійти свій сад - Обдивиться, придивиться І допомогти, Щоб не з'їли деревце Вреднії жуки.

А ще дід любив послухать Пісню солов'я, Що співав той до схід сонця Ніби та душа. Зустрічали перший промінь Бджілки медові І співали свою пісню Про красу землі.

Якось вранці на світанку, Вийшов дід у сад, Коли бачить, а в саду Лебеді лежать. Він тихенько підступив, Аби роздивитись, Що це трапилось із ними, Що лежать побиті? "Хто ж посмів підняти руку На таку красу?"

Коли чує зашуміли Яблуні і вишні, А за ними і калина - Дід враз зупинився. Головою похитав: "Що це за біда?" Раптом бачить, А над садом Шуліка літа.

Тільки сонце піднялося Як бджоли злетілись І роями на шуліку Разом налетіли. Той піднявся вище в небо І там розченився. Дід полегшено зітхнув І бджолам вклонився.

Бджоли пісню заспівали І в сад полетіли, А, можливо, хто і в поле, У них своє діло.

Дід до лебедів ступив, Та враз зупинився. Протер очі раз і вдруге, Ще й перекрутився, А затим посмикав вухо, Бороду поскуб, Та нічого не змінилось...

Він здивовано дивився На молоду пару, Що лежала на траві Й тихо так стогнала - З грудей білих на траву Кров жива стікала.

Дід швиденько до господи, Аби ліки взяти, А назустріч Степанида, Господиня-мати.

- Ти чого це так біжиш, Ніби час свій гониш? -

Дід щось тихо проказав Та й проскочив мимо. Степанида з цікавості За ним учепилась.

Він нарешті зупинився, Постояв ще хвильку, А вгледівши Степаниду - Аж перехрестився.

-Слава Богу, Степанидо, Ти вже повернулась! Бери швидко свої ліки, Що рани всі гоять. Я джерельної води - І пішли за мною.

Степанида не барилась, Кошика вхопимла Й за Калеником швиденько У сад поспішила.

Коли ближче підійшла, Побачила пару, Що лежала на траві Й від ран потерпала.

Степанида підступила І рани обмила, А затим своїм чар-зіллям Їх і обробила.

Раптом бджоли налетіли І на рану сіли. Ворушились, копошились Й про щось гомоніли.

Потім різко піднялися Тричі облетіли І у сонячнім промінні Тихо розченились.

Залишилась лиш одна, малесенька бджілка, Щось співала і дзижчала,, Ніби говорила.

Степанида з Калеником На неї дивились І не знали, що ж і думать Від такого дива?

Бджілка нитку золотую У Сонечка взяла І хоботком золотим Рани зашивала.

Вона шила, вишивала, Ніби соти ткала... Коли бачать старі, А ран вже й не стало.

З того місця б'ється промінь, Що життя несе І дарує тілу радість На життя усе.

Хлопець з дівчиною встали І старими вклонились. В граціозному поклоні Вони зупинились.

Затим тихо так змахнули, Мов крильми, руками І над садом незвичайна Музика заграла.

Піднімалась до небес Гармонія звуків, Пливла садом і давала Всім життя в співзвуччі.

Старі диву дивувались, Дивлячись на дійство. Легко й вільно танцювали Хлопець і дівчина.

А навколо них, як квіти, Цілий рій бджолиний - Танцювали і співали Про щось говорили.

Пара плавно опустилась І старим вклонилась, А затим на лебедів Знов перетворилась.

Вони в небо піднялися Й над садом літали, У великій піднебесній Зіроньками стали.

Враз все стихло Й тиша дивна По землі пливла Лише бджілка малесенька Знову загула. І до неї позлітались Бджілки медові. Вони щось усі жужжали, Про щось домовлялись. Потім разом піднялися І в небо подались.

Залишилась лиш одна, Хазяїчка саду. Вона старим говорила: - Полетіли зірки, Будуть прилітати І в Висі купатись. У саду твоїм Каленик Раз на рік бувати.

І з тих пір Над садом діда Лебеді літають. І сідають в водах Висі Та й відпочивають.

У народі люди кажуть: - Це зоряні птиці... Ну, а бджоли - Лікарі і стражі землиці.

 РЕКВІЄМ

Грала скрипка, Співала скрипка... Ранок бринів На росі у траві.

То сльози Вкраїни, Бо синів хоронила, Що мужньо стояли У важкій боротьбі.

Ранок зіграв Свою пісню останню Й полинули в небо Діти її.

Мужні, красиві І різні за віком, діти Вкраїни - Гордість її.

                                                          Мольфар  і   Дракоша
                                                                 /фантастика/

 Високо  в  горах  Карпатах  жив  старий  мольфар  Михайло.  Одного  разу,  на  світанку,  хтось  постукав  до  нього  в  двері.  Він  вийшов  на  ганок  і  побачив  немолодого  і  змученого  чоловіка  у  дивному  сріблястому  одязі.  Біля  нього  стояв  малий  хлопчина,  років  семи.  Михайло  запитав:

- Що привело тебе до мене?

  Незнайомець  підштовхнув  хлопця  вперед  і  сказав:

- Ти повинен навчити його всього того, що знаєш сам.

  Чоловік  обняв  малого,  постояв, а  за  мить  полетів.  Хлопчина  із  сумом  дивився,  як  той  піднімався  і  зникав  за  хмарами.
   Михайло  ніколи  не  бачив  літаючих  людей,  але  чув,  що  віднедавна  в  горах  з’явилися  такі   у  сріблястому  одязі.  Вони,  нібито,  прилетіли  з  неба,  але  цьому  не  надавав  уваги.  Інколи  відчував,  якусь  дивну  енергію,  що  торкалася  його,  але  відразу  приходило  заспокоєння  і  забувалася  тривога.  І  ось  зараз,  віч-на-віч,  зустрівся  з  цими  дивними  людьми.  З  великим  подивом  і  цікавістю  спостерігав  за  дійство,  а  затим  обережно   підійшов  до   хлопця   і  запитав:

- Як тебе звуть? - Як назвеш, - відповів той коротко.

  Михайло    уважно  глянув  на  малого  і  відчув  великий  сум  і  боротьбу  почуттів.

- Добре, - сказав він і повів його до світлиці.

  Минали  роки.  Мольфар  навчав  хлопця,  який  вчився  легко  і  вправно. Відшукуючи  трави  та  коріння,  які  лікують  людей,  він  ніби  грався.  А  одного  разу  показав  старому  свою  силу  і  вправність.  Вони  ходили  по  горах  майже  день  і  ніяк  не  могли  знайти  корінь  карпатського  женьшеня  або  іншими  словами   корінь  калгана,  але  побачили  в  чагарнику  вовка.  Він  лежав  тихо,  спостерігаючи  за  людьми  і  не  втікав.  Михайло  взяв  хлопця  за  руку  і  хотів  відвести,  але  той  спокійно  підійшов  до  вовка,  взяв  на  руки  і  поклав  на  поляну.  Поранений   вовк  довірливо    та  вдячно  дивився  на  юнака,  а  той  почав  водити  руками  біля  рани  і  віднайшов  кулю.  Кулю  витягнув  легко,  без  зусиль,  ніби  магнітом.  Затим  ще  трохи  поводив  руками,  зупинив  кров  і  затягнув  рану.  Потім  підняв  тварину  і  поставив  на  ноги.  Вовк  трішечки  постояв,  ніби  розмірковував,  а  потім  глянувши  на  хлопця  побіг  до  лісу.  Старий  нічого  на  те  не  сказав,   але  з  часом  став  помічати,  що  з  ним  відбуваються  якісь  чудернацькі   зміни.  Очі  часом  горіли  дивним  вогнем  і  не  можна  було  зрозуміти  якого  вони  кольору  і  про  що  думають.  Тоді  здавалося,  що  він  десь  там,  далеко-далеко...  І  ніхто  не  має  права  навіть  поглянути  туди.
   Якось  Мольфар  застав  його  над  прірвою.  Він  стояв,  усамітнений  і  заглиблений  у  себе.  Очі  були  спрямовані  вниз  прірви  і  здавалося,  що    когось  відстежує.
  Михайло  запитав:

- Що там? - Не знаю. Не зрозумів, - відповів хлопчина. А наступної миті підійшов до гори і з усієї сили вдарив по ній. Гора розступилася... Вони побачили велику кімнату. Юнак сміливо пішов вперед, а Мольфар за ним. Біля каміну, в кріслі, сидів старий і стомлений чоловік. Хлопець, побачивши його, швидко підійшов і впав на коліна. - Дідуню, - тихо промовив він з теплотою в голосі, цілуючи його руки. Старий підняв внука з колін і міцно притиснув до себе. Затим подивився на Мольфара. - Наука мого внука не закінчилася. Ти повинен навчити його жити серед людей, - сказавши це, він зник. Зникла і кімната. Юнак і Михайло побачили, що стоять в печері, внизу якої вирує лава. Вони поспішили. І тільки-но вийшли, як гора закрилася.

  Мольфар  уважно  глянув  на  хлопця  і  зрозумів,  що  це  дитя  сріблястого  чоловіка  і  жінки.
  «Так.  Мій  внук  -  дитя  великого  кохання  земної  жінки  і  мого  сина.  Але  вони  загинули...  Ти  повинен  навчити  його  жити  серед  людей»,  -  почув  Мольфар   голос  незнайомця.
  В  ту  ж  мить  юнак  підняв  руки  вгору  і  полетів.  В  потоках  повітря  шукав  щось,  поки  що  незрозуміле  для  нього  самого…  В  розпачі  і  тузі  почав  збивати  снігові  шапки  з  гір.  Та  раптом  відчув,  що  старий  мольфар  Михайло  спостерігає  за  ним  і  упереджує  від  хибних  дій.

- Внизу люди. Зупини лавину…

  В  останню  мить,  спрямувавши  свою  шалену  енергію,  зупинив  лавину  і  направив  в  урвище.  Через  день  повернувся  додому.
  З  тих  пір  Михайло  почав  брати  юнака  з  собою  до  людей  на  полонину  та  в  гори.  Спочатку  він  ішов  без  особливого  бажання  і  виконував  свою  роботу.  Але  поступово  його  сум'яття  і  відчуженість  почали  зникати,  а  натомість  прийшла  зацікавленість  людським  життям  та  традиціями.  Проте,  хлопець  ніколи  і  нікого  не  підпускав  близько  до  себе,  хоч  люди  ставилися  до  нього  з  любов'ю,  радістю  і  вдячністю.
  Якось  восени,  блукаючи  горами  та  лісом  зустрів   дівчину.  Його  здивуванню  не  було  меж.  Адже  він  прийшов  туди,  куди  не  ступала   жодна   нога   людини.  І  це  було  -  улюблене  місце.  Дівчина  стояла  на  березі  гірського  струмка  біля  калини,  якої  він  ніколи  не  помічав.  Вона  тримала  в  руках  кетяги  калинових  ягід,  а  на  голові  в  неї  був  віночок  з  лісових  трав,  прикрашений  калиною.  Юнак  здивовано  запитав:

- Ти хто? - Ягідка, - посміхнувшись відповіла та. - Такого імені немає, - трохи розгублено і сердито відповів він.

  Дівчина  щиро  розсміялася  і  її  сміх  забринів,  ніби  гірський  струмок.

- Так зовуть мене люди, бо я їм приношу найсмачніші ягоди лісу. А бабуня називає мене Ярочкою, Ярославною. А ти хто? - А я - Дракоша, - вирвалось у нього. - Що? Ти любиш битися чи дратувати?

  Юнак  знітився  і  не  хотів  щось  пояснювати,  тому  відповів  просто:

- Можливо й так, а можливо - ні. Так зовуть мене люди, а вже їм краще знати, що вони хочуть сказати.

  Ярославна  уважно  подивилася  на  нього  і  простягнула  ягоди.

- Скуштуй. Тільки не поспішай. Спочатку візьми ось цю, вогнисту, і відчуй її смак.

  Юнак  з  недовірою  подивився  на  дівчину,  а  потім  на  ягідку. Вона  в  тендітній  руці  дівчини  здалася  йому  маленьким  янтарем,  в  якому  переливається  здорова  енергія  світу.  Він  взяв  кетяги,   а  ягідку  поклав  до  рота  і  відчув  гіркий  присмак.   Йому   захотілося  скривитися  і  виплюнути  її,  та  раптом   щось  стало  змінюватись  в  природі  і  в  ньому  самому.  Ліс,  що  хвилину  тому  був  просто  лісом,  став  сяяти,  ніби  золото  скіфів,  яке  колись  показував  йому  батько.  Ліс  шумів,  але  в  тому  шумі  відчувалась,  якась  дивна  гармонія  буття.  Хлопець  кожною  клітиночкою  свого  тіла  відчув  світ,  який  його  оточував  і  наповнював  мелодією  життя  і  краси.  Воно  йшло  з  лісу  і  гір,  з  неба  та  землі.  За  хвилину  він  зрозумів,  що  щось  йшло  і  від  нього  самого.
  Дівчина  підійшла  і  торкнулася  його  руки.  Відчуття  тепла  і  ніжності  та  запах  її  тіла  наповнили   груди  розмаїттям  трав  лісу  і  степу.  Юнак  заплющив  очі  і  з  насолодою  вдихав  ці  пахощі.  Почуття  хвилями  напливали  одні  на  одні.  Через  деякий  час  хлопець  відкрив  очі  і  побачив,  що  стоїть  сам  біля  струмка.  Скільки  так  часу  минуло  не  знав,  але  про  себе  промовив:

- Треба повертатись додому.

  Вперше,  за  стільки  років,  дім  старого Михайла  назвав  своїм.  Вдома,  не  вечеряючи,  ліг  спати,  а  вранці  підійшов  до  Мольфара  і  запитав:

- Вчителю, хто така Ягідка, Ярочка, Ярославна?

  Михайло  від  здивування  уважно  глянув  на  хлопця. Той  стояв  перед  ним,  опустивши  очі.   Минуло  стільки  років…  І  він  вперше  назвав  його  вчителем  та  зацікавився  дівчиною.  Поборовши  свої  двоякі  почуття,    відповів:

- Ця дівчина живе з бабусею в селі на полонині. Вони добре знаються на травах і лікують людей. А чому ти запитуєш, Андрію?

  Хлопець  від  несподіванки  здригнувся,  адже  Мольфар  назвав  його  по  імені.  Тільки  батько  називав  його  Андрієм,  а  матуся -  Андрійчиком.  Він  любив  своїх  батьків  так  сильно,  як  може  любити  тільки  син.  Але  ця  любов  залишилася,  як  марево,  в  минулому.  В  його  душі  щось  надломилося  і  він  заплакав.  Спочатку  плакав  мовчки,  ковтаючи  сльози,  а  потім  здригаючись  вголос.  Михайло  не  заспокоював,    розумів  - хлопцеві  треба  виплакати  свій  біль  і  тугу.  Підступивши  до  нього,  обняв  і  притиснув  до  себе,  як  колись  це  робили  його  батьки.     
  Раптом  у  двері  постукали  і  до  хати  забігла  молода  жінка.  Вона,  плачучи,  розповідала,  що  на  її  чоловіка  напав  ведмідь  і  сильно  покусав,  тому  просить  його  врятувати.
  Вони  швидко  зібралися  і  спустилися  на  полонину.  Коли  зайшли  до  хати,  то  побачили,  що  біля  чоловіка  вже  поралися  старенька  бабуся  і   молода  дівчина.  Андрій  відразу  впізнав  у  ній  Ягідку.  Побачивши  його,  вона  зашарілася  і  поступилася  місцем.
  Руки  Андрія  були  вправні  і  сильні.  Він  складав  розтрощені  кістки  рук  і  ніг  молодого  чоловіка,  спиняючи  кров.  Мольфар,  разом  з бабусею  та  Ярославною,  готував  трави  і  поїв  ними  зраненого.  Затим  вони  разом  шептали  заговори,  тільки  їм  відомі,  та  перев'язували  його  руки  і  ноги.  Під  вечір  чоловік  заснув.
  Всі  стомлені  і  виснажені  вийшли  надвір.  Вечірня  прохолода  трохи  остудила   їхню  напругу.  Господарі  запросили  всіх  до  столу,  який  стояв  біля  старого  дуба.  Вони  їли  мовчки,  заглибившись  у  свої  думи.  Та  раптом,  всі  як  один,  відчули  тривогу  і  зміну  в  природі.  Андрій  повернувся  на  схід  і  сказав:

- Щось темне і страшне лізе на нашу землю.

  Мольфар  глянув  на  нього  і  вперше  побачив  нове  обличчя  свого  учня.  Воно  було  стурбоване  і  змужніле.  Відчувався  біль  і  сум,  очі  горіли  тим  дивним  вогнем,  який  був  у  юнака,  коли  він  шукав  самого  себе.  Але  цього  разу,  це  було  щось  інше.  
  Через  мить  природа  заспокоїлася.  Ярославна  взяла  кошик  з  фруктами  і  підійшла  до  хлопця.

- Скуштуй ягідок калини, - тихо попросила вона. - Візьми ось цю! - і простягнула до нього невеличку червонясту ягідку.

  Ця  ягідка  була  солодка  і  п'янка.  Йому  захотілося  обійняти  дівчину  і  притиснути  до  своїх  грудей,  стати  одним  цілим.  Він  відчув,  як  сильно  і  гаряче  б'ється  її  серце.  Тепла  хвиля  чогось  рідного  і  поки  що   незбагненного  пішла  по  всьому  тілу.  Андрій  тихо  промовив:

- Яка ж смачна ця ягідка, Ягідко!

 Дівчина  зашарілася  і  тихо  сіла  біля  бабусі.  Всі  зрозуміли,  що народилося  нове  кохання,  нове  буття.
  Мольфар  з  подивом  і  цікавістю  спостерігав  за  хлопцем.  На  душі  в  нього  ставало  спокійно  і  радісно.  Відлюдькуватий  і  мовчазний   хлопчина  змінився  на  юнака,  який  йшов  довгою  дорогою  до  людей  з  малесенькою  свічечкою  в  руках.  А  коли  прийшов  до  них,  то  та  свічечка  виросла  у  великий  факел,  який  горів  жарким  полум'ям  життя.
  А  на  ранок  прийшла  звістка:  

- Вночі з неба щось впало. Воно прилетіло зі сходу…

  Люди  розповідали,  що бачили  людей - птахів,  які  ходили  і  літали.  Бабуся  Ягідки  похитала  головою  і  сказала:

- Багато років тому в наших горах таке вже відбувалося.

  Весняної  пори,  перед  світанком,   здригнулися  гори  і  стривожено  зашумів  ліс.  А  через  деякий  час  до  нас  в  село  прийшов  дивний  чоловік  у  сріблястому  одязі.  Він  ніс  на  руках  сина  і  просив  допомогти  йому.  Моя  мама  прийняла  їх  у  своїй  хаті  і  допомагала  чоловікові  виходити  хлопця.  Все  було  б  нічого,  та  хлопець  закохався  у  красуню  нашого  села.  Це  кохання  було  красиве  і  ніжне,  але  батько  був  проти. 
   На  противагу  всьому  молодість  перемагає  всіх  і  все.  Одного  дня  хлопець  прийшов  до  батька  з  дівчиною  за  руку  і  сказав,  що  у  них  буде  син.  Відгуляли  весілля,  а  затим  і  народження  сина.  Хлопчик  був  гарний  і  здоровий,  але  щось  вирізняло  його   серед  інших  дітей  нашого  села.
  Одного  ранку  вони  зібралися  і пішли…  І  ніхто  не  знає  куди?
  Але  років  отак  через  чотири  знову  заговорили  про  дивні  речі…  Хтось  бачив  як  билися  між  собою  люди,  що  літають,  ніби  птиці.  На  землі  лежала  жінка,  а  біля  неї  сидів  хлопчик,  який  її  обнімав  і  плакав.  Жінка  була  мертва.
  Можливо,  ці  люди  знову  прилетіли  сюди  і  шукають  цього  хлопчика. - Бабуся  уважно  подивилася  на  Андрія.
  Андрій  стривожено  встав,  та  мольфар  зупинив  його,  сказавши:

- На все воля Божа. Ми вже підемо, бо нас чекають.

 Він  повернувся  до  хлопця  і  тихо  промовив:
-  Не  поспішай.  Тут  потрібна  поміркованість  і  витримка.  Зараз  ми  повернемося  додому  і  я  тобі  передам  те,  що  колись  залишив  мені  твій  дід  для  тебе. 
  Вони  ще  раз  оглянули  пораненого.  Пересвідчившись,  що  усе  добре, поспішили  додому.  Коли  підійшли  до  гори,  яку  люди  називають  Ведмежою,  Мольфар  зупинив  юнака.

- Ти зараз зробиш так, як колись, коли дуже хотів побачити діда.

  Юнак  здивовано  глянув  на  свого  вчителя  і  зрозумів,  що  той  дозволяє  йому  проявити  свої  неземні  здібності.  Він  підійшов  до  гори,  постояв  хвильку,  а  затим  з  силою  вдарив.  Гора  розступилася  і  вони  побачили  тунель.
  Андрій  сміливо  ступив  вперед,  запрошуючи  Михайла,  але  той зупинив  його:

- Почекай! При вході є те, що нам знадобиться. Подивись уважно, бо тільки ти знаєш, що це?

  Хлопець  уважно  оглянув  прохід  і  посміхнувся:

- Ну звичайно! Це ж світло мого дитинства. Тоді ще тато говорив, що той, хто знає дитячу лічилку зможе включити світло і пройти далі.

  Він  сміливо  підійшов   до  маленького  каменя  і  проказав:
                            -  Ми  сміливі  і  відважні
                              Крутим  камені  лежачі.
                              Раз,  два,  три  -  світло  прояви!  -  і  він  крутнув  камінь.  В  ту  ж  мить  з’явилося  світло  і  закрилася  гора.  Вони  побачили  гарно  відшліфований  туннель  з  дивними  малюнками  космічного  життя.  Андрій  стояв,  мов  вкопаний.  Він  дивився  на  ці  знайомі  з  дитинства  малюнки  і  бачив  себе  та  щасливих   батьків,  а   також   діда,  що  сміявся,  коли  мама  чогось  боялася.  «Нарешті  я  повернувся  туди,  де  був  щасливий,»  -  подумки  промовив  він  і  витер  очі.  А  потім   не  задумуючись  пішов  вперед.  Вони  прийшли   до  великої  зали.  Постоявши  хвильку,  Андрій   підійшов  до  стіни  з  зірками  і  натиснув  маленьку.  Над  головою  у  них  засвітилося  зоряне  небо.  Вони  побачили  Чумацький  шлях   і   Сонячну  систему.  Тихо  заграла  красива  космічна  музика.  Перед  ними  представ  дід  Андрія.  

- Дякую тобі, Мольфаре, що ти привів сюди мого внука. Отже, на Землю знову прилетів Вірдес, який буде тебе шукати, Анрієте.

    Андрій  стояв,  мов  вкопаний.  Він  з  німим  подивом  дивився  на  голограму  діда  і  пригадав,  що  колись  дід  називав  його  цим  дивним  ім’ям.

- Так, тебе зовуть Анрієт, так звали мого батька. Мама називала тебе Андрійчиком, а тато Андрієм аби догодити твоїй мамі. Я ж кликав тебе Анрієтом, бо ти дуже схожий на свого прадіда. Ми прилетіли з іншої Планети і іншої галактики, рятуючись від катастрофи і війни, яку розпочав Вірдес. Всю інформацію про свою Планету і життя на ній ти пригадаєш поступово, бо це в тобі закладено генетично. Тепер ти дитя ще однієї Планети і галактики. Я дуже радий, що ми генетично схожі і близькі по своїй суті до людей Землі, але тобі прийдеться пройти нелегкий шлях долі, та Мольфар допоможе. Він вже допоміг тобі зрозуміти себе і пізнати прекрасних людей цієї Планети. Я прошу тебе пройти і сісти в крісло капітана.

  Андрій  пригадав,  як   колись  грав  з  дідом  у  гру  «Великий  світ  для  малого  капітана».  Він  віднайшов  третю  зірку   справа  від  Полярної   і  натиснув. З’явилося   крісло  капітана  і  сама  кімната  з  багатьма  пультами.  Над  головою  засяяла  космічна  карта  двох  Галактик.  Мольфар  і  юнак  стояли,  мов  зачаровані  красою  зоряного  неба.  Затим  хлопець  сів  у  крісло  діда  і  одягнув  чудернацьку  шапочку,  яка  заграла  багатьма  малесенькими  лампочками.  До  нього  підійшов  дід  і  щось  натиснув.    
  Андрій  побачив  віртуальну  дійсність  свого  дитинства. Він  з  татом  та  мамою  літають  над  чудесними  краєвидами  прекрасної  землі,  яку  вони  називали  Візаві,  а  людей  візавійцями. Він  і  сам  був  наполовину  віза- війцем,  але  це  його  не  турбувало,  бо  тіло  було  легким  та  вправним.  Тато  був  поряд  і  навчав  літати,   та  керувати  своїм  тілом.  Десь  там,  далеко,  злітали   зорельоти.  Так  називав  їх  тато.  Це  була  прекрасна  картина:  на  фоні  голубого  неба  летять  сріблясті  зорельоти. На  одному  з  них  прилетіли  і  вони.  Дід  знайомив  його  з  флорою  та  фауною  цієї  Планети.  А  одного  дня  батько  привів  своїх  друзів  та  їхніх  дітей.  Хлопчика  звали  Роян,  а  дівчинку  Ларієн.  Вони  разом  гралися  і  вчилися  літати.  Просто  літати…  без  зорельотів.  Це  було  випробування  сили  та  вправності.  І  він  впорався  з  цим.  Батько  гордився  своїм  сином.  Андрій  був  щасливим  і  безтурботним,  як  і  всі  діти,  у  яких  є  найкращі  тато  і  мама.
  Заграла  музика  і  Андрій  вийшов  з  віртуальної  дійсності.  Він  побачив  діда,  який  стояв  перед  ним  з  сумними  очима.

- На Землю прилетів Вірдес, який вбив твоїх батьків… Він буде тебе шукати, та ти не бійся. Через портал, яким проникли ми сюди, прилетіли друзі твого дитинства. Вони тобі допоможуть, а ще - земляни. Знайди свою кімнату, де ти проживав зі своїми батьками. Там знайдеш все необхідне, що тобі знадобиться для боротьби і зв’язку зі своїми друзями . Поступово пригадаєш все… Інформаційні канали відкрито, - проказавши це, він зник.

  Андрій  ще  деякий  час  посидів  в  кріслі,  а  затим  зняв  електронну  шапочку  і  вийшов  з  кімнати.   Мольфар  залишився сам  на  сам  з  цим  великим  і  цікавим  Всесвітом.  Та  раптом  побачив  на  великому  екрані  обличчя  людей.  

- Це мої батьки і я, - почув за спиною голос Андрія. - А ось і ви. Це було свято Івана Купала. Ви так щиро і красиво посміхалися, що я не втримався і сфотографував вас. А ось і мій дідусь. – На екрані з’явилося мужнє і сиве обличчя чоловіка в сріблястому одязі. Він летів у космічному просторі, тримаючи за руку свого внука.- Це мій перший політ, - ніби про себе промовив Андрій.

   Мольфар  повернувся  до  хлопця  і  не  впізнав  його.  Перед  ним  стояв  красивий  і  стрункий  юнак  у  сріблястому  одязі.  Його  обличчя  було  схвильоване,  а  очі  горіли  тим  дивним  вогнем,  якого  Мольфар  завжди  боявся.  Та  цього  разу  це  було  щось  інше  -  тепле  і  пристрасне.

- Тут вся моя сім’я і родина, - рішуче промовив він. – Так-так, - сім’я і родина. Ви замінили мені всіх: я вам вдячний. Жодним словом чи поглядом, або навіть думкою ви мене не образили, а зігріли і терпіли, навчали і раділи разом зі мною, ніби це була ваша особиста перемога чи здобуток. Свою любов і ніжність ви передавали мені, навчаючи терпіти і долати труднощі, в усьому бачити прекрасне і добре, відчувати і сприймати, дбати про життя інших, забуваючи про своє, бо ми сильніші. Такими створила нас природа.

   Я  прошу  Вас,  благословіть  мене,  як  це  роблять  земляни.  Я  повинен  виконати  останнє  прохання  свого  діда  і  покінчити  з  цим,  -  і  він  став  на  одне  коліно  перед  Мольфаром.   Михайло   зняв  з  шиї  срібний  ланцюжок з  хрестиком  і  повісив  його  на  шию  юнакові.  Затим,  прочитавши  молитву,  перехрестив  і  обняв.  Андрій  ще  якусь  хвильку  постояв,  а  потім  підняв  догори  руки  -  полетів.

                            КАЗКА  ПРО  ТРЬОХ  БРАТІВ

  Вони  їхали  зоряним  степом  і  обламалися.  Прийшлося  заночувати  серед  степу,  як  колись  це  робили  чумаки.  Розвели  багаття.  Добре,  що  смуга  Чорного  лісу  проходила  поряд.  Поклали  спальні  мішки  ближче  до  вогню  і  вляглися.  Скільки  так  часу  лежали,  дивлячись  на  зоряне  небо  ночі,  вони  не  знали,  але  їм  здавалося,  що  час  плине  мимо  них.

- Тату, розкажи мені якусь казку про це небесне диво. Адже ти любиш дивитися на нього і мріяти, а можливо знаєш тайну неба… - Поклади мені на плече свою гарненьку голівку і слухай…

  В  безодні  вічного  простору  летіло  троє  братів.  Вони  летіли,  взявшись  за  руки,  несучи  на  собі  тонку  матерію  Всесвіту.  Вона  була  така  яскрава  і  жива,  що  освітлювала  шлях. 
  На  одному  із  братів  сиділа  маленька  чарівна  дівчинка.  Вона  споглядала  цей  шлях  і раділа,  як  можуть  радіти   тільки  діти.  ЇЇ  русяве  волосся  торкалося  тонкої  матерії  і  воно  переливалася  всіма  барвами  Всесвіту,  а  дівчинка  посміхалася  і  ніжно  обіймала  одного  з  братів  аби  всі  відчули  її  красу  та  велич  душі.
   Брат,  що  летів  зліва  сказав:

- Брате, давай зупинимось тут. - Ні, - відповів брат, що був посередині. І вони летіли далі. - Брате, давай зупинимось тут, - попросив брат, що був справа. - Ні, - знову відповів брат, що був посередині.

  Тоді  брати, що  були  зліва  і  справа,  поєднали  свої  руки  і  утворили  коло.   Дівчинка  притиснулась,  а  її  русяве  волосся  обвило  шиї  братів. Вони  закружляли  на  місці  з  великою  силою  і  матерія  Всесвіту  розтягнулася  на  великі  простори.  І  поки  брати  кружляли,  утворилася  чорна  вирва,  люди    назвали  її  чорною  дірою. 
   Енергія,  з  якою  рухалися  брати,  переливалася  від  одного  брата  до  іншого,  а  затим  стала  одним  цілим.  Від  сильного  енергетичного  руху  стався  Великий  вибух.  Кожен  з  братів  полетів  туди,  куди  йому  судилося,  несучи  на  собі  свою  тонку  матерію  Всесвіту,  але  разом  з  тим  зберігаючи  енергетичну  пам’ять  братів,  яка  наповнювала  їх.
  З  Великим  вибухом  утворився  простір,  час  і  світло,  а  разом  з  ними  і  Всесвіт  зі  своїми  галактиками,  сонячними  системами,  зірками  та  планетами.  

- А як звали тих братів? - Брати-Часу: Теперішній, Минулий і Майбутній, але разом з тим, кожен із братів змінювався, в залежності від того як вони пересувалися простором. - А що трапилося з дівчинкою? - Від того вибуху дівчинка злетіла і полетіла, а її волосся стало утворювати сузір’я. Одне з таких сузір'їв ми бачимо і зараз. Це сузір’я Великої Ведмедиці. Цим вона показувала братам свій шлях, а сама летіла доти, поки один із братів не зупинив, притягнувши її до себе.

  Схвильована  сестра  попросила  брата:

- Брате, дозволь мені жити у твоєму молочному шляху. Брат розсміявся і сказав: - Ну звичайно. Але люди будуть називати його Чумацьким шляхом. - Люди?.. Звучить, ніби ЛЮБОВ…

  Брат  уважно  подивився  на  сестру,  а  за  мить  запитав:

- Бачиш, он там, велике світило? То Сонце… Ти будеш жити там. Воно тебе зігріє і дасть нове життя. Твій будиночок третій. Він називається Земля. Тож поспішай, бо скоро свято - Парад Планет. Тобі потрібно прибратися. Перед Світилом Планети будуть представляти себе… Поспіши.

  Брат  полетів  далі  вершити  свої  чотиривимірні  справи.
  Дівчинка  підлетіла  до  будиночка  і  побачила,  що  він  пустий  і  самітній.  Вона  почала  прибирати  і  прикрашати  його.  Насадила  різних  дерев,  квітів  і  трав,  посадила  город  та  посіяла  пшеницю.  Полила  все  це  водичкою  аби  краще  приймалося.  Придивляючись  до  своєї  роботи,  раптом  заспівала.  Від  того  співу  стали  народжуватись  птахи  та звірі,  риби і  різні  комахи.  В  небі  з’явилася  райдуга,  яка  бриніла  своїми  струнами,  звеселяючи  все  навколо.  Та  дівчинка  чомусь   засумувала.  Вона  підняла  голову  до  неба  і  звернулася  до  свого  Батька-Творця:

- Батьку, я почула від брата нове для себе слово - люди. Воно звучало, ніби любов. Які вони люди? - Вони такі, якими я створив тебе і братів, - почула вона голос.

  Дівчинка  задумалася,  а  затим  віднайшла  живу  глину  і  почала  ліпити  людей.

- Батьку, чому вони не рухаються? - Бо ти не вклала в них свою любов.

  Тоді  дівчинка  взяла  в  руки  райдугу  і  почала  грати…

- Ні, - з сумом сказала вона… - Пригадай, як ти жила в моєму домі з братами…

  Вона  почала  пригадувати  як  жила  в  будинку  свого  Батька.  Там  було  гамірно  і  весело,  енергія  життя  переповнювала  всіх. Вона  присіла  і  заспівала  колискову,  вдихаючи  свою  енергію  і  з’єднуючи  райдугою   свій  будиночок  з  будинком  Батька.  І  сталося  диво…  Фігурки,  які  лежали,  піднялися  і  почали  рухатися,  говорити  і  співати,  танцювати  і  працювати  в  саду  та  в  полі…
  Вона  засміялася…  І  той  сміх  забринів  так,  що  почули  її  брати  і  привітали.  Вона  стала  дорослою  і  самостійною,  творчою  і  багатою,  щедрою  і  креативною,  красивою  і  привабливою,  ніжною  і  люблячою,  як  мати.
  Настав  час  Параду  Планет.  Всі  зчудовано  дивилися  на  неї  і  не  могли  зрозуміти: «Звідки  взялася  ця  багата  красуня?»  Тоді  до  неї  підійшла  Венера  і  подарувала  їй  люстерко,  попросивши  натомість  троянду.  Земля  подарувала  їй  троянду  і  просту  волошку,  яка  б  нагадувала  Венері  про  її  чарівні  очі.
  У  тебе  теж  очі  волошкові.  -  Батько  хотів  притиснути  доньку  та  помітив,  що  вона  спить  міцним  ранковим  сном.

                                                     СЛАВКО

  Дітвора  любила  грати  за  селом  на  горі.  Вони  спускалися  по  шовковистій  траві  згори,  ніби  на  санчатах  взимку.  І  при  цьому  весело  верещали  і  сміялися.  Один  лише  Славко  не  спускався.  Він  любив  посидіти  на  зрубі  старого  дуба  і  з  висоти  споглядати  красу  рідного  краю.
  Так  було  і  цього  разу.  Милуючись  природою  і  заглибившись  у  себе,  не  помітив,  що  діти,  мов  горобці,  спускалися  з  гори  і  втікали. Рома прокричав

йому: - Славко, швидше втікай!

  Та  він  не  чув  і  не  бачив,  що  над  горою  стала  велика  чорна  хмара.  Ніколи  і  ніхто  не  знав  звідки  вона  бралася,  але  знали  всі,  що  в  цей  час  хмара  і  гора  ловлять  людей.
  Вдарив  грім  і  блискавиця,  мов  змія,  пролетіла  в  небі  і  простромила  гору…
  Славко  лежав  на  землі  і  дивився  в  небо  широко  відкритими  очима.  Не  відчуваючи  тіла  зрозумів,  що  летить  і  дивиться  з  висоти  пташиного  лету  на  рідну  землю.

- Ти куди зібрався? - почув голос. Він повернув голову і побачив великого білого Ангела. - Не знаю. Мабуть став соколом, бо лечу… Ангел ніжно посміхнувся, взяв його на руки і посадив на землю. - Ти людина… і тобі ще рано летіти. Посидь ось тут. Відпочинь… Потім іди додому. Тільки нікому і нічого не кажи.

  Через  деякий  час  хлопець  ніби  прокинувся.  Покрутивши  головою,  він  нікого  не  побачив.  Поволі  піднявся  і  спустився  з  гори.  Шатаючись  пішов  додому.  Йому  назустріч  вже  бігла  мама  і  люди села.  Вони  взяли  його  на  руки  і  віднесли  додому.  Вдома  він  проспав  три  дні  і  три  ночі.  Прокидався  поїсти  і  попити  бабиного  зілля.  Приходили  друзі  і  щось  розповідали,  але  він  їх  не  чув.
  На  четвертий  день  до  світанку  прокинувся,  умився,  одягнув  чисту  сорочку  і  вийшов  з  хати.  Мама  хотіла  спинити,  та  баба  Марина  сказала:

- Нехай іде. Подивимось, куди?

  І  Славко  пішов.  Дорогою  зупинився,  схилив  голову,  перехрестився  і  пішов  на  вигін.  Зупинився  біля  того  місця,  де  колись  стояла  стара  дерев’яна  церква,  яку  будував  ще  його  прапрадід.  У  війну  частину села  спалили  в  церкві.  З  тих  пір,  це  місце  стали  називати  вигоном.
  Хлопець  трохи  постояв, перехрестився,  з  кимсь  привітався,  щось  взяв  в  руки  і  почав  ходити  кругами.  Зупинявся  і  знову  хрестився,  а  потім  став  на  коліна  і  ніби  читав  молитву,  хоч  не  знав  жодної.
  Закінчивши  все  це,  вийшов  з  вигону,  поклонився  і пішов  додому.
  Так  відбувалося  ще  два  дні.  Після  цього  він  спав міцним  сном ще  добу.
  Вранці  після  сніданку  мати  запитала:

- Сину, чому ти ходив на вигін? - Я не ходив на вигін, - здивовано відповів Славко. -Я ходив до церкви отця Михайла, а по дорозі зустрічав старостиху церкви, бабу Степаниду. Вона мене благословляла і молитву читала. Разом ми йшли до церкви. Отець Михайло мене там вже чекав. Він правив молебень за безневинно убієнних, а я запалював свічки і ставив, носив корогви. Мені було там добре… Але отець Михайло попросив більше не приходити, - з сумом сказав хлопчина, - а ще просив передати громаді, щоб побудували церкву на тому самому місці. Тоді гора нікого не буде забирати. Де сховані дзвони і ікони він покаже. На території церкви поставити пам’ятник тим, хто залишився в церкві.

  Мати  дивилася  на  сина  і  плакала,  а  баба  Марина  щось  тихо  шепотіла  і  хрестилася.

- Не плачте, мамо! Зі мною все добре.

  Він  подякував  за  сніданок  і  вийшов  надвір,  сів  під  старою  вербою  на  човен  і  вдихав  пахощі  літнього  дня.
  Мати  на  те  нічого  не  сказала,  але  швиденько  зібравши  посуд  зі  столу,  побігла  до голови  сільської  ради.  Баба  Марина  посиділа  ще  трохи,  а  потім  підійшла  до  старої,  ще її  баби,  скрині  і  дістала  звідти  замотану  у  вишитий  рушник  ікону  Божої  Матері.  Поставила  у  святий  кут,  запалила  свічечку,  прочитала  молитву  і  поцілувала.  Ще  деякий  час постояла,  а  потім  знову  замотала  у  рушник  ікону  і  поклала  у  скриню. Вийшла  надвір  і  побігла  до  своїх  подруг.
  Через  рік  на  вигоні  стояла  нова  церква  з  пам’ятником  для  безневинно  убієнних.  Хтось  посадив  два  дубки  і  липку.  Один  дубок  біля  пам’ятника,  а  другий  біля  криниці,  яку  відкопали  і  почистили.  Липка  стояла  між  двома  дубками.  Старожили  говорили,  що  на  тому  місці,  колись,  так  і  виростали два  дуби  та  липа.
  А  ще  люди  вирішили  розбити  яблуневий  сад  на  місці  спаленого  села.  Як  вирішили,  так  і  зробили.  Посадили  і  горіхи  у  три  ряди.
  З  тих  пір  минуло  багато  років.  Сад  виріс  і  шумить,  радує  смачними  плодами.  Нові  діти  бігають  до  гори  і  радіють,  спускаючись  по  ній.  Але  як  і  колись,  батьки  просять  дітей:

- Ви ж недовго! Та дивіться, щоб небо було чисте…

  А  воно  з  тих  пір  чисте  і  лагідне,  бо  гора  любить  дітей  і  дарує  їм  шовковисту  та  густу  траву.

                                                     СЛАВКО

  Дітвора  любила  грати  за  селом  на  горі.  Вони  спускалися  по  шовковистій  траві  згори,  ніби  на  санчатах  взимку.  І  при  цьому  весело  верещали  і  сміялися.  Один  лише  Славко  не  спускався.  Він  любив  посидіти  на  зрубі  старого  дуба  і  з  висоти  споглядати  красу  рідного  краю.
  Так  було  і  цього  разу.  Милуючись  природою  і  заглибившись  у  себе,  не  помітив,  що  діти,  мов  горобці,  спускалися  з  гори  і  втікали. Рома прокричав

йому: - Славко, швидше втікай!

  Та  він  не  чув  і  не  бачив,  що  над  горою  стала  велика  чорна  хмара.  Ніколи  і  ніхто  не  знав  звідки  вона  бралася,  але  знали  всі,  що  в  цей  час  хмара  і  гора  ловлять  людей.
  Вдарив  грім  і  блискавиця,  мов  змія,  пролетіла  в  небі  і  простромила  гору…
  Славко  лежав  на  землі  і  дивився  в  небо  широко  відкритими  очима.  Не  відчуваючи  тіла  зрозумів,  що  летить  і  дивиться  з  висоти  пташиного  лету  на  рідну  землю.

- Ти куди зібрався? - почув голос. Він повернув голову і побачив великого білого Ангела. - Не знаю. Мабуть став соколом, бо лечу… Ангел ніжно посміхнувся, взяв його на руки і посадив на землю. - Ти людина… і тобі ще рано летіти. Посидь ось тут. Відпочинь… Потім іди додому. Тільки нікому і нічого не кажи.

  Через  деякий  час  хлопець  ніби  прокинувся.  Покрутивши  головою,  він  нікого  не  побачив.  Поволі  піднявся  і  спустився  з  гори.  Шатаючись  пішов  додому.  Йому  назустріч  вже  бігла  мама  і  люди села.  Вони  взяли  його  на  руки  і  віднесли  додому.  Вдома  він  проспав  три  дні  і  три  ночі.  Прокидався  поїсти  і  попити  бабиного  зілля.  Приходили  друзі  і  щось  розповідали,  але  він  їх  не  чув.
  На  четвертий  день  до  світанку  прокинувся,  умився,  одягнув  чисту  сорочку  і  вийшов  з  хати.  Мама  хотіла  спинити,  та  баба  Марина  сказала:

- Нехай іде. Подивимось, куди?

  І  Славко  пішов.  Дорогою  зупинився,  схилив  голову,  перехрестився  і  пішов  на  вигін.  Зупинився  біля  того  місця,  де  колись  стояла  стара  дерев’яна  церква,  яку  будував  ще  його  прапрадід.  У  війну  частину села  спалили  в  церкві.  З  тих  пір,  це  місце  стали  називати  вигоном.
  Хлопець  трохи  постояв, перехрестився,  з  кимсь  привітався,  щось  взяв  в  руки  і  почав  ходити  кругами.  Зупинявся  і  знову  хрестився,  а  потім  став  на  коліна  і  ніби  читав  молитву,  хоч  не  знав  жодної.
  Закінчивши  все  це,  вийшов  з  вигону,  поклонився  і пішов  додому.
  Так  відбувалося  ще  два  дні.  Після  цього  він  спав міцним  сном ще  добу.
                                                     СЛАВКО

  Дітвора  любила  грати  за  селом  на  горі.  Вони  спускалися  по  шовковистій  траві  згори,  ніби  на  санчатах  взимку.  І  при  цьому  весело  верещали  і  сміялися.  Один  лише  Славко  не  спускався.  Він  любив  посидіти  на  зрубі  старого  дуба  і  з  висоти  споглядати  красу  рідного  краю.
  Так  було  і  цього  разу.  Милуючись  природою  і  заглибившись  у  себе,  не  помітив,  що  діти,  мов  горобці,  спускалися  з  гори  і  втікали. Рома прокричав

йому: - Славко, швидше втікай!

  Та  він  не  чув  і  не  бачив,  що  над  горою  стала  велика  чорна  хмара.  Ніколи  і  ніхто  не  знав  звідки  вона  бралася,  але  знали  всі,  що  в  цей  час  хмара  і  гора  ловлять  людей.
  Вдарив  грім  і  блискавиця,  мов  змія,  пролетіла  в  небі  і  простромила  гору…
  Славко  лежав  на  землі  і  дивився  в  небо  широко  відкритими  очима.  Не  відчуваючи  тіла  зрозумів,  що  летить  і  дивиться  з  висоти  пташиного  лету  на  рідну  землю.

- Ти куди зібрався? - почув голос. Він повернув голову і побачив великого білого Ангела. - Не знаю. Мабуть став соколом, бо лечу… Ангел ніжно посміхнувся, взяв його на руки і посадив на землю. - Ти людина… і тобі ще рано летіти. Посидь ось тут. Відпочинь… Потім іди додому. Тільки нікому і нічого не кажи.

  Через  деякий  час  хлопець  ніби  прокинувся.  Покрутивши  головою,  він  нікого  не  побачив.  Поволі  піднявся  і  спустився  з  гори.  Шатаючись  пішов  додому.  Йому  назустріч  вже  бігла  мама  і  люди села.  Вони  взяли  його  на  руки  і  віднесли  додому.  Вдома  він  проспав  три  дні  і  три  ночі.  Прокидався  поїсти  і  попити  бабиного  зілля.  Приходили  друзі  і  щось  розповідали,  але  він  їх  не  чув.
  На  четвертий  день  до  світанку  прокинувся,  умився,  одягнув  чисту  сорочку  і  вийшов  з  хати.  Мама  хотіла  спинити,  та  баба  Марина  сказала:

- Нехай іде. Подивимось, куди?

  І  Славко  пішов.  Дорогою  зупинився,  схилив  голову,  перехрестився  і  пішов  на  вигін.  Зупинився  біля  того  місця,  де  колись  стояла  стара  дерев’яна  церква,  яку  будував  ще  його  прапрадід.  У  війну  частину села  спалили  в  церкві.  З  тих  пір,  це  місце  стали  називати  вигоном.
  Хлопець  трохи  постояв, перехрестився,  з  кимсь  привітався,  щось  взяв  в  руки  і  почав  ходити  кругами.  Зупинявся  і  знову  хрестився,  а  потім  став  на  коліна  і  ніби  читав  молитву,  хоч  не  знав  жодної.
  Закінчивши  все  це,  вийшов  з  вигону,  поклонився  і пішов  додому.
  Так  відбувалося  ще  два  дні.  Після  цього  він  спав міцним  сном ще  добу.
  Вранці  після  сніданку  мати  запитала:

- Сину, чому ти ходив на вигін? - Я не ходив на вигін, - здивовано відповів Славко. -Я ходив до церкви отця Михайла, а по дорозі зустрічав старостиху церкви, бабу Степаниду. Вона мене благословляла і молитву читала. Разом ми йшли до церкви. Отець Михайло мене там вже чекав. Він правив молебень за безневинно убієнних, а я запалював свічки і ставив, носив корогви. Мені було там добре… Але отець Михайло попросив більше не приходити, - з сумом сказав хлопчина, - а ще просив передати громаді, щоб побудували церкву на тому самому місці. Тоді гора нікого не буде забирати. Де сховані дзвони і ікони він покаже. На території церкви поставити пам’ятник тим, хто залишився в церкві.

  Мати  дивилася  на  сина  і  плакала,  а  баба  Марина  щось  тихо  шепотіла  і  хрестилася.

- Не плачте, мамо! Зі мною все добре.

  Він  подякував  за  сніданок  і  вийшов  надвір,  сів  під  старою  вербою  на  човен  і  вдихав  пахощі  літнього  дня.
  Мати  на  те  нічого  не  сказала,  але  швиденько  зібравши  посуд  зі  столу, побігла  до голови  сільської  ради.  Баба  Марина  посиділа  ще  трохи,  а  потім  підійшла  до  старої,  ще її  баби,  скрині  і  дістала  звідти  замотану  у  вишитий  рушник  ікону  Божої  Матері.  Поставила  у  святий  кут,  запалила  свічечку,  прочитала  молитву  і  поцілувала.  Ще  деякий  час постояла,  а  потім  знову  замотала  у  рушник  ікону  і  поклала  у  скриню. Вийшла  надвір, подивилась,  що  робить  Славко  і  побігла  до  своїх  подруг.
  Через  рік  на  вигоні  стояла  нова  церква  з  пам’ятником   у  дворі   для  безневинно  убієнних.  Хтось  посадив  два  дубки  і  липку.  Один  дубок  біля  пам’ятника,  а  другий  біля  криниці,  яку  відкопали  і  почистили.  Липка  стояла  між  двома  дубками.  Старожили  говорили,  що  на  тому  місці,  колись,  так  і  виростали два  дуби  та  липа.
  А  ще  люди  вирішили  розбити  яблуневий  сад  на  місці  спаленого  села.  Як  вирішили,  так  і  зробили.  Посадили  і  горіхи  у  три  ряди  та  калинові  кущі  до  берега  річки.
  З  тих  пір  минуло  багато  років.  Сад  виріс  і  шумить,  радує  смачними  плодами.  Нові  діти  бігають  до  гори  і  радіють,  спускаючись  по  ній.  Але  як  і  колись,  батьки  просять  дітей:

- Ви ж недовго! Та дивіться, щоб небо було чисте…

  А  воно  з  тих  пір  чисте  і  лагідне,  бо  гора  любить  дітей  і  дарує  їм  шовковисту  та  густу  траву.