Гензель і Гретель

Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб із жінкою. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматок хліба.

Якось уночі він довго, крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:

— Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим-їсти нічого?

— Знаєш що, чоловіче,—відповіла жінка.— Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.

— Ні, жінко,— мовив чоловік,— щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.

— Ну й дурний! — гукнула жінка.— Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.

І гризла його доти, поки він згодився,

— А все ж таки жаль мені моїх бідних діток,— сказав батько.

А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові.

Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:

— Тепер ми пропали!

— Цить, сестро, не журися,— сказав Гензель,— якось дамо собі раду.

Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:

— Тепер не журися, сестричко, спокійно спи,— а тоді й сам ліг.

Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:

А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова. Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:

— Оце вам на обід, а як з'їсте до обіду, то більш нічого не дістанете.

Гретель сховала хліб під фартушок, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.

Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:

— Сину, що це ти ловиш гав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.

— Ох, тату,— сказав Гензель,— я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай».

А мачуха мовила:

— Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.

А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх один по одному на дорогу. Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:

— Тепер, діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.

Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і коли полум'я знялося високо, мачуха сказала:

— Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.

Гензель і Гретель посідали біля вогню, а як надійшла обідня година, з'їли по скибці хліба. Вони чули, як десь поблизу щось стукає, і думали собі, що то недалечко їхній батько рубає дрова.

Але насправді то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив'язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.

Так Гензель і Гретель сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була давно вже темна ніч.

Гретель заплакала.

— Як же ми тепер вийдемо з лісу?

А Гензель її втішає:

— Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу. Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від

кремінця до кремінця; ті кремінці блищали на місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалися на них.

— А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!

Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.

Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:

— І знову все з'їдено. Тільки й лишилось, що пів-окрайця хліба, а тоді вже нам кінець.. Хоч би там що, а мусимо здихатись дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль назад не приплентались.
Бо іншого рятунку для нас нема.

Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми, аніж таке вчинити». Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.

А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти — піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.

А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:

— Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.

Рано-вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.

— Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? — питає батько.— Йди як слід.

— Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені «прощавай»,— відповів Гензель.

— Дурню ти,— озвалась мачуха,— то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.

А Гензель тим часом усе кидав та й кидав крихти хліба собі під ноги на дорогу.

Мачуха завела дітей ще далі в ліс,— вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:

— Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми з батьком підемо далі в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо й заберемо вас.

Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу додому. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку:

— Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.

Зійшов місяць, і вони негайно рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли на землі, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:

— Не журися, все одно знайдемо дорогу.

Але дороги їм не пощастило знайти. Діти йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.

Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось-ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.

Як настав полудень, бачать вони — сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає-виспівує так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула з гілки і полетіла перед дітьми, а вони й пішли слідом за нею.

Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь маленької хатинки та й сіла просто на даху.

Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, солодкими пундиками вкрита, а віконця в неї з чистого цукру.

— Отут ми підживимося,—сказав Гензель,—матимемо добрий обідець. Я з'їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.

Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.

Коли раптом з хатини почувся писклявий голос:

А хто там гризе без упину,

Руйнує мою хатину?

Діти відповіли:

Це вітер лісний

Гуде навісний!

І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати-ласувати.

Раптом двері відчинилися, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі пови-падали у них із рук. Стара похитала головою і мовила до них:

— Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.

Схопила їх за руки й потягла притьмом до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка.

Гензель і Гретель полягали собі в ті ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо. Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб краще їх принаджувати.

Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з'їдала, і то для неї було свято.

У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.

Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:

— Ось і попалися пташки, тепер не втечуть!

Рано-вранці, коли дітки ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум'яні щічки, пробурмотіла тихенько «Ласий буде шматочок».

А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, хоч як благав, щоб його випустили, ніщо йому не помогло.

Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:

— Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.

Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.

Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:

— Гензелю, ану покажи пальця, помацаю, чи ти скоро гладкий будеш!
А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.

Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.

— Гей, Гретель! — крикнула вона до дівчинки.— Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель — гладкий чи худий, а завтра я з'їм його.

Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.

— Якби нас у лісі роздерли дикі звірі,— голосила дівчинка,— то ми б хоч разом померли!

— Ану годі скиглити! — гаркнула стара.— Все одно нічого не поможе.

Рано-вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, роз палювати під ним вогонь.

— Зараз ми напечемо хліба,— сказала стара.— Я вже натопила піч і замісила тісто.

Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.

— Лізь у піч,— сказала відьма,— і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.

Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з'їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:

— Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.

— Дурепа! — крикнула стара,— Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.

Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч. Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь. А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята і засунула на засув. Ох і заверещала відьмище! Просто страх! А Гретель утекла, і погана відьма згоріла в страшних муках.