Іляна Сімзяна (румунська народна казка)

Було це тоді, коли росли на тополі груші, а на вербі цвіли фіалки, коли ведмеді хвостами билися, а вовки з ягнятами цілувалися...

Хто не вірить мені, той і не бреше!

Жив собі колись великий і могутній цар, він переміг і підкорив собі всі навколишні царства. Всі переможені царі повинні були посилати до нього по одному синові, а ті мусили служити йому по десять років.

Тільки на самому краю його володінь і залишився один цар, який ніколи й нікому не корився. І тільки тоді, як постарів, йому нічого не лишалося, мусив підкоритися найсильнішому і наймогутнішому цареві. А підкорився — то посилай йому свого сина. Та де ж узяти сина, як у нього тільки три дочки?! І зажурився старий батько. Побачивши його журу, дочки хотіли якось розрадити його. От старша дочка й питає, чого він такий сумний.

— Біда в мене велика,— відповідає цар.— Поки я був молодий, то ніхто з ворогів моїх не смів і думати, щоб напасти на моє царство. Тепер рука моя ослабла, вона не може тримати меча так, щоб ворог тремтів; мій скакун теж постарів і перетворився в жалюгідну шкапину. І я вимушений був підкоритися наймогутнішому на землі цареві... У царя ж такий порядок: кожен, хто йому підкоряється, повинен посилати до нього свого сина на десять літ. А я маю тільки вас...

— Я піду, тату,— мовила старша дочка.

— Боюся, що ти повернешся без слави...

— В одному можеш бути певний, тату,— я тебе не зганьблю!

— Якщо так, то готуйся в дорогу.

Дівчина сама собі вибрала найкращого коня в царських конюшнях, взяла найдобротніший та найкрасивіший одяг, запаслася харчами на цілий рік.

Батько навчив доньку всього того, що мусить знати молодий витязь, котрий їде на таку високу службу. Потім побажав:

— Щасти тобі, доню моя, і пам'ятай мої поради.

Дівчина блискавкою вилетіла з двору на своєму коні й за мить зникла за виднокраєм.

Батько потай обігнав її, спорудив мідний міст на межі царства, сам перетворився у вовка і сховався під тим мостом. Коли дочка під'їхала до мосту, він вискочив з-під нього і, вишкіривши зуби та хижо блискаючи очима, кинувся на неї... У дівчини від переляку застигла кров у жилах, вона одразу повернула коня й помчала додому. Батько, який опинився вдома раніше, вийшов їй назустріч і спитав:

— Хіба я не казав тобі, що не всяка комаха носить мед?

— Казав, тату. Проте я не знала, що, йдучи на службу до царя, мені доведеться боротися з хижими звірами...

— Коли так, то залишайся вдома біля свого веретена та віників! Хай мене бог боронить, щоб я помер у ганьбі!

Невдовзі середня дочка стала так само проситися на службу до царя. Після довгих умовлянь та обіцянок батько погодився. Але й її спіткало на кордоні те саме, що й старшу сестру.

Минуло ще небагато часу, і наймолодша дочка почала проситися в батька:

— Дозволь, тату, і мені спробувати своє щастя...

— Твої старші сестри осоромилися. І я дивуюся, як ти осмілюєшся навіть говорити про це, коли ти не навчилася ще й мамалиґи їсти!

Проте як батько не опирався, що він тільки не робив, врешті-решт прохання дочки зворушили його серце. Він сказав:

— Що ж, їдь... Буде мені з чого посміятися...

Найменша дочка відразу ж подумала, кого б узяти собі в радники. Вона згадала про славні батькові походи і про його бойового коня. Лежав він тепер у конюшні на худих ребрах, весь у струпах. Побачила його дівчина, жаль стиснув її серце. А кінь раптом і каже людським голосом:

— Видро, щиро ти любиш батька, дівчино. Багато славних подвигів здійснили ми з твоїм батьком замолоду. Але відтоді, як він постарів, на мені вже ніхто не їздить. А нікчемним таким я став тому, що мене ніхто не доглядає й не годує як слід.

— А як тебе треба доглядати? — спитала дівчина.

— Мити щодня вдосвіта джерельною водою, годувати вівсом, звареним на солодкому молоці, давати щодня коритечко жарин...

І наймолодша царівна почала робити все так, як хотів кінь. Десятого дня кінь стрепенувся і став таким гарним та бистрим, як сарна. Весело глянувши на дівчину, він сказав:

— Дякую тобі, володарко, за те, що ти зробила мене таким, яким я мріяв бути. А тепер розповідай про свої справи.

— Мені треба йти на службу до наймогутнішого царя. Скажи, кого з бояр можна взяти в радники?

— Якщо візьмеш мене,— відповів кінь,— то більше нікого не треба. Я служитиму тобі, як служив твоєму батькові. Тільки щобь ти слухала мене.

— І коли ми зможемо вирушити?

— Навіть зараз, коли хочеш! — сказав кінь.

Дівчина відразу ж і зібралася. Вона взяла простенький одяг, трохи харчів та грошей і сказала батькові:

— Залишайся здоровий, тату, бо я вже їду...

— Щасливої дороги, доню моя,— відповів цар.— Тільки не забувай моїх порад!

Пообіцявши, що не забуде, дівчина поїхала.

Батько і їй вийшов назустріч, спорудив мідний місток і став ждати.

По дорозі кінь розповів дівчині, до яких хитрощів вдається батько, аби випробувати її мужність.

Коли царівна під'їхала до мосду, на неї напав такий страшний вовк, що жах скував її душу. Але дівчина тут же оговталася, вихопила меча, пришпорила коня й налетіла на вовка. Ледве втік той, а то було б йому непереливки.

Дівчина переїхала через мідний міст, як справжній витязь. Батько здивувався її хоробрості, але знову випередив дочку, збудував срібний міст і став ждати...

Тільки-но під'їхала дівчина до срібного мосту, як назустріч метнувся лев з роззявленою пащею, готовий проковтнути її разом з конем. Ікла в нього — як слонові бивні, кігті — немов серпи, а ревів лев так люто, що гойдалися дерева в лісі. Але царівна, підбадьорена конем, кинулася на нього з мечем, і, коли б лев не сховався під мостом, вона б його розсікла навпіл. Так вона переїхала через срібний міст.

Поки вона їхала, батько випередив її, спорудив золотий міст, а сам заховався під ним.

Коли дівчина виїхала на міст, назустріч їй вискочив дракон. Він весь час крутив хвостом і звивався, з усіх його пащек вилітало вогненне полум'я, а язики виблискували, неначе багряні стріли. Побачивши страхітливу потвору, дівчина перелякалася, серце її завмерло. Кінь відчув, що його володарка розгубилася, підбадьорив її, і вона, тримаючи в лівій руці повід, а в правій меча, сміливо напала на дракона.

Майже годину тривала боротьба. Царівна відважно нападала на дракона, а той уміло захищався. Нарешті дівчині вдалося поранити його, і він, тричі перевернувшись, став людиною.

Царівна очам своїм не повірила, коли побачила перед собою рідного батька. А він обняв її, поцілував у чоло й сказав:

— Бачу, доню моя, що ти смілива! Ти добре зробила, взявши собі цього коня. Без нього ти б повернулася додому, як і твої сестри. Я вірю в тебе. Тільки не забувай моїх порад та слухай коня. Щасти тобі!

— До побачення, тату,— відповіла дівчина, поцілувавши на прощання батькові руку.

Довго чи недовго їхала вона, але побачила на шляху пасмо золотого волосся. Дівчина зупинила коня і спитала, брати його чи ні. Кінь відповів:

— Візьмеш — будеш каятись, не візьмеш — так само каятимешся. То краще візьми.

Дівчина взяла пасмо, заховала, і поїхали вони далі.

Минали байраки, гори, долини... Нарешті прибули до наймогутнішого, найсильнішого царя.

Цар невимовно зрадів, побачивши перед собою такого витязя. Йому дуже сподобались мудрі відповіді богатиря на всі запитання, було приємно чути з вуст царевича й слова покори. Цар одразу полюбив юнака й залишив при собі.

А сини інших царів, які служили тут при дворі, одразу не злюбили царівну за те, що вона була у великій пошані в царя.

Одного разу прийшли вони до царя й сказали, що прибулий юнак хвалився, ніби знає, де знайти Іляну Сімзяну — Золоту косу, яка примушує зеленіти поля і розцвітати квіти. Розповіли вони також, що в нього є пасмо її волосся. Цар одразу покликав юнака й промовив:

— Ти знаєш, де знайти Іляну Сімзяну, а мені нічого не сказав, хоч ти в мене в найбільшій пошані.

Зажадав цар побачити пасмо золотого волосся, а потім додав:

— Ти мусиш привезти сюди володарку цього волосся. А не привезеш— голова з плечей!

Пішла бідолашна дівчина до коня і все йому розповіла.

— Не журися, володарко,— відказав кінь.— Я саме дізнався, що минулої ночі Іляну Сімзяну виграв дракон і завіз у Країну морських боліт. Але вона заявила, що не полюбить його, поки він не прижене їй табун коней. Поки дракон сушить собі голову, як виконати її забаганку, піди до царя й попроси в нього двадцять кораблів з найкращим крамом. Царівна була не з тих людей, яким треба казати двічі. Вона одразу ж пішла до царя.

— Я прийшла до тебе, твоя світлість,— мовила царівна,— щоб сказати: наказ твій я виконаю, якщо ти даси мені двадцять кораблів, навантажених найкращим крамом.

— Добре, хай буде по-твоєму,— виповів цар.

Коли кораблі були вже готові пливти царівна разом з кошем сіла на найкращий, передній корабель, і вони вирушили у морську подорож. Невдовзі караван кораблів прибув до Країни морських боліт.

Тут зупинилися. Царівна взяла шиті золотом та прикрашені коштовним камінням черевички і зійшла з конем на берег. Там вони прогулювались, поки не побачили прегарні палаци. Ідучи туди, зустріли по дорозі драконових рабинь, які охороняли Іляну Сімзяну. Рабині побачили черевички і не могли відвести од них очей. Царівна сказала, що вона купець і що заблудилася в морі.

Рабині пішли в палац і розповіли Іляні Сімзяні, хто прибув. Але Іляна Сімзяна вже й сама побачила з вікна купця і подумала, що випадає гарна нагода звільнитися від дракона, який саме пішов десь шукати коней.

Вона сама вийшла назустріч купцеві. Купець сказав, що в нього на кораблях є чудові товари, і запропонував їй подивитися їх.

Іляна Сімзяна піднялася на корабель. А вибираючи товари, вдала, ніби й не помітила, як корабель відплив од берега...

Дув попутний вітер, і всі кораблі швидко мчали. Тільки у відкритому морі Іляна Сімзяна вдавано почала лаяти купця за обман.

Кораблі, щасливо припливли до берега. В цей час драконова мати довідалася, що Іляну Сімзяну викрав купець. Розлючено кинулася вона в погоню. З рота в неї вилітало полум'я, немов з велетенської печі. Царівна відчувала, як до неї дістають язики драконового полумія, і спитала коня, як бути. Кінь відповів:

— Візьми в моєму правому вусі брусок і кинь його назад.

Царівна так і зробила. За ними одразу виросла до самого неба кам'яна гора. Назва посилання Дракониха перелізла через гору і знову погналася за ними. Іляна Сімзяна побачила, що дракониха ось-ось наздожене їх, і сказала про це купцеві. Той шепнув щось коневі, вийняв у нього з вуха щітку й кинув її позад себе. Вмить за ними виріс такий густий ліс, що через нього не міг би пролізти й найдрібніший звір.

Дракониха гризла дерева, перестрибувала з гілки на гілку, з верхів'я одного дерева на інше, поки таки не вибралася з лісу, і знову погналася за втікачами. Коли ті побачили, що вона вже наздоганяє їх, кінь порадив, щоб царівна зняла з пальця Іляни Сімзяни перстень і кинула його. Як тільки вони зробили це, за ними виросла крем'яна стіна.

Дракониха не могла ні перелетіли через ту стіну, ні перегризти її. Тоді вона знайшла в стіні дірочку від персня і так почала дути в неї, що полум'я летіло на віддаль, яку не проїдеш і за три години. Цим полум'ям вона хотіла спопелити втікачів. Але вони сховались під стіною, і полум'я не діставало їх.

Дракониха відзачила, що всі її старання марні, й луснула з досади. Втікачі зачекали, поки дракониха остаточно сконає, потім купець заклав палець у дірку в стіні, і стіна зникла, немов її й не було. Тільки золотий перстень лишився на пальці.

Незабаром вони прибули до царського двору. Цар закохався в Іляну Сімзяну з першого погляду. Та на душі в Іляни було невесело, бо її серце належало юнакові, який визволив її з лабет дракона.

Коли цар почав примушувати Іляну Сімзяру стати його дружиною, вона сказала:

— Я не можу вийти за тебе заміж, поки ти не приведеш сюди табун кобил із жеребцями...

Цар покликав юнака і звелів:

— Іди зараз же і прижени табун кобил із жеребцями. Не приженеш — не побачиш більше світу білого!

Вклонилася царівна і вийшла. Пішла до коня й розповіла про царський наказ. Кінь сказав:

— Дістань дев'ять буйволячих шкур, просмоли їх та обтягни мене ними. Не бійся, ми переможемо й цього разу.

Царівна зробила все, як велів кінь, і вони поїхали. Довго чи недовго їхали, але прибули, нарешті, туди, де паслися кобили. Тут вони побачиш дракона, який теж хотів піймати кобил для Іляни Сімзяни. Царівна розповіла драконові, що Іляну Сімзяну викрав якийсь купець, а мати його, дракониха, померла з досади, бо не змогла догнати злодія.

Почувши це, дракон теж розгнівався, що в його очах потемніло. Догадавшись, що перед ним людина, яка викрала Іляну, дракон заревів і кинувся на царівну. Але вона не розгубилася. Кінь захищав її від ударів. Коли дракон замахувався мечем, кінь підстрибував так високо, що меч не досягав їх, коли ж царівна піднімала меча, кінь пролітав над головою дракона, і вона влучала прямо в ворега. Вони так довго і люто билися, що, здавалося, земля провалиться під ними. Та раптом царівна приловчилася і відрубала драконові голову. Потім, кинувши його на розтерзання воронам та крукам, пішла до табуна.

Тут кінь сказав царівні, щоб вона вилізла на високе дерево і звідти дивилася, як битиметься він. Вона так і зробила, а кінь тричі заіржав, і всі кобили збіглися до нього. Та раптом з'явився жеребець і кинувся на коня царівни. Між ними зав'язалася така бійка, що страшно було дивитися. Жеребець налітав на коня й гриз його. Коневі, однак, не було боляче, бо він же в буйволячих шкурах. А коли сам налітав на жеребця, то кусав його до кісток. Так билися вони, поки жеребець, увесь покусаний і закривавлений, ледве тримався на ногах.

Дівчина злізла з дерева, сіла на свого коня й погнала табун кобил, а жеребець ледве-ледве шкутильгав за ними.

Біля царського двору назустріч їм вийшла Іляна Сімзяна й почала називати кобил по іменах, Почувши її голос, жеребець стрепещувся і знову став таким, яким був раніше: зникли всі його рани.

Іляна Сімзяна сказала цареві, щоб хтось подоїв кобил. Але хто міг підійти до них? Навіть стояти поряд з ними було страшно!

Цар звелів царівні подоїти кобил. Дівчина знову пішла до свого коня за порадою.

— Не сумуй, володарко,— відказав кінь.— Піди на зелений горб за царським палацом, знайди там великий камінь, витягни з-під нього чарівну паличку і тричі вдар нею сиву кобилу по спині.

Царівна так і зробила. І раптом линула така злива, що вода вмить піднялася коням по коліна, потім ударив міцний мороз, вода замерзла, і кобили не могли зрушити з місця. Царівна в ту ж мить пішла доїти їх.

Але Іляні Сімзяні забаглося, щоб цар виконав ще одну її примху.

— Коли ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною,— сказала вона,— то дістань мені кришталеву вазу з палацу, який стоїть у чарівному лім за алмазною річкою.

Цар знову звелів царівяі виконувати забаганку Іляни Сімзяни. Дівчина пішла до коня, і той сказав їй:

— Це останній, але найважчий наказ царя. Та ти не сумуй, володарко, бо тепер цареві буде кінець!

Вони вирушили в путь дорогу. Ідуть, а кінь розповідає:

— Кришталева ваза стоїть на алмазному столі в маленькому палаці, а охороняють його лісові феї. Вояж не сплять ні вдень, ні вночі. Іноді до них приходить старий чаклун, щоб навчати їх чарам. Тоді на варті залишається одна фея. Якби нам потрапити туди саме в такий час, то було б дуже добре. Бо хто його знає, скільки доведеться чекати...

Розмовляючи, вони не помітили, як перейшли алмазну річку. Ось вони вже й біля палацу. На їхнє щастя, туди прийшов і чаклун... А в дворі лишилась одна фея. Втомлена і знесилена, вона лягла на порозі й міцно заснула...

Царівна пройшла навшпиньки попід стіною до дверей, нечутно переступила через фею, схопила на алмазному столі вазу, так само тихенько вийшла з палацу, сіла на коня, й вони помчали як вітер.

А фея прокинулась, побачила, що нема вази, й голосно заплакала. Одразу збіглися всі лісові феї й теж заридали.

— Хай злодій перетвориться в жінку, якщо він чоловік, і в чоловіка — якщо це жінка!

Прокляття чаклуна відразу збулося: царівна перетворилася в красеня-хлопця...

[Цар], побачивши, що йош слуга став ще вродливішим, не повірив своїм очам. А хлопець сказав:

— Найсвітліший царю, я з честю виконував усі твої накази. Тепер, думаю, я все зробив, що міг. Будь щасливим і царюй до кінця своїх днів.

— Я задоволений твоєю службою,— відповів цар.— Після моєї смерті — це я кажу при всіх придворних — ти сядеш на мій трон, бо нема в мене сина, а якщо й буде, то ти станеш його правою руїшю.

Іляна Сімзяна, побачивши, що й це її бажання виконано, вирішила помститися цареві. Адже вона хотіла, щоб цар сам дістав їй кришталеву вазу.

І вона звеліла підготувати молочну ванну. Потім накивала привести-жеребця, щоб той своїм диханням охолодив повітря. Жеребець однією ніздрею дув свіже повітря на Іляну Сімзяну, а другою гаряче — на царя. І так дув, що цар обпікся і вмер.

Тоді Іляна Сімзяна звернулася до хлопця:

— Ти привіз мене сюди, пригнав мій табун кобил, убив дракона, який викрав мене, дістав кришталеву вазу... Будь же моїм чоловіком!

— Я буду твоїм чоловіком, якщо ти мене вибрала,— відповів хлопець.
Три тижні гуляли весілля, і всі були раді, що доля послала їм сміливого царя, який здійснив стільки подвигів.

А царював він справедливо, захищав бідняків і нікого не кривдив. І, може, живе ще й досі зі своєю дружиною, якщо не помер...

І я був на їхньому весіллі та зітхав, стоячи надворі, бо ніхто й не подумав запросити мене за стіл: адже для непрошеного гостя немає стільця.