Казка про Тризуб (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Автор: В.Яцкул-Пантазьєва
Послухай нині казку дивну
Про край свій рідний і життя.
У ньому все переплелося
І пісня й сум і майбуття…
Колись давно, в степу оцім,
Жив старий дід, мов срібний дзвін,
Так і прозвали діда всі,
А був він сторожем землі.
Скільки дід років перебрав?
Ніхто не відав і не знав…
Та достеменно знали всі -
у нього є земні ключі .
Він ними землю відкривав,
джерела людям дарував.
А ще любов і щирий сміх,
І найдорожчий оберіг,
Що йшов із роду, із віків -
У серці кожного він жив.
Степ диха терпким полином,
Колише ніжно вітер трави.
Русалки в росянім вінку -
Нектар у чаші назбирали.
І поки сонце не зійшло
Й не пробудився жайвір степу -
Сміялись, грали, танцювали,
У квіти польові вбирались…
Аж тут заграва із небес
Ударила промінням світлим.
І стихло все. Застиг і степ…
Враз дивні звуки із небес
На землю сонну полилися
І пробудилось все живе,
Що тягнеться до цього світла.
Зустрів цей ранок і наш дід.
Він Сонцю низько поклонився,
Віддавши шану і Землі
Тихенько Богу помолився.
Затим умивсь росою трав,
Відпив нектар із чаш русалок.
І вже не дід - юнак стояв,
В руці тризуб величний мав.
Вітер русявим чубом грав,
А жайвір в небі день стрічав.
Русалки тихо поклонились -
У квіти враз перетворились.
Степ задзвенів своїм життям…
Та раптом небо потемніло
І бездиханно впав до ніг
Орлан, що спокій краю ніс.
Юнак підняв друга з землі.
Постоявши хвилини три,
Піднявся в небо над землею.
Орлан здригнувся й проказав:
- Полинь трава горить в огні.
Прокинувсь той, що проника
У тіло й душу на віка.
Рятуй, мій брате, край
Моє життя не воскресай.-
І він затих…
Юнак віддав тіло землі…
Узяв тризуб й до Сонця мовив:
- Ти зранку сходив і вже знав,
Що трапилось на цій землі.
Чому мій сон ти не прогнав,
Щоб я з Орланом раду дав.
Й життя його і цього краю
Зміг врятувати і не дати
Згубить гармонію буття.
- Так, знав. Прокинувсь той,
Що проника крізь тіло й душу …
Він забирає все собі
Й танцює танець на землі,
бо він звільнивсь. Допомогли
відкрити браму забуття
твої ж то діти нерозумні.
Дарунок мій ти їм віддав,
Та не навчив його боятись
І таїну життя пізнати.
Тому тризуб свій направляй
На промінь, що життя дає,
І Божу силу визивай,
Щоб врятувати зміг ти край.
Срібний підняв тризуб до неба
Й промовив: «Господи, прости!
Дозволь пізнати твою силу
І шлях твій істини пройти
Народу, у якого крила
Були підрізані цю ніч.
Дай нове світло для життя!
І не кидай у забуття народ,
Що славу історичну
Посів від скіфів на землі.
А ще з часів княгині Ольги
Повірив, Господи, тобі.
І ти, Земля, прости дітей,
Що нерозумно так вчинили.
Ти - мати, і прощать тобі,
Як ти віками це робила»
Здавалось вічність промайнула,
А то ж була всього лиш мить,
Як із загравою веселки
З’єднались промінь і тризуб.
Срібний піднявся і понісся
Тризуб щитом його вже був
І випромінював ту силу,
Яка змикала все навкруг.
Чорнобильська земля горіла,
Люди згасали мов свічки.
Три Ангели з небес злетіли,
З’єднавши з Срібним свою силу
Гасили вогнище біди.
Ось він - страшний, невидимий,
Сміливий, у танці поїдає все…
І залишає смертне поле,
Яке через багато літ
Проснеться у малій дитині,
Що у стражданні буде жить.
Срібний те знав і щит свій ставив
Й молився Богу за народ,
За рід, що у віках прославив
Духовність - України ход.
Скільки так часу промайнуло?
Срібний не знав, та він зумів
Вернуть страшного в його пекло,
Де він, як раб, людям служив.
Юнак із вдячністю вклонився
Трьом Ангелам, що із небес
Прийшли від Бога врятувати
Людей і край понівечений весь.
Знесилений і постарілий
Срібний під дубом сів спочить…
Русалки тихо привітали,
А ще тихіше натирали
Пожовкле тіло, що старіло…
Трави шовкову постіль слали…
І дід заснув. Не знать й коли…
Вечірнє небо просипалось…
І Місяць з посохом ходив,
Та раптом Бик золоторогий
Вдарив копитом перед ним.
- Дозволь на Землю опуститись,
Щоб врятувать трипільський край.
Срібному тіло полічити,
В пахучих травах походити,
Дніпровської води попити
Й життєву силу відродити.
Місяць свій посох опустив
І Бик спустивсь тієї ж миті.
Гнітюча тиша степом йшла
Не було чути й цвіркуна.
Золоторогий оглянувся,
Вдихнув повітря й не відчув
Духмяний, терпкий запах степу,
Що так тривожив його суть.
Він обернувся раз і вдруге.
За третім гул степом пішов.
І вже стояв золоторогий пастух,
Що із віків прийшов.
- Вставай, Земля, моя кохана!
Рятуй дітей своїх і плід
Не дай загинути живому,
Що створювалось стільки літ.
Цей край співучий, солов’їний
І в нім душа твоя співа.
Ти - мати, то ж врятуй Вкраїну!
Сили даю тобі сповна.
Колись з тобою ми уклали
Союз кохання і життя.
В тризубі - бик золоторогий,
А в ньому плід твій і дитя,
Що є вже тайною буття.
Спливає ніч… Ранок туманом
Тихенько степом десь біжить.
Торкає струни різнобарв’я
І небо фарбами бринить.
Ось він торкнувся ніжно річки.
Вона заграла й ожила
І в чистоті її відбилась
Красива зіронька одна.
Від його подиху проснулись
І прокричали в дрімоті
Птахи, що з вечора поснули
У лоні Матінки-Землі.
Земля вмивалася росою…
І Срібний степ свій оглядав…
Орлан десь там, у піднебессі,
Вранішнє сонце зустрічав.
Такий ось він тризуб Вкраїни -
Маленький щит, та гордість в нім;
Орлині крила, Божа сила
І лоно Матінки-Землі.
