Казка про Тризуб (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Автор: В.Яцкул-Пантазьєва



Послухай нині казку дивну

Про край свій рідний і життя.

У ньому все переплелося

І пісня й сум і майбуття…

Колись давно, в степу оцім,

Жив старий дід, мов срібний дзвін,

Так і прозвали діда всі,

А був він сторожем землі.

Скільки дід років перебрав?

Ніхто не відав і не знав…

Та достеменно знали всі -

у нього є земні ключі .

Він ними землю відкривав,

джерела людям дарував.

А ще любов і щирий сміх,

І найдорожчий оберіг,

Що йшов із роду, із віків -

У серці кожного він жив.


Степ диха терпким полином,

Колише ніжно вітер трави.

Русалки в росянім вінку -

Нектар у чаші назбирали.

І поки сонце не зійшло

Й не пробудився жайвір степу -

Сміялись, грали, танцювали,

У квіти польові вбирались…

Аж тут заграва із небес

Ударила промінням світлим.

І стихло все. Застиг і степ…

Враз дивні звуки із небес

На землю сонну полилися

І пробудилось все живе,

Що тягнеться до цього світла.


Зустрів цей ранок і наш дід.

Він Сонцю низько поклонився,

Віддавши шану і Землі

Тихенько Богу помолився.

Затим умивсь росою трав,

Відпив нектар із чаш русалок.

І вже не дід - юнак стояв,

В руці тризуб величний мав.

Вітер русявим чубом грав,

А жайвір в небі день стрічав.

Русалки тихо поклонились -

У квіти враз перетворились.

Степ задзвенів своїм життям…


Та раптом небо потемніло

І бездиханно впав до ніг

Орлан, що спокій краю ніс.

Юнак підняв друга з землі.

Постоявши хвилини три,

Піднявся в небо над землею.

Орлан здригнувся й проказав:

- Полинь трава горить в огні.

Прокинувсь той, що проника

У тіло й душу на віка.

Рятуй, мій брате, край

Моє життя не воскресай.-

І він затих…

Юнак віддав тіло землі…

Узяв тризуб й до Сонця мовив:

- Ти зранку сходив і вже знав,

Що трапилось на цій землі.

Чому мій сон ти не прогнав,

Щоб я з Орланом раду дав.

Й життя його і цього краю

Зміг врятувати і не дати

Згубить гармонію буття.

- Так, знав. Прокинувсь той,

Що проника крізь тіло й душу …

Він забирає все собі

Й танцює танець на землі,

бо він звільнивсь. Допомогли

відкрити браму забуття

твої ж то діти нерозумні.

Дарунок мій ти їм віддав,

Та не навчив його боятись

І таїну життя пізнати.

Тому тризуб свій направляй

На промінь, що життя дає,

І Божу силу визивай,

Щоб врятувати зміг ти край.


Срібний підняв тризуб до неба

Й промовив: «Господи, прости!

Дозволь пізнати твою силу

І шлях твій істини пройти

Народу, у якого крила

Були підрізані цю ніч.

Дай нове світло для життя!

І не кидай у забуття народ,

Що славу історичну

Посів від скіфів на землі.

А ще з часів княгині Ольги

Повірив, Господи, тобі.

І ти, Земля, прости дітей,

Що нерозумно так вчинили.

Ти - мати, і прощать тобі,

Як ти віками це робила»

Здавалось вічність промайнула,

А то ж була всього лиш мить,

Як із загравою веселки

З’єднались промінь і тризуб.


Срібний піднявся і понісся

Тризуб щитом його вже був

І випромінював ту силу,

Яка змикала все навкруг.

Чорнобильська земля горіла,

Люди згасали мов свічки.

Три Ангели з небес злетіли,

З’єднавши з Срібним свою силу

Гасили вогнище біди.

Ось він - страшний, невидимий,

Сміливий, у танці поїдає все…

І залишає смертне поле,

Яке через багато літ

Проснеться у малій дитині,

Що у стражданні буде жить.

Срібний те знав і щит свій ставив

Й молився Богу за народ,

За рід, що у віках прославив

Духовність - України ход.


Скільки так часу промайнуло?

Срібний не знав, та він зумів

Вернуть страшного в його пекло,

Де він, як раб, людям служив.

Юнак із вдячністю вклонився

Трьом Ангелам, що із небес

Прийшли від Бога врятувати

Людей і край понівечений весь.

Знесилений і постарілий

Срібний під дубом сів спочить…

Русалки тихо привітали,

А ще тихіше натирали

Пожовкле тіло, що старіло…

Трави шовкову постіль слали…

І дід заснув. Не знать й коли…


Вечірнє небо просипалось…

І Місяць з посохом ходив,

Та раптом Бик золоторогий

Вдарив копитом перед ним.

- Дозволь на Землю опуститись,

Щоб врятувать трипільський край.

Срібному тіло полічити,

В пахучих травах походити,

Дніпровської води попити

Й життєву силу відродити.


Місяць свій посох опустив

І Бик спустивсь тієї ж миті.

Гнітюча тиша степом йшла

Не було чути й цвіркуна.

Золоторогий оглянувся,

Вдихнув повітря й не відчув

Духмяний, терпкий запах степу,

Що так тривожив його суть.

Він обернувся раз і вдруге.

За третім гул степом пішов.

І вже стояв золоторогий пастух,

Що із віків прийшов.

- Вставай, Земля, моя кохана!

Рятуй дітей своїх і плід

Не дай загинути живому,

Що створювалось стільки літ.

Цей край співучий, солов’їний

І в нім душа твоя співа.

Ти - мати, то ж врятуй Вкраїну!

Сили даю тобі сповна.

Колись з тобою ми уклали

Союз кохання і життя.

В тризубі - бик золоторогий,

А в ньому плід твій і дитя,

Що є вже тайною буття.


Спливає ніч… Ранок туманом

Тихенько степом десь біжить.

Торкає струни різнобарв’я

І небо фарбами бринить.

Ось він торкнувся ніжно річки.

Вона заграла й ожила

І в чистоті її відбилась

Красива зіронька одна.

Від його подиху проснулись

І прокричали в дрімоті

Птахи, що з вечора поснули

У лоні Матінки-Землі.

Земля вмивалася росою…

І Срібний степ свій оглядав…

Орлан десь там, у піднебессі,

Вранішнє сонце зустрічав.


Такий ось він тризуб Вкраїни -

Маленький щит, та гордість в нім;

Орлині крила, Божа сила

І лоно Матінки-Землі.