Журавочка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Автор: Валентина Яцкул-Пантазьєва
Ось послухайте малеча,
Що я зараз розповім.
У краю, де ви живете
Вироста трава полинь.
Її вітер колихає,
Пісню радості співає.
Але дивная трава -
Лиш голівкою хита.
-То що ж трапилось такого,
Що сумує ця трава
І на пісеньку щасливу
Лиш голівкою хита?
- Вона знає, що вітри,
То великі брехуни.
Тут все грають і співають,
А там дуба виривають.
І за ними йде біда,
І спокою вже нема.
Старі люди говорили,
Що жила колись в степу
Дивна жінка-чарівниця,
й силу мала не просту.
Як проходила лугами
Або йшла над берегами -
Густі трави виростали,
Птахи гніздечка там клали.
І співали солов'ї
Від зорі і до зорі.
Завітавши у хатину,
Залишала по перлині,
Що вогонь життя несла
І родину берегла.
Але так воно ведеться,
Що життя зі смертю б'ється.
І краса тому причина,
А в народі є личина,
Що підточує нутро
Й гине з нею все добро.
Якось люди на світанку,
Привітавши промінь ранку,
поспішили на поля,
Де пшениця золота
У важке колосся вбралась,
Й ніби море колихалась.
Бачуть полем йде дівчина,
А за нею пісня лине.
У руках важке колосся,
Голубі волошки в косах.
Сарафан, мов маків цвіт.
І кофтина, як той сніг.
Вся громада зупинилась
І здивовано дивилась.
А дівчина повернулась,
До людей всіх посміхнулась,
Колос кинула до ніг
І сріблястий її сміх
Задзвенів, мов роса ранку,
Що пробуджує світанки.
Та й по тому зникло все...
Всі зчудовано стояли
І дивились, і мовчали...
- Хліб дарує вам Земля
Для багатства, для добра.
Колос цей вам треба взяти
Й по зернині всім роздати.
Хто зуміє зберегти
Цю зернину до весни,
В того в хаті буде сміх
І смачний великий хліб.
А ще таїну буття
Він пізнає за життя, -
отак мовила вона,
Дивна жінка чарівна.
Важкий колос підняла
Й по зернині роздала.
Залишилась лиш одна,
Ніби маківка мала.
- Це тобі, моє дитя, -
тихо мовила вона
до сирітки, що стояла
й мовчки ручку простягала.
- Моя матінка слаба
І в нас їсточки нема. Чорний Мор забрав усе...
- Не біда, моя маленька,
Скоро встане твоя ненька.
Ти траву ось цю візьми -
Завари і остуди.
А як мама схоче пити
Ти навхрест їй дай іспити.
А зернятко це сховай,
До весни не відкривай.
Час спливав. Настала осінь.
Золота й прекрасна мить -
Все багатством тут бринить.
Ліс змінив своє вбрання
І земля уже не та.
Ранки стали прохолодні
Ну, а ночі - ті холодні.
Заспішили й журавлі
В теплі дальнії краї.
Вони в небо піднімались
І на землю опускались.
Силу брали від землі,
Щоб летіть в чужі краї.
у неділю пообіді Дівча вийшло погулять Й квіти осені зібрать, Що лишились ще живі, Як дарунок для душі.
Вона бігала, співала Й не замітила як стала Перед вовком, що лежав Й хижо зуби вишкіряв. Раптом в небі журавлі Закричали всі: "Курли!" Мов стріла на землю впали Й дзьобом вовка відганяли. Він же шкірився, крутився... І таки свого добився - Прокусив пташині крила, Що найбільше його била Й око дзьобом простромила. Він схопився і побіг, Залишивши крові слід.
Журавлі враз піднялися І журбою пройнялися. Вони сіли й цокотали Журавлиху піднімали. Але та була безсила Тільки щось там цокотіла.
Підійшло мале дівча. - За сестрицю буду я. Не хвилюйтесь, журавлі, Повертайтесь повесні!- Обережно підняла І додому понесла. Вдома рани обробила, Накормила, напоїла. Із трави-полинь гніздо Біля печі примостила.
А на ранок новина Облетіла півсела. Люди сходились до хати Вдови дівчину вітати. І побачить журавлиху - Цю сміливу диво-птицю. А вона собі сиділа Й тихо щось там жебоніла.
Ось прийшов коваль села. Мудра й світла голова. Перед ним вся дітвора Шумно двері відчиня. На порозі зупинився, До ікони помолився, Господині шану склав І народ весь привітав. Крізь густі кущаві брови Хитро глянув на дівча, А затим спитав суворо: - Ти, Журавочка, мала?- А вона вся зашарілась І на матір подивилась. -Ану, доню, підійди І мішок зерна прийми, Щоб крилаті журавлі Повертались повесні. - Та у нас вього доволі,- тихо мовило дівча. -Ну, той добре,- він промовив,- Цей дарунок від села.
Скоро стихли всі розмови. Час нічний. І небо спить. Лиш не спиться журавлисі - Зранене крило болить. Вона стогне, як людина, Біля печі у кутку, А мале дівча клопоче - Кладе травку чарівну. Це дарунок Степовички, Що для мами їй дала. І ось знову пригодилось Це чар-зілля для життя. Врешті стихло все в кімнаті І не чути й цвіркуна. Тільки Місяць однобокий В чужі вікна загляда. Його сяйво пробудило Журавлиху у кутку - Стрепенулась й потягнула Срібну нитку чарівну. Стала дзьобом зашивать - Тяжкі рани закривать. Як роботу цю скінчила, Підняла догори крила. Раз змахнула, потім - ще, А затим - іще, іще... Та, мабуть, крило боліло. Вона знітилась і сіла.
А мале дівча не спало, Тихо так собі лежало, Коли чує шелестить, По підлозі щось біжить. А то мишки, що в коморі Заховались до весни. Принесли до журавлихи Нове зілля чар-трави. Вони тихо поклонились, Завертілись, закрутились, В сяйво місячне вплітались, В новий образ обертались. І предстали знахарі - Чудо-лікарі землі. - Нас прислала ваша Мати Тяжкі рани лікувати. Ось, філейник - знищить біль, Коров'як - завершить ціль. Вони крила розкривали Й довго щось там чаклували. Раптом срібний сміх зорі Забринів десь у вікні. Лікарі враз заспішили Й до схід сонця все закінчили. Поклонившись завертілись. Завертілись, закрутились В мишки знову обернулись Та й до нірки повернулись.
Журавлиха піднялась, По кімнаті раз пройшлась. Розпрямила свої крила - Й сонце в хаті засвітилось. Коли дивиться мала, А це жінка степова.
-Ну, Журавочка, прощай! І мене не забувай. Люди вранці все забудуть, Турбувать тебе не будуть. Але ти запам'ятай - Хижим вовком у твій край Повернулася біда - Вона душу виїда. Лиш дитячий сміх Землі Та крилаті журавлі Порятують весь твій край Ти, дитино, так і знай. Ось, візьми собі на згадку Перстень Матері-Землі. Якщо буде скрута сильна Ти на землю поклади І скажи такі слова: - Стань же тут полинь-трава! Перстень матері прийми І народ мій захисти.
Дівча ніжно обняла, Повернулась та й пішла.
Вже пройшло багато років... Врятувала нас земля Від біди дитячим сміхом Й чистотою джерельця. А коли весна приходить, Прилітають журавлі. І вітають нашу землю Криком ранньої весни.
