Шестеро братів (французька народна казка)

— Діти мої,— мовив старий батько до шістьох синів, які зібралися навколо нього після вечері,— ви знаєте, що я небагатий. Війни — це людське лихо — зовсім розорили мене. Від колишніх достатків лишився тільки старий замок та дрібні угіддя, які нас ще так-сяк годують. Та бачу я, що незабаром ми не зможемо прожити на ті гроші.

— Авжеж, тату, знаємо,— відповів старший син,— а до чого ти все це ведеш?

— До того, що треба нам на якийсь час розлучитися. Звичайно, я дуже хотів би, щоб ви завжди були коло мене. Ви добрі діти і, гадаю, любите свого батька.

— Дуже любимо, тату,— дружно відповіли сини.

— От тільки ні я, ні ваша покійна мати ніколи не ледарювали, не вилежувались, весь вік працювали пе покладаючи рук,— а вам і в будень свято. Не слухаєте ви ні моїх умовлянь, пі докорів. Ви будете ходити голодні, але їсти собі не зварите. Час покласти цьому край. Кожному з вас я дам по двісті екю на подорож і на навчання якомусь чесному ремеслу. Через рік і день ви повернетеся додому, і, коли я доживу,— а я сподіваюся дожити до того дня, щоб вас усіх побачити,— ви, добрі діти, розкажете, як минув рік, і чого ви навчилися.

Взяли брати по двісті екю і весело попрощалися з батьком. Вони раділи з того, що хоч ненадовго втечуть од нудного життя в збіднілому замку і побачать широкий світ.

Побажали воші один одному щастя і розійшлися різними шляхами, але домовились зустрітися через одинадцять місяців там, звідки пішов своєю дорогою старший брат. Хотіли вони порадитися перед тим, як вернутись у батьківський дім.

Прийшовши на великий майдан якогось міста, старший брат побачив юрбу людей, що позадирали голови й дивилися кудись угору.

— Що там таке? — чемно спитав він якогось чоловіка.

— Хіба ви не бачите? Он той чоловік, мов білка, дереться на високу струнку тополю. Дивіться, він зараз буде на вершечку!

— Справді... Як спритно він лазить!

— Ну, це ще для нього дрібниці! Він лазить по стінах будинків, вибирається на найвищі вежі. Він такий гнучкий, меткий і спритний, аж дивом дивуєшся.

— Чудово! — вигукнув старший брат.— Я теж хочу навчитися так лазити!

Коли акробат спустився, старший брат підійшов до нього і сказав:

— Навчи мене лазити так, як ти.

— А що мені за це буде?

— Всі гроші, які я маю з собою.

— Скільки ж ти маєш?

— Двісті екю.

— Небагато. Але ти мені до душі. Згода. Я навчу тебе свого ремесла.
Мандруючи всюди з акробатом, старанно навчаючись його ремесла, старший брат незабаром став лазити, як білка, по деревах та стінах.

Тим часом п'ятеро інших братів і собі навчилися різного незвичайного ремесла.

Один став удатним паяльщиком: навчився паяти будь-які розламані й розбиті речі не тільки з заліза, а й зі скла, глини, дерева...

Другий вивчився на лучника, та такого вправного, що і в хруща на льоту поцілить.

Третій став скрипалем і грав так гарно, що ніхто не міг устояти перед чарами його скрипки: старі, недужі, прикуті до ліжка — всі йшли в танок. Навіть мертві оживали від його гри.

Ще один став корабельником і такі будував кораблі, що вони і по воді, і по суші ходили.

А меншому братові зустрівся дід-ясновидець. Нап'явши на голову мішок, щоб краще зосередитися, він провіщав майбутнє, вказував, де лежать загублені речі, розгадував будь-які таємниці,— одне слово, не було запитань, на які він не відповів би. От і пішов старший брат до цього діда вчитися.

Збігло одинадцять місяців, і шестеро братів, живі та здорові, зустрілися на роздоріжжі. Кожен розповів про свою науку.

Останнім обізвався старший брат.

— Бачу я, ніхто не марнував часу. Ото здивується батько, дізнавшися, чого ми навчилися за одинадцять місяців! Тепер, мабуть, немає роботи, яка нам була б не під силу, немає труднощів, яких би ми гуртом не подолали. Я пропоную вам зробити одне діло — важке, але гідне нас. Якщо щастя нам усміхнеться, ми повернемось до батька з гордо піднесеною головою та ще й з повними пригорщами золота. Маємо ще місяць і один день. То як, згодні?

— Згодні! — в один голос відгукнулися брати.

— Тепер,— вів далі старший брат,— поясню вам, що ми робитимем. Так-от: коли ви згодні, ми врятуємо принцесу з діамантовими очима. Живе вона у великому золотому палаці, підвішеному на чотирьох золотих ланцюгах над диким островом посеред моря. її полонив страшний дракон. Звичайно, діло це неймовірно важке, але тим більша для вас буде честь, якщо ми доведемо його до ладу. До того ж у палаці хтозна-скільки багатства, якого нам вистачить до кінця наших днів. Не кажучи вже про...

— Про що? — зацікавлено сщітали брати.

— Ні про що. Потім дізнаєтеся. То як, згодні? — Згодні! Врятуємо принцесу з діамантовими очима!

Незабаром брати зійшли на збудований корабельником вітрильник і попливли до дикого острова, де на чотирьох золотих ланцюгах висів величезний дзвін, що лунко дзвонив, тільки-но хто-небудь торкався ланцюгів. Почувши дзвін, дракон блискавкою нападав на зухвальця і в одну мить спопеляв його.

Коли корабель пристав до берега, брати кинулися до дзвона і з усіх боків напхали його клоччям, щоб дзвін їх не видав.

Старший брат, якого всі одностайно обрали за командира, послав акробата викрасти принцесу. Акробат ухопився за ланцюг і спритно, наче мавпа, виліз нагору; хоч як хилитався дзвін, а дзвонити не міг.

Походив акробат навколо палацу, розвідав, де принцесин покій, та й заліз у відчинене вікно. Принцеса спала на золотому ліжку, прикрашеному шовками і мереживом. Навіть із заплющеними діамантовими очима вона була така вродлива, що акробат відразу її покохав. Не марнуючи ні хвилини, він підняв принцесу з ліжка, все-таки розбудивши її, попросив мовчати, щоб не почув дракон, і почав спускатися на острів. Спускаючись, він тримав принцесу перед собою в лівій руці, а сам тримався за ланцюг правою рукою й ногами.

   Коли врятована принцеса опинилася серед братів, вона глянула на них своїми діамантовими очима, і так ті очі сяяли, така вродлива була принцеса, що всі брати, засліплені, попадали навколішки, ніби то була не принцеса, а саме сонце.

Перший оговтався старший брат. Він знав, яка страшна небезпека загрожує їм.

— Брати,— гукнув він,— швидше напинаймо вітрила! Найважче, безперечно, позаду, але ми ще не довели до кінця свого діла. Дракон може з хвилини на хвилину помітити, що принцеса зникла, і кинутись навздогін. Що далі ми будемо від острова, то більше у нас надії врятуватися.

Принцеса і шестеро братів поспіхом підняли вітрила і покинули острів.

У синьому безхмарному небі сяяло ясне сонце. Та воно не було яснішим за принцесині очі, і принцеса дивилася на нього, не кліпаючи. Вітрила надимав легкий погожий вітер. По морю котилися невеликі хвилі з білими пінистими баранцями.

Корабель швидко мчав уперед.

Раптом сонце померкло, небо потемніло, море захвилювалося...

— Летить дракон! — стурбовано вигукнув старший брат.

І справді, розтинаючи повітря величезними крилами, на втікачів, як ураган, летів дракон.

— Приготуйся, лучнику! — сказав старший брат.— Швидше бери лука і клади стрілу на тятиву. Коли дракон пролітатиме над кораблем, ти побачиш у нього під серцем білу пляму. Треба будь-що поцілити в цю пляму, а то ми всі загинемо.

— Не бійся, брате! —- відповів лучник.— Я ще ніколи не хибив.

Не схибив лучник і цього разу — смертельно поранений дракон упав на корабель. Але дракон був такий великий і важкий, що розламав корабель навпіл, саме там, де стояла принцеса,— і вона впала в море.

— До роботи, паяльщику! — крикнув старший брат і пірнув у воду — рятувати принцесу.

Паяльщик і ще четверо братів стояли на двох половинах розломленого корабля.

Четверо братів — двоє з цього, двоє з того боку — підтягували одну до одної обидві половини корабля, аж поки ті зійшлися. Тоді паяльщик швидко з'єднав їх, та так міцно й добре, що навіть зблизька не помітиш розлому. Ледве п'ятеро братів зробили своє діло, як на поверхню випірнув старший брат з принцесою на руках. Підняли принцесу на палубу, але хоч як намагалися привести її до тями — все марно. Вона, здавалось, померла: з рожевих уст не зривався жоден подих, діамантові очі були накриті шовковими повіками, серце не билося.

Поки п'ятеро братів приголомшено перезиралися, старший покликав скрипаля:

— Гей, скрипалю! Швидше грай, та так гарно, як тільки можеш!

І скрипаль натхненно заграв.

Незабаром діамантові очі розплющились, принцеса зраділо звелася, скочила на ноги і пішла в танок у колі п'яти щасливих братів.

Здійснивши свій славний подвиг, шестеро братів вирішили негайно повертатися додому, хоч у них іще був час. їм хотілося скоріш поділитися своєю радістю з батьком, який, вони були певні, живий і чекає на них.

І принцеса також погодилася поїхати у гості до їхнього батька. Адже вона була свідком їхніх славних пригод.

Чи радий був старий батько, побачивши живими й здоровими своїх переможних синів? Звичайно, радий! А ще дужче зрадів батько, коли його познайомили з принцесою, врода якої полонила його з першого погляду.

На честь принцеси батько влаштував бучний бенкет, витративши всі гроші, які тільки мав.

Під кінець бенкету, на якому принцеса сиділа поруч батька, один із шістьох братів попросив принцесиної руки, ладен одружитися з нею, якби навіть вона була убогіша за найбіднішу пастушку.

Всі інші брати і собі сказали, що хочуть одружитися з принцесою. І кожен доводив, що саме він найдужче її кохає. А що ніхто з них не хотів поступитися, то звернулися вони за порадою до батька, і кожен пояснив, чому, на його думку, він заслуговує бути принцесиним чоловіком.

Перший почав акробат:

— Це я, ризикуючи життям, викрав принцесу із палацу, де дракон тримав її ув'язненою.

— Це я побудував корабель, який довіз вас до острова,— сказав корабельник.

— А хто, як не я, вбив дракона? — спитав лучник.

— А хіба не я полагодив розломленого корабля і врятував життя вам усім, а заодно і прекрасній принцесі? — звернувся до інших паяльщик.

— А хто, як не я, граючи на скрипці, повернув принцесі життя? Без моєї скрипки вона не ожила б, і ми сьогодні не сварилися б за честь одружитися з нею.

— Не забувайте,— мовив останнім старший брат,— що якби я не дістав принцесу з моря, скрипка не могла б повернути їй життя. А хіба не я давав поради кожному з вас і казав, що слід робити? Хіба не я влаштував похід на острів? Адже ви лише виконували мою волю. Я був головою, а ви — руками.

Скрутним було батькове становище: хоч би що він сказав, щастя одного сина мало завдати горя п'ятьом іншим.

Тоді він звернувся до принцеси, що сиділа праворуч од нього і незворушно слухала, як сперечаються брати.

— Тобі вирішувати, принцесо, якщо ти хочеш вийти заміж за якогось із моїх синів. Адже йдеться про твою долю.

— Не квапте мене, — мовила нарешті принцеса. — Я скоро сама вам скажу. Але повірте мені: обираючи собі чоловіка, я хочу знайти п'ятьох братів... і батька.

Принцеса приховала таємницю свого серця; однак старший брат, який умів відгадувати думки, відразу здогадався, кого хоче мати вона за чоловіка. Щоправда, він не сказав цього ні батькові, ні братам, лише коли зустрівся поглядом з очима принцеси, його пойняло безмежне щастя.