Птах-Вогнекрил і лисичка Рудий хвіст

В одного короля був великий і гарний сад. Росло в ньому багато дивовижних дерев, та найдорогоціннішою була одна яблуня, що стояла посеред саду. Кожного дня виростало на ній одне-однісіньке яблуко, і було воно не просте, а золоте. Рано-вранці яблуневий квіт облітав, удень яблуко наливалось, до ночі достигало, а вранці другого дня яблуня квітла знову. Але жодне спіле яблуко не могло дочекатися наступного ранку: щононі зникало воно з дерева невідомо куди і як. Через це король того краю дуже журився. Одного разу покликав він до себе найстаршого сина і сказав йому:

— Підеш, сину, цієї ночі вартувати. Якщо розвідаєш, хто в мене краде золоті яблука,— скарбниці своєї не пожалію, щоб тебе нагородити. А як пощастить злодія спіймати — дам за це півкоролівства!

Королевич почепив на бік меча, узяв на плече самостріл, застромив за пояс кілька гартованих стріл і пішов надвечір сторожувати в саду. Там він сів під яблунею і приготувався чекати. Не довго й посидів, як напав на нього раптом сон, і ніяк не міг він його відігнати. Руки у королевича впали на траву, очі заплющились, і він, ніби його у воду кинули, проспав аж до білого дня. А вранці, коли юнак прокинувся, золотого яблучка не було й близько.

— Ну що? — спитав його король.— Чи бачив ти злодія?

— Нікого там не було,— відповів королевич,— а те яблуко щезло само собою.

Король похитав головою і не схотів повірити.

— Іди сьогодні ти вартувати,— мовив він до середнього сина.— І якщо спіймаєш злодія, матимеш за це незліченні скарби.

Другий королевич озброївся, як і перший, і пішов вартувати. Та за якийсь час він теж заснув під яблунею, як і старший брат, а коли прокинувся — яблука вже не було. Коли і його запитав батько вранці, хто взяв яблуко, королевич відповів:

— Ніхто, воно само щезло!

Тоді промовив найменший син:

— Сьогодні, тату, я піду вартувати.

— Люба дитино,— мовив йому король,— навряд, щоб ти чимось допоміг. Ти ще малий і нерозумний. Якщо вже старшим братам не пощастило вберегти золотого яблука, то тобі й поготів. Але якщо хочеш — іди!

Увечері, коли вже стемніло, пішов і наймолодший брат у сад вартувати. Взяв він із собою меча, самостріл, кілька стріл, але, крім того, захопив ще й їжакову шкуру. В саду сів королевич під яблунею і простелив колючу шкуру собі на коліна, щоб, коли спаде на нього сон і руки в нього опустяться, шкура його пробудила. Опівночі прилетів золотий птах, сів на дерево і хотів дзьобнути яблуко. Вмить схопив королевич самостріл і пустив гартовану стрілу птахові в крило. Птах спурхнув, та одне золоте перо випало в нього з крила на землю, а яблуко залишилося на дереві.

— Ну, спіймав злодія? — спитав король уранці.

— Не спіймав,— відповів королевич,— але чого нема, те ще може бути. Тим часом маю дещо з його одежини.

Вийняв він перо і розповів, що з ним трапилось. Дуже зрадів король, як побачив золоте перо. Було воно таке гарне і таке сяйво лилося від нього що в королівській спальні навіть серед ночі не треба було світла. Придворні, котрі на цьому зналися, сказали, що це перо залишив Птах-Вогнекрил і що воно дорожче за всі королівські скарби.

З того часу Птах-Вогнекрил до саду не прилітав і яблука більше не щезали. Та королю вже ніщо не було миле, а думав він увесь час тільки про Птаха-Вогнекрила і так журився за ним, що серце в старого почало танути з жалю. Одного разу покликав він своїх трьох синів і сказав їм:

— Любі діти, ви бачите, як день у день підупадає ваш батько. Лиш одне знаю я напевне: якби хоч раз почути мені спів Птаха-Вогнекрила, серце б моє помолодшало. Хто принесе того птаха живого, щоб він співав мені, тому півкоролівства відступаю одразу ж, а по моїй смерті буде він моїм спадкоємцем.

Сини вмить почали збиратися в дорогу, попрощалися з батьком та й поїхали шукати Птаха-Вогнекрила. Недовго їхали, як дісталися до лісу, а в лісі натрапили на роздоріжжя.

— Куди далі? — запитав найстарший брат,

— Нас троє, і маємо перед собою три шляхи,— відповів середульший.— Хай кожен поїде якимсь одним. — — Коли ми роз'їдемось на три боки, легше буде знайти Птаха-Вогнекрила.

— А хто ж у який бік поїде?

— Їдьте ви собі, куди хто хоче,— мовив найменший,— а я поїду тим шляхом, який лишиться.

Коли кожен вибрав, куди йому їхати, один з королевичів сказав:

— Давайте залишимо на цьому місці якийсь знак. Хто раніше повернеться—побачить, як ведеться іншим. Застромімо кожен у землю гілочку: чия проросте, то й буде знак, що йому пощастило здобути Птаха-Вогнекрила.

Ця порада братам сподобалася, кожен при початку своєї дороги застромив гілочку в землю, і після цього вони роз'їхались.

Довго їхав найстарший королевич, аж поки дістався до якоїсь гори. Тут він скочив з коня, пустив його на пашу, а сам сів на травичку, вийняв, що мав, попоїсти та й почав обідати. В цей час придибала до нього лисичка Рудий хвіст і каже:

— Ой, паночку, дуже мені їсти хочеться, дай мені, будь ласка, що-небудь на зубок.

Та королевич, як тільки її побачив, узяв самостріл і послав у її бік гартовану стрілу. Вцілив чи не вцілив, та лисичка щезла йому з очей.

Другому братові повелося так само. Коли на одному широкому лузі вмостився він у траві і витяг їжу, прибігла до нього голодна лисичка і попросила дати їй шматочок. Стрельнув він у неї, і лисичка зникла у нього з очей.

Наймолодший брат їхав своєю дорогою усе прямо й прямо, аж поки приїхав до якогось ручаю. Втомився він і зголоднів, тому скочив з коня і сів на травичці при березі, щоб попоїсти. Та тільки взявся їсти, як побачив лисичку Рудий хвіст. Підкрадалася вона все ближче й ближче, а яц стала недалечко від нього, промовила:

— Ой, яка я голодна! Дай, будь ласка, і мені чогось укусити!

Королевич кинув їй шматок шинки і сказав:

— Іди ближче і не бійся мене, лисичко Рудий хвіст! Бачу, що ти голодніша за мене, та на сьогодні нам обом їсти вистачить.

Потім розділив свої харчі на дві частини: одну собі, а другу лисичці. Лисичка Рудий хвіст наїлася донесхочу та й каже:

— Добре ти мене нагодував, добре ж і я тобі віддячу. Сідай на коня і скачи за мною. Коли зробиш, як я пораджу, буде Птах-Вогнекрил твій!

Потім побігла вона вперед і скрізь своїм пишним хвостом прокладала королевичу дорогу: змітала гори, рівняла долини, ставила мости через води і броди. Королевич мчав за нею чвалом, аж поки неждано-негадано опинився біля мідного замку.

— У цьому замку й живе Птах-Вогнекрил,— мовила лисичка Рудий хвіст.— Зайди сюди рівно опівдні, коли вартові заснуть, тільки ніде не затримуйся. У першій залі знайдеш дванадцять чорних птахів у золотих клітках, у другій побачиш дванадцять золотих птахів у дерев'яних клітках, а в третій сидітиме на жердині Птах-Вогнекрил. Поряд із ним побачиш дві клітки — золоту і дерев'яну; якщо хочеш, щоб тобі поталанило, не сади його в золоту, а посади в дерев'яну!

Пішов королевич у мідний замок і знайшов усе так, як сказала лисичка Рудий хвіст. У третій залі сидів Птах-Вогнекрил на жердині і наче спав. Був він такий гарний, що серце в королевича аж заграло з радості. Узяв він птаха і посадив у дерев'яну клітку, але враз передумав і сказав сам до себе:«Хіба ж пасує вбога клітка такому прекрасному птахові? Птах-Вогнекрил має бути в золотій!» І одразу ж пересадив Птаха-Вогнекрила з дерев'яної клітки у золоту. Але тільки він його туди пересадив, як Птах-Вогнекрил прокинувся, защебетав, і в перших двох залах умить здійнялося таке щебетання і каркання, що вартові при брамі попрокидались. Прибігли вони, схопили бідного королевича і повели до тамтешнього короля.

Король дуже розгнівався і мовив так:

— Хто ти такий, злодію, що наважився обдурити сторожу і викрасти мого Птаха-Вогнекрила?!

— Я зовсім не злодій,— відповів королевич,— а сам прийшов по злодія, якого ти переховуєш у своєму замку. Дома, в нашому королівському саду, є яблуня, і родить вона золоті яблука. Та ледь яблуко за день зросте і достигне, як твій Птах-Вогнекрил щоразу забирає його серед ночі. Мій батько, король, через це тяжко захворів, в'яне в нього серце, і не видужає він, поки не почує співу твого Птаха-Вогнекрила. Ось чому прошу я віддати мені його.

— Можеш взяти, якщо приведеш сюди Коня-Злотогрива,— відповів на це король.

— Чом же ти не послухався мене і взяв золоту клітку? — напалися на юнака лисичка Рудий хвіст.

— Я й справді помилився,— відповів королевич.— Але ти не гнівайся, а скажи краще, чи знаєш ти про Коня-Злотогрива?

— Авжеж знаю,— відповіла лисичка Рудий хвіст.— Ще й дістатися до нього допоможу. Сідай на коня і скачи за мною!

Знову побігла вона вперед і пухнастим хвостом прокладала дорогу. Королевич скакав за нею, аж поки неждано-негадано опинився біля срібного замку.

— У цьому замку живе Кінь-Злотогрив,— сказала лисичка Рудий хвіст.— Зайди туди рівно опівдні, коли варта задрімає, тільки ніде не барись. У першій стайні знайдеш дванадцятеро вороних коней з золотими вуздечками, у другій — дванадцятеро білих коней з чорними вуздечками, а в третій стоятиме Кінь-Злотогрив. На стіні поряд з ним побачиш дві вуздечки — золоту й ремінну, але золота хай собі й висить, а ти надінь на нього реміння, інакше не пощастить тобі!

Пішов королевич до того замку і знайшов усе так, як лисичка сказала. У третій стайні стояв Кінь-Злотогрив біля срібного жолоба і їв з нього живий вогонь. Був він такий гожий і ставний, що королевич не міг на нього надивитись. Тоді зняв він зі стіни чорну ремінну вуздечку і надів на Коня-Злотогрива. Кінь стояв, мов ягнятко. Та побачив королевич на стіні ще чудову золоту вуздечку, всипану самоцвітами, і дуже вона йому припала до душі. «Ну хіба ж це годиться — такий прекрасний кінь і така вбога вуздечка? — сказав він сам собі.— Коневі-Злотогриву пасує вуздечка золота!» Тут королевич ремінну вуздечку зняв і накинув на коня золоту. Але тільки-но кінь відчув її на собі, як став дибки і голосно заіржав.

Вмить коні у двох перших стайнях теж почали скакати й іржати, люди на варті попрокидалися, прибігли, схопили королевича і привели його перед королівські очі.

— Хто ти такий, злодію!? — накинувся на нього король.— Чому насмілився обдурити сторожу і красти мого Коня-Злотогрива?

— Я зовсім не злодій,— відповів королевич.— Не хотілося мені йти по твого коня, але треба було!

Тут розповів він, як усе сталося, як король мідного замку не схотів віддати Птаха-Вогнекрила, поки не приведуть йому Коня-Злотогрива, і зрештою попросив віддати коня.

— Що ж, можеш його взяти,— відповів на це король срібного замку,— тільки здобудь мені натомість Дівчину з золотими кучерями із золотого замку на чорному морі.

Лисичка Рудий хвіст чекала на королевича в лісі за замком і, коли побачила, що йде він без коня, дуже на нього розсердилася.

— Чи ж я тобі не казала, щоб ти золоту вуздечку лишив на стіні, а взяв ремінну? Марна з тобою праця! Хто не слухає ради, тому не поможеш!

— Не гнівайся, лисичко,— просив королевич.— Я і справді схибив, але ти мені допоможи ще раз!

— Оце востаннє допоможу,— мовила лисичка Рудий хвіст.— Як послухаєш мене, можеш усе виправити, що зіпсував з дурного розуму. Сідай на коня і скачи за мною.

Після цього побігла вона уперед прокладати дорогу, аж поки приїхав королевич до золотого замку на чорному морі.

— Володарка цього замку — морська королева,— мовила лисичка.— Є в неї три дочки, і в наймолодшої з них золоті кучері. Проси королеву віддати за тебе одну дочку, а як скаже вона вибирати, бери ту, котра вбрана найпростіше.

Морська королева ласкаво зустріла королевича і, коли він розповів, навіщо прийшов, повела його до кімнати, де сиділи і пряли три її дочки. Були вони такі схожі між собою, що ніхто в світі їх не розрізнив би, і такі вродливі, що королевичу аж дух перехопило, коли він глянув їм у вічі. Кожна дівчина була запнута, щоб не побачив він, яке в неї волосся, і кожна інакше вбрана. В однієї сукня і хустка були ткані золотом, а пряла вона золотим веретеном; у другої хустка і сукня вишиті сріблом, а в руці вона тримала срібне веретено; у третьої була тільки біла хустина на голові й біле вбрання, і пряла вона звичайним веретеном.

— Вибери собі яку хочеш,— мовила королева, і юнак вказав на дівчину, вбрану в біле.

— Віддай мені цю!

— Ого! — здивувалася королева.— Сам би ти її не зміг вибрати. Заче-кай-но лишень до завтра.

Тієї ночі королевич від думок не міг заснути, все міркував, що його чекає завтра. Як тільки небо на сході почало рожевіти, вийшов він у замковий сад, і зразу ж, де не взялася перед ним дівчина в білій сукні.

— Якщо хочеш мене сьогодні впізнати, дивись уважно, біля котрої з нас літатиме мушка,— мовила вона тихо і зникла так само несподівано, як і прийшла.

Після полудня знову повела королева юнака в ту кімнату, де були її дочки.

— Якщо впізнаєш, котру вибрав учора — твоя буде. А як не впізнаєш — голова тобі геть!

Дівчата стояли одна поряд одної, усі однаковісінькі, усі пишно вбрані, і в усіх трьох було золоте волосся. Воно так сяяло, що в королевича замерехтіло в очах. Та за якусь хвилину, коли юнак трохи примружив очі, помітив він, що навколо однієї дівчини в'ється маленька золота мушка.

— Оця панна моя! — мовив він.— Оцю я вибрав!

Королева здивувалася, що він упізнав ту ж саму дочку, і сказала:

— Все одно так легко ти її не дістанеш! Ще й завтра мусиш зробити, що я звелю.

Наступного ранку показала вона королевичу з вікна великий став під лісом, дала йому золоте ситечко і промовила:

— Якщо вихлюпаєш цим ситечком став до вечора — віддам тобі дочку, а не вихлюпаєш — голову зітну!

Узяв королевич ситечко і смутний пішов до ставу. Занурив його у воду, набрав повне, та, коли витяг, вибігла з нього уся вода до краплі. Побачив юнак, що так нічого він не вдіє, сів на греблі й почав думати, що тут можна зробити. Зненацька де не взялася — стала поряд з ним знову біла панна.

— Чому ти так зажурився? — спитала вона.

— А чого мені радіти? — відповів королевич.— Бачу я, що тебе не здобуду: надто важку роботу загадала твоя мати.

— Не турбуйся,— сказала дівчина,— цьому клопоту ще можна зарадити.

По цих словах узяла вона ситечко і закинула аж на середину ставу. І враз вода у ставу почала кипіти, й густі хмари посунули на берег і попливли по землі, так що нічого не можна було побачити перед собою і за три кроки. Зненацька почув королевич тупіт, а як озирнувся — стояла перед ним лисичка Рудий хвіст, а за нею бив землю копитами його кінь.

— Не барися! — мовила лисичка.— Бери дівчину поперед себе на сідло і жени мерщій!

Кінь мчав назад прокладеною дорогою, мов стріла, а лисичка бігла за ними і пухнастим хвостом змітала мости, проривала глибокі долини, городила високі гори, як було раніше. Королевич був радісінький, що здобув Дівчину з золотими кучерями, але дуже журився, що повинен віддати її королю срібного замку за Коня-Злотогрива. Чим ближче під'їжджав він до замку, тим повільніше їхав і тим більша облягала його серце журба.

— Видно, шкода тобі віддавати красуню за Коня-Злотогрива? — спитала у нього лисичка Рудий хвіст.— Ну, якщо я вже раніше тобі допомагала, то не залишу й тут.

Скочила вона посеред лісу через повалене дерево, перекинулась через голову, і замість лисички стала перед ними друга дівчина з золотими кучерями — точнісінька як і та, що її віз королевич.

— Хай твоя красуня залишиться тут, у лісі, а мене відвези королю срібного замку за Коня-Злотогрива. А вже як матимеш його, їдьте собі щасливо додому.

Король срібного замку дуже зрадів і без вагань віддав за красуню Коня-Злотогрива разом, із золотою вуздечкою. Потім на честь прекрасної Дівчини з золотими кучерями наказав влаштувати пишний бенкет і скликав на нього все навколишнє панство. Коли всі вже добре розвеселилися, запитав король у придворних, як їм подобається його наречена.

— Вона прекрасна,— відповів один,— красивішої бути не може, але здається мені, що в неї трохи лисячі очі.

І тільки він це слово сказав, вмить зробилася з тієї дівчини-красуні знову лисичка Рудий хвіст, одним стрибком вистрибнула вона за двері — та й по всьому. Помчала вона за королевичем та Дівчиною з золотими кучерями і замітала за ними свою лисячу дорогу, пухнастим хвостом валила мости, проривала долини, ставила гори — усе так, як було раніше. Догнала їх вже біля самого мідного замку, де жив Птах-Вогнекрил, і промовила до королевича:

— Ой і гарно ж Дівчині з золотими кучерями на Коні-Злотогриві! Чи ж не шкода тобі, королевичу, віддавати такого коня за Птаха-Вогнекрила?

— Авжеж дівчині-красуні гарно на Коні-Злотогриві,— відповів королевич.— Та не шкода мені нічого задля батька, аби він знову був здоровий!

На це мовила йому лисичка Рудий хвіст:

— Де є Дівчина з золотими кучерями і Кінь-Злотогрив, хай там буде і Птах-Вогнекрил. Вже я тобі у всьому допомогла, то треба й тут пособити!

Скочила вона посеред лісу через вивернуте дерево, перекинулась через голову, і замість лисички став тут другий Кінь-Злотогрив, точнісінько як той, що на ньому їхала красуня.

— Відведи мене до короля мідного замку,— мовив другий Кінь-Злотогрив,— хай віддасть за мене Птаха-Вогнекрила. А як матимеш його — жени щодуху!

Король дуже зрадів, що дістав Коня-Злотогрива, і не забарився віддати за нього Птаха-Вогнекрила разом із золотою кліткою. Потім покликав до себе придворних, почав похвалятися своїм Конем-Злотогривом і запитав, чи він їм подобається.

— Гарний кінь,— мовив один пан,— гарнішого і бути не може. Але здається мені, наче в нього лисячий хвіст.

Як тільки вимовив він це слово, вмить зробилася з того Коня-Злотогрива знову лисичка, одним стрибком вискочила з воріт— та й по всьому. Побігла вона за королевичем та його красунею, замітаючи за ними свою лисячу дорогу, і догнала їх біля того самого струмка, де вперше зустрілася з королевичем.

— Тепер ти маєш Птаха-Вогнекрила,— мовила вона,— здобув ти більше, ніж прагнув, і вже я тобі не потрібна. їдь собі з миром додому і ніде не зупиняйся, бо інакше не побачиш свого щастя!

І по цих словах щезла.

Королевич поїхав далі своєю дорогою, на руці в нього сидів Птах-Вогнекрил у золотій клітці, поряд ступав Кінь-Злотогрив у золотій вуздечці, а на ньому їхала прекрасна Дівчина з золотими кучерями. Коли прибули вони на те роздоріжжя в лісі, де королевич розлучився з братами, згадав він про гілочки, що їх усі троє повстромлювали у землю. Прутики старших братів всохли, а з його гілочки виросло при дорозі розложисте дерево. Королевич зрадів, а що й він, і злотокоса красуня втомилася від довгої дороги, вирішили вони під тим деревом відпочити. Скочив він з сідла і допоміг дівчині зійти з коня. Потім прив'язали вони коней до дерева, а клітку з Птахом-Вогнекрилом повісили на гілку. Не минуло багато часу, як спустився на них сон і обоє міцно поснули.

Поки вони спали, повернулися водночас на роздоріжжя старші брати: один з одного боку, другий — з другого, і обидва з порожніми руками. Тут побачили вони, що їхні гілочки повсихали, а з прутика наймолодшого брата виросло розложисте дерево. Під тим деревом спали брат і золотокоса дівчина, поряд стояв Кінь-Злотогрив, а над ними в клітці сидів Птах-Вогнекрил. Тут зродилися в їхніх серцях лихі думки, і сказав один брат до другого:

— Брат наш наймолодший дістане тепер від батька півкоролівства, а після його смерті стане його спадкоємцем. То краще буде, коли ми брата заб'ємо! Золотокосу дівчину візьмеш ти, Коня-Злотогрива заберу я, а Птаха-Вогнекрила віддамо батькові, хай тішиться його співами. А королівство поділимо на двох!

Як замислили, так і зробили. Тіло братове порубали на шматочки, а красуні пригрозили смертю, якщо скаже комусь правду. Коли приїхали брати додому, Коня-Злотогрива пустили в мармурову стайню, клітку з Птахом-Вогнекрилом поставили в покої, де лежав король, а золотокосій королівні дали пишний покій і багато дівчат для слугування. Старий, недужий король глянув на Птаха-Вогнекрила і спитав у синів, чи знають вони що-небудь про свого найменшого брата.

— Нічого ми про нього не чули,— сказали брати.— Мабуть, він десь загинув.

Так і не всміхнувся старий король, Птах-Вогнекрил не заспівав, Кінь-Злотогрив похилив голову, а красуня не промовила й словечка, не розчісувала своїх золотих кучерів і одно плакала.

А тим часом у ліс, де лежав порубаний найменший брат, прибіглд лисичка Рудий хвіст. Дуже хотілося їй оживити королевича, та не могла. Тут побачила лисичка, як ворона з двома пташенятами кружляє над ним, і сховалась у затінку під кущем. Коли одне вороненя сіло на королевича, лисичка миттю скочила, спіймала його за крило і прикинулась, ніби хоче розідрати. Стара ворона з переляку підлетіла зовсім близько, сіла на кущ і мовила до лисички:

— Кра, кра! Облиш моє бідне дитя, воно нічим не завинило! Коли треба буде, я тобі віддячу.

— Якраз тепер мені й треба,— крикнула їй лисичка Рудий хвіст.— Принеси мені з чорного моря живої і мертвої води — відпущу твоє пташеня на волю!

Ворона пообіцяла принести і мерщій полетіла.

Літала вона три дні й три ночі і повернулася, несучи у дзьобі два риб'ячі міхурці: в одному була жива вода, в другому — мертва. Лисичка узяла ті міхурці й розідрала вороненя навпіл. Потім притулила половинки одну до одної, покропила мертвою водою — і вони вмить зрослися, покропила живою водою — і вороненя затріпотіло крильми й знялося в повітря. Тоді побризкала мертвою водою посічене тіло королевича, і воно одразу зрослося, навіть шрамів не стало. А коли ще й живою водою покропила — прокинувся королевич, ніби зі сну, підвівся й промовив:

— Ох як міцно я спав!

— Ще б пак не міцно,— відповіла лисичка Рудий хвіст.— Якби не я, повік не пробудився б! Чи ж я тебе не попереджала, щоб ти ніде не спинявся і їхав просто додому?

Потім вона розповіла, що з ним сталося, провела аж на узлісся, по-ближче до батькового замку, дала про всяк випадок просту одежу, попрощалася з ним і зникла назавжди.

Пішов королевич у замок і найнявся на стайню, до коней, бо ніхто його так і не впізнав. Тут почув він, як двоє конюхів балакають між собою:

— А шкода цього Коня-Злотогрива! Пропаде він — бач, як голову похнюпив і нічого їсти не хоче!

— А дайте-но мені оберемок горошиння,— мовив їм королевич. — Б'юсь об заклад, що в мене цей кінь їстиме.

— Го-го! — зареготали конюхи.— Такого сушняку навіть прості коні після оранки не їстимуть!

Королевич, однак, побіг до стодоли, приніс оберемок горошиння і поклав коневі у мармуровий жолоб, потім погладив його по золотій гриві і сказав тихенько:

— Чого ж ти невеселий, Коню-Злотогриве?

Тут упізнав кінь голос свого хазяїна, підскочив, форкнув, весело заіржав і враз почав хрумати сухе бадилля.

Одразу ж рознеслася чутка по всьому замку, навіть до немічного короля дійшло, що один з конюхів вилікував Коня-Злотогрива. Король звелів його одразу ж покликати до себе і сказав:

— Почув я, що ти вилікував Коня-Злотогрива. От якби ти ще Птахові-Вогнекрилу зумів допомогти, щоб він заспівав! Сумний він, крила попускає і нічого не хоче їсти. Якщо він помре — загину і я.

— Не тривожся, ясний королю, не помре він! — мовив королевич.— Звели, щоб принесли трохи ячного посліду, попоїсть його птах, звеселиться, а тоді й заспіває.

— Ге-ге! — реготали слуги, йдучи по ячмінь.— Оце нагодує він Птаха-Вогнекрила послідом, якого навіть наші гуси не хочуть дзьобати!

Та все ж мусили вони принести торбину ячменю, і королевич посипав птахові зерна в золоту клітку. Потім погладив його по золотому пір'ю і спитав:

— Чого ж ти невеселий, Пташе-Вогнекриле?

Птах тієї ж миті впізнав його голос, стрепенувся, обтрусив на собі пір'ячко, почав стрибати й дзьобати зерно і так гарно заспівав, що в недужого короля серце одразу ж відпустило. А коли Птах-Вогнекрил заспівав ще і ще раз, королю зовсім полегшало, він устав з ліжка і з великою радістю притиснув до грудей незнайомого конюха.

Потім король промовив:

— А що ж нам робити з тією прекрасною золотокосою дівчиною, котру привезли мої сини? Не розмовляє вона, не розчісує своїх золотих кучерів, не їсть, а тільки весь час плаче!

— Дозволь, ясний королю, сказати їй словечко,—відповів тут конюх.— Може, вона розвеселиться.

Король одразу ж повів його до красуні, королевич узяв її за білу руку й мовив:

— Чого ж ти невесела, наречена моя?

Красуня вмить його упізнала, скрикнула від радості і міцно обняла. Король дуже здивувався, що конюх назвав її своєю нареченою і що красуня його обняла, та королевич мовив йому:

— Хіба ж ти не впізнаєш, батьку, свого наймолодшого сина? То не брати мої, а я здобув Птаха-Вогнекрила, Коня-Злотогрива і оцю прекрасну Дівчину з золотими; кучерями!

Потім розповів він про всі свої пригоди, а красуня призналася, що старші брати пригрозили їй смертю, якщо вона викаже їх злочин. Брати теж стояли тут; побачили вони, що їх викрили, і затремтіли, мов дві осики, навіть словечка не могли вимовити. Король на них розгнівався і звелів обох стратити без жалю. Потому королевич одружився з прекрасною Дівчиною з золотими кучерями і дістав від батька половину королівства, а як той помер — то й другу.