Обговорення користувача:Сонце

Матеріал з Казки українською мовою

ВАЛЕНТИНА ЯЦКУЛ-ПАНТАЗЬЄВА

Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)


     В І Р Ш І

Ода воді


    Ж Ж Ж

Січнева райдуга Над землею стала - Перевечірнє небо Радо привітала. ЇЇ краса - Вінчалась всього мить, КОРОНОЮ, Що радістю бринить.

 ж  ж  ж

Осінь. Пожовкле листя... В задумі парк стоїть. Тихо співає пісню Вітер, що зупинився на мить. О, якби то знали люди - Про суть свою земну Вони б, можливо, здригнулись, Прочитавши думу сумну. Парк прощався з небом І тими кого стрічав, Кому так щедро і ніжно Радість завжди дарував. Зиму він ще простоїть, А весною уже впаде. Від рук жорстоких і сильних І не скаже нікому про те. Та біль я цю відчула... І серденько зжалось на мить Я ж до дерев посміхнулась І поглядом їх обняла: - Я не віддам вас нікому, Ви моя юність жива.

     ж ж ж

Тихо й спокійно У ріднім краю. Милуюся степом І річечку зрю. Така собі мила Й спокійна вона Болотами вкрита І в кочках земля. Розчісує коси Старої верби, А там, недалеко, Стоять молоді. І мову із явором Тихо ведуть Про те, що колись, Відбувалося тут.

 ж ж ж

Вітер-бурлака Степом гуля... В пориві кохання Свій зліт зупиня. Торкаючись ніжно Пелюсточок цвіт, Духм'яний над степом Несе первоцвіт. Підносить його В піднебесную вись, А там вже і страж України летить. Вдихає орлан Терпкий запах землі, І тихую пісню Співає вгорі.

 ж ж ж

У тих світах, Де бродить світло, Існує правда лиш одна - ВОНО народжує кохання Й несе гармонію буття. В такому світлі пробудилась Земля прекрасная моя. Вона створила світ чарівний Із того, чим жила сама. То барви радості і смутку, Веселий сміх і забуття. Дитя народжене в потугах, І новий день, нове життя. І в цьому світлі - ми, земляни, Не є єдинними в житті. Існує безліч ще галактик, Де люди є такі, як ми.

  ж ж ж

Господи! Хліб наш насущний Дай нам сьогодні. І благослови рід наш великий На благії діла. І освяти нашу землю, Щоб була родюча і плодоносна. А ми, її діти, господарями на ній. Амінь.

 ж ж ж
 ІСТОРІЯ  ПОКОЛІНЬ

Послухай степ, що пахне хлібом. Відчуй роки його століть. Відкрий сторінку древніх скіфів, Що проживали тут колись. Вони, як ми, любили ніжно І поклонялися землі. В вечірніх сутінках вдивлялись В простори неба осяйні. Я розповім тобі легенду, Яку повідали мені В весняну пору на світанку Духм'яні трави степові.

Якось так трапилось весною, Що занедужав я і зліг. І що вже матінка зі мною Набідкалась і збилась з ніг. І навіть фельдшер, старий воїн, Відвівши очі кудись вбік, Хрипучим голосом промовив: -Прости! Такий, його, короткий вік. Затим, вклонившись, вийшов з хати, А мати сіла край стола І скільки часу так сиділа - Вона того не пам'ята. А тільки чує хтось у хаті Й до неї тихо промовля: - Спочинь. Засни. І три дні к ряду Нехай все тіло спочива. Ти не турбуйся за синочка. Якщо від Бога - то прости, Якщо ж це люди наробили, То ще поборимося ми. А ти, вставай, малий козаче, Потомок скіфів, внук Орла. Борись за долю й край свій рідний - Звільняй же душу для добра.

Немов у сні я встав на ноги Й пішов за голосом у ніч. І вже не знаю, яким чином Я серед степу - ніби вріс. Дивлюсь, сидить біля багаття Старий, красивий, сивий дід. Кущаві брови над очима, А погляд! В душу тобі вліз... - Знімайте з нього одежину, В овчину кутайте скоріш. Ти, Степанидо, дай попити Чарівних трав з луків твоїх. А ти, козаче, не кривися. Засни міцним,козацьким сном. Нехай же рід твій, що від скіфів, Пробудить силу і любов - І він торкнувся дивним жезлом Моїх грудей, і я заснув.

Прокинувсь вранці, на світанку. Духм'яний запах дивних трав Плив над землею ще в тумані І спокій душу огортав. Коли дивлюся,Степанида Збирає крапельки роси Від різних трав, що дарували, Нектар від Матінки-Землі. Вона мене ним напоїла Розтерла тіло і дала Від дуба гілочку, сказавши: - Ось цей дарунок від Орла. Я взяв його і дивна сила Пройшла по тілу зверху вниз - Мені здалося, ніби крила Вже підіймають мене ввись. Та то мені лише здалося, Бо гілка в жезл переросла, І я побачив друга скіфів - Орла, що степ оберігі. Могутня велич, сила духу, А погляд! Мудрий, із віків. Я, ніби, Велесову книгу - Читав історію дідів. І підіймали мене крила, Й несли курганими степів, Що залишали в пам'ять скіфи, Де їхній дух віками жив.

Хвилює вітер трави степу, Доносить запах чебреця... Я, раптом, чую як співає Земля Вкраїнськая моя. - Нарешті ти з'єднавсь з Землею... Тепер з Ярилом подружись Візьми у нього промінь Логос І стань таким, як був колись. Послухай, що співають трави І Жайвір сонця угорі. Згадай, як ми з тобой шукали Джерела чистої ріки, Щоб на Івана, на Купалу, Люди очиститься змогли, Ввібравши силу від Ярила, Що дарували нам Боги. - Щось тепле й ніжне розлилося По всьому тілу зверху вниз. - Зійшлись в душі твоїй віднині Великий і малий світи. У тебе сила є орлина - То ж піднімайся і лети. Та пам'ятай, що орли степу Завжди вертаються сюди.

Багато літ з тих пір минуло... І ось я тут, з внуком своїм, - Навчаю слухать степ свій рідний - Відчуть історію віків.

    ж  ж  ж

Літо, літечко, літа! - тихо пісеньку співа вітер в лузі на траві, і біжить він по воді, очеретом шелестить і з вербою гомонить.

   ж ж ж

Якщо хочеш убити - То ти уб'єш. Але, чи створиш ти той світ Гармонія, якого існувала і в тобі?

   ж ж ж
 МАСЬКА

Наша Маська дуже хитра - Любить ліжечко моє. Тільки мама гасить світло, Як іона до мене йде. Прийде й тихо замуркочить І лизне мене у ніс, Ніби хоче перевірить Чи вмивалась я на ніч. А затим тихенько ляже, Завуркочить, заспіва. І під спів її приємний Вмить злипаються глаза.

   ж ж ж

Гуляє вітер по Вкраїні... Приносить дух Карпатських гір... І я душею до них лину, Хоч корінь мій - степовиків. Я відчуваю силу й ніжність, Красу й гармонію землі. І мову матінки-природи, Що просить їй допомогти. О ти, народе мій духовний, Що любиш замлю із віків! Ти маєш сіять зерна добрі Й гасить вогонь жорстоких дій. Лиш доброта й ясний розум Врятує Землю від біди. Дитячий сміх і чисті води, Нехай дзвенять у всі віки!

     ж  ж  ж


 МОЯ  БАБУСЯ

Моя бабусенька на призьбі Сидить тихесенько дріма, А вітерець, пустуньчик вічний, ЇЇ голівоньку ласка. Вона убілена роками, Спокійна мудрість спочива. Та раптом чую, що бабуся Тихенько пісеньку співа; "Ой, літав орел, А за ним орлята. Та били панів Й турченят проклятих. Турчинята-яничари, Діти України, Ви відчуйте своїм серцем Та й своє коріння. Дух козацький Вільним степом Дихає над вами - То ж відкрийте свою душу Й летіть за орлами".

Отак тихесенько співає І струни дум перебирає, Що виринають із років ЇЇ життя, її дідів. Я присідаю й пригортаюсь До теплих вузлуватих рук. І тихо, як завжди, прохаю: - Бабуню! Казку розкажіть... - То слухай... Якось вранці на світанку Біг туман від річки в степ. За калину зачепився, Біля дуба зупинився. Сів на лаву та й сидить. Я в віконце виглядаю, А туман мене вітає І тихенько огортає... В росах трав мене купає, А затим приліг спочити Й нумо казку говорити...

- Степанида - жінка степу Й берегиня всіх людей, Степ свій рідний споглядала І недобре віщувала, Сльози градом проливала, Як мале дитя кричала. В Бога доленьку прохала Для прекрасної Вкраїни, Що живе, мов та билина, І ніяк не може встати, Щоб красу всім показати.

Кили б знала долю Дівчина-билина, То в погожу днину Вийшла б погулять. І на лузі стріла б Синьооку Діву, Що уміє серце Й душу звеселять.

Діва та виходить З чистої водиці, Бо на лузі дивнім Озеро стоїть. І в погожу днину У ясну годину Синьоока Діва Любить походить.

Все навкруг співає І чарує око. Веселкове щастя Грає на землі. І кого зустріне Синьоока Діва Той одержить долю Матінки-Землі.

Та не вийшла Діва В нічку горобину, І терпіли голод Люди на землі. Лише Степанида Дбала й рятувала Від обіймів смерті Душі ще живі.

В потрясінні страшнім, Від голодомору, Люди піднімались І до степу йшли. Там їх знов стрічала Степанида-Мати Й доленьку прохала В Матінки-Землі.

Так минули роки... Встала Україна. І вінок терновий Квітами розцвів. А в садах вишневих - Засміялись діти, Співом солов'їним Ранок забринів.

Отака от казка У тумана вийшла - Про Вкраїну нашу Ніжно-чарівну. І не дай вам Боже Позабути люди - Ці страшні уроки На своїм шляху!

Ці слова, як реквієм, Прозвучали в силі. І вона замовкла В роздумах своїх. Тільки тихо, тихо По обличчю бігли Сльози, ніби роси, Що до сонця йшли.


      ПРАВДА  ЖИТТЯ

- Як важко жить серед людей І залишатися людиной,- так говорив колись дідусь, І звали всі його - Каленик. Його життя - епоха бур, Що пролетіла над землею, І захопила всіх в той круг, Змішавши правду із брехнею. Але таке воно життя, Що крутоверхи всі зриває. І ставить крапки навкруги, Бо світло правди виринає. І в тому світлі ти сама - Шукаєш шлях свій до спокути. Через любов і доброту У світ ітиму до вас люди.


   ЖУРАВОЧКА
   (казка)

Ось послухайте малеча, Що я зараз розповім. У краю, де ви живете, Вироста трава полинь. ЇЇ вітер колихає, Пісню радості співає, Але дивная трава - Лиш голівкою хита.

- То що ж трапилось такого, Що сумує ця трава? І на пісеньку щасливу Лиш голікою хита.

-Вона знає, що вітри, То великі брехуни. Тут все грають і співають, А там дуба виривають. І за ними йде біда, І спокою вже нема.

Старі люди говорили, Що жида колись в степу Дивна жінка-чарівниця, Й силу мала не просту... Як проходила лугами Або йшла над берегами - Густі трави виростали, Птахи гніздечка там клали І співали солов'ї Від зорі і до зорі. Завітавши у хатину, Залишала по перлині, Що вогонь життя несла І родину берегла.

Але так воно ведеться, Що життя зі смертю б'ється... І краса тому причина, А в народі є личина, Що підточує нутро Й гине з нею все добро.

Якось люди на світанку, Привітавши промінь ранку, Поспішили на поля, Де пшениця золота У важке колосся вбралась, Й ніби море колихалась. Бачуть полем йде дівчина, А за нею пісня лине. У руках важке колосся, Голубі волошки в косах. Сарафан мов маків цвіт І кофтина, як той сніг.

Вся громада зупинилась І здивовано дивилась. А дівчина повернулась, До людей всіх посміхнулась, Колос кинула до ніг І сріблястий її сміх Задзвенів, мов роса ранку, Що пробуджує світанки. Та й по тому зникло все.

Всі зчудовано стояли І дивились і мовчали... - Хліб дарує вам Земля Для багатства, для добра. Колос цей вам треба взяти Й по зернині всім роздати. Хто зуміє зберегти Цю зернину до весни, В того в хаті буде сміх І смачний великий хліб. А ще таїну буття Він пізнає за життя,- отак мовила вона, дивна жінка, чарівна. Важкий колос підняла Й по зернинці рохдала. Залишилась лиш одна, Ніби маківка мала. - Це тобі, моє дитя- тихо мовила вона до сирітки, що стояла й мовчки ручку простягала. - Моя матінка слаба І в нас їсточки нема. Чорний Мор забрав усе... - Не біда, моя маленька, Скоро встане твоя ненька. Ти траву ось цю візьми, Завари і остуди. А як мама схоче пити, Ти навхрест дай їй іспити. А зернятко це сховай - До весни не відкривай.

Час спливав. Настала осінь. Золота й прекрасна мить - Все багатством тут бринить, Ліс змінив своє вбрання. І земля уже не та. Ранки стали прохолодні... Ну, а ночі, ті холодні... Заспішили й журавлі В теплі дальнії краї. Вони в небо піднімались І на землю опускались. Силу брали від Землі, Щоб летіть в чужі краї.

У неділю пообіді землю впали Дівча вийшло погулять Й квіти осені зібрать, Що лишились ще живі, Як дарунок для душі. Вона бігала, співала Й не замітила як стала Перед вовком, що лежав Й хижо зуби вишкіряв.

Раптом в небі журавля Закричали всі:"Курли!" Мов стріла, на землю впали Й дзьобом вовка відганяли. Він же шкірився, крутився... І таки свого добився - Прокусив пташині крила, Що найбільше його била Й око дзьобом простромила. Він схопився і побіг, Залишивши крові слід. Журавлі враз піднялися І журбою пройнялися. Вони сіли й цокотали, Журавлиху піднімали, Але та була безсила - Тільки щось там цокотіла.

Підійшло мале дівча: - За сестрицю буду я. Не хзвилюйтесь журавлі, Повертайтесь повесні.

Обережно підняла І додому понесла. Вдома рани обробила, Накормила, напоїла. Із трави-полинь гніздо Біля печі примостила. А на ранок новина Облетіла півсела... Люди сходились до хати Вдови дівчину вітати І побачить журавлиху, Цю сміливу диво-птицю. А вона собі сиділа Й тихо щось там жебоніла.























































































І