Відмінності між версіями «Скупий тесть і хитрий зять»

Матеріал з Казки українською мовою
(Створена сторінка: Якось подався один молодий підмайстер мандрувати. Довго блукав він білим світом, але нід...)
 
 
(Не показано одну проміжну версію цього користувача)
Рядок 164: Рядок 164:
  
 
А Якуб носить, мабуть, те жорно по березі моря ще й досі.
 
А Якуб носить, мабуть, те жорно по березі моря ще й досі.
 +
 +
 +
{{Шаблон:Казки з книги Чеські народні казки (Веселка, 1980)}}
 +
{{Шаблон:Чеські народні казки українською мовою}}

Поточна версія на 15:37, 27 грудня 2013

Якось подався один молодий підмайстер мандрувати. Довго блукав він білим світом, але ніде не знаходив собі роботи і все перебивався з хліба на воду. Часто лягав він спати голодний, та ніколи цим не журився. Був то веселий, вродливий хлопець ще й завзятий співака. Звався він Веселий Ян.

Одного разу прийшов він до якогось містечка і не зміг там заробити ані шматочка хліба. Згадав тоді Ян, що є в нього кілька загорнених у ганчірку мідяків для тітоньки Лихої Години, зайшов до корчми і замовив собі обід.

Добре він наївся і напився, та, коли хотів платити, побачив, що не має ані шеляга, бо ті мідяки, мабуть, витрусилися дорогою з кишені. Стало йому соромно, і не знав Ян, що вдіяти. Признався він корчмареві про свою біду. Корчмар був чоловік крутий, він розгнівався і закричав:

— Тепер кожен волоцюга так і гне, аби задурно наїстися і напитися у корчмі, а корчмар щоб йому й грошиків підсипав на дорогу! Ні, голубе! У мене закон такий: нема грошей — до корчми не лізь! Як не маєш чим платити, знімай одіж!

Ян просився, щоб лишили йому одежу, бо ж він замерзне, та корчмар не відступав, тож і довелося бідному хлопцеві стягти з себе куртку, штани й сорочку і напівголим вибігти з корчми. Уже сутеніло, на вулиці йому не стрілося жодної живої душі, побіг він на околицю і заліз у чийсь незамкнений сарай. Там Ян знайшов оберемок соломи, постелив її на землі і, підклавши під голову кулак, заснув. Незабаром він прокинувся від лютого холоду, схопився й почав поночі нишпорити в сараї. Нарешті знайшов у кутку стару рибальську сітку, накрився нею та й перебув ніч.

На світанку Ян так закляк, що не міг більше терпіти, та й страх як їсти схотілося. Загорнувся він у сітку, як тільки міг, вибіг із сарая і почав стрибати через рови, щоб зігрітися, а коли трохи розігнав кров — попрямував до найближчого села, щоб випросити собі шматок хліба. По дорозі зустрів він якогось купця, що їхав пишною каретою. Купець звелів зупинитися, покликав підмайстра і спитав у нього:

— Гей, чоловіче, у що це ти вбрався? Хіба тобі не холодно?

— Де там холодно! — засміявся Веселий Ян.— Ви й не повірите, як гріє ця сітка!

— Так віддай її мені, а собі бери мою шубу, бо я дуже мерзну,— запропонував пан купець.

— Е ні, нічого не вийде,— відказав підмайстер.— Я й за десяток шуб не віддам цієї сітки!

Купець витяг з кишені папір, щось написав, подав його підмайстрові і мовив:

— Йди прямо оцим шляхом, дістанешся аж до королівського міста. Там спитаєш будинок купця Якуба — кожна дитина тебе проведе. Віддай оцього листа моїй дружині, і вона заплатить тобі за сітку. А зараз давай її мені, а собі бери шубу! Мені холодно, а дорога в мене ще далека!

Купець узяв сітку і поїхав. Дорогою він трохи не задубів і страшенно лютував, що дав себе так одурити. А Ян узяв шубу, зрадів, що вона добре гріє, і весело почимчикував до міста.

Незабаром помітив він на узліссі якусь хатку, зазирнув у вікно і біля печі побачив сивого дідуся. Старий стругав із дерева якесь начиння, а коли уздрів Яна, запросив його до хати і пригостив юшкою. Почали вони балакати. Ян розповів, що з ним сталося, і показав папірець, який дістав від купця. Дідусь усміхнувся і сказав:

— Ляж, хлопче, і спочинь трохи. Я тебе збуджу, аби ти завидна дістався до міста!

Коли Ян міцно заснув, дідусь приписав щось у листі купцевою рукою і поклав папір на місце. Незабаром збудив він Яна, дав йому на дорогу хліба і сказав:

— Не забувай, хлопче, свого хрещеного!

Ян подякував і пішов собі далі. Дорогою він весь час думав про дідуся, і пригадувалось йому, ніби він іще дома чував, що хрещений давно помер. Та підмайстер недовго сушив собі тим голову і незабаром щасливо дістався до королівського міста.

Розпитався він, де живе купець Якуб, і почув від людей, що в того купця є дочка-красуня.

«Охо-хо, коли б мені з нею оженитися, то не блукав би я більше по світу!» — подумав собі підмайстер.

Тут спало йому на думку, що він роздягнений і не може в такому вигляді з'явитися в купецький дім. Тому продав він шубу, купив собі пристойний одяг і аж тоді завітав до Якубів. Купчиха зустріла його привітно,— адже він приніс листа від чоловіка,— та коли прочитала того листа, вельми здивувалася і не знала, що й казати. Почала вона розпитувати Яна, де і як познайомився він з її чоловіком, і проговорилася, що Якуб у листі велить, щоб дочка вийшла заміж за Яна і щоб весілля зіграли негайно. Привітала вона підмайстра як свого зятя і одразу ж почала з ним радитись, як влаштувати весілля.

— Треба слухатись Якуба,— казала вона.— Мій чоловік крутої вдачі, він розгнівається, якщо ми не зробимо так, як він наказав!

Дала вона Янові гаман з грошима і послала у місто скупитися до весілля.

Ян зайшов до найкращого кравця, купив собі дороге вбрання і, коли одягнувся в нього й глянув у дзеркало, здався собі справжнім джиґуном. Як повернувся він з міста, купцева жінка привела свою дочку і сказала, що батько звелів їй вийти заміж за цього юнака. Дочка здивувалась, але Ян припав їй до серця, і вона зраділа, що судився їй молодий і гарний наречений. За два дні зіграли весілля, і Ян лишився жити з молодою дружиною в тестевому домі.

Жили вони з жінкою щасливо, та й стара купчиха полюбила зятя, бо вдався він працьовитим і моторним, щиро дбав про торгівлю і завжди був веселий та добрий. Через рік у купецької дочки народився гарний синок, але якраз того дня повернувся з мандрівки Якуб. Коли жінка розповіла йому про все, він страшенно розлютився і пригрозив, щоб зять - не смів потикатись йому на очі. Жінка умовляла його, дочка благала лишити їй чоловіка, з яким вона зазнала щастя, голосила, щоб не відбирав у її дитини батька, та Якуб у своєму гніві не хотів нічого знати, а вигнав зятя з дому і на прощання гукнув:

— Забирайся у пекло до всіх чортів!!!

— Що ж, гаразд,— мовив Ян,— подивлюсь, як у чортів живеться. може, щось зароблю, і тоді ви самі попросите мене у зяті!

Пішов він по білому світу і скрізь говорив, що хоче потрапити в пекло. Якось прийшов Ян до міста, запнутого чорним сукном. Розпитав він одного королівського слугу і дізнався, що єдина королівська дочка захворіла і лікарі не дадуть їй ради.

— Треба буде в пеклі спитати, чим їй допомогти,— сказав Ян.

Не встиг він іще перейти місто, як наздогнав його інший слуга і передав від короля гаман з грошима, щоб, мовляв, легше було в дорозі.

Тепер Ян мав доволі грошей і мандрувалося йому куди краще, але він ніде не затримувався, бо попереду лежав довгий шлях. Прийшов він якось до іншого міста і почув від людей тільки плач і лемент.

— Чого це ви плачете? — запитав він в одного чоловіка.

— Як же не плакати, коли спіткало нас таке горе! — крізь сльози пояснив чоловік.— Росте в нашому місті яблуня, і родить вона чарівні яблука: хто одненьке з'їсть — той видужає від усіх чисто хвороб, хоч би й смерть у нього чигала на порозі. А тепер дерево всихає, не родить яблук, і ми боїмося, щоб воно зовсім не всохло.

— Треба буде порадитись у пеклі,— мовив Ян.— Але переді мною ще довгий шлях, а гаманець мій уже добре схуд!

Тоді люди наскидали йому стільки грошей, що ледве можна було піднести гаман, і Веселий Ян пішов далі.

Дістався він до третього міста і побачив, що старі люди в ньому дуже смутні. Запитав Ян, чого вони журяться.

— Було в нашому місті чарівне джерело,— поскаржилася йому одна бабуся.— Хто з нього пив, той знову ставав молодим, але тепер вода у джерелі пропала, і ніхто не знає чого!

— Не журіться, я у пеклі дізнаюсь, в чому тут причина,— втішив Ян стареньку і розповів їй, куди йде.

Новина одразу рознеслася по місту, і люди назбирали Янові на дорогу добрий гаман з дукатами. Ян зрадів, що в нього стільки грошей, але не забував, куди прямує, і все розпитував у людей про дорогу. Зрештою дістався він до синього моря. Довго тинявся берегом, шукаючи якогось човна, аж раптом здибав чорта, що ніс на плечах тяжке млинове жорно. Ровбалакалися вони, і Ян спитав, чи не знає чорт дороги в пекло.

— Та онде воно за морем, те пекло,— сердито мовив чорт,— але ти туди не доберешся!

— Шкода! — зітхнув Ян.— Дуже б мені хотілося глянути, як там живеться!

— Знаєш що? — порадив чорт.— Я тебе перенесу через море, але щоб ти запитав у пеклі, чи довго мені ще перти оцю каменюку?

— А хто ж мені це скаже? — спитав Ян.

— Люципер, наш найстарший чорт, усе знає, але сам нічого не говорить. Та є при ньому стара баба, і він їй у всьому довіряється. Іди туди, добре попроси бабу, і вона про все взнає! А тепер слухай, — звелів чорт.— Я кину камінь на березі, ти швиденько сідай на мене, і ми полетимо. Та мерщій, бо мені перепаде, як Люципер дізнається, що я скидав камінь з плечей!

Сів Ян чортові на спину, підстрибнув чорт у повітря, мов той олень, і помчав через море. За хвилину опинився Ян на тому березі. А чорт, мов вихор, погнав назад, ухопив жорно і ну носити берегом.

Коли Веселий Ян зайшов у пекло, чортів не було вдома, вони саме літали по світу, тільки стара Люциперова баба сиділа біля воріт.

— Що тобі треба, небоже? — закричала вона, угледівши хлопця.
Ян чемно привітався з нею і попросив:

— Любенька бабусю, допоможіть мені, будь ласка. Це мій тесть послав мене сюди, а сам би я хотів дізнатися чотири таємниці.

І Ян розповів їй про хвору принцесу, яблуню, джерело і чорта над морем.

Бабуся вислухала його, покрутила головою і сказала:

— Е, золотенький мій, нічого я про це не знаю! Може, ось випитаю у Люципера. Треба тільки сховати тебе, бо коли він зайде — буде тобі горе!

Дала вона Янові попоїсти, а тоді сховала в купі дров біля печі. Надвечір повернулися чорти до пекла, і останнім прилетів Люципер. Бабуся дала йому повечеряти, і, коли Люципер наївся, поклав він голову їй на коліна й звелів розчісувати волосся.

Бабуся почесала його кудлату чуприну, а тоді смикнула за одне пасмо. Люципер прокинувся і забурчав:

— Ти чого мене будиш?

— Та це я задрімала, і приснилося мені, що в одному місті тяжко захворіла королівна.

— Гм, цьому легко зарадити,— мовив Люципер.— Хай віддадуть її заміж за того, кого вона любить, от і видужає!

Ледве він заснув, як бабуся знову смикнула його за чуба.

— Що ти робиш? — вигукнув Люципер.
Та бабуся не злякалась і промовила:

— Це мені приснилося, що в одному місті росла у людей чарівна яблуня, а тепер вона їм всихає!

— Якби її викопали,— пробурмотів Люципер,— і відрубали середній корінь, то родила б яблук іще більше, ніж раніше, бо на тому корені сидить хробак і смокче з дерева силу!

Бабуся тихенько чесала Люциперові голову, але за якусь часину знову скубнула його.

— Бабо, не гніви мене, бо розірву на шматки! — ошкірився найстарший чорт.

— Та я заснула,— виправдовувалася бабуся,— і побачила сон, ніби жодному місті висохло чарівне джерело!

— Дурні люди! Чого не вичистять те джерело? Мали б води удосталь! — зареготав Люципер і заснув.

Бабуся довго чесала його, але потім все-таки насмілилась іще раз смикнути за чуба. Люципер скочив на ноги, вчепився бабусі за шию і хотів її задушити.

— Ой паночку, я ж не винна, що мене сьогодні мучать тяжкі сни! — заголосила вона.— Оце й зараз приверзлося, ніби прилетів до мене чорт, отой, що носить жорно по той бік моря, і запитав, чи довго йому ще надриватися. Не знала я, що сказать, а він розгнівався і швиргонув у мене тим каменем. Хотіла я уві сні відхилитися, от і скубнула тебе ненароком за кучері.

— Так йому й треба,— зареготав Люципер.— Це найдурніший з усіх тортів! Було б йому комусь те жорно віддати, отак би й визволився! Але ;тепер, бабо, дай мені спати, бо справді задушу тебе і розірву на шматки.

Бабуся більше Люципера не будила, і за мить обоє вони вже спали. І Рано-вранці найстарший чорт вилетів з пекла, а за ним і всі інші чорти. Бабуся лишилася сама, допомогла Янові вилізти з-поміж дров і роз-новіла, що вивідала в Люципера. Ян їй подякував, розпрощався і подавші до моря. Чорт уже прилетів по нього і тільки побачив Яна — так зразу і спитав, що він дізнався.

— Спершу перенеси мене на той бік,— звелів Ян,— тоді скажу!

Чорт скорився, і не встиг Ян озирнутись, як вони були на тому боці. Чорт ухопив своє жорно, а Ян видерся крутим берегом і тільки тоді, воли чорт уже не міг його дістати, закричав йому:

— Дай жорно кому-небудь потримати, а сам тікай — отак і визволишся!

Чорт заревів з досади, почав грозитися, але на берег вилізти не посмів, І Ян утік од нього.

Весело поспішав Ян до того міста, де висохло джерело. Ледве люди, і його порадою, джерело вичистили, як звідти забила вода, і король жо краю звелів дати Янові повний віз срібняків. У місті, де росла йлуня. одержав Ян другий віз срібла. А коли вилікував королівну у тре-I місті, дав йому старий король повний віз золотих дукатів ще й із ним цілий полк вояків, щоб Ян безпечно дістався додому. Вернувся він у місто, де жив Якуб, із гучною славою, одразу ж до тестя і показав свою здобич. Потім попрощався з вояками, і полк вернувся додому.

Як побачив зажерливий Якуб багатство зятя, очі в нього заблищали, і від заздрощів він аж позеленів. Тепер він, звісно, прийняв Яна з розкритими обіймами і заходився розпитувати, де той узяв стільки грошей.

— У пеклі! Адже ви мене туди послали, коли виганяли з дому, — сміявся Ян.

Купець одразу ж повів його до своєї жінки, гукнув дочку з її синочком і влаштував пишний бенкет.

Жінка й теща раділи, що Ян повернувся, і тішили себе думкою, що старий купець із ним помирився.

Після бенкету Якуб відвів зятя в куточок і розпитався про дорогу в пекло. Ян застеріг тестя, щоб був обережний, коли прийде до моря, бо там чигає чорт із млиновим жорном, але Якуб слухав його на піввуха. Передав він Янові свою крамницю й усе господарство, а сам другого дня вирушив у пекло. Ішов, ішов і щасливо дістався до моря, а там чорт пообіцяв йому розповісти про величезні скарби.

— Потримай хвилиночку цей камінь,— мовив він Якубові,— а я злітаю до пекла, дізнаюся, де лежать ті скарби, викопаємо їх разом та й поділимось!

Якуб думав тільки про те, як повернеться додому із скарбами, забув він зятеве попередження та й узяв на плечі камінь. Тієї ж миті чорт підстрибнув, злетів у повітря і закричав:

— Бувай здоровий!

І по цих словах полетів на той бік, мов стріла.

А Якуб носить, мабуть, те жорно по березі моря ще й досі.