Удовенко (Білоруська народна казка)

Сталося якось в одній країні велике лихо: налетів звідкілясь девятиголовий змій Чудо-Юдо й ухопив з неба сонце й місяць...

Горюють люди, плачуть: і темно без сонця, і холодно.

А жила в тій країні бідна вдова. І мала вона малого сина — так років із п'ять. Тяжко жилося вдові в голоді та в холоді. Одна тільки й утіха була, що синок розумний та відважний росте.

І жив там недалеко багатий крамар. Був у нього син — таких же років, як удовин.

Заприятелював крамаренко з удовенком. Бувало, як прокинеться, так і біжить до нього гратися. Пограються в хаті, при скалці, а потім ідуть на вулицю. Звісно, діти: треба ж їм і колесо покачати, і на річку побігти.

Усе було б добре, коли 6 не це лихо — невесело гратися без сонця...

Одного разу удовенко каже крамаренкові:

Ех, якби я те їв, що ти, то став би богатирем, а тоді Чудо-Юдо переміг би, сонце-місяць у нього відібрав би й на небо повісив би!

Прийшов крамаренко додому й розповів батькові, що йому удовенко говорив.

— Не може того бути! — дивується крамар.— Піди поклич його на вулицю — хочу сам послухати.

Пішов крамаренко до приятеля, кличе його гратися.

— Я їсти хочу,— відповідає удовенко.— А в нас і шматочка хліба нема...

— Ходімо на вулицю, я тобі винесу хліба. Повернувся крамаренко додому, взяв окрайчик хліба, виніс приятелеві.

З'їв удовенко хліб, повеселішав.

— Чи пам'ятаєш, що ти мені вчора говорив про Чудо-Юдо? — питається крамаренко.

— Пам'ятаю.

І переказав слово в слово, що він вчора говорив про Чудо-Юдо.

Крамар стояв за ворітьми й усе чув на власні вуха.

«Еге ж,— подумав він собі,— це, мабуть, не простий хлопець. Треба взяти його до себе. Побачимо, що буде».

Узяв крамар у свій дім удовенка, почав годувати його тим, що сам їв. Бачить, і справді — росте удовенко як на дріжджах. Через рік чи два став такий дужий, що й самого крамаря повалить. Написав тоді крамар цареві: «Так і так, ваша царська величність, живе в мене удовенко, він береться, як виросте, Чудо-Юдо перемогти, сонце й місяць на небо повернути...»

Цар прочитав і відписує: «Зараз же доставити удовенка в мій палац».

Запріг крамар пару коней, посадив удовенка на воза й повіз до царя.

Чим тебе, удовенку, годувати, щоб ти виріс богатирем? — питається цар.

Годуйте мене три роки воловою печінкою,— відповідає удовенко.

Цареві волів не купувати: наказав — і почали різати волів, печінкою годувати удовенка.

Росте тепер удовенко ще краще, як на крамаревих харчах. І гуляє в царських палацах із царенком — однолітком.

Минуло три роки. Каже удовенко цареві:

Тепер я піду Чудо-Юдо шукати. Але хочу, щоб твій син і крамаренко були в мене за товаришів. Усе ж веселіш у дорозі.

— Добре,— погоджується цар.— Нехай ідуть з тобою. Аби тільки Чудо-Юдо перемогли.

Надіслав він крамареві листа, щоб син у палац з'явився. Дуже не хотілося крамареві пускати сина у велику й небезпечну дорогу, та з царем сперечатися не будеш.

Приїхав крамаренко до царського палацу. Тоді удовенко і каже царенкові:

— Скажи батькові, щоб він викував мені булаву, пудів на шість. Буде чим від собак оборонятись, а то я їх боюся.

— І мені,— каже крамаренко,— хоча б пудів на три...

— А я що ж, гірший за вас? Мені також треба в дорогу булаву, хоча б пудів на два,— каже царенко.

Пішов він до батька, сказав йому. Цар повелів ковалям викувати хлопцям по булаві: удовенкові на шість пудів, крамаренкові — на три, своєму — на два.

Узяв удовенко свою булаву, вийшов у чисте поле і жбурнув її в небо. Пробула булава в небі годин зо три й летить назад. Удовенко виставив праву долоню. Булава торохнулася об долоню й переламалася навпіл.

Розізлився удовенко й каже царенкові:

Скажи батькові, щоб не вводив в оману! З такою булавою і я загину, і ви. Нехай звелить ковалям, щоб викували мені булаву міцну й велику — пудів на шістнадцять.

А мені пудів на шість! — каже крамаренко.

— А мені — на три! — каже царенко. Пішов він до батька і сказав йому про це. Викликає цар до себе ковалів:

— Ви, такі-сякі, що собі думаєте! Чому неміцну булаву викували удовенкові?

І велить їм, щоб викували три нові булави — більші й міцніші. Ковалі стук та грюк — викували три нові булави.

Узяв удовенко свою булаву, вийшов у чисте поле і жбурнув її в небо. Пробула булава в небі з ранку до вечора й летить назад. Удовенко підставив коліно — булава вдарилася об нього й переламалася навпіл!

Пішов удовенко з приятелями сам до царя:

— Коли ви хочете, щоб я Чудо-Юдо переміг і сонце-місяць у нього відібрав, то звеліть мідникам, нехай виллють мені міцну булаву пудів на двадцять п'ять, щоб вона не ламалася.

Крамаренко каже:

А мені на дев'ять пудів! Царенко каже:

А мені й на шість досить.

Покликав цар мідників і звелів їм вилити без ніякого шахрайства три булави: одну на двадцять п'ять пудів, другу на дев'ять, третю на шість.

Узяв удовенко мідну булаву в руки, повеселішав — сподобалася вона йому. Потім вийшов у чисте поле, жбурнув булаву в небо. Залетіла булава за найвищі хмари. Цілий день і цілу ніч ходив удовенко полями, лугами, чекав булави. Нарешті, на світанку, чує: летить булава з-за хмар.

Підставив удовенко плече — булава вдарилася й покотилася на землю ціла.

— Оце булава справжня! — каже він. — З такою булавою і в білий світ можна подаватися, з поганим Чудом-Юдом змагатися.

Крамаренко й царенко також раді,— добрі і їм булави вилили мідники!

Випробував так удовенко свою силу й каже приятелям:

— Ідіть попрощайтеся з батьками. Треба нам у дорогу збиратися.

Царенко пішов, а крамаренко відмовився:

Навіщо мені час витрачати: я вже попрощався з батьком, як сюди їхав.

Зібралися хлопці й вирушили у велику дорогу.

Одне царство проминули, друге, третє — дійшли до калинового мосту. Бачать — стоїть недалеко від* мосту старенька хатинка.

— Давайте,— каже удовенко,— переночуємо тут, відпочинемо днів кілька. Бо невідомо, яка ще дорога перед нами лежить.

Зайшли до 4хатинки. У ній стара бабуся кужіль пряде. Сказали хлопці бабусі «добрий вечір» і попросилися переночувати:

Ми, бабусю, з великої дороги, дуже втомилися...

— Ночуйте собі на здоров'я,— каже бабуся.— Той, хто по дорогах ходить, хати з собою не носить.

Розбалакався удовенко з бабусею й довідався, що потрапили вони в царство поганого змія Чуда-Юда: саме туди, куди їм і треба!

Настала ніч. Удовенко думає: «Треба варту на калиновім мості поставити, щоб хто зненацька не напав». Посилає він на варту царенка.

Зійшов царенко на калиновий міст, потупав трохи та й думає собі: «Чого мені тут стояти на видноті? Як буде хто йти чи їхати, то й побачить мене. Піду краще ляжу під мостом — там спокійніше». Так і зробив.

Тим часом удовенкові не спиться: «Треба,— думає,— перевірити, чи стоїть царенко на варті».

Вийшов він опівночі на калиновий міст, дивиться, а вартівника й нема!

Поки він шукав царенка, бачить — їде на полювання триголовий змій, молодший брат Чуда-Юда. На середній голові в нього гостроокий сокіл сидить, збоку прудконогий хорт біжить. Кінь, як ступив на міст, відразу заіржав, хорт загавкав, а сокіл заджеркотав.

Ударив молодший Чудо-Юдо коня між вуха:

— Ти чого, трав'яний лантух, заіржав? А ти, псине м'ясо, чого загавкав? А ти, яструбине пір'я, чого заджеркотав? Коли супротивника мого чуєте, то тут його й близько нема. Є в мене тільки один супротивник, але живе він за тридев'ять земель, у тридесятім царстві. Це — удовенко. Та сюди й ворон костей його не занесе!

Почув ці слова удовенко й відповідає:

— Доброго молодця не ворон кості заносить — він сам приходить!

Налякався змій:

То ти тут, удовенку?

Тут, нечиста сило!

Ну, що будемо робити: битися чи миритися?

— Не для того я неблизький світ ішов, щоб з вами, поганими, миритися, а для того, щоб битися!

— То дми точок! — закричав змій. Удовенко відповідає:

— Тобі треба — ти і дми. У тебе три духи, а в мене один. Я до панських розкошів не звик: можу битися й на сирій землі.

Зліз Чудо-Юдо з коня, дмухнув на три духи, і став гладенький тік на три версти. Почали битися.

Три години билися. Переміг удовенко молодше Чудо-Юдо: збив йому всі три голови. Коня на зелений луг пустив, хорта й сокола в чисте поле. Л сам повернувся в хатинку й уклався спати.

Назавтра приходить царенко з варти.

Ну як тобі там вартувалося? — питається удовенко.— Може, йшов хто чи їхав?

Ні,— відповідає царенко,— за цілу ніч навіть і пташка не пролетіла...

«Ненадійний ти в мене товариш,— думає удовенко.— Очевидячки, треба більше на себе покладатися».

Наступної ночі посилає він на калиновий міст крамаренка.

Походив крамаренко по мосту й міркує собі: «Навіщо мені важити тут своєю головою? Піду краще під міст, ляжу спати».

Так і зробив.

Опівночі удовенко вийшов на міст перевірити, чи стоїть на варті його товариш. Подивився сюди-туди — нема! Коли раптом бачить: виїжджає на калиновий міст Чудо-Юдо з шістьма головами. Кінь здибився, гучно заіржав, хорт загавкав, сокіл заджеркотав. Чудо-Юдо коня торох між вуха!

— Чого, трав'яний лантух, заіржав? А ти, псине м'ясо, чого загавкав? А ти, яструбине пір'я, чого заджеркотав? Тут нема для мене супротивника, силою рівного. Є він, щоправда, та за тридев'ять земель, у тридесятім царстві,— удовенко. Але ж сюди й ворон кісток його не занесе!

Удовенко відповідає:

Доброго молодця ворон кісток не заносить — він сам приходить!

А-а, то ти тут, удовенку?

Тут, нечиста сило!

Ну, що ж: будемо битися чи миритися!

Не для того я неблизький світ ішов, щоб з вами, поганими, миритися, а для того, щоб битися!

— А я радив би тобі, удовенку, краще миритися, бо я тебе вб'ю.

Уб'єш, тоді й говоритимеш.

Ну, то дми точок! — гримнув Чудо-Юдо.

Тобі треба — то і дми. У тебе шість духів, а в мене один. Мені й без точка добре: я мужичий син, до розкошів не звик, можу битися й на сирій землі.

Зліз Чудо-Юдо з коня, дмухнув на шість духів, і став гладенький тік на шість верст. Почали битися.

Билися шість годин. Удовенко збив Чудові-Юдові всі шість голів. Коня на зелений луг пустив, хорта й сокола в чисте поле. А сам повернувся в хатину й уклався спати.

Назавтра приходить вартівник, будить удовенка:

— У чужому краю засинати не можна. Я от цілу ніч й ока не зімкнув...

Подумав удовенко: «І на цього товариша мала надія. Треба тільки на себе покладатися».

Настала третя ніч. Удовенко випровадив бабусю в клуню ночувати, а сам устромив у стіну ніж, підставив кухоль і каже приятелям:

— Коли в цей кухоль капне з ножа кров, то біжіть мені на допомогу.

А щоб приятелі не заснули, дав їм карти і звелів грати у воза.

Але тільки-но він вийшов за поріг, як ті покидали карти й уклалися спати.

Прийшов удовенко на калиновий міст, став на варту.

Якраз опівночі бачить — виїжджає на калиновий міст старший Чудо-Юдо з дев'ятьма головами. На грудях у нього місяць сяє, на середній голові сонце світить. Кінь під ним на коліна впав, гучно заіржав, хорт загавкав, сокіл заджеркотав.

Чудо-Юдо вдарив коня між вуха:

— Ти чого, трав'яний лантух, заіржав? А ти, псине м'ясо, чого загавкав? А ти, яструбине пір'я, чого заджеркотав?

Кінь каже:

Ех, господарю, останній раз ти на мені на полювання їдеш...

Що ти, вовче м'ясо, брешеш! Тут нема мого супротивника. Є тільки за тридев'ять земель, у тридесятім царстві удовенко, та сюди й ворон кісток його не занесе. Вийшов удовенко наперед і відповідає:

Доброго молодця ворон кісток не заносить — він сам приходить!

Ах, то ти тут, удовенку?

Тут!

Ну, чого ж ти хочеш: битися чи миритися? Я радив би тобі краще миритися, бо ти молодий ще, щоб зі мною силою мірятися.

Молодий чи не молодий, а не для того я неблизький світ ішов, щоб з тобою, злодію поганий, миритися, а для того, щоб битися.

Ну, коли ти вже так наважився битися зі мною, то дми точок. Подивлюся, яка в тебе сила.

Мені точок не потрібен: я і на сирій землі можу битися! А ти дми собі, коли звик по чистому ходити.

Зліз Чудо-Юдо з коня, дмухнув — на дев'ять верст гладенький тік став. Почали битися.

Билися, билися — удовенко Чудові-Юдові три голови збив, а перемогти не може. «Де ж мої товариші? — думає він.— Чи не сплять вони?»

Просить удовенко в Чуда-Юда перепочинку:

Царі-королі воюють і то перепочинок мають: давай і ми зробимо!

— Давай,— каже Чудо-Юдо.

Відійшов удовенко вбік, зняв з лівої руки рукавицю та як кинув у хатинку, де залишилися товариші,— то стріху всю геть зірвав. Приятелі ж ані поворухнулися — сплять як спали. Бачить удовенко — нема підмоги.

Почали знову битися. Билися, билися,— збив удовенко ще три голови Чудові-Юдові, сам по коліна в крові стоїть, а останнім головам ради дати не може.

Знову просить він перепочинку.

Що це ти,— вишкірюється Чудо-Юдо, часто перепочинку просиш?

А хіба в нас часу мало?

Ну, давай перепочинемо.

Влучив удовенко хвилинку, як ворог відвернувся, та й шпурнув другу рукавицю в хатинку. Хатинку по самі вікна зірвало, а приятелі сплять як спали.

Перепочили трохи та знову почали битися. Удовенко вже мало не по пояс у крові стоїть, а останнім головам ради дати не може: сили не вистачає.

Тим часом і світати почало. «Приятелі, напевно, вже виспалися,— думає удовенко.— Треба їм ще раз про себе нагадати».

Знову каже він Чудові-Юдові:

— Царі-королі воюють і то перепочинок мають. Давай ми ще і третій раз перепочинок зробимо. А тоді будемо битися до кінця.

Чудо-Юдо також підупав на силі.

— Добре,— каже,— давай перепочинемо.

Скинув удовенко чобіт з лівої ноги і шпурнув його в хатинку.

Долетів чобіт до хатинки й розвалив її до самих підвалин. Схопилися з ліжка його приятелі, бачать — повний кухоль крові з ножа натекло...

Ну,— кажуть,— видно, кепсько нашому товаришеві, коли так.

Схопили вони свої булави та кинулися на калиновий міст. Угледів їх Чудо-Юдо й аж здригнувся:

— Ах, удовенку, тепер я знаю, чому ти перепочинку просив та чобіт з лівої ноги шпурляв! Перехитрив ти мене...

Як узялися приятелі утрьох молотити Чудо-Юдо з усіх боків, то Чудо-Юдо не знає, на кого й нападати.

Збили вони й останні три голови. Тут Чудові-Юдові й кінець настав.

Узяв тоді удовенко сонце й місяць і повісив на небо. І одразу світло по всій землі пішло. Вибігли люди на вулицю, радіють, тішаться, на сонці гріються...

Повернулися приятелі до бабусі, збудували їй нову хатинку, ще кращу, як була, і вирішили трохи відпочити перед дорогою.

Царенко й крамаренко сплять, гуляють, а удовенко все думає: Чудів-Юдів більш нема на світі, але ж залишилися ще їхні дружини-відьми. Щоб не накоїли вони лиха якого!

Покинув він приятелів, а сам переодягся й пішов у палаци Чудів-Юдів.

Чи не треба вам наймита? — питається у відьом.

А треба, — відповідає старша відьма.— Ми ж тепер посиротіли: нема кому працювати. Усіх трьох чоловіків наших удовенко повбивав. Та нічого — і ми його зі світу зведемо!

А як же ви його зведете зі світу? — питається наймит.— Він же, певно, дужий чоловік.

У нього сила, а в нас чари,— каже дружина молодшого Чуда-Юда.— От буде він зі своїми помічниками їхати назад, у своє царство, то я на дорозі джерелом розіллюся: нап'ються вони води — і каюк їм.

А коли це не допоможе,— каже дружина середульшого Чуда-Юда,— то я солодкою яблунею зроблюся. З'їдять вони по яблуку і більше не захочуть...

Ви зробите те,— каже дружина старшого Чуда-Юда,— без чого вони можуть і обійтися. А я придумала краще: на сто верст квітчастим лугом розстелюся. А збоку тінисту вербу поставлю. Будуть вони їхати, захочуть коней на лузі попасти, а самі під вербою відпочити. Як ляжуть, то й не встануть. А кінь коли скубне три рази трави з такого лугу, то і йому більш не жити...

Удовенкові тільки цього й треба було. Дочекався він ночі і, як позасинали відьми, покинув палац та бігцем до приятелів.

Назавтра — тільки на світ благословлялося — пішли вони на зелений луг, половили коней Чудів-Юдів. Удовенко сів на коня дев'ятиголового Чуда-Юда, крамаренко — на коня шестиголового, а царенко — на коня триголового Чуда-Юда. І поїхали в своє царство.

їдуть вони полями, їдуть борами, доїжджають до джерела. І тут царенкові й крамаренкові так пити захотілося, що витримати не можуть. Удовенко й каже:

— Ви все-таки люди не мужичого стану. Почекайте, я вам сам води принесу.

Зіскочив він з коня, підійшов до джерела й давай бити його булавою. Натовк так, що сама грязюка та кров зосталися.

Приятелі мало не плачуть:

— Навіщо ти це зробив? Ми від спраги помираємо...

— Не джерело це,— каже вдовенко,— а наша зрада. Сів він на коня, і поїхали далі.

Під'їжджають до яблуні. І такі на ній яблука ростуть — червоні та рум'яні, самі в рота так і просяться.

Кинулися товариші до яблуні, та удовенко зупинив їх:

— Почекайте! Ви все-таки люди панського стану — я вам краще сам яблук нарву.

Підійшов він до яблуні, ударив булавою — та відразу повалилася й зів'яла.

— Навіщо ти це зробив? Ми б хоча по яблучку з'їли...

— Не яблука це, а смерть наша,— каже вдовенко. Поїхали далі. Під'їжджають до квітчастого лугу. Угледіли

вербу тінисту, і так усім спати захотілося — ради нема

А коні аж копитами землю б'ють — до квітчастої трави рвуться.

Зупинив удовенко коня:

— Піду подивлюся, чи можна коней на цьому лузі пасти. Підійшов до верби та як почав її булавою дубасити, то

луг одразу й засох, а від верби самі кістки зосталися.

— Ну, от бачите, яка це верба і який луг,— каже він товаришам.

Переїхали сухий луг і спинилися ночувати в зеленій діброві. Коней пастися пустили, а самі повечеряли й спати лягли. Три дні й три ночі спали. А як прокинулися, удовенко й каже приятелям:

— Тут уже царство наше недалеко. їдьте собі додому самі. А то ваші батьки давно чекають вас. У мене ж батька нема. Я ще по білому світу

погуляю.

Попрощався удовенко з приятелями й поїхав по білому світу гуляти.

Чи довго він їздив, чи недовго — приїжджає до царя По-стоянця. А той цар був з одним боком, з одним оком, з одною ногою, з одною рукою, половина голови й половина бороди. І дуже кохався він у конях.

Побачив він коня удовенкового й каже:

— Давай наввипередки побіжимо навколо палацу. Коли я тебе випереджу — заберу твого коня, а коли ти мене — віддам тобі своє царство.

Подумав удовенко: «Не може бути, щоб однобокий та одноногий цар випередив мене». І погодився.

Кинулися бігти. Удовенко й трьох кроків не ступив, а одноногий цар уже три рази навколо палацу оббіг...

Забрав цар коня удовенкового й поставив у свою стайню.

Удовенко мало не плаче: шкода коня. Почав він прохати в царя:

— Як хочеш прислужуся тобі — віддай коня! Подумав цар Постоянець і каже:

— Живе в тридев'ятій землі, у тридесятому царстві баба Каргота. Є в неї дванадцять дочок, як одна: волос у волос, голос у голос, лице в лице. Будинок бабин високим частоколом обгороджений, і на кожному кілку людська голова стримить: це все ті, що в свати до бабиних дочок приходили. Тільки один кілок вільний. Так-от: коли висватаєш за мене найменшу дочку баби Карготи,— поверну тобі коня.

Подумав удовенко: коли не погодиться,— не бачити йому коня, як своїх вух.

А коли погодиться, то, може, і без голови зостанеться, а може, і з головою, і з конем.

— Добре,— каже він цареві.— Піду сватати.

Іде він, іде, бачить — біжить чоловік по морю, як по мосту. Задивився удовенко на бігуна.

Добрий день тобі, Морський Бігуне! — привітався до нього.

Доброго здоров'ячка, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя веде?

Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.

Візьми й мене з собою. Я тобі не заваджу.

Ходімо.

Ідуть удвох. Бачать — чоловік одним вусом млин тримає, що на дванадцять каменів меле, а другим хмари підпер.

— Добрий день тобі, Вусачу!

Доброго здоров’ячка, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя веде?

Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.

Візьми й мене з собою.

Ходімо.

Пішли втрьох. Ішли, ішли, бачать — п'є чоловік воду з озера. Ціле озеро випив, а все кричить: «Пити хочу!»

Добрий день, Водопою!

Добрий день, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя

веде?

Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.

Візьми й мене з собою.

Добре, іди з нами.

Пройшли трохи, бачать — гризе чоловік осикову колоду й усе кричить: «їсти хочу!»

Добрий день, Ненажеро!

Добрий день, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя веде?

Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.

Візьми й мене з собою.

— Іди з нами. Пішли вони далі.

Підійшли до лісу. Зустрічають чоловіка в кожусі до п'ят. Стоїть він при дорозі та все рукавицями — лясь, лясь! І як тільки лясне — відразу дерева інеєм покриваються.

— Добрий день, Морозе!

- Добрий день, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя веде?

Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.

Без мене тобі з бабою Карготою не домовитися...

То іди й ти з нами!

Пішли вшістьох. Ішли, ішли й прийшли до двору баби Карготи. Бачать — на всіх кілках голови висять, тільки на одному нема. Удовенко й каже:

Отут моя голова сяде!

Може б, і сіла,— усміхаються товариші,— якби не ми...

Почали шукати ворота. Та ніде їх нема. Тут Морський Бігун оббіг разів зо три навколо двору і знайшов ворота. Зайшли у двір.

Баба Каргота стоїть на ґанку, дивується: як змогли знайти її ворота ці подорожні?

Підійшов удовенко до баби Карготи:

Добрий день, господине!

Добрий день, удовенку! Чого прийшов до мене?

— Прийшов сватати твою найменшу дочку за царя Постоянця.

Ну що ж, сватай, коли не жартуєш. Але перед тим як

дочку сватати, покуштуй пивця з мого погрібця. Вип'єш усе — віддам дочку за царя Постоянця, не вип'єш — голову зніму.

— Охоче вип'ю,— відповідає удовенко. — Я з великої дороги й вельми пити хочу. Та й приятелі мої також утамують спрагу.

Звеліла баба слугам, щоб завели удовенка з товаришами в пивницю. Завели їх слуги й на замок замкнули.

Удовенко з приятелями склянками п'ють, а Водопій — цілими бочками глитає. Вип'є бочку, стукне по ній кулаком — та й розсиплеться на клепки. Випив усі бочки й кричить несамовито:

— Бабо Каргото, давай ще пива!

Відчинила баба пивницю, бачить — усі бочки розбито, усе пиво випито!

— Пива в мене,— каже баба,— більше нема. А є пироги. З'їсте всі мої пироги — свататимете дочку.

Свати зраділи:

— Давай, бабо, свої пироги! Ми вельми стомилися, давно їсти хочемо.

Звеліла баба слугам відчинити другий погріб — з пирогами. Пустили туди сватів. А пирогів у погребі — цілі гори.

Поки інші по пирогу з'їли, то Ненажера увесь погріб очистив, стіну проїв і кричить несамовито:

— Бабо Каргото, давай більше пирогів!

Розізлилася баба: три роки пекла вона з дочками пироги,

а свати за одну годину з'їли. Звеліла слугам натопити залізну лазню. Слуги так натопили, що аж стіни почервоніли. Баба каже сватам:

Помийтеся в моїй лазні, переночуйте там, тоді говоритимемо про справу.

Добре, бабко, ми по дорогах находилися, дуже запилилися,— лазня нам не завадить.

Повела баба сватів у лазню сама. Тільки удовенко підійшов до порога, як Мороз хап його за плече й поставив за собою. Сам увійшов першим, надів рукавиці, ляснув раз-два, й одразу прохолодою повіяло. Зайшли за Морозом усі свати, а баба двері зачинила й ключем замкнула...

Тут Мороз давай по лазні походжати, рукавицями помахувати:

— Ну як, не перестарався? Можна буде ночувати не вкриваючись?

Добра лазня,— хвалять товариші.— Не гаряча й не холодна,— якраз у міру.

Помилися і вклалися спати.

Назавтра посилав баба Каргота слуг у лазню:

— Підіть повикидайте собакам попечених сватів! Відчинили слуги лазню, а звідти виходять шість молодців,

як дубів.

Баба аж обімліла: нічого сватам вдіяти не може! От вона й каже удовенкові:

— Коли впізнаєш мою найменшу дочку, то свататимеш її за царя Постоянця. А не впізнаєш — посаджу твою голову на вільний кіл.

Удовенко зажурився й думає: «Як же її впізнати, ту найменшу дочку?»

Я впізнаю,— шепоче Морський Бігун.— Я їх не раз бачив, коли вони приходили до моря купатися.

Добре,— каже удовенко бабі,— веди своїх дочок.

Приводить невдовзі баба Каргота дванадцять дочок — волос у волос, голос у голос, лице в лице, плече в плече: як одна! Сама стала попереду, дочок за собою поставила.

Удовенко тричі бабиних дочок обійшов, а яка найменша,— не впізнав: усі однакові!

Тут Морський Бігун підморгнув й очима на найменшу дочку показав. Узяв її удовенко та й вивів наперед, до баби Карготи:

— Ось твоя найменша дочка!

Затрусилася баба від злості, та нічого не вдієш: не допомогли хитрощі!

Узяв удовенко бабину дочку за руку й повів за ворота. Але тільки вони вийшли,— стрибонула бабина дочка в небо, сіла на хмару й сміється. Тут Вусач підняв правий вус угору, підчепив її і зняв із хмари.

Бачить бабина дочка: з такими сватами не дуже пожартуєш, і заспокоїлася.

Пішли свати додому.

По дорозі кожен, як тільки дійде до свого місця, то там і залишається, де був: Морський Бігун зайнявся своєю роботою, Вусач своєю, Водопій своєю... А удовенко з бабиною дочкою пішли до царя Постоянця.

Цар натягав за цей час на удовенковому коні цілу яму смоли й підігріває її знизу: смола аж кипить. А зверху поклав тонку очеретину.

Прийшов до нього удовенко.

Ось,— каже,— тобі, царю, найменша дочка баби Кар готи: насилу висватав! Віддай тепер мого коня.

Цар показав на очеретину й каже, посміхаючись у свою однобоку бороду:

— Перейдеш по цій кладці — віддам коня... Подивився удовенко на тонку кладку — страшно зроби

лося. А бабина дочка штурхає його під бік: «Не бійся!»

І ніхто навіть не вгледів, як утягнула вона в очеретину міцний сталевий прут.

— Іди,— каже удовенкові.

Він і пішов по очеретині. Перейшов і каже цареві По-стоянцю:

Ось що, царю: я двічі прислужився тобі. Ну то прислужися й ти мені хоч один раз: перейди цю кладку, що сам поклав.

- Авжеж,— умовляє царя бабина дочка,— перейди, а то не бути тобі моїм чоловіком.

Бачить цар — коли удовенко перейшов, то і йому не страшно.

І щойно він ступив на очеретину, як бабина дочка — шморг! — і витягнула з неї сталевий прут... Очеретина хруснула, цар полетів у киплячу смолу та там і лишився.

— Ну от,— каже удовенко,— не копай другому ями, бо сам у неї впадеш.

Одружився він з найменшою дочкою баби Карготи й зостався жити в цім царстві.

І тепер живе-поживає та добра наживає.