Мандрівник-богатир, змій і невірна жінка (українська народна казка)

В одному селі жив собі господар із жінкою. Народився в них син.

Коли в них народився син, була голодовка. Батько цього хлопчика і мати померли з голоду. Залишився тільки хлопчик живим. Взяла його до себе годувати мамина сестра, в якої не було дітей.

Як був малим, помагав літом корови пасти, а зимою годувати. Коли більший підріс, допомагав господарювати. Коли вже став парубком, сказав тьоті й вуйкові:

— Іду я від вас геть у світ грошей заробляти. Мені треба грошей, щоб хату міг побудувати, поле собі купити та й худобу завести, бути господарем, як і всі люди в селі.

Сказав він і попрощався. Іде горами, полями, степами роботи глядати. Йшов степами, де проходили колись війни, татари, монголи, турки на своїх конях на села наступали. Там були колись села, а вони все попалили, знищили. А люди, щоб татарські орди зупинити, то копали ями глибокі і її: накривали, щоб не видно було.

Хлопець ішов і якраз попав на таку яму і в ній завалився. Яма була широка і глибока. Ями робилися такі, щоб вороги з кіньми туди попадали, щоб звідти не могли вийти, щоб' там собі голови поламата.

Як той хлопець у таку яму попав, думає собі: «Як звідси виберусь наверх? Тут мене ніхто не почує, не знайде, бо села далеко». Ходив він по ямі, плакав:

«Тут я буду з голоду помирати і життя кінчати». Ходить по тій ямі та ходить. Раптом побачив в тій ямі змію. Вона повзла до нього і хотіла вкусити.

Втікає він від неї, а вона все за ним, хоче його вкусити. Доти бігав, утікав від неї, що аж заморився. Взяв змію за хвіст і викинув з ями. Коли викинув, вона перекинулась у царівну прекрасну і питає хлопця:

— Що тобі за це, що ти мене розчарував?

Я була царська дочка, найкраща в світі. Мене відьма закляла, в змію перекинула і промовила так: «Щоб ти тоді дівчиною стала, як знайдеться на світі така людина, що з ями тебе вийме».

А ти якраз мені, на щастя, знайшовся. Мені велике добро зробив. Я повинна віддячитись тобі у житті, що ти лише будеш бажати.

Хлопець каже:

— Викинув я тебе з ями, а тепер ти допоможи мені вийти.

Дівчина намикала, нарвала трави шовкової, довгої, яка була в степу, скрутила в руках повересло, такий мотуз із трави, і до ями один кінець впустила, а на другий кінець прилягла сама до землі, притиснула добре і каже:

— Вилазь тепер з ями!

Хлопець взявся за кінець повересла і горі ним, як горі мотузом, виліз. Тоді каже:

— Дякую тобі, царівно, що ти мені допомогла з тої ями вийти .

— Нема за що мені дякувати,— відповідає вона.— Це ще не все. Ти мусиш стати моїм рідним братом або мужем, а я твоєю сестрою або жінкою.

Хлопець подумав, подумав і каже:

— Мені краще стати тобі братом, а ти мені сестрою. «Як я можу жити з нею,— думає собі,— коли вона була змією». І потім ще раз повторив: — Краще я буду тобі рідним братом, а ти мені сестрою.

Дівчина взяла тоді його праву руку й до рота притулила, взяла мізельний палець у рот і відкусила.

Коли кров почала текти, вона ссала і ковтала. Тоді дала йому в рот свою праву руку, щоб відкусив мізельяий палець і кров проковтнув. Коли він це зробив, вона сказала:

— Тепер нам побиратйся не можна, бо моя кров зараз у тобі, і твоя у мені, тепер ми рідні брат і сестра, якби одна мати народила.

Взяла хлопця за руку й додому повела, до замку, де раніше вона жила. Прийшла вона додому, батька, матері вже не стало, тільки сестри одні залишились. А їх було дев'ять сестер, а вона десята.

— Будеш жити в нас, як голова сім'ї,— промовила вона.— Наш батько був царем, його вже не стало, а ти будеш його заміняти.

Жив хлопець у тих сестер, поки двадцять років не сповнилося йому. Тоді він каже сестрам: — Я хотів би женитись, жінку привести додому.

— Ми тото й чекали,— кажуть йому сестри,— що прийде той час, коли ти нас покинеш.

— Яв далеку дорогу мушу вибиратись, собі жінку шукати.

— Ми тобі подарунок дамо на дорогу,— відповіли сестри,—-щоб ти нас ніколи не забував. Іди глядай собі найкращого коня. Вони пасуться в царському гаю.

Хлопець пішов, подивився, а коні всі однакові, всі йому до вподсби. Повернувся додому й каже:

— Я дивився на коней, всі вони мені по вподоби. Сяду на будь-якого з них і поїду.

— Тоді знайдеш собі коня батькового,— сказали сестри,— коли ми тобі сорочку вишиємо і дамо в подарунок.

Сіли сестри вишивати братові сорочку одну. Шили, вишивали і промовляли, людську силу зашивали. Вишили вони сорочку, яка мала десять квіток. Кожна сестра вишила по квітці на тій сорочці.

— Тепер, брате, надінь на себе, на голе тіло. Брат узяв ту сорочку, одів на себе, на своє голе тіло. Коли глянув на себе, а сорочки не стало. То була сорочка-невидима а і перекинулася в його тіло. Коли він ту сорочку надів, дуже сильним почувся, як за десять людських сил, і вагу теж набрав більшу, зробився справжнім богатирем. Кажуть сестри:

— Тепер собі вибирай коня, якого мав наш батько.

Богатир підійшов до кожного коня, руку кладе на нього. Коли руку поставить на коня, кінь зразу вигинається, не годен витримати такий тягар на собі.

Було ціле стадо царських коней, і всіх він перевірив, і не міг ні один його витримати. Тільки одного коня побачив у кінці гаю, де по коліна стояв у землі. Підійшов до цього коня, поставив руку на нього, а кінь нічого й не відчував. Тоді він узяв його за вуздечку, додому привів і каже сестрам:

— Оцей кінь, якого я привів, належить вашому батькові. Він на ньому їздив. Тепер треба знайти сідло, щоб на нього пасувало.

Зайшов витязь у конюшню, де всі сідла стояли. Приміряв він :иа свого коня і не міг підібрати. Але одне сідло, яке в кутку у сміттю валялось, поклав він на свого коня. А то якраз на його коня пасувало. Сказав сестрам:

— Знайшов я сідло. Вуздечки другої треба глядати. Сестри відкрили склад, де упряж коней стояла. Перепробував усі вуздечки — теж не підходять. Лише одна, що вже зогнила трохи, підійшла на коня.

Коли ту стару вуздечку надів на голову свого коня, він став буйним, красивим, здоровим, на два боки грива, а з-під копит аж іскри летять, бо то була чарівна вуздечка. Коли її надіти на коня, то мав десять кінських сил. Тоді сестри завели брата до батькового складу, де був царський мундир, і сказали:

— Одівайся і зброю бери з собою.

Одів богатир царський мундир на себе, узяв щит і меч, які були чародійні, сів на свого коня і з сестрами попрощався. А на дорогу сестри дали йому ще харчі в торбу і сказали:

— Коли будуть з тобою якісь пригоди, щоб ти завжди цю торбу тримав біля коня. Може, коли будеш голоден, то кінь сам приходитиме до нас і ми будемо хліба давати, а він буде тобі доносити.

Юнак поїхав у світ від сестер жінку собі шукати, їде в одне царство — не знайшов, їде в друге — теж не знайшов. Заїхав він у третє царство, у саму столицю, де цар жив, дивиться на місто. А воно все у траурі стоїть. Скрізь чорні прапори. Коли в'їжджає в самий центр, бачить, що йде похоронна процесія за труною. Як під'їхав до труни, бачить, дівчина жива в труні лежить, на чорно вдіта, квітами прикрашена, мов мертва.

Зупиняє він людей, що з похороном ідуть. Але люди не зупиняються, ніхто не хоче з ним говорити. Бачить, позаду йде цар з царицею, обоє плачуть, у траур одіті. Витязь підійшов до царя і став його питати:

— Що за диво, що живу дівчину до гробу ведуть?

— Це не на похорон,— відповів цар,— а ка подарунок змієві свою дочку віддаю.

— Де ж цей змій живе?

— Бачиш он ту гору високу, він на ній і живе. У самий південь змій з печери виходить, жива людина жертвою мусить стати йому, бо мертву не бере, та ще до цього й чотири воли на обід. То кожен день так по черзі все місто дає. Сьогодні підійшла черга на мене. Одну дочку маю і ту віддаю.

— Я піду сам замість неї,— промовив богатир,— щоб ваша дочка живою залишилась. Цар не дав згоду:

— Ти можеш втекти, а змій як розсердиться, нападе на місто і може все знищити.

— Я піду і вб'ю його на тій горі,— наполягав юнак.

— Я вже ходив з ним битися. А змій тисячі мого найкращого війська побив. Ти як підеш, він тебе вб'є, і на місто біду накличеш.

Однак богатир нахилився, вийняв царівну з труни і сам ліг у труну.

— Несіть тепер мене на жертву змієві. А царівну додому верніть. Тільки пустіть мого коня, щоб зі мною йшов попрощатись.

І так кінь ішов позаду труни до самої гори, до печери, де жив змій. Там залишили в труні витязя і коня біля нього. Всі люди пішли додому. Коли витязь побачив, що всі люди пішли додому, а скоро вже південь настане, він устав із труни, сів на свого коня, узяв собі щит і меч у руки і став чекати змія. Коли в самий південь вийшов з печери змій. Як побачив царя на коні, став його питати:

— Чого ти на коні, а не в труні, ти що — не знаєш свого місця?

— Я не підчиняюсь тобі. Я прийшов з тобою поговорити. Лишай це місто, іди собі світ за очі, а ні, то буду з тобою битись,— грізно промовив богатир.

Як то почув змій, зразу накинувся на нього. Кинув він свій великий хвіст на коня, зняв парубка з коня і несе собі до пащі. Кінь тоді скочив йому на захист. Став задніми ногами змієві на нижню щелепу, а до верхньої головою і ногами вперся так, що змій не міг пащу закрити. Змій кинув з хвоста царя і хотів коня з пащі взяти.

Богатир у той час вискочив на змія і по хребту пішов, підійшов до змієвої голови, вийняв чарівний меч, ударив змія по голові і розрубав її надвоє. Змій зразу на землю повалився і так заревів, що аж у місті з вікон шибки повилітали.

Як кінчався змій, кров з нього текла, як річка долу горою. Сам цар вийшов на балкон і на гору дивився, як змій страшний кінчався. Тоді богатир сів на свого коня і приїхав до царя, до самого дому. Підійшов до царя і почав казати:

— Дочка ваша буде моєю жінкою. Я й від смерті відкупив.

Цар дуже радий, що буде мати такого зятя, справжнього героя, що змія страшного побив. Скликав він своїх міністрів і зразу весілля відбулося. Царевич велів завести у стайню коня і щоб дівчина-служанка доглядала його. А сам став з царською дочкою жити.

Через деякий час дивиться на царівну, а вона все сумною та сумною стає. Він її питає:

— Чого ж ти сумна, чому тобі не радіти? Ти ж залишилася живою, а могла померти.

— Я доти буду сумна і до тебе не говоритиму,— відповіла вона,— поки ти мені не скажеш правду, від чого таку силу маєш. — Не можу я тобі сказати цей свій секрет.

— Як не скажеш ти мені, я все життя буду сумувати. Скажи мені, це ніхто не буде знати.

— Коли я скажу тобі правду, то мене не стане.

— Я піду тобі на захист, як ти мені, сама жертвою стану, а тебе обороню.

Він як те почув, усе розповів:

— На мені є чарівна сорочка, яку мені подарували сестри. Якби я скинув її з себе, стану безсильний, буду як звичайна людина.

— Скинь її з себе,— не відставала від богатиря жінка,— най я на неї подивлюся. Може, треба її попрати?

Послухав він її, скинув із себе сорочку, що йому сестри подарували. Вона взяла в руки цю сорочку і каже:

— Іду я і поперу її.

— Не треба її прати. Ця сорочка чарівна, вона чиста, як сльоза, як моє тіло.

— То йди ж тоді в баню і хоч освіжи себе, щоб ти надів цю сорочку на чисте й свіже своє тіло.

Він послухав її. Пішов у баню митись. А вона тим часом узяла сорочку й віддала хлопцеві, якого любила, щоб той був сильним богатирем. Той сорочку надів і сильним почувся, та ще й зовнішній вигляд зробився у нього такий, як у нашого героя. Зайшов у баню, де він купався роздітий, вийняв шаблю і сказав йому:

— Якої смерті собі просиш?

— Ніякої смерті собі не прошу. Лише хочу, щоб жінка сорочку мені дала, коли буду вмирати. Жінка підійшла до нього і засміялась:

— Твоя сорочка в мого нареченого на тілі. Ти проси собі смерті, якою хочеш умирати.

— Вбивайте мене,— каже він,— порубайте на шматки. Тільки коло замку мене поховайте.

Та й полюбовник порубав його, тіло в ящик зметали, коло самого вікна царського його похоронили.

А дівчина-служанка, що доглядала коня, це почула, до коня підійшла й почала плакати:

— Конику, конику, ти не знаєш, що твого пана вже на світі немає.

А кінь людським голосом промовляє:

— А де ж подівся? Хто його вбив?

— Царська дочка з своїм полюбовником і коло царського замку його похоронили.

— Відкрий мені стайню вечором,— каже кінь.— Я поїду до його сестер і все розкажу. Дівчина так і зробила. Осідлала коня, дала торбу на дорогу, відкрила стайню і його випустила. Кінь вечором до сестер з'явився, розказав сумну вістку про їхнього брата, що вже не живе. Сестри відповіли:

— Іди, звідки ти прийшов, і будь там, поки наш брат до тебе не підійде.

Кінь пішов і дівчині вістку цю розповів, що сестри веліли. Коли день зробився, там, де царського зятя похоронили, виріс високий і стрункий ясен, вище царського замку. Царівна рано як прокинулась, у вікно глянула, аж на місці застовпіла, крикнула на свого полюбовника:

— Це ж не дерево виросло, а мій чоловік живий.

Негайно скликала слуг, наказала дерево зрубати, щоб і трісочки ніде не пропало, навіть коріння з землі повитягати, все спалити на попіл і розсіяти по степу, щоб розвіяв вітер і сліду не стало.

Дівчина-служанка то почула, до коня підбігла, розказала наказ царівни, щоб дерево зрубати, спалити і по степу попіл розвіяти, бо то її чоловік живий залишився.

Кінь тоді мовив:

— Це не страшно. Добре, що ти мені сказала. Все одно він жити буде. Тільки дивись, як слуги будуть рубати, то раз рубнуть сокирою в дерево, нічого не буде, другий раз рубнуть, теж нічого не буде, а третій раз як рубнуть, трісочка маленька відпаде і вверх полетить, як метелик, високо-високо, її ніхто не побачить, тільки ти одна, бо про це ти знаєш.

Коли вона довго буде літати і далеко на землю присяде, підійдеш до трісочки незамітно, щоб ніхто не побачив, кинеш її до ставка, нехай вона собі там плаває.

Коли слуги дерево зрубали, посікли на кусочки, вогонь розіклали, все спалили, навіть і коріння з землі повитягали, попіл той розсіяли по степу, щоб вітри рознесли, роздули, щоб живим уже ніколи не зробився.

Проходить день, проходить два, проходять тижні й місяці — нічого царівні вже не трапляється. Так що вона заспокоїлася вже на все життя, що чоловік більше не встане. А рівно в рік, як вона чоловіка зарубала, гостину велику зробила, вийшла на двір. А там було дуже гарно, пекло сонце, пригрівало, і вирішила з полюбовником у ставу покупатись.

Підійшли вони до ставу, розділись і полізли у воду купатись. Купаються і бачать серед ставка пташку золоту, яка то пірнає, то випливає. Як побачили, почали ловити, щоб спіймати. А пташка все далі й далі від берега втікає і все мало не в руки дається зловити тому любовникові. Він каже: — Я би спіймав пташку, але сорочка мені заважає.

— Скинь,— говорить царівна,— поклади на берег, тут нікого немає, і пташку ми спіймаємо.

Він так і зробив. Сорочку зняв, поклав на берег і пішов у річку пташку ловити. Пташка задурила їх аж на середину ставка, пурхнула вверх, сіла на берег, наділа на себе сорочку і перекинулась на богатиря, яким був раніше. Тоді сказав:

— Виходьте тепер із ставка обоє, ходімо до батька на суд, що він вам скаже, то й буде зроблено.

Вийшли вони з води і повів їх до батька, розказав цареві все, як його дочка свого законного чоловіка вбила.

— Я про це нічого не знав,— здивовано і з розпачем сказав цар. (Коли полюбовник надів на себе чарівну сорочку, то він став таким, як той богатир.)

— Судіть ви тепер самі свою дочку, а я піду від вас. І так з царем попрощався, сів на свого коня, взяв за руку й підняв дівчину, що доглядала його коня, посадив біля себе і поїхав у замок до своїх сестер, привів до них жінку.

Жили вони у мирі та злагоді, бавили дітей і розповідали їм про свої пригоди. Може, й до сьогодні живуть та хліб жують.