Пекале в рідному селі (румунська народна казка)

Жив колись собі на світі жартівник Пекале. Довго байдикував він по білому світу, жартував та глузував з людської дурості. Набридло йому тинятися, вирішив він збудувати собі хату та й жити в рідному селі.

Як подумав — так і зробив. Повернувся додому, назбирав сяк-так грошей, купив телятко й вивів пастися на сільський вигін. Думав так собі: оце купив телятко, телятко стане телицею, телиця — коровою, корова отелиться, продам корову з телям, а на виторгувані гроші куплю вже сім теляток і пастиму на вигоні. Для того ж і вигін, щоб випасати худібку.

Отож паслося-випасалося телятко Пекале на сільському вигоні, росло на очах і невдовзі стало дорідною телицею. На все село такої телиці ні в кого не було.

— Що воно за чудасія? — дивувалися люди.— Його телиця більша за наших корів. Чим він її годує, що вона росте, як з води?

А теличка була звичайна. Пекале просто не мав часу дивитися за нею, займався своїми клопотами, а вона паслася, де їй заманеться, не обминала й чужих посівів. Дуже часто опинялася то в сусідській пшениці, то в кукурудзі, то ще в якійсь шкоді.

А коли люди скаржилися Пекале на його телицю, то він казав, що вона, мовляв, зовсім не слухає нікого, а йому нема часу за нею дивитися.

А телиця тим часом уже мала стати коровою. І тут селяни задумалися: що ж воно далі буде? Вони вже вві сні бачили кожне з семи телят Пекале. А ті телята невдовзі стануть телицями, потім коровами. Тоді Пекале продасть їх і прижене в село цілу череду телят, які згодом стануть телицями, а далі й коровами...

— Ой лишенько! — бідкалися селяни.— Він же нас жебраками поробить!

Думали-гадали люди, як їм бути, та й надумали таке: м'ясо своє теличка нагуляла на чужому збіжжі. Отже, м'ясо по справедливості належить їм. Ну, а шкура хай буде Пекале, бо в село теличку він привів у цій шкурі.

Як вирішили, так і зробили: телицю зарізали, м'ясо з'їли, а шкуру кинули в обійстя Пекале.

А Пекале не хотів сваритися з сусідами, тож і мовчить собі, ніби нічого не сталося.

Повісив Пекале шкуру на гілляку, висушив як слід, а потім узяв її та й подався до міста продавати.

Ішов він собі, ішов, аж ніч його застала в дорозі. Вирішив переночувати в одному селі. Зайшов у хату на околиці. А господар цієї хати поїхав у ліс по дрова. Господиня не хотіла спершу пускати Пекале, вигадувала різні причини, але він так просився, що сердешна жінка змушена була таки впустити. Але тут же порадила йому лягати спати, бо він, мовляв, з дороги, стомився, неборака!

І закралася в Пекале підозра, що тут щось негаразд. Прикинувся він, ніби спить, а сам то лівим, то правим оком піддивляється. А жінка, послухавши, як гість хропе, заходилася варити, смажити, пекти всяку всячину — і плачинти, і поросятину, і баранину з тушкованою капустою. Потім виставила на стіл різні напої та наливки. Ну, ніби тут справжнісінький бенкет готується.

Пекале подумав собі, що все те частування жінка готує не для рідного чоловіка. І справді, вона чекала сільського примаря. Бо примар — то перша людина на селі, голова, негоже його абияк приймати.

Та раптом замість примаря несподівано повернувся чоловік: у дорозі поламалася вісь, і йому довелося їхати назад, щоб її замінити. А завтра — знову поїде в ліс по дрова.

Жінка, в якої заночував Пекале, впізнавала чоловіка по кашлю, навіть по свисту батога. І тепер вона апізнала його по скрипу воза ще за версту. Тож і встигла всі страви заховати.

Схопила смажене порося — та за піч його, плачинти поставила на піч, а баранину й тушковану капусту — у піч. Наливку під ліжко прибрала. Коли віз до двору завертав, то в хаті вже все було, як і раніше.

Чоловік став скаржитись, розповідати про свою пригоду, а жінка, як і всі жінки, почала його заспокоювати лагідними словами. Пекале був людиною порядною, виліз із закапелка, вибачився за турботи перед господарем і попросив, щоб йому дали притулок на ніч. .

Селянин, коли вже трохи оговтався з дороги, сказав:

— Жінко, я голодний. Дай щось попоїсти.

Звісно, в торбині в господаря були якісь харчі, тільки ж людині вдома не хочеться їсти те, що в дорогу бралося.

— Ой лишенько моє,— заметушилася жінка,— звідки ж тобі зараз вечерю взяти? Та я ж тебе завтра мала зустрічати...

Пекале знав, що гостинні господарі запросять і його до столу. І йому було радісно на душі. Він же так само голодний.

Як кожен подорожній, Пекале не випускав з рук палиці, а шкуру тримав коло своїх ніг, бо то його єдиний крам і єдиний скарб.

Господар бачить, що гість ні на крок не відходить від шкури, але мовчить, хоч і дивується. Шкура — його, палиця — так само, то хай робить з ними що хоче.

А Пекале насупився й ніби ненароком ткнув палицею в шкуру. Потім ще раз ударив шкуру й крикнув:

— Ану замовкни, клята!

— Та чого ти причепився до тієї шкури? — не стерпів господар.
Пекале знизав плечима, вдаючи, що йому ніяково, та потім і каже:

— Бачите, ця шкура не зовсім звичайна. Вона все знає і розповідає, таке, чого не можна й розказувати.

— Що ж вона таке каже? — здивувався господар.

— Та таке,— відповів Пекале, приклавши вухо до шкури,— що аж дивно слухати. Каже, щоб ти заглянув під ліжко, там ніби стоїть наливка.

Заглянув господар під ліжко і дістав звідти наливку.

— А що вона ще каже?

— Шукай за піччю, там знайдеш смажену поросятину,— приклавши вухо до шкури, мовив Пекале.

— Подумати тільки! А що ще каже?

Так вони знайшли баранину, тушковану капусту, плачинти. Дивувався господар з такої чудасії, ще більше дивувалася господиня. Лише Пекале байдуже, він же знає, що то за сила — ота шкура!

— Це ж вам не просто шкура,— пояснює він,— а шкура-провидець!
Вона й крота з-під землі може витягнути.

— Добра ця річ — провидець,— вимовив господар.— А чи не міг би ти продати її?

— Та нізащо в світі,— відповів Пекале.— їй же ціни немає.

Але господареві дуже хотілося щодня їсти смачні страви та знати, що вдома діється. Він торгувався, пропонував повний гаманець із золотими монетами, потім два, три, доки не зійшлися на семи гаманцях. Це були великі гроші навіть для багатших за Пекале людей.

Віддав Пекале шкуру, взяв сім гаманців із золотими монетами та й пішов своєю дорогою.

Господар аж нетямився од радості: тепер він знатиме все, що робиться вдома, та ще й їстиме щодня смачні страви. А Пекале йде дорогою, радіє, бо ніколи таким багатим не був. І вирішив він надалі жити чесно, ніколи й нікого більше не обдурювати.

Воно б, може, так і сталося, коли б не та жінка. Вона, сердешна, місця собі не знаходила. Як подумає, що в хаті провидець залишився, так їй ніби стеля на голову падає.

Випровадила вона свого чоловіка в ліс по дрова, а сама чимдуж подалася вслід за Пекале. Бігла, поки не наздогнала. А наздогнала — і давай розпитувати, що слід зробити, аби провидець не міг розкривати таємниці, щоб та шкура стала звичайною шкурою.

Помудрував-помудрував Пекале, взяв у жінки сім гаманців із золотими монетами й порадив набрати джерельної води, процідити її крізь густе сито, зварити, а окропом ошпарити шкуру. Та й пішов собі далі, ніби нічого не сталося.

Коли прийшов додому, знову вирішив: «Не буду я більше нікого обдурювати, стану порядною людиною, добрим господарем, може, навіть примарем».

І справді, збудував собі Пекале гарну хату — на стовпах, з великим ґанком. Купив землі, пару волів, воза, верхового коня, тільну корову, овець дорідних, тобто все, що в доброго господаря має бути.

Якби ж його односельці не були такими дурними! Побачили вони, як Пекале розбудовується, все бере з гамана, а туди нічого не кладе, та й заздрість їх узяла. Бо вирішили вони, що в Пекале ціла купа грошей, він їх або знайшов, або звідкисьйотримав, а може, й забрав у когось. І захотілося їм довідатись, звідки в нього гроші. Ось один і питає:

— Скажи, Пекале, звідки в тебе стільки грошей? Усе тринькаєш, а їм ні кінця ні краю.

А Пекале сидить собі на ґанку, люльку смокче та очей не зводить з недавно куішеного парокінного воза.

— Звідки в мене стільки грошей? Я продав маєток!

— Який маєток, Пекале? Ніякого маєтку в тебе не було,

— Як не було? А шкура? То мій маєток. Продав я її, а на вторговані гроші придбав собі оце все.

— Стільки грошей за шкуру телиці?

Хоч Пекале й зарікався не дурити більше людей, але не стерпів, каже:

— Ох і дурний же ти, чоловіче! Хіба ти не знаєш, що та телиця була не проста, а породиста?

Похитав головою цікавий чоловік, похитали головами і всі односельці. У багатьох же породисті корови. Але чому це тільки Пекале вдалося продати шкуру так дорого? Хіба вони дурніші за нього?

Не думаючи довго, порізали селяни своїх породистих корів, м'ясо поїли, а шкури повезли до міста на продаж.

Але як вони не старалися, як не переконували людей, що шкури не з простих, а з породистих корів, ніхто не давав за них стільки грошей, скільки їм хотілося. І всі повернулися додому з тим, з чим і прийшли.

Зібралися люди в селі громадою, мудрували-мудрували й вирішили спекатись Пекале за те, що він з них так позбиткувався.

Але щоб позбутись Пекале назавжди, треба його вбити. Та як же його вбити? Знову зібралися вони, думали-гадали й вирішили втопити в Дунаї.

А коли він вилізе і з дна Дунаю? Що тоді робити? Отже, треба все обставити так, щоб він не врятувався.

Знову зібралися односельці, думали-думали й вирішили посадити Пекале в лантух, зав'язати якнайміцніше, лантух прив'язати до млинового жорна, Жорно кругле, покотиться з гори й потягне Пекале на дно.

Отак вирішили, зібралися всім селом від малого до старого, прихопили з собою лантух, мотузку, прикотили й найбільше жорно, яке можна було докотити сюди за три доби, і всією громадою подалися до хати Пекале.

А Пекале, як завжди, сидить собі на ґанку, посмоктує люльку. Коли зирк, аж раптом усе село заполонила двір, ледве вмістилися тут люди. Що йому, сердезі, лишалося робити? Нехай зв'язують! Пошкодував тільки, що повернувся до рідного села. «Мабуть, мені на роду написано,— скорився Пекале долі,— вмерти порядною людиною в рідному селі».

Шкода було помирати саме тепер, коли в нього й своя хата, є що їсти й пити, є воли й коні. Хотілося б йому, звісно, врятуватися, але тільки чесно, бо він же поклав собі більше не обдурювати людей. Але хіба тут врятуєшся, коли односельці — люди хитрі та злі?

Посадили Пекале в лантух, підняли й понесли до Дунаю. Пекале високо попереду, за ним жорно котять, далі сільські багатії йдуть, а ще далі вся громада суне, від малого до великого. Так вони пройшли через усе село й посунули навпрошки через піски до глибокого Дунаю.

— Браття! Зачекайте! — крикнув якийсь із найрозумніших селян.— Ми забули жердину, щоб зміряти глибину Дунаю.

— Справді,— хором відповіли односельці.

Пекале в їхніх руках, а як його кидати, коли невідомо, де найглибше?

Тож повернули всі назад, у село, знайшли найдовшу жердину, а після того посунули до Дунаю. Попереду несли жердину, за жердиною — Пекале, тоді котили жорно, далі йщли сільські багачі, за ними — решта селян від малого до великого.

— Зачекайте, брати! — знову крикнув найрозсудливіший.— Треба прив'язати його до жорна, щоб не втік, доки мЬ мірятимемо Дунай.

Прив'язали Пекале до жорна, а самі всією громадою пішли міряти Дунай.

А тим часом берегом купець гнав аж тисячу волів на продаж. І натрапив на лантух з Пекале. Він, звісно, здивувався, бо кожен здивувався б на його місці.

— Гей, чоловіче,— сказав він,— чого це ти заліз у лантух?

— Та я не сам заліз,— відповів Пекале,— мене сюди люди запхали, щоб у Дунай вкинути.

— А за віщо тебе туди кидати?

— Люди хочуть поставити мене примарем,— пояснив Пекале,— а я відмовляюсь. У цьому селі не можна бути примарем.

— Чому б це?

— Тут багато молодиць, їхні чоловіки цілими тижнями вдома не бувають, а примареві доводиться самому залишатися з жінками. А вони всі молоді й моторні, як мурахи, ніяк з ними не зладиш.

Купець вухам своїм не повірив. Та він би з дорогою душею залишився в такому селі примарем. От він і каже Пекале:

— Ну й дурень же ти, чоловіче. Розумна людина, не вагаючись, обома руками вхопилась би за це.

— Розумна людина, звісно, не те, що дурень,— відповів Пекале.— Якщо ти вважаєш, що справишся, то залазь у лантух. Я тебе гарненько зав'яжу. А коли почуєш, що тебе хочуть кинути в Дунай, то кричи, що згоден бути примарем.

— І мене виберуть?

— Звичайно, виберуть.

Цього й треба було відважному купцеві. Розв'язав він лантух, випустив з нього Пекале, а сам поліз на його місце. Пекале зав'язав тугенько лантух, а сам зайняв волів — і додому. Зупинився тільки, щоб волів на своє подвір'я загнати.

Коли купець відчув, що лантух з ним піднімають, він заволав:

— Випустіть мене! Я згоден бути вашим примарем!

Найрозсудливіший чоловік, а він якраз був у цьому селі примарем, обурився:

— Чи чувано таке нахабство! Зараз він заговорив чужим голосом, аби його не впізнали, ще й, бачте, примарем хоче стати. Він скоро почне запевняти нас, що він — не Пекале.

— Та я таки справді не Пекале! — відповів купець.

Люди від таких слів розгнівалися, бо ж своїми руками зав'язували лантух. Вони схопили його, підняли, розгойдали й кинули в Дунай. А коли побачили, як лантух шугонув під воду, полегшено зітхнули: тепер вони житимуть спокійно.

Пекале тим часом сидів собі на ґанку, смоктав люльку й очей не зводив з просторого обійстя, де товпилася ціла тисяча волів.

Побачили це люди, та так і заклякли на місці, мов укопані.

— Слухай, як ти тут опинився!?

— Так само, як і ви — прийшов від Дунаю,— відповів Пекале.

— Та ти ж, чоловіче, мертвий. Ми тебе втопили.

— Де ж я мертвий? — сміється Пекале.— Вода в Дунаї холодна, від неї стаєш ще бадьоріший, ніж був.

— А звідки в тебе таке велике та гарне стадо?

— Звідти, куди ви мене вкинули.

— А хто тобі його там дав?

— Хто дав? Сам узяв. Кожен на моєму місці так зробив би. Зайняв, скільки міг зайняти, та й пригнав додому.

Подивувалися люди, познизували плечима та й розійшлися. Але Пекале відтоді вже не чіпали.