Як чоловік із змією судився (Болгарська народна казка)
Якось пішов рибалка до річки риби наловити. Цілий день сірома промучився і нічого не зловив. Ішов мимо подорожній і каже йому:
— День добрий, приятелю!
— Доброго Тобі здоров’я! — відказав бідолаха.
— Спіймав що-небудь?
— Якби ж то, цілий день промучився — і нічогісінько!
— Ну ж бо,— мовив подорожній,— закинь разочок на моє щастя, побачимо, що витягнеш. За роботу дістанеш якусь копійчину.
Ще раз закинув рибалка сіті. Став вибирати їх і здивувався:
— Цілий день ловив тую рибу, а вона, бач, твоє щастя!
А як витяг сіті на пісок, аж сльози йому на очі набігли: у сітях був глек, а в ньому, певне, гроші... Прокляв рибалка свою долю, та що вдієш: віддав глека подорожньому, а той йому заплатив, як обіцяв.
Чоловік радий, схопив того глека та мерщій у ярочок, щоб відкрити на самоті. Сів і обережно зняв кришку. Тільки нахилився до глека, як висунулася звідти зміюка, обвилася йому навкруг шиї і мовила:
— Я тебе з’їм!
Чим же я завинив перед тобою? — питається той.
— Я тебе з’їм,— знов каже змія.— Той, хто мене вкинув сюди, був людиною, твоїм братом. Коли він закрив мене і вкинув у річку, я при- сяглася з’їсти першого чоловіка, якого побачу, коли виберуся з глека.
— Ні! — сказав чоловік.— Не маєш права їсти мене, бо я зробив тобі добро. А як хочеш не по праву чинити, то що ж — їж!
— Маю право,— затялася змія,— бо той, хто закрив мене, був людиною, і я вже сказала тобі, що присяглася. Тільки аби довести тобі це право, ми підемо попитаємо перших трьох, кого стрінемо.
Чоловік узяв глека, і вони рушили. Перший стрівся немічний кінь, його й попрохали вислухати їх. Змія почала розповідь здалеку:
-— Якось мене спопав один чоловік і, иомучивши досхочу, закрив у глек, а глек закинув у річку. Довго-довго я сиділа в ньому, ще трохи — і була б померла з голоду. Я все благала бога, щоб допоміг мені вийти звідти, але насамперед присяглася з’їсти першу людину, яку побачу. Оцей чоловік сьогодні, ловлячи рибу, виловив глека і, подумавши, що в ньому гроші, відкрив його, а я, як і присяглась, обвилася круг його шиї. Тепер скажи: маю я право з’їсти його чи ні?
— їж, їж! — мовив кінь.— Бо ж людині не можна вірити.
— Стривай, чому ти так говориш? — жахнувся чоловік.— Чим я завинив перед тобою?
— Слухай же! — мовив кінь, обпершись об дерево, щоб устояти на ногах.— Народивсь я в селі. Перший мій господар був бідняк. Тож, коли я підріс, він продав мене багатієві. Доки я був молодий, господар дуже добре дбав про мене. Двоє слуг мене доглядало: я завжди ходив чистий, вичесаний, нагодований і напоєний. Коли господар мій збирався кудись їхати, одягали на мене парчеве сідло і срібну вуздечку. І господар все пестив мене. Коли я постарів, він купив молодого коня, а я став йому за другого. Але й тоді було мені добре. А ще за кілька років продав він мене вугляреві. А той, сіромаха, весь час мандрував з місця на місце, і доводилося мені возити усе його збіжжя, перевантажував мене без міри. Якось, голодний і зморений, упав я з усією поклажею і ледве підвівся.
Вугляр дуже розлютився і продав мене циганам. Влітку, доки було тепло, ті ще сяк-так доглядали мене, пасли. А тепер, як бачиш, зима, і цигани, не маючи корму, покинули мене тут подихати з голоду. А я ж стільки вірно служив. Ось чому людині не можна вірити.
Вислухавши коня, змія підстьобнула чоловіка, і вони пішли далі. Йшли, йшли і здибали собаку. Змія зупинила його і розповіла все так, як і коневі. Собака, ледве дослухавши її, мовив зловтішно:
— їж, їж! Людині не можна вірити.
— Чому? — запитав чоловік.
— Ось послухай,— почав собака.— Коли я був цуценям, господиня мила мене двічі, а то й тричі на день та все з милом. Обідав я за одним столом з господарями, спав у теплому кутку. А коли постарів, викинули мене у двір. Багато років я стеріг садибу від лихих людей. А коли вже зовсім став негодящий, викинули мене геть на вулицю. Якось я спробував повернутися назад. Так що б ти подумав? Зачинили ворота, стали всі, хто з ціпом, хто з каменюкою, та так мене відлупцювали, що вже ледь живого викинули на гноїще. Ніде мені подітись, то й іду я оце топитися. Тому й кажу: коли людина не пам’ятає добра, то й вірити їй не можна.
Змія підхльоснула чоловіка, і вони пішли далі шукати третього, останнього. Чоловікові на щастя, назустріч ішла кумася лисиця. Змія покликала її, а чоловік тайкома показав лисиці свої пальці. Та зрозуміла, що він обіцяє їй десяток курей, і пішла собі далі, от ніби й не чує змії. Тоді змія голосніше попросила її зупинитись на хвилинку, розсудити їх з чоловіком. Лисиця стала віддалік і каже:
— Про який суд можна тут говорити, коли ти взяла його за горло і душиш? Відпусти його, коли хочеш, щоб я вас розсудила.
І гадюка зразу спустилася долу. Затим почала свою розповідь:
— Мене схопив один чоловік, закрив у глек і закинув у річку.,.
— Стривай,— перепинила її лисиця,— коли ти справді хочеш, щоб я вислухала вас, то не бреши так безсоромно: як могло таке здоровенне зміїще поміститися в тому глекові?
Тепер чоловік вихопився наперед:
— Правда, правда, так було. Я її звідти випустив.
Лисиця обернулася до нього:
— І ти, чоловіче, мене дурити! Та я рідному батькові не повірила б!
Змія розсердилась і залізла в глек, тільки голова її стриміла зверху.
— А бачиш,— мовила лисиця.— Таки не вміщаєшся!
І тоді змія залізла з головою. Лисиця моргнула чоловікові, і той закрив глек.
— Закинь глека в болото,— сказала лисиця,— і більше ніколи не судися із зміями. А коли принесеш курей, шукай мене тут.
Чоловік від щирого серця подякував лисиці і мовив:
— Хай же буде так, щоб ніде без тебе суд не вершився!
І відтоді повелося, що судді та владики носять лисячі шуби.
Увечері чоловік вернувся додому і поклав у кошик дванадцять курей.
— Куди це ти збираєшся? — йому жінка.
Тоді він розповів про все, що сталося з ним. Жінка подумала: «Але ж і дурень мій чоловік! Віддавати курей лисиці!» І коли чоловік, набідувавшись, міцно заснув, жінка встала і замість курей посадовила в кошик хорта. Вранці чоловік підхопився, спросоння, не глянувши в кошик, закинув його за плечі й подався до умовленого місця. Свиснув раз, другий — і лисиця вже тут. Стала над кошиком, витріщила очі, щоб курей налякати. Тож, коли чоловік одкрив кошика, він і оком кліпнути не встиг, як хорт роздер лисицю. Тільки й мовила сердешна:
— А таки справді людині вірити не можна!
