Як заєць шукав смерті (українська народна казка)
Було двоє старих зайців і мали вони три сини; два сини було мудрих, таких учених, а третій був дурний, але не такий дурний, як боязливий. Поженили вони тих старших синів обидвох, та й тоті ґаздують, а той третій — боязливий — ще не жонатий. Аж уже хотять старі женити і того третього, боязливого. Кажуть йому йти сватати, а він боїться виходити з ями. Що вже його й сварять, й просять, а він таки нє. Таки боїться і не хоче виходити нігде, каже: «Хотьби-м і не жонатий був, то таки не піду».
Аж тих два брати старші кажуть: «Чекайте, ми його оженим». Вишукали йому тоту молоду, аби він сватав — сову. Кажуть: «То є мудрий птах і не боязливий, то може бути їм ся добре жити». Оже й тото було дурне, й тото: одно другого не виділо, та й таки ся побрали. Аж тут вже на тім весіллю, як ся гості вже порозходили, лишили вони ся обидвоє; а води нема, ані дров, і нема кому принести. Він боїться, а вона не видить у днину. Зробилася межи ними гризота. Посилає одно другого — нема кому йти. Каже заєць: «Агій, нащо мені було ся женити?» Каже: «Як я був при татові й при мамі, мене ніхто не посилав ні дров рубати, ні води; тепер,— каже,— оженив-им ся та й іди другої днини до роботи. Але вже би-м і робив, але я ся бою; як ти мене будеш гонити щоднини, то я цего не витримаю».
Но, і вона таки його гонить: «Іди за сим, за тим». А він боїться. Аж він їй каже: «Я ся страчу, як ти ся так на мене напосіла; я ся,— каже,— повішу та й вже».
Як задумав, так робить. Взяв мотуз, пішов у ліс за хату, прив'язав мотуз до гілля, сам виліз на гілля та й прив'язався за ноги — за задні ноги — і гадав, що ся повісить. Висить, висить, ніхто його не видить, і він не кричить, гадає, що буде смерть борше. Але видить він, що смерті не буде, та й уже голоден, зачинає він кричати — сам ся не може відв'язати... Аж виходить жінка: «З то-бов що є?» — «Як що? Як ти мене щоднини гониш, а я ся бою, то я собі смерть мушу зробити».
Як вона його відрізала, повходили до хати, він собі гадає, що вона його вже не буде гонити до роботи. А вона йому каже: «Ти вішай ся, не вішай, а хоть би-сь ся й різав, то робити мусиш, а як нє, то таки можеш ся й стратити». Задумав він собі ще: «Ще буду трібувати різатися». Він лиш що ніж прикладе до шиї легонько, а то болить; він каже: «Я сего не зроблю; найлегша,— каже,— смерть буде утопитися». Аж він ся уже зібрав, іде він собі в дорогу, шукає собі такої великої води, щоби скочив і не спливав навіть.
Приходить до ліса, а в лісі сидить купа воронів; а він тоті ворони добре видить здалеку, коли боїться приступати, а тут і минути їх нема куди, бо лиш одна дорога вела через ліс. А він думає: «Як зблуджу з дороги, так уже не найду її». Став він, подумав та й каже: «Однако мені вже гинути, я однако вже йду топитися». Так здалеку роздумав собі та й летить на них. Як надлетів межи ті ворони, як скричав, так ворони ся чисто розлетіли по лісі. Так він став, подумав собі та й каже: «Боже, ще аби ми ся раз так трафило, то би-м вже собі смерть не робив».
Йде він далі. Приходить до якогось маленького ставку та й хоче скакати в воду. А там щось у воді кричить, і він боїться приступити. А то земледухи собі співають у воді, а він гадає, що то його з'їсть там, та й боїться. Покинув він тоту воду, шукає за другов, аж йому ся вже навприкрило ходити, з лісу не може виходити і води не може найти. То він уже аж злосний. «Доки вже я буду такий боязливий? Ще якби-м раз найшов воду, то вже аби не знати як там кричало, то вже піду у ню». Ходить він, ходить і дивиться, що вже і смеркається. Чує він, а то щось так кричить у лісі, що страх, і то не одно, але багато дуже їх кричить. Він йде правда на тото, що кричить. Приходить ближче, а то став великий, а докола ставу пообсідали жаби і кричать, що він не має куда доступити. Він довго не важить, лиш право летить на них...
Як прилетів на берег, вони його ся сполошили і всі поскакали у воду. А він собі тогди роздумав і каже: «Я кажу, що лиш я такий боязливий на світі, а тут ще є гірші, що бояться і мене навіть».
І він тогди подумав і вернувся додому та й уже си більше смерть не робив.
