Чому кіт і собака ворогами стали (китайська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою

Жили колись дід та баба. Дітей у них не було, тож завели вони собі для розваги кота і собаку. Тварини дружили між собою, ходили одне за одним, мов тінь, і вірно служили своїм господарям. Піде, бувало, дід з дому, а вони разом зі старою стережуть обійстя, нікого чужого в дім не пускають. Берегли дід та баба своїх годованців більше, ніж скарб який, не били їх і не лаяли задарма, бо ті життя їм самотнє скрашували.

Пішов якось дід у гори трави накосити. Повертається з травою додому, аж бачить — на стежці чорна гадючка лежить. Певно, зголодніла, навіть повзти не може. Шкода стало дідові гадючку, сховав її за пазуху та й пішов далі. А вдома нагодував її, і вона невдовзі оклигала. Та ось життя повернуло так, що змушений був дід сказати гадючці:

— Іди, гадючко, від нас, бо рис уже закінчився. А трава в горах давно пе-рестояла, тож нема у нас за що харчів купити.

Кивнула гадючка головою і мовила:

— Добра ти, діду, людина. Коли б не твоя ласка, я б тоді з голоду померла. Хотілося б мені віддячити тобі за це, та не знаю як. Все моє багатство — це мій довгий хвіст. Візьми його, поклади в дерев’яну скриньку і сховай подалі, щоб хто-небудь чужий не побачив. А коли потребуватимеш грошей, потряси хвоста — і з нього посиплються монети.

Одрубав дід гадючці хвоста, і вона вмить зникла. Поклав старий відрубаного хвоста у дерев’яну скриньку і закопав її позад кухні, куди чужі люди не зазирають.

Як тільки вичерпаються у старих гроші, вони виконають заповітну скриньку, дістануть звідти хвоста, тряснуть його, і на підлогу з дзенькотом сиплються мідяки. Позбирає дід монети, сходить на базар, купить олії, солі, рису, хмизу. Повернеться додому і починає обід варити. А коли зварить, поділить його на чотири частини: одну — бабі, другу — собаці, третю — котові, а четверту — собі. Так вони й жили.

Та ось постукав до них якось у двері мандрівний торговець. Боязно йому було самому серед темної ночі йти дорогою. Попросився переночу вати. Впустив його старий.

А наступного ранку, ледве-но почало сіріти, зайшов дід тихенько за кухню, викопав скриньку, вийняв звідти гадючого хвоста, і на землю посипалися мідяки. Торговець почув дзенькіт монет за кухнею і миттю припав до вікна. Потім дочекався, коли старий пішов з дому, вибіг із кімнати, викопав скриньку, а після цього схопив своє коромисло з товарами і гайда з двору.

Приходить дід додому, а стара його зустрічає жалібним плачем.

— Що за лихо скоїлося? — спитав старий.

— Нашу дорогоцінну скриньку нічліжник украв!—відповіла бабуся.

— Таке верзеш,— не повірив їй дід.— Я закопав скриньку глибоко, як же він міг знайти її? Ти, певно, не там шукала, де слід.

Узяв старий заступа й гііпіов за хату. Довго він там порпався, геть усю землю перекопав, а скриньки немає.

Тяжко зажурилися дід з бабою. Старий лише зітхає, а баба все голосить. Саме в цей час кіт і собака зайшли до кімнати, бо вже настав час їсти. Бачать, у господарів сумні, згорьовані обличчя, видно, не до їжі їм. Зрозуміли кіт та собака, що в домі якась біда приключилася, а яка саме — не знають. Глянув дід на них, сумно зітхнув та й каже:

— Украв злодюг а торговець нашу скриньку. Треба б наздогнати його. То, може, побіжите?

— Гайда зі мною,— сказав собака котові.— Може, зловимо його, а то бачиш, як наші благодійники побиваються.

Вибігли вони на вулицю — і в путь. Ідуть, принюхуються до всього, при-дивляються, а скриньки ніде не видно. Вирішили йти до торговця прямо додому. Будинок його стояв у селі по той бік річки.

Підійшли вони до берега, вода вирами піниться, хвилі по ній одна за одною котяться. Котові страшно стало, і він скрутився в клубок.

— Не бійся,— підбадьорює його собака,— якось переберемося, я ж бо добре плаваю. А без скриньки нам додому дороги немає.

Побачив кіт, що собака нічого не боїться, набрався й собі сміливості й стрибнув псові на спину. Перепливли вони через річку й опинилися в селі, їдуть сільською вулицею, до кожного двору зазирають, жодного не пропускають. Раптом бачать — стоїть на просторому подвір’ї великий будинок, а довкола нього сила-силенна людей — до весілля готуються. Приглянулися вони до людей і впізнали серед них нічліжника. То був сам наречений.

— Ти йди до кімнат,— шепнув собака котові на вухо,— і довідайся, куди торговець сховав нашу скриньку. Я б і сам з тобою пішов, та боюсь, помітять мене. Коли ж про все довідаєшся, біжи за село, я там чекатиму на тебе під крислатою вербою.

Кіт на знак згоди кивнув головою, нявкнув і перемахнув через паркан на подвір’я. Там він побачив відчинене віконце і невдовзі був уже в спальні. Всі кутки облазив, шукаючи заповітну скриньку, а її ніде немає.

Сів він під ліжком і думає. Раптом бачить: з величезної скрині, що стояла під стіною, вилізла миша. Плигнув кіт на неї і схопив обома лапами. Затремтіла миша в котових лапах і почала благати, щоб він відпустив її. Кіт зиркнув на неї одним оком і мовив байдужим голосом:

— Якщо ти мені допоможеш, то відпущу.

— Все зроблю, пане коте, що накажеш,— пропищала миша.

— Вертайся до хазяйської скрині і подивись, чи немає там маленької де-рев’яної скриньки. Як знайдеш, тягни її сюди.

Полізла миша до хазяйської скрині, хутко знайшла там заповітну скриньку і, низько кланяючись, віддала її котові. Той схопив скриньку і гайда з кімнати.

Господар побачив його вже на даху і давай репетувати:

— Ловіть кота! Він мої скарби покрав! Тримайте його!

Кинулися люди до кота, а він через паркан і навтіки. Примчав захеканий на край села під вербу, де на нього чекав собака. Перекинулися вони кількома словами і рушили додому. Коли підійшли до річки, собака суворо попередив кота:

— Побачиш рибу чи рака у воді, не роззявляй рота, бо випустиш скриньку.

Цього разу кіт уже не боявся води. Він сидів набундючений у собаки на спині й уявляв собі, як-то дід та баба дякуватимуть йому. Коли дісталися середини річки, він раптом побачив, що в воді грає риба. У кота навіть слинка з рота потекла. Не втримався він та як закричить:

— Ой, скільки тут риби!

Плюх! — це скринька у воду впала.

— Я ж тобі казав, щоб не роззявляв рота. Що ж тепер робити?

Допливли собака з котом до берега. Кіт плигнув на землю, а собака повернувся на середину річки. Довелося йому пірнати кілька разів, поки нарешті видобув із води дорогоцінну скриньку.

Стомився пес, сів на березі, заплющив очі і нестямився, як заснув. А кіт тим часом схопив скриньку і мерщій додому.

Побачив дід, що кіт скриньку приніс, зрадів, побіг до баби, щоб і її порадувати. Кинулися вони навперебій кота вихваляти: який він спритний, який розумний. Відкрив дід скриньку, дістав звідти гадючого хвоста, труснув його і, як і доти, на підлогу посипалися мідяки.

Пішов дід на базар, накупляв усякої всячини, наготував різних смачних страв і заходився кота пригощати. Той зручно вмостився за столом і почав їсти. Коли ж бачить, собака біжить.

— Ах ти ж, дармоїде нещасний! Тільки й знаєш, що черево напихати! — накинувся з лайкою господар на собаку.

А кіт слухає та їсть. Хоча б слово мовив на захист приятеля. А собаці ж так хотілося й спрагу вгамувати, і попоїсти, але чогось смачненького на його долю вже не залишилось. Довелося вдовольнитись котячими недоїдками.

Ось саме відтоді й почали ненавидіти собаки котів. Як побачать, одразу ж кидаються на них, ладні навіть горлянку перегризти.






Шаблон:Казка про діда та бабу


Отримано з https://kazka.vn.ua/index.php?title=Чому_кіт_і_собака_ворогами_стали_(китайська_народна_казка)&oldid=6879