Пес-швець і вовк-різник (українська народна казка)
Іде дорогою пес і вовк та й стрічаються і каже їден другому: «Помайбіг!» — «Як здоров! А ти хто?» — каже псові вовк. А пес каже: «Я швець. А ти,— каже,— хто?» — «Я різник. Як ти,— каже,— швець, ти би мені ізшив чоботи».— «Чому ні? Зшию».— «Але з чого би то,— каже,— добрі тоті чоботи?» — «Де би була кобила сита, з тої би добрі чоботи».— «Я,— каже,— тямую, де є кобила сита. Я її заріжу, іди зо мнов!» Та й пішли оба.
Каже: «Лишаю тобі м'ясо на харч, а з шкіри чоботи аби-с мені зшив, а я тобі заплачу».
А пес сидів та й то все зіжрав, та й сидить далі. Вовк приходить ід нему та й каже:
«А зшив ти мені чоботи?» А він каже: «Ні».— «А чому?»-—«Бо то пусте було та й ся пірвало».
А вовк каже: «Та й з чого ж би добрі чоботи?» — «Де би-с найшов бика ситого».
— «Я,— каже,— тямую, іди зо мнов». Пішли та й знов того бика заїв вовк: «Лишаю тобі м'ясо на харч, а шкіри на чоботи, аби-с мені зробив».
А він зіжрав того бика та й сидить далі собі.
Приходить вовк за чобітьми, питає, ци зшив. А він каже, що ні.
«А чому?» — «Бо треба мати. Де би-с тямував вепря ситого?»
Тот каже: «Я тямую. Іди зо мнов, я дам тобі вепря ситого». Вни прийшли, того вепря вовк заїв та й каже: «Лишаю тобі сало, аби-с мав, та й лишаю м'ясо, аби-с їв».
Пес узяв та й з'їв то все, та й сидить. А вовк приходить та й каже:
«Ізшив ти мені чоботи?» — «Ні»,— каже. «А чому?» — «Бо то все було пусте. То все ся пірвало».
Тот тоді каже: «Їла би тебе біда! Кілько ти мене праці збавив. Але я тебе буду тягати, аби нас люди розсудили, ци то має пропасти». Пес каже: «Та най буде».— «Там на гору, на дуброву, аби-с третього дня вийшов з своїми людьми, а я з своїми. Та й там аби-сте ждали, котрі вперед вийдемо».
Узяв пес собі когута та й кота — свої люди — та й пішов на ту гору.
Вовк взяв собі медведя та й взяв вепря дикого. Вийшов на гору під дуброву та й там чекає вже. Вепр ся сховав в лист, а вовк у такий чагарець у лісок.
Ведмідь виліз на дуба, аби йому видко, коли муть іти.
А тоті з землі; вовк ся все питає: «Не видко?»
А медвідь каже, що нє. Знов ся питає: «Не видко?»
А ведмідь знов каже, що нє; та й ждуть. Але третій раз ся питає, а він каже: «Ідуть уже».
А вовк: «Ану, а багато їх йдуть?»
А медвідь каже: «Три. Один,— каже,— йде в черленім шлику, другий з шаблев, а третій таки так».
А вовк каже: «Тот у черленім шлику, то від його, а тот із шаблев — тото шандар його, а тот, що таки так іде — то швець мій, бог би го побив! Тепер сидім тихо, що вни муть собі говорити».
Та й сидять тихо. А тоті поприходили та й туда похожують собі, як діло котові та псові, та когутові. А вепря щось укусило. Вепр кинув хвостом, а кіт скочив та гадав, що то миш, та й вепря імив за хвіст. Вепр вергся кота та гукнув, а кіт вепря ся верг та й штрик у того дуба, де був ведмідь.
А ведмідь гадав, що тот імив того та хоче і його, та й з дуба штрик та й вивихнув ногу.
Утік вепр та й утік ведмідь та й кажуть:
«Бог би тебе побив з твоїм шевцем! Яких тот привів людей, що тот нас виловити хотів!»
Когут кудкудаче, а вовк каже:
«Най же вас, бо ви там були, але я на боці був, а від його кричав:
«І тот ще тут?». Тепер,— каже,— що робимо?»
А ведвідь каже: «Я би не пішов, бо я собі вже ногу вломив».
А вепр каже: «І я би не пішов, бо мені хвіст прирвав».
А вовк каже: «Вже най пропадає моя праця, як ми маємо вигинувати».
