Вовк та собака (Білоруська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Був у одного господаря собака. Щиро служив він господареві, та й незчувся, як постарів. Гірше стали бачити його очі, і важче йому стало стерегти господареве добро. Тоді скупа господиня перестала годувати його, а потім і зовсім почала з двору проганяти.

«Як так жити,— міркує собака,— нехай краще мене вовк з'їсть». Надумався він і пішов у ліс вовка шукати. Іде він лісом, а тут назустріч і вовк біжить. Куди, собако, йдеш? — питається вовк. До тебе. Чого? З'їж ти мене, вовче... І розповів він вовкові про своє лихо.

Бачить вовк — собака худий-худий, що зуби поламаєш,— і каже.

Ні, тепер я тебе їсти не буду. Треба, щоб ти трохи погладшав.

Як же я погладшаю,— каже собака,— коли мене господиня зовсім не годує!

Дарма. Ми зробимо так, що вона тебе залюбки годуватиме.

Де там! — повертів собака хвостом.— Господиня моя надто скупа.

Слухай ти мене,— каже вовк.— Іди додому й сиди там на городі. Надвечір, як почне темніти, я прибіжу й ухоплю найліпшого господаревого підсвинка. Ти наробиш гавкоту, побіжиш за мною, і я віддам тобі підсвинка. Господар угледить це й накаже господині добре годувати тебе. А через місяць, як погладшаєш,— приходь до мене, тоді я тебе з'їм.

Собака подумав і погодився. Надвечір прибіг вовк, ухопив підсвинка й поволік через городи.

Тут собака як наробить лементу, як кинеться за вовком... Почув це господар, виходить з хати, бачить — вовк підсвинка волоче через городи, а собака його наздоганяє, відбирає.

— Ату! Ату! — закричав господар з усієї сили.— Візьми його, Лиско!

Вовк тим часом покинув підсвинка, а сам драла в ліс.

Молодчина, Лиско! — похвалив господар собаку, привів на кухню й повелів дружині добре годувати його.

Живе Лиско розкошуючи. А через місяць зробився такий гладкий, аж шерсть вилискує. І про договір з вовком забув.

От одного разу зібралися в господаря гості. П'ють, гуляють, пісень співають. Немало тут і Лискові перепало — цілу купу кісток під стіл йому накидали.

Наївся Лиско та й вийшов надвір — у свою будку. Дивиться — аж у будці вовк чекає на нього.

— Чого ти тут? — здивувався собака.

По тебе прийшов,— відповідає вовк.— Пам'ятаєш наш договір з тобою?

Злякався собака — не хочеться йому на вовчі зуби потрапляти. От він і каже:

Не їж ти мене, вовче. Я тебе за це як слід почастую найсмачнішою стравою.

Відкіля ж ти візьмеш?

У мого господаря гості. Там під столом повно кісток — навіть із м'ясом. Ходімо!

Боюся. Чого доброго, уб'ють мене там.

Не бійся, не вб'ють,— каже собака.— Я тебе проведу так, що ніхто й не помітить.

Погодився вовк і пішов за собакою.

Лиско залишив його в сінцях, сам убіг до хати, махнув хвостом і загасив скалку.

— Тепер біжи під стіл,— покликав він вовка.

Вовк так і зробив.

Собака нагодував вовка, навіть вином напоїв. Сидять вони собі під столом та теревенять потиху. А тим часом гості заспівали веселих пісень. Вовк слухав, слухав та й каже собаці:

Мені також співати хочеться.

Мовчи краще, радить собака.

Вовк помовчав трохи та й знову за своє.

— Не витримаю,— каже,— аж язик свербить, так співати захотілося.— І затягнув на всю хату басом: — Ау-ау!

А собака також не витримав та й давай підспівувати:

— Гав, гав! Дзяв, дзяв!..

Почули це гості, вхопили хто кочергу, хто чаплію, відлупцювали вовка й викинули його з хати разом із собакою. Прочумався вовк і каже собаці:

Ну й нагодував же ти мене! Я тобі не подарую цього.

Сам винен,— каже собака.— Треба було мовчати.

— Ні,— не погоджується вовк,— це ти винен. Навіщо завів мене до хати?

Сперечалися вони, сперечалися, нарешті вовк каже:

— Коли так, будемо воювати: хто кого переможе, той того і з'їсть. Збирай своє військо і приходь до мене в ліс.

— Що ж,— каже собака,— нехай буде так.

Назавтра взяв він барана, кота й півня собі в помічники та й пішов на війну з вовком.

А вовк запросив до себе у вояки ведмедя, вепра й зайця, вийшов з військом на край лісу і чекає.

— Полізь ти, Михайле,— каже він до ведмедя,— на ялину та подивись, чи не йде собака зі своїм військом.

Ведмідь виліз на ялину, придивився і каже:

Іде!

Ну то злазь! — кличе вовк.— Будемо воювати.

Ні, не злізу,— відповідає ведмідь.

Чому?

Страшно.

Що ж то за військо таке, що ти так злякався? — питає вовк.

Таке військо, що я ніколи й не бачив,— відповідає ведмідь тремтячи.— Один вояка, товстий і волохатий, з вилами йде; другий — грізний, вусатий, позаду списа несе; третій — у шапочці червоній, зі шпорами на ногах, шаблею махає... Перший іде, головою трясе та все кричить: «Бе! Я всіх поколю, на вила посаджу!» Другий сердито пирхає, навсібіч роздивляється і все бурмоче: «Мені, мені їх подай!» А третій, пихатий такий, кричить: «Куди, куди йти! Я сам усіх поб'ю!»

Вепр почув це та хутчій у мох по самі вуха зарився. А вовк бачить, що не встигне заховатися,— став на задні лапи і стоїть.

— Ховайся за мене,— каже він переляканому зайцеві.— Вони подумають, що я пень, і обминуть нас.

Приходить собака зі своїм військом, бачить — ніде нікого нема.

Тут якраз у барана роги засвербіли. Дивиться він — побіч якийсь пень стоїть. Розігнався баран та — трах! — рогами в пень. У вовка від цього й голова розкололася. Повалився він догоричерева та й ноги простяг. Заєць вискочив з-під вовка, але собака угледів його й відразу спіймав.

Вепрові в цей час, як на лихо, сіла муха на вухо. Поворушив він вухом, щоб зігнати її, а кіт подумав, що там миша. Кинувся туди та давай мох розгрібати. Так і дере вепра гострими пазурами! Терпів, терпів вепр, а потім схопився та навтікача. Півень злякався вепра, залопотів крилами, злетів на ялину й наробив галасу:

— Куди, куди?

Ведмідь подумав, що цей грізний вояка до нього добирається, заліз від страху аж на верхній сук. Сук не витримав, зламався, ведмідь гримнувся об землю й убився.

Із тих пір більше й не приятелюють собаки з вовками.

Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти