Вовчок-товчок

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Той вовчок не звався ще «товчок», був чемним звірятком, доки не побачив довколишній світ.

А потому?

Ось як то було.

Якось стара вовчиця пішла в ліс подивитися, чи гарно ростуть зайчики.

А дітям наказала, щоб тихо сиділи в норі. Вовчок-товчок залишився дома з маленькими сестричками.

Полежав на постелі із сухого листя, погрався із сестричками, а що не мав іншої роботи – помаленьку поліз із нори.

Перед ним відкрився світ, якого він ще не бачив: темні бори, сині гори і золоте сонце.

Що за чудо! Що то за краса! Вовчок-товчок недовго розмірковував, чи бути чемним і слухняним, чи вийти й роздивитися по дивному світі. Бо він народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички, виповз із нори.

І ліз, і ховався – як може йти кривенькими лапками таке мале звірятко.

Та недалеко він пішов. У густому лісі, серед кущів ліщини, хтось ухопив його за шию – і переляканий вовчок через малий час лежав знову в темній норі: то стара вовчиця, що поверталася із лісу, понесла додому розбишаку.

Відтоді мати ще пильніше дивилася за сином.

І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на поляні і аби їх очиці помалу звикали до сонячного світла, й тоді одним оком дивилася на вовчка-товчка, а другого ока було досить на п’ятеро інших вовченят.

Розбишака все хотів розвідати і лише чекав на добрий час, коли втече від матері-вовчиці.

А мати і раділа за такого вдатного сина, і боялася пустити малого у світ, доки він не пізнає всі світські науки.

І почала вовчиця своїх дітей учити.

Найперше відучила їх від молока, бо для таких великих вовченят у лісі є м’ясо.

Вона принесла зайчика. Ой, то була робота!

Вовченята клацали зубами, гарчали.

А найголоднішим був вовчок-товчок.

Він умів скоріше від усіх вхопити ліпший шматок. А невдовзі вже так зрозумів оте ремесло, що мати-вовчиця могла вводити його у дальші науки. І якось повела вовчка-товчка на перше полювання.

Неподалік за хащею було широке поле. А там попасував отару малий вівчарик.

Вовчиця вчила вовчика, як треба підкрадатися до гурту овець: іти проти вітру, аби пси нічого не завітрили, від кущика до кущика, щоб ніхто не помітив, а потім тихенько чекати, коли вівчар задрімає чи бодай зажмуриться.

Тоді вхопити крайню вівцю або барана – і ноги під себе!

Вовчок-товчок усе зробив так, як вона навчила. Крутився при отарі до тих пір, поки вхопив ягнятко і закинув його на плече.

Коли пси загавкали, вовчок-товчок був уже далеко.

Молодий вівчарик почав ліпше доглядати овець. Тепер чекав вовка.

Але тут задумав ану ж яку дурницю: підманути село. І почав кричати, як міг:

– Вовк, вовк! Помагайте!

Добрі люди збіглися.

Хто з вилами, хто з граблями, хто просто з кілком – а вовка нема.

Хлопчина розсміявся, що йому вдалося обдурити ціле село.

Вовчок-товчок те бачив: він сидів край лісу.

Коли селяни пішли геть, сердиті на вівчарика, розбишака вибіг із кущів і схопив ягня.

Дарма тепер хлопчина кричав:

– Ой, люди! Вовк, вовк!

Ніхто йому не вірив. І не озирався. Вовчок-товчок сміявся:

– Догрався, малий брехун!

Він знав уже всі світські науки, і мати сказала:

– Іди, синку, на свою дорогу – спробувати щастя. Але розум завжди май.

Іде вовчок у світ. Через ліси, гори. І дуже зголоднів.

Зустрічає сестрицю-лисицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку.

Думки розбишаки одразу на корові, аж слинка тече. І каже він лисиці:

– Ану, сестричко, підвези й мене.

– Не можу, слабі ці сани – поламаються, – говорить лисиця.

– Та покладу бодай одну ногу.

Вовчок-товчок просився так смиренно, що вона дозволила покласти одну ногу.

Але сани нараз затріщали.

– Чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! – крикнула лисиця.

– Та де, то вже тріщать мої кістки: такий я голодний, – відповів вовчок-товчок.

– Добре, сядь на сани.

І він сів собі, як пан. А тільки сів – сани затріщали й поламалися.

Лисиця верещить:

– Що я тобі казала? Тепер мені полагоди сани!

Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав їй сани.

– Що ти робиш, дурню?

– Давай сюди сокиру: тут заново треба майструвати. А ти корівку мені повартуй.

– Добре, добре! – радіє вовчок, а в самого аж слина тече. Авжеж я її повартую!

Ледве лисиця відійшла, як він роздер корову.

Добре наївся і пішов.

Не сказав:

«Дякую за гостину».

Лисиця тягне дерево і ще здалеку питає:

– Вартуєш корову?

Не відзивається ніхто.

– Напевне, утік, – каже лисиця. – Щастя, що корова лишилася на місці, як бачу, лягла.

Але коли вона підійшла і побачила, що зробив розбишака, то почала бити свою дурну голову.

Вовчок-товчок думав:

«То була перша проба. Можу сміливо рушати у світ, коли саму лисицю зумів перехитрити!»

Вийшов на дорогу, яка вела в село. Бачить, малим возиком їде один господар.

Та возик на кам’яній дорозі так підкидає, що з нього щось упало. Вовчок подивився, а то солонина.

– Маю ціле щастя: на суху яловичину помастити черево солонішою, – говорить вовчок.

А далі роздумав:

– Тільки солонина, видати, солона. А за солоним треба пити. Побіжу я до потічка і добре нап’юся!

Побіг вовчок напитися, а тим часом чоловік помітив, що загубив шматок солонини, зупинився і взяв той шматок. Вовчок-товчок вернувся, а солонини вже нема. І заревів:

– Так ходить лише дурень! Хто наперед п’є воду, а потому їсть?

Йде – і бачить: край дороги вгодований вепр. «Ой, у цього добра солонина! Лише як її дістати?» – думає вовчок.

– Доброго дня, веприку!

– І тобі доброго дня, песе вірний, – відповідає вепр.

Вовчок-товчок розсердився:

– Як ти смієш мене звати псом, коли я чистий вовк.

– Ой, та ти не сердься, я тебе не впізнав вовче.

– Добре, – мириться вовчок. – Але давай шматок солонини – помастити черево.

Вепр на те відказує:

– Знаєш, вовчику, що? Моя солонина вже стара, тверда. Ліпше сідай мені на спину, і я тебе понесу до стада, де пасуться молоденькі свині. Там будеш мати з чого вибрати.

Вовчок зрадів і сів на спину вепра. А той приніс його в село і почав квилити.

– Чого ти квилиш, веприку? – питає вовчок.

– Аби збіглися всі свині з малими поросятами! – хитрує старий вепр.

І збіглися, та лише не свині з малими поросятами, а селяни з дітьми. Як почали вовчика товкати – хто вилами, хто ціпом, а хто кочергою. Так і став вовчком-товчком навіки. Ледве добіг до лісу. Там ліг відпочити і думає про нинішні муки: «Ой, я ще не дуже розумний. От і дурний вепр мене перехитрив!»

Блудить вовчок по лісі, а черево від голоду аж до попереку прилипло. Коли йде назустріч чоловік. Вовчок-товчок і говорить стрічному:

– А я тебе з’їм!

– Добре, добре, – каже чоловік. – Лише дай кину палицю, щоб не була тобі на заваді.

Вовчок-товчок ласкаво чекає, доки той відкине свою палицю.

А чоловік задув у ту палицю і плюнув вогнем.

Вовчок устиг, на щастя, прихилитися, і хіба що йому на спині обпалило смух.

Та не чекав далі – так побіг, що тільки сухе листя за ним запорошилося.

А чоловік – за ним.

Край лісу орав нивку бідний селянин. Вовчок – просто до нього:

– Добрий чоловіче, сховай мене десь. Я віддячу тобі.

У борозні лежав порожній міх, і селянин запхав вовчка туди. Ловець вискочив на поле – звірини нема. І вернувся в ліс. Бідний випустив малого розбишаку, а той накинувся на нього:

– Тепер я тебе з’їм!

– Так мені віддячуєш за те, що я заховав тебе від ловця? – каже орач.

— А я тебе все ж з’їм! – гарчить на нього вовчок-товчок. – Бо ти мене у селі побив.

– Я тебе ніколи ще не бачив!

– Бачив не бачив – мушу тебе з’їсти, бо я зголоднів!

А тут з лісу вибігла лисиця:

– Що у вас за сварка?

– Ти дивися, – каже чоловік. – Я його сховав од ловця, а він погрожує мене з’їсти. Лисичко-сестричко, будь нам за суддю.

А лисиця каже біднякові:

– Я не зможу бути справедливою, доки не побачу, як ти ховав братика-вовчика.

– Покажи їй! – мовить розбишака і вліз до мішка.

А чоловік мішок зав’язав і почав лупити дурного вовчка! Лисиця сміється, а вовчок благає:

– Пусти мене, добрий чоловіче. Ой, пусти!

– Та як тебе пустити, коли ти хочеш мене з’їсти? – сміється бідний селянин.

– Ніколи вже не буду гострити зуби на м’ясо, лише раз відпусти!

І чоловік випустив його. Вовчок-товчок побіг по борозні.

Але такий голодний, що ноги самі тягнуть в село. Прийшов він до крайньої хати, а на дворі хазяйка годує порося.

Вовчок сів під плотом і дивиться на те поросятко, аж слина тече.

Але на двір скочити не сміє.

Господиня зайшла в хату, а порося влізло в корито і хлебче помиї.

Тоді вовчок змудрував: «Помиї – то вода, а у воді – риба.

Я не давав обіцянки, що ніколи більше не буду їсти рибу».

Він скочив у двір, вхопив з корита порося і побіг до лісу.

А коли наївся, погладив собі черево і каже:

– Біда навчить розуму!

Та й казці кінець.