Лисиця на зимівлі у волка (українська народна казка)
Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гнулась, гнулась од холоду, тяжко їй стало переносить мороз. Пішла вона до-повна і каже:
«Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувать». — «Ні, сестро, мені самому тісно». — «Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жить», — «Ну, та бог з тобою, в дворі живи».
Побула вона в дворі день, од холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала прохать вовка: «Вовчику-братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла».— «Ні, в хату не пущу, ти будеш мені мішать».— «Та пусти мене хоч на часочок, я обігріюсь».— «Ну, погріться можна».
Утислась лисиця в хату, обігрілась і стала там жить. Забралась на піч і лежить, одкинувши хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а лисиці не спалось, од голоду живіт підтяг-ло. Прислухалась вона: вовк спить. Злізла з печі і почала шастать по всіх кутках і закапелочках. Обнишпорила всю хату — ніде не знайшла собі їжі.
Вийшла потихеньку в сіни, почала і там нишпорить. Намацала горщик з маслом і дві смажені гуски. Лисицю оскома брала зараз же поїсти знахідку, та побоялась, щоб вовк не попивяв за неї, що вона поїла. А далі поклала ті ласощі біля сінешвих дверей, а сама вернулась в хату, злізла на піч, лягла і хропе, як ніже не бувала.
Ранком, тільки почало розвиднятися, лисиця підхопилась, почухалась і каже вовкові:
«На сьогодні мене прохали в куми, так я думаю зараз побігти, а в обід вернусь».
— «Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу.”
Лисиця подалась. Вискочивши а хати, вона захватала в собою масло і гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в лозах до самих обід, поки поїла все масло і гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка. Вовк налагодився обідать, кинувся в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого.
Вовкові досадно стало. Сердивсь, лаявсь, сварипсь — і сам не знав, на кого. Лисиця бачить, що вовк не в своїй тарілці, і каже: «Не подумай, братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми і ось тіко вернулась»,— «Та ні, в на тебе не пиняю; це схоже Мишка-кудлань нашкодив.
От лиха личина, що ж ми тепер будемо обідать?»
— «Не рябій, вовче, сьогодні як-небудь переживем голодні, а завтра що бог дасть, нам голодать не привикать».
Лисиця залізла на піч, ноги витягла, хвіст одкинула і лежала...
А вовк голодний корчився: із боку на бік повертався, і живіт біднязі до самої спини підтягнуло, в животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк і каже:
«Іди ти, сестро, роздобудь чого-небудь на обід, а то я охляв, не здужаю бігать. У тебе шуба тепла, не так скоре замерзнеш, і ти здатніша на хитрощі».
Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було не послухаться вовка; за це він міг вигнать її з хати. Пішла вона на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту, звернула з дороги, лягла в окіп, притаїлась і ждала. Так як через півгодини їхав мужик в город, віз різаного барана на продажу.
Лисиця побачила, що мужик од холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрать. Підождала, поки мужик проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбатися в санях. Розгорнула рядно і ну викидать звідти шматки баранини. Викидала всю баранину і сама сплигнула. Підібрала всі шматки докупи, наїлась гарненько, решту баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тільки губи помазав.
На другий день вовк знов посилав лисицю на роздо-бичу, а вона йому сказала:
«Ти, вовче, тепер попробуй сам роздобути обід, а то я собак боюсь».— «А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?»
— «Та я ходила на село і там у одного чоловіка повну комору м'яса провідала».— «А навіщо йому м'ясо?» — «Так він же торгує ним».
Подавсь вок до села. Зайшов з городів і почав приглядатися, де та комора стоїть, у якій повно м'яса. По за паху пішов навмання і справді наткнувсь на комору, де висіла різана баранина.
Вовк почав ходить кругом, приглядавсь, де б знайти дірку, у яку можна було б пробраться. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувавсь, що він не пролізе, а все-таки захотілось йому попробувать, уткнуть свою морду в ту дірку.
Попробував — голова не влазить, а запах м'яса іще дужче роздратував його. Йому почулось, що м'ясо лежить якраз над діркою. Вовк просунув туди передню лапу і почав нею мацать, шукать м'ясо. А над самою діркою та стояв канкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривавсь з капкана і нічого не міг поробить. На ранок музкин пішов до комори і побачив вовка, взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювать у вовчій хаті.
