Лисичка-сестричка (українська народна казка)
Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже:
Добривечір, люди добрі!
— Дай боже здоров'ячка.
— Пустіть переночувати!
— Ой, лисичко-сестричко, у нас хатка маленька,— ніде буде тобі лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую. Хазяїн каже:
— Добре, ночуй!
— А де ж я свою курочку подіну?
— Пусти її під піч.
От вона так і зробила. А вночі нишком устала, курочку з'їла й пір'ячко загребла. Другого дня встала раненько, вмилася біленько, господареві на добридень дала.
— Ой, де ж моя курочка?
— А під піччю.
— Я дивилась, там нема. Та сіла та й плаче.
— Тільки й було добра, що курочка, та й ту забрано. Віддай мені, хазяїне, за курочку качечку!
Нема що робити,— треба давати. Взяла качечку в мішок та й пішла. Біжить та й біжить, аж застигла її на дорозі ніч.
Бачить вона хатку, заходить туди та й каже:
— Добривечір, люди добрі! Ті:
— Дай боже здоров'я!
— Пустіть переночувати!
— Не можна, лисичко-сестричко; у нас хатка маленька, ніде буде тобі лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
— Ну, добре, ночуй!
— А де ж я свою качечку подіну?
— Пусти її в хлів між гуси.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, качечку з'їла й пір'ячко загребла.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала.
— А де ж моя качечка?
Глянув у хлів — нема. Каже хазяїн:
— Мабуть, гусей випускали, так випустили її. Лисичка плаче:
— Тільки й добра було, що качечка, та й те забрано. Віддай мені, хазяїне, за качечку гусочку!
Нема що робити,— треба давати. Взяла гусочку в мішок та й пішла.
Іде та й іде... Аж ізнову вечір настає. Бачить вона, що стоїть хатка, зайшла туди та й каже:
— Добривечір, люди добрі! Пустіть переночувати!
— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде тобі буде лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую. Вони кажуть:
— Ну, добре, ночуй!
— А де ж я свою гусочку подіну?
— Пусти в хлів до ягнят.
От вона так і зробила. А сама вночі нищечком устала, гусочку з'їла і пір'ячко загребла.
Другого дня устала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала, а тоді:
— А де ж моя гусочка?
Подивились — нема! От вона й каже хазяїнові:
— Де я не бувала, такої пригоди не зазнавала, щоб у мене що вкрадено! Хазяїн і каже:
— То, може, ягнята затоптали її. От лисичка:
— То вже як хоч, хазяїне, а віддай мені ягня.
Віддали. Узяла те ягня та й пішла.
Біжить та й біжить,— зустрічає її знову ніч.
От вона, побачивши хатку, стала проситися на ніч,
і знов давай казати:
— Пустіть, люди добрі, переночувати!
— Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка маленька, ніде буде тобі й лягти.
— Дарма, я під лавкою зігнуся, хвостиком обгорнуся та й переночую.
— Добре, ночуй!
— А де ж своє ягня подіну?
— Пусти в загороду.
От вона так і зробила. А вночі нищечком устала та й з'їла те ягня.
Другого дня встала раненько, вмилася біленько, хазяїнові на добридень дала. А далі:
—Де ж це моє ягня?
Сіла та й давай знову плакати, каже:
— Де я не бувала, такої пригоди не зазнавала, що одно було добро, та й те вкрадено. Хазяїн і каже:
— Ото невістка гнала воли, то, може, й випустила.
От вона й каже йому:
— Ну, як собі хоч, хазяїне, а віддай мені невістку.
Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка таки взяла невістку в мішок. От іще вона не вийшла та якось там відвихнулась із хати, а син узяв вив'язав з мішка невістку, а ув'язав собаку.
Прийшовши, лисичка взяла той мішок з собакою та й понесла. Несе та ще й приказує:
— За курочку — качечку, за качечку — гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко — невістку!
Та як струсоне тим мішком, то та собака: «Аву-ррр!..»
А лисиця:
— А, капосна невістко, пособачилась! Ану, гляну на тебе, яка ти є.
Узяла та розв'язала мішок. Тільки розв'язала, а собака звідти. Вона навтіки, собака за нею; во-
на далі, далі в ліс... От-от дожене! Ні, таки добігла до нори, заховалась. Сидить у норі, а собака над норою — не може влізти. От вона й давай питатися ушей:
— Ушечки мої любі, що ви думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої кожушинки не порвав.
— Спасибі ж вам, мої любі ушечки, я вам сережки золоті куплю. Тоді до очей:
— Що ви, оченьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
— Те ми, лисичко, думали-гадали, туди-сюди розглядали, щоб хорт не догнав, золотої кожушинки не порвав.
— Спасибі ж вам, мої оченьки любі, я вам золоті окуляри куплю. Потім до ніг:
— Що ви, ніженьки мої любі, думали-гадали, як від того проклятого хортища втікали?
— Те ми, лисичко-сестричко, думали-гадали, швидше тікали, щоб хорт не догнав, золотої кожушинки не порвав.
— О, спасибі ж вам, мої любі ніженьки, я вам куплю червоні черевички з срібними підківками.— А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як від того проклятого хортища втікало?
— Те я думав-гадав, поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золоту кожушинку зняв.
Розсердилась лисиця на хвоста та й вистромила його з нори:
— На тобі, хортише-собачище, хвоста, відкуси, поки біле.
А хорт як ухопив, так увесь і відкусив. От тоді лисиця пішла між зайці. А ті побачили, що вона куца,— давай з неї сміятись.
Вона каже:
— Дарма, що без хвоста, але я вмію хороводу скакати.
— Як?
— Та так. Тільки треба вам хвости позв'язувати, то ви навчитесь.
— Ну позв'язуй!
Позв'язувала їм хвости, а сама збігла на шпиль та відтіля як гукне:
— Тікайте, бо йде вовчище-помелище! Зайці як сунуть усіма сторонами,— так хвости й пообривали. Після того, як посходились докупи зайці, бачать — усі без хвостів. От і давай питатись один одного:
— Ти був у лисички?
— Був.
— І я ж, братику, був!
От вони й почали змовлятися, щоб як-небудь віддячити їй. Так вона почула та бачить, що лихо, та мерщій з того лісу, та так про неї й не чути стало.
