Як вовк гусям грав

Раз іде собі лісом вовк, опустив голову до землі і нюхає, і дивиться кругом, чи нема десь чим поживитися; а такий голодний, що вже ледве на ногах держиться.

Враз, на його щастя, побачив на полі табун білих гусей і просто до них звернув.

Гуси, як побачили голодного вовка, що до них повертає, то зачали між собою живіше розмовляти та повертати голови в його сторону.

Наперед тієї гусячої громади виступив найстаріший сірий гусак і каже до вовка:

– Що хочеш, пане вовче, і кого тут шукаєш?

– Я вас, гуси, поїм, – каже голодний вовк.

– А яке маєш право нас поїсти? – запитав старий гусак.

– Я дуже голодний і за те маю право вас поїсти.

– Добре, пане вовче, – озвався поважним голосом старий гусак, – – ми тобі не боронимося, бо знаємо, що більший меншого має пожерти, але і те знаємо, пане вовче, що найбільшим грішникам перед смертю останню волю сповняють.

– Яке ж ваше останнє бажання? Скажіть, то сповню, – сказав вовк.

– Ми добре знаємо, що мусимо загинути, то просимо, пане вовче, щоб ти нам заграв яку ноту, щоб ми ще в останній раз затанцювали.

– Я вам заграю, але скоріше танцюйте, бо я дуже голодний.

– Грай, грай, якої найліпше знаєш, – кажуть.

Вовк задер голову догори, зажмурив очі, бо свою музику знав напам’ять, без нот, і зачав бриніти, а гуси почали гагати і бігати, а потім раз!.. – і знялися вгору на крилах та й полетіли.

А коли вовк скінчив свою музику, подивився навколо себе, та гуси вже далеко були.

Голод не тітка, вовкові докучає. Уже й не дивиться ні на що, а ближче до села іде, щоб швидше знайти щось поїсти. І так надибав на полі одного коня.

Вовк і каже до коня:

– Но, коню, я тебе з’їм, бо я дуже голодний.

– Я тобі, вовче, не забороняю, щоб ти мене з’їв; і маєш право, – сказав кінь.

Вовк дуже втішився, тепер заживе, бо кінь не полетить так, як гуси.

– Но, коню, лягай собі на землю, – каже вовк.

– Зараз будеш їсти, – сказав кінь до вовка, – лише наперед добре собі роздумай, чи можеш мене з’їсти разом з підковами, бо я і сам не знаю, чи я маю підкови на ногах, чи ні; то ти б, вовче, подивився на мої задні ноги, бо я не бачу сам.

Вовк прихилив голову коневі до задніх ніг, щоб добре придивитися, чи є в коня підкови на ногах.

Кінь зараз обома ногами вдарив вовка по зубах так, що вовк лиш перевернувся. А коли прочунявся, то кінь був уже далеко.

Іде вовк далі полями, стрічає лошака і каже до нього:

– Я тебе, лошаку, з’їм.

– Можеш мене відразу їсти, але знаєш добре, що мені мусиш наперед заспівати «вічная пам’ять», доки я ще живий, бо як мені не заспіваєш, то тоді мною вдавишся.

– Лиш тільки? – сказав вовк. – То я тобі зараз заспіваю!..

Вовк зажмурив очі і завив «вічная пам’ять» на цілу околицю. А коли доспівав і подивився довкола себе, то за лошаком вже давно сліду не стало.

Вовк був дуже розгніваний сам на себе, що дав себе дурному лошакові обдурити, та іде далі дуже голодний і засмучений, що була нагода поїсти смачного м’яса, а не вдалося. Коли надійшов на один берег, то побачив, що під берегом в болоті лежало багато диких свиней. Він наблизився до них і вже не знав, що казати, лиш ласо дивився на ситих свиней.

– Що хочеш від нас, пане вовче? – перебила стара свиня.

– Я дуже голодний, тому хочу вас усіх поїсти, – сказав нарешті вовк.

– Добре, – згодилася стара свиня, – але мусиш нас наперед висповідати, бо ми, свині, дуже грішні і не хочемо без сповіді вмирати.

– Як я можу вас сповідати, коли я на попа ніколи не вчився і ним не був ніколи?

– То не є хиба, що ти не був попом. Я тебе навчу; лише ти стань над берегом, а ми всі одна за другою будемо у тебе сповідатися від своїх гріхів.

Згодився на те вовк і став над берегом та чекав, як то свині будуть сповідатися.

Свиня розігналася і вдарила вовка головою у черево так, що вовк покотився далі скалою.

По хвилі ледве витягся на берег, але свиней уже ніде не було. І вовк знову поплентався до лісу.

Іде вовк лісом та й дивиться. А там чоловік рубає дрова. Коли підійшов ближче до чоловіка, то знайшов під корчами торбу з хлібом і ковбасою, що чоловік там сховав собі на полуденок. Вовк наперед поїв хліб, а ковбасою став гратися, підкидав її угору так, що ковбаса повисла на гіллі.

І вовк хоч як спинався та підскакував, але не міг дістати ковбасу.

Тоді зачав голосно вити і сам до себе сказав:

– О, який я дурень! Чи мені було гусям грати, коли я не музикант?! Мені треба було їх поїсти! Чи я мусив бути кобилі за коваля, коли я ковальству не вчився і на коваля не родився?! Чи я мусив був лошаті дурному за дяка співати «вічная пам’ять», коли я не дяк?!

Чи мені було свиней сповідати, коли я на попа не вчився і не такого роду?! Та не мав я права свиней сповідати!.. А тепер, чи мені потрібно було такою доброю і смачною ковбасою гратися?! Мені було б хоч ковбасу поїсти наперед! А я останній дурень! Мене треба було добре набити, то я мав би більше розуму!..«

Як чоловік почув за плечима вовка, що він там собі виє, взяв у руки дрючок і придивлявся із-за корча.

Та побачив, що вовк його торбу випорожнив і дивиться вгору на ковбасу.

Підкрався тихо чоловік, ухопив вовка за хвіст і давай його лупцювати...