Жадоба золота

Того вечора гіркі думки снували в голові великого чаклуна Фатали: обидва його учні Мамбі і Коджу, які сім років навчалися в нього премудрощів мистецтва, заявили про свій намір піти від нього. Спочатку старий розсердився і накинувся на юнаків з прокльонами, погрожуючи громами й блискавками. Та Мамбі й Коджу незворушно витримали той натиск і знову зажадали, щоб він відпустив їх. Ба більше, вони заявили, що як він їм відмовить, то вони підуть і без дозволу. Палаючи бажанням звільнитися, Мамбі й Коджу зайшли ще далі в своєму нахабстві і оголосили вчителю, що не вірять більше в його надприродну силу і не зби-раються бути чаклунами в своєму селі. Саме цього великий чаклун не міг їм подарувати, бо навіщо ж тоді чаклуни, коли ніхто не слухатиметься їх? І подумав чаклун Фатала, що без своїх вірних послідовників рід великих чаклунів, цих мудрих посередників між мертвими духами, святощами і людьми, невдовзі згасне. Все змінюється, все згасає в цьому світі.

Затамувавши лють, Фатала вирішив розпрощатися з відступниками. Покликав він Мамбі й Коджу та й каже:

— Орел не турбується, як зронить кілька пір’їн з хвоста. Ви хочете від мене піти,— гаразд, я згоден. Раз ви більше не вірите в святощі, які заповідали нам предки, я не буду вас затримувати біля себе. Сім літ, сім сухих сезонів і сім сезонів дощів ви згаяли даремно, підкоряючись звичаям, яких не любили і не розуміли. Вас не привабили ні захопливий світ померлих, ні святині, які промовляли моїми вустами, ні таємниці рослин і тварин. Недарма кажуть, що не всі здатні осягнути надприродне, і ви — живе свідчення того.

Я знаю, що все на цій землі пливе, як вода в річці, і зникає, як калюжі після дощу. Наші вірування відступають перед віруваннями, які не визнають наших молитов, а ті, в свою чергу, хитаються під владою грошей, якій ви всі, хто сумнівається, поклоняєтесь.

Я ж за мої знання, за будь-яку таємницю, яка мені відкривається, віддав би все золото світу.

Коли я бачу, як маячить минуле, як займається майбутнє, то вже не турбуюся про недоліки сучасного. Проте за сім років страждань, що ви їх зазнали біля мене, я вам зроблю подарунок.

Якби ви були бездоганними учнями, я передав би вам усю свою силу. Але ви більше в мене не вірите, тому я подарую вам талан, якого ви збиралися шукати по білому світу. Ви станете багатшими і могутнішими за будь-якого чаклуна в світі. Але користь від цього талану вам буде лише тоді, коли ви здобудете віру в себе і в ще дещо. Я даю вам чарівний ріжок. Варто вам на ньому заграти, і він принесе вам цей талан.

Сказавши це, чаклун повернувся до учнів спиною.

Мамбі й Коджу подякували вчителеві і взяли чарівний ріжок, зроблений з рога антилопи і обтягнутий мавпячою шкурою, на якій було нашито дев’ять сліпучо-білих черепашок-каурі.

Наступного ранку, о тій порі, коли жінки йдуть до річки брати воду, юнаки йшли із селища, насолоджуючись першими хвилинами свободи. На радощах вони пройшли таки добрячий шмат шляху, не відчуваючи втоми, не розмовляючи між собою і навіть не озираючись назад. Перед очима в них ще стояв величезний Фатала, і слова чаклуна ще звучали у їхніх вухах. Вони знали, що заспокояться лише тоді, коли відійдуть якомога далі від свого грізного вчителя.

Йшли вони довго-довго, обминаючи села, де тільки можна було. Сонце палило савану своїми променями, розпечена земля обпікала босі ноги, спрага душила за горло, піт сліпив очі. Але вони мали йти вперед, тікати, не спиняючись, щоб якомога швидше забути селище чаклуна.

Через кілька днів цієї виснажливої подорожі Мамбі й Коджу вийшли якось по обіді на межу савани й пустелі. Вони так стомилися, що стали потроху забувати прощальну промову чаклуна. Посідали на землю й почали думати, як бути далі, бо, поспіхом тікаючи, попрямували не до своїх сіл, а вбік. Тепер на невидимій межі між деревами й пустелею вони зрозуміли, що їхня безглузда подорож скінчилася.

Сонце вже повільно котилося до обрію по чудовому тлі жовтих та червоних хмар, коли друзі помітили караван багатих купців. Вони сховалися в кущах і звідти спостерігали, як у супроводі арабських вершників безпечно і неквапно йшли навантажені товарами віслюки й верблюди. Коджу прошепотів, що саме тепер час випробувати чарівний ріжок. Мамбі погодився. Він дістав ріжок, підніс до рота й подув. З ріжка вирвалося оглушливе ревіння лев’ячої зграї. Жах охопив караван. Коні ставали дибки і викидали із сідел вершників,

верблюди скидали свою ношу на землю, віслюки з неймовірним ревом звільнялися від поклажі. Люди й тварини повтікали, кинувши напризволяще караванний скарб.

Мамбі й Коджу вийшли зі своєї схованки. Вони повідкривали тюки й ящики, порозбивали скрині й забрали найлегші і найкоштовніші речі: золото, амбру, діаманти, бронзові касетки. На довгих мотузках вони опустили здобич до криниці, яка була неподалік, а тоді знову повернулися до своєї схованки. Через деякий час купці почали вертатися один по одному, ведучи на поводі тварин, які ще тремтіли від страху. Боячись, що лев’яча зграя от-от може повернутися, купці не стали перевіряти, чи ціле їхнє добро, а швидко повантаживши все на віслюків, коней та верблюдів, пішли далі.

Мамбі й Коджу просиділи в кущах, аж поки зійшов місяць. Коджу погодився спуститися в криницю, щоб покласти вкрадені речі у велике відро, яке тягтиме Мамбі. Та не встиг він спуститися, а Мамбі вже склав на цямрині три великі каменюки. Витягши перше відро, Мамбі кинувся ховати коштовності під великим деревом, за півста кроків від криниці. Тричі витягав Мамбі відро і тричі бігав ховати коштовності під деревом. Коджу, сидячи в криниці, помітив, що порожнє відро повертається до нього з підозрілим запізненням. Здогадавшись про підступні наміри приятеля, Коджу навантажив решту коштовностей, заліз у відро й сам, зіщулився, зробившись зовсім маленьким, і крикнув Мамбі:

— Мамбі! Це передостаннє відро! Воно дуже важке, тому тягни його щосили, а тоді допоможеш вибратися і мені.

Мамбі витягнув відро і швидко переніс його до купи під деревом. А потім побіг назад до криниці і скинув у неї три великі каменюки, гадаючи, що позбувся свого приятеля. Тим часом Коджу вибрався з відра, забрав усю здобич і кинувся тікати. Мамбі знайшов біля дерева лише чарівний ріжок. Він одразу здогадався, що в останньому відрі, яке він підняв, сидів Коджу. Мамбі пробіг кількасот кроків, зупинився і дмухнув у чарівний ріжок. З ріжка вирвався звук, схожий на крик віслюка. Коджу не встиг далеко відійти. Він зрадів, що зможе повантажити на віслюка свої коштовності, і подався шукати віслюка. Та на превеликий свій подив натрапив на усміхненого Мамбі, який чекав на нього, тримаючи в руках ріжок.

— Ти що, хотів мене одурити? — закричав Мамбі.

— А ти? Думав мене розчавити, коли кидав каміння в криницю? — відказав Коджу.

Вони вп’ялися очима один в одного і хотіли були вже битися не на життя, а на смерть, але передумали. Кожен вирішив позбутися суперника хитрощами. Вони подалися на найбільший базар і обміняли там коштовне каміння на срібні монети.

Мамбі наполягав на тому, що берегтиме при собі торбинку з вирученими грішми. Наступної ночі приятелі дісталися до селища Мамбі. Після бурхливої зустрічі з рідними Мамбі і привітань приятелі пішли спочивати до хатини.

Серед ночі Коджу, який тільки вдавав, що спить, підвівся і обережно витяг у Мамбі з-під циновки торбинку з грішми. Він вийшов з хатини, побіг до свого селища і віддав гроші сестрі. А тоді повернувся і, ніби нічого не сталося, ліг поруч із Мамбі.

Вранці Коджу розбудив Мамбі й запропонував йому поділити здобич, бо він, мовляв, поспішає побачитися з родичами. Даремно Мамбі шукав торбинку. Коджу вдав, що страшенно гнівається, і сказав приятелю:

— То ти, виявляється, злодій! Поверни мою частку, а ні, то заплатиш життям!

Мамбі зрозумів, що хитрий приятель обвів його круг пальця. Він заспокоїв його і сказав:

— Гаразд, зачекай на мене тут. Я піду до чаклуна, і він вкаже того, хто вкрав наш скарб.

Коджу погодився. Мамбі подався прямісінько до села Коджу. Там він знайшов сестру приятеля і сказав їй:

— Коджу прислав мене по торбинку, яку лишив у тебе минулої ночі.

Сестра Коджу віддала йому торбинку без зайвих слів. Мамбі повернувся до

свого села і сховав торбинку за хатиною. А приятелеві, який зустрів його, тремтячи від нетерпіння, оголосив, що чаклун не може сказати, куди подівся скарб, Мамбі гірко заплакав. Коджу заходився втішати приятеля, хоча в душі радів, гадаючи, що багатство все ще у його сестри. Попрощався він з Мамбі і пішов собі.

Прийшов до свого села і мало глузду не втратив, дізнавшись, що його приятель приходив і забрав торбинку. На якусь мить цей удар здався йому таким тяжким, що він не міг навіть говорити і в нього підкосилися ноги! Проте він опанував себе і подався до села Мамбі, твердо переконаний, що цього разу йому не доведеться повертатися з порожніми руками. На жаль, він прийшов до села Мамбі лише наступного ранку о тій порі, коли селяни йдуть у поле.

На подвір’ї приятеля Коджу помітив велику юрбу людей. Посеред двору лементували жінки. Певно, якесь нещастя сталося в родині Мамбі, вирішив Коджу. З його появою плакальниці залементували ще голосніше. А треба вам сказати, що в тому селі Коджу вважали найближчим другом Мамбі. Тож його поява ще раз нагадала про померлого. Бо вй, звісно, вже здогадалися, що саме смерть Мамбі оплакували в родині. Батько Мамбі підійшов до Коджу і сповістив йому сумну звістку. Коджу вдав, що дуже засмутився, хоча ні на мить не повірив у таку раптову смерть. Але він скропив гіркими сльозами свіжу могилу приятеля. Після похорону Коджу зайшов до хатини Мамбі і з радістю побачив, що чарівний ріжок висить на цвяху над ліжком. Він ліг на ліжко й заснув з хитрою посмішкою на вустах.

Опівночі, коли земля трохи вичахає після спекотного дня і коли дикі звірі ходять довкола села, Коджу вийшов з хатини, прихопивши із собою чарівний ріжок. На цвинтарі він спинився біля могили Мамбі і дмухнув у ріжок, який озвався похмурим завиванням голодної гієни. Сидячи в могилі, Мамбі, що поховав себе живцем, злякався. Він подумав, що то гієна добувається до його кісток. Швиденько розширив дірку, через яку дихав, просунув у неї голову і вирвався назовні. Коджу аж душився зо сміху, слухаючи, як удаваний мрець лається через те, що дав себе одурити чарівним ріжком.

Раптом, ні слова не кажучи, приятелі оскаженіло зчепилися і покотилися по землі. Вони билися доти, доки притомилися. Тоді, важко дихаючи, посідали на землю і, насилу переводячи подих, пильно подивилися один на одного, але в їхніх поглядах вже не було ворожості. Вони зрозуміли, що не поступаються один перед одним ні в хитрощах, ні в силі. Вони зрозуміли, що за сім років, які провели разом, кожен з них навчився вгадувати найпотаємніші думки товариша. Зрозуміли й те, що лише з появою золота стали думати про крадіжку, вбивство. Низько похиливши голови від сорому і плачу, друзі підповзли один до одного і обнялися.

— Тепер я добре розумію,— мовив Мамбі,— що, якби мені вдалося тебе вбити і заволодіти скарбами, я не зміг би ними користуватися. Після твоєї смерті я зрозумів би, що вбив частину самого себе.

— А я знаю,— відказав Коджу,— що якби я загубив скарб, то не дуже й сумував би, зате якби я втратив тебе, життя моє нічого б не важило.

Тільки сказав він це, як з рогу раптом пролунав страшенний гуркіт, неначе то гримів грім. Клуб диму вирвався з землі поруч із застиглими від страху Мамбі й Коджу. Клуб диму ріс і ставав дедалі білішим. Від ядучого запаху паленого рогу друзі закашлялись. Невідомо звідки налетів легкий вітерець і швидко розвіяв дим. І тоді з’явився великий чаклун Фатала в урочистому вбранні з леопардових шкур. У лівій руці він тримав лев’ячого хвоста — символ найвищої влади над життям і смертю.

Голос його звучав ніби з-під землі:

— Мамбі! Коджу! Ви пішли від мене на пошуки щастя. Я дав вам багатства. Але замість того, щоб скористатися з нього, ви почали сваритися. Це свідчить про те, що ви ще не такі зрілі, щоб володіти ним. Це багатство вам не належить, і я повертаю його купцям. Воно прислужилося мені, щоб вас випробувати. Але чарівний ріжок допоміг вам знайти інше багатство — дружбу. Відтепер ви знаєте, що гроші не завжди приносять щастя. Щоб вони приносили користь, треба вміти ними ділитися, примусити їх служити друзям, рідним, бідним. Жодна людина на землі не повинна сама користуватися своїм багатством. Багатство створюють люди, і справжнє багатство будь-якої людини визначається кількістю ротів, які вона може нагодувати. Тепер ви придбали найбільше багатство на світі. Тепер ви вірите в людину і вірите в майбутнє.

Після цих слів чаклун зник так само раптово, як і з’явився, прихопивши із собою чарівний ріжок і торбинку з коштовностями.

Якийсь час Мамбі й Коджу стояли, як зачаровані. Сонце підбилося вже високо в небі, коли, взявшись за руки, друзі пішли до села.

І жили вони довго й щасливо, і всі любили їх і поважали!