Вовчок-товчок
Той вовчок не звався ще «товчок», був чемним звірятком, доки не побачив довколишній світ.
А потому?
Ось як то було.
Якось стара вовчиця пішла в ліс подивитися, чи гарно ростуть зайчики.
А дітям наказала, щоб тихо сиділи в норі. Вовчок-товчок залишився дома з маленькими сестричками.
Полежав на постелі із сухого листя, погрався із сестричками, а що не мав іншої роботи – помаленьку поліз із нори.
Перед ним відкрився світ, якого він ще не бачив: темні бори, сині гори і золоте сонце.
Що за чудо! Що то за краса! Вовчок-товчок недовго розмірковував, чи бути чемним і слухняним, чи вийти й роздивитися по дивному світі. Бо він народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички, виповз із нори.
І ліз, і ховався – як може йти кривенькими лапками таке мале звірятко.
Та недалеко він пішов. У густому лісі, серед кущів ліщини, хтось ухопив його за шию – і переляканий вовчок через малий час лежав знову в темній норі: то стара вовчиця, що поверталася із лісу, понесла додому розбишаку.
Відтоді мати ще пильніше дивилася за сином.
І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на поляні і аби їх очиці помалу звикали до сонячного світла, й тоді одним оком дивилася на вовчка-товчка, а другого ока було досить на п’ятеро інших вовченят.
Розбишака все хотів розвідати і лише чекав на добрий час, коли втече від матері-вовчиці.
А мати і раділа за такого вдатного сина, і боялася пустити малого у світ, доки він не пізнає всі світські науки.
І почала вовчиця своїх дітей учити.
Найперше відучила їх від молока, бо для таких великих вовченят у лісі є м’ясо.
Вона принесла зайчика. Ой, то була робота!
Вовченята клацали зубами, гарчали.
А найголоднішим був вовчок-товчок.
Він умів скоріше від усіх вхопити ліпший шматок. А невдовзі вже так зрозумів оте ремесло, що мати-вовчиця могла вводити його у дальші науки. І якось повела вовчка-товчка на перше полювання.
Неподалік за хащею було широке поле. А там попасував отару малий вівчарик.
Вовчиця вчила вовчика, як треба підкрадатися до гурту овець: іти проти вітру, аби пси нічого не завітрили, від кущика до кущика, щоб ніхто не помітив, а потім тихенько чекати, коли вівчар задрімає чи бодай зажмуриться.
Тоді вхопити крайню вівцю або барана – і ноги під себе!
Вовчок-товчок усе зробив так, як вона навчила. Крутився при отарі до тих пір, поки вхопив ягнятко і закинув його на плече.
Коли пси загавкали, вовчок-товчок був уже далеко.
Молодий вівчарик почав ліпше доглядати овець. Тепер чекав вовка.
Але тут задумав ану ж яку дурницю: підманути село. І почав кричати, як міг:
– Вовк, вовк! Помагайте!
Добрі люди збіглися.
Хто з вилами, хто з граблями, хто просто з кілком – а вовка нема.
Хлопчина розсміявся, що йому вдалося обдурити ціле село.
Вовчок-товчок те бачив: він сидів край лісу.
Коли селяни пішли геть, сердиті на вівчарика, розбишака вибіг із кущів і схопив ягня.
Дарма тепер хлопчина кричав:
– Ой, люди! Вовк, вовк!
Ніхто йому не вірив. І не озирався. Вовчок-товчок сміявся:
– Догрався, малий брехун!
Він знав уже всі світські науки, і мати сказала:
– Іди, синку, на свою дорогу – спробувати щастя. Але розум завжди май.
Іде вовчок у світ. Через ліси, гори. І дуже зголоднів.
Зустрічає сестрицю-лисицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку.
Думки розбишаки одразу на корові, аж слинка тече. І каже він лисиці:
– Ану, сестричко, підвези й мене.
– Не можу, слабі ці сани – поламаються, – говорить лисиця.
– Та покладу бодай одну ногу.
Вовчок-товчок просився так смиренно, що вона дозволила покласти одну ногу.
Але сани нараз затріщали.
– Чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! – крикнула лисиця.
– Та де, то вже тріщать мої кістки: такий я голодний, – відповів вовчок-товчок.
– Добре, сядь на сани.
І він сів собі, як пан. А тільки сів – сани затріщали й поламалися.
Лисиця верещить:
– Що я тобі казала? Тепер мені полагоди сани!
Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав їй сани.
– Що ти робиш, дурню?
– Давай сюди сокиру: тут заново треба майструвати. А ти корівку мені повартуй.
– Добре, добре! – радіє вовчок, а в самого аж слина тече. Авжеж я її повартую!
Ледве лисиця відійшла, як він роздер корову.
Добре наївся і пішов.
Не сказав:
«Дякую за гостину».
Лисиця тягне дерево і ще здалеку питає:
– Вартуєш корову?
Не відзивається ніхто.
– Напевне, утік, – каже лисиця. – Щастя, що корова лишилася на місці, як бачу, лягла.
Але коли вона підійшла і побачила, що зробив розбишака, то почала бити свою дурну голову.
Вовчок-товчок думав:
«То була перша проба. Можу сміливо рушати у світ, коли саму лисицю зумів перехитрити!»
Вийшов на дорогу, яка вела в село. Бачить, малим возиком їде один господар.
Та возик на кам’яній дорозі так підкидає, що з нього щось упало. Вовчок подивився, а то солонина.
– Маю ціле щастя: на суху яловичину помастити черево солонішою, – говорить вовчок.
А далі роздумав:
– Тільки солонина, видати, солона. А за солоним треба пити. Побіжу я до потічка і добре нап’юся!
Побіг вовчок напитися, а тим часом чоловік помітив, що загубив шматок солонини, зупинився і взяв той шматок. Вовчок-товчок вернувся, а солонини вже нема. І заревів:
– Так ходить лише дурень! Хто наперед п’є воду, а потому їсть?
Йде – і бачить: край дороги вгодований вепр. «Ой, у цього добра солонина! Лише як її дістати?» – думає вовчок.
– Доброго дня, веприку!
– І тобі доброго дня, песе вірний, – відповідає вепр.
Вовчок-товчок розсердився:
– Як ти смієш мене звати псом, коли я чистий вовк.
– Ой, та ти не сердься, я тебе не впізнав вовче.
– Добре, – мириться вовчок. – Але давай шматок солонини – помастити черево.
Вепр на те відказує:
– Знаєш, вовчику, що? Моя солонина вже стара, тверда. Ліпше сідай мені на спину, і я тебе понесу до стада, де пасуться молоденькі свині. Там будеш мати з чого вибрати.
Вовчок зрадів і сів на спину вепра. А той приніс його в село і почав квилити.
– Чого ти квилиш, веприку? – питає вовчок.
– Аби збіглися всі свині з малими поросятами! – хитрує старий вепр.
І збіглися, та лише не свині з малими поросятами, а селяни з дітьми. Як почали вовчика товкати – хто вилами, хто ціпом, а хто кочергою. Так і став вовчком-товчком навіки. Ледве добіг до лісу. Там ліг відпочити і думає про нинішні муки: «Ой, я ще не дуже розумний. От і дурний вепр мене перехитрив!»
Блудить вовчок по лісі, а черево від голоду аж до попереку прилипло. Коли йде назустріч чоловік. Вовчок-товчок і говорить стрічному:
– А я тебе з’їм!
– Добре, добре, – каже чоловік. – Лише дай кину палицю, щоб не була тобі на заваді.
Вовчок-товчок ласкаво чекає, доки той відкине свою палицю.
А чоловік задув у ту палицю і плюнув вогнем.
Вовчок устиг, на щастя, прихилитися, і хіба що йому на спині обпалило смух.
Та не чекав далі – так побіг, що тільки сухе листя за ним запорошилося.
А чоловік – за ним.
Край лісу орав нивку бідний селянин. Вовчок – просто до нього:
– Добрий чоловіче, сховай мене десь. Я віддячу тобі.
У борозні лежав порожній міх, і селянин запхав вовчка туди. Ловець вискочив на поле – звірини нема. І вернувся в ліс. Бідний випустив малого розбишаку, а той накинувся на нього:
– Тепер я тебе з’їм!
– Так мені віддячуєш за те, що я заховав тебе від ловця? – каже орач.
— А я тебе все ж з’їм! – гарчить на нього вовчок-товчок. – Бо ти мене у селі побив.
– Я тебе ніколи ще не бачив!
– Бачив не бачив – мушу тебе з’їсти, бо я зголоднів!
А тут з лісу вибігла лисиця:
– Що у вас за сварка?
– Ти дивися, – каже чоловік. – Я його сховав од ловця, а він погрожує мене з’їсти. Лисичко-сестричко, будь нам за суддю.
А лисиця каже біднякові:
– Я не зможу бути справедливою, доки не побачу, як ти ховав братика-вовчика.
– Покажи їй! – мовить розбишака і вліз до мішка.
А чоловік мішок зав’язав і почав лупити дурного вовчка! Лисиця сміється, а вовчок благає:
– Пусти мене, добрий чоловіче. Ой, пусти!
– Та як тебе пустити, коли ти хочеш мене з’їсти? – сміється бідний селянин.
– Ніколи вже не буду гострити зуби на м’ясо, лише раз відпусти!
І чоловік випустив його. Вовчок-товчок побіг по борозні.
Але такий голодний, що ноги самі тягнуть в село. Прийшов він до крайньої хати, а на дворі хазяйка годує порося.
Вовчок сів під плотом і дивиться на те поросятко, аж слина тече.
Але на двір скочити не сміє.
Господиня зайшла в хату, а порося влізло в корито і хлебче помиї.
Тоді вовчок змудрував: «Помиї – то вода, а у воді – риба.
Я не давав обіцянки, що ніколи більше не буду їсти рибу».
Він скочив у двір, вхопив з корита порося і побіг до лісу.
А коли наївся, погладив собі черево і каже:
– Біда навчить розуму!
Та й казці кінець.
