Вовк та вовчиця (Українська народна казка)
Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.
«Погано тобі, вовче, живеться»,— каже вовчиця.
«Чому?» — дивиться на неї вовк.
«Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся».
— «Гм,— пробурчав вовк,— але ти також від людей ховаєшся...»
— «Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить».
— «Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк.
— Тебе бачать люди так само, як і мене».
— «Вір, не вір, я правду кажу»,— відповідає вовчиця.
Покрутив головою вовк та й каже: «Коли так, то давай перевіримо.
Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?»
— «Добре,— каже вовчиця,— подивимось!»
Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле. Побачили її орачі і почали гукати: «Вовк, вовк!..»
Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс.
Біжить та й думає: «Цікаво, вовчиця в поле вийшла — і нічого, а я в кущах сидів — і мене побачили!..»
Догнала його вовчиця, запитує: «Ну що, чия правда?»
Віддихався вовк та й каже: «Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив».
