Лихе слово не забувається (Болгарська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Була в лісі печера, а в ній малі ведмежата. Одного разу неподалік від тієї печери рубав дрова дроворуб і помітив, як із кущів вилізло ведмежа й зачепилося за гілку шипшини. Воно силкувалося і так і сяк звільнитися від гострих шипшинових колючок, та все даремно. Шкода стало дроворубові ведмежати, поклав він сокиру, пішов, одчепив колючу гілку, взяв мале на руки й відніс до печери. Тоді знову заходився коло роботи.

А ведмедиця, мати маленького ведмежати, усе те бачила й надумала подякувати чоловікові.

— Ти зробив мені велике добро, чоловіче,— сказала вона.— Хочеш, ми станемо друзями?

Чоловік на те пристав, і вони подружили. Спочатку дроворуб боявся ведмедиці, але мало-помалу звик до неї, і зробилися вони великі друзі. Кожного разу, коли дроворуб приходив у ліс, ведмедиця помагала йому складати дрова, а тоді вони домовлялися знову зустрітись коло печери, де дроворуб порятував ведмежа. І щоразу гомоніли, як добрі друзі.

Вони так здружилися, що й цілувалися на прощання. Та якось дроворуб сказав ведмедиці:

— Е, добрий із тебе товариш, все в тобі подобається мені, тільки душею чую: є в тобі щось лихе.

Чоловік не подумав, що цими словами образить ведмедицю. А вона лише головою кивнула. Каменем запали в серце ведмедиці чоловікові слова, боляче їй стало, але вона промовчала, тільки витягла шию і попросила:

— Удар мене сокирою по голові, удар, скільки сили маєш, а то я тебе з’їм!

Дроворуб розгубився, почав казати ведмедиці, що не може вдарити її. А та знай своєї: удар, і край! А не вдариш — то з’їм тебе!

Бачить чоловік, не відступається ведмедиця, то замахнувся і вдарив сильно і завдав їй великої рани. Засмучені розійшлися вони, але домовились навідуватися до тієї місцини неподалік від печери.

Не раз приходив туди дроворуб, никав коло печери, але ведмедиці більше не зустрічав. Подумав: чи не загинула вона від рани? Він і досі не міг збагнути, нащо ведмедиця надумала таке, адже вони були добрі друзі. Минуло багато років, дроворуб уже й забув про ведмедицю. Та якось випадком здибав її в лісі. Впізнали одне одного, привіталися, розговорились, як давні знайомі. А коли дроворуб склав на віз дрова й хотів уже їхати, ведмедиця сказала йому:

— Ану, друже, обдивись добре мою голову,— чи знайдеш те місце, де колись ударив мене сокирою?

Чоловік розгорнув хутро й побачив: рана так заросла, що й рубця не видно.

— Ото диво,— мовив він,— і не сказав би, що тут була рана! А я ж добре пам’ятаю той день, наче все це було вчора; я дуже вдарив тебе, навіть думав, що ти загинула від глибокої рани.

І ведмедиця відказала:

— Бачиш, мій друже, рана заросла, я сама забула про неї, але того, що ти сказав мені, не забуду до смерті. Отож затям: і найболючіша рана забувається, а лихе слово — ніколи.