Лисичка-кума

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Лисичка-кума

Схотілося лисичці медом поласувати. То все вона саме м’яса не їсть, а солоденького — то й ні. «Чи піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати». Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапу туди й засунула, щоб медку дістати. А бджоли того й не злюбили: як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку ... Ех! Вона як дремене тоді з пасіки! Втікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

— Ой божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі?

Прибігла додому. Морда в неї розпухла, лежить. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться. «Піду, — думає, — до ведмедя! Впрошуся до нього жити — у нього меду багато».

Приходить.

— Ведмедику-братику! Що я тобі ка-затиму.

А той тільки мурчить. А лисичка:

— Та не мурчи, бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся!.. Давай будемо удвох жити: я тобі за господиню, ти мені за господаря.

— Давай, — каже ведмідь.

Ото і почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, — є і йому, і лисичці. Так тій усе меду хочеться!

— Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду!

Нема чого робити, — приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер.

— Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо.

Їли-їли та за скільки там часу виїли весь мед. А той другий вулик на горищі заховали, зими ждуть.

Ведмідь терпить, а лисичці кортить. Думає та й думає, як би його тим другим вуликом поласувати. Полізла б на горище, так ведмідь зараз спитається: чого? Лежала-лежала та й надумалася: стук-стук хвостом об стіну.

Ведмідь і питається:

— Що то стукає?

— То стукають, мене в куми просять.

— Ну то й піди, а я засну.

Пішла вона, та зараз — на горище, та до того вулика, та й наїлася скільки хотіла її душенька.

Вертається, а ведмідь прокинувся:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та Початочком.

— Яке чудне ім’я!

— От, яке піп дав! Чого там чудне?

— Ну гаразд!

Другого дня знову лежить лисичка та стук-стук хвостом об стіну.

А ведмідь питається:

— Що то стукає?

— Та то мене в куми кличуть.

— Ну то й піди, а я засну.

Пішла вона та знов до того вулика, та вже так ласувала, що мало що в ньому й зосталося. Вертається додому, ведмідь прокинувся та й питає:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Та Серединкою.

— Оце ж таки, які в твоїх хрещеників імена чудні! — мовив ведмідь.

— Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудне, коли й свята Середа є?

— А може, — каже ведмідь...

Третього дня знову лисичка лежить та

стук-стук хвостом об стіну.

Ведмідь прокинувся та й питає:

— Що воно все стукає та й стукає?

— Та то мене в куми кличуть.

— Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть, — каже ведмідь.

— Е, старий, бо мене люди люблять.

— Ну то йди!

Пішла вона, увесь мед виїла і вулика перекинула та й вилизала. Тоді прибігла в хату, лягла та й лежить. Ведмідь пи¬тає:

— Ну, як же твого хрещеника звуть?

— Як же там! Перекинь та Вилижи!

— Оце ще! Такого імені ще й на світі не було!

— ІЦо ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш?

— Ну, нехай буде й так!

А через скільки часу зима прийшла. Ведмідь і каже:

— А треба б уже, стара, й медом по-ласувати. Поліз на горище, коли ж вулик порожній.

— Лисичко-сестричко, це ти виїла?

— Ні, не я!

— Ні, ти!

— А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я їла!

— А брешеш, лисичко, ти не хреще¬ників хрестила, то ж ти мед їла. Тепер же я тебе з’їм.

Та до неї, а вона від нього та в ліс — як дременула, то тільки її й бачили!