Казка про Іванка та хлопчика Потічка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Велес тихою ходою,

Через поле напрямки,

Йшов до баби Степаниди

Лікувать свої кістки.


Раптом чує звідкись голос,

Та ще й з посміхом таким:

- І куди це Велес

Ноги свої гонить?

Та ще й так швиденько,

Ніби вони коні…


Перед ним стояла,

На ціпок зіпершись,

Мудра Степанида

У платку турецькім.

Невеличка зростом,

Літами багата.

Скільки себе помнив -

Все така ж завзята.


Чебрецевим духом

І пшеничним хлібом

Пахли її руки,

Натруджені віком.


Убілені коси

Гарно відтіняли

Молодечі очі,

Що в нього вдивлялись.


За плечима в неї

Торбина із зіллям

Та кошик з грибами -

Ото й усе збіжжя.


- Коні мої стомилися,

Грива посивіла.

Хочуть відпочити

Й посидіть без діла, -

В тон їй із посмішкою

Велес відповів.



Роки наші багатії

Летять, як вітрила,

Що їх ото гонить

Вітер безупину.


Гість дорогий в хату,

А я на порозі.

Давно виглядаю

З серцем у тривозі.


Ото вийшла трішки

Зілля назбирати

Та гарними стравами

Тебе повтішати.


У великій шані

Вони поклонились,

Обнялись, як рідні,

Й трішки просльозились.


Отак у розмові

Дійшли до хатини,

Яку прикрашали

Кущі із калини.


А сама хатина

Край села стоїть.

А село під лісом,

Ніби маків цвіт.


В хаті пахло хлібом

Й чебрецевим цвітом.

Від печі, що в півниках, -

Ще й смачним обідом.


Пригостила гостя,

Поклала спочити.

А сама на травах

Стала ворожити.


Які трави вибирала,

Які парувала,

А з якими говорила

Та ще й промовляла.


Отак ото до вечора

Зілля і зварила,

А щоб воно настоялось

Нічку поросила:


- Нічка темна-чарівниця,

Маєш прутик срібний.

Опусти його в це зілля

І зроби сильнішим.


Нічка темна, мудра жінка,

Зорі назбирала

Та й вкинула їх зілля,

Аби баба мала.


Срібний прутик опустила

Й Місяць попросила

Освятити зілля сяйвом,

Бо в ньому є сила.


Вранці Велес й Степанида

Росою умились,

Привітавши сонце й землю,

Богу помолились.


За стіл сіли, поснідали

Й праотцям лишили,

Пом’янувши добрим словом,

Під дубом присіли.


Та не встигли й обмовитись,

Хоч одним словечком,

Як із дуба до них вийшов

Лісовик маленький.


Вони в шані поклонились,

промовивши стиха:

- Рід від роду - одна рідня.

Степ, ліси і звірі -

один корінь Земля-Мати

І небесні сили.


Вони чинно поклонились

Й під дубом присіли.

Раптом чують за ворітьми

Голосить хлопчина.


У двір до них забігає

Й кличе Степаниду:

- Бабо! Бабцю Степанидо! -

він кричить щосили.


- Поможіть моїй матусі

І сестриці милій!

Степанида знала хлопця…

Підійшла і обняла.


Фартухом утерла личко

Ще й цукерку дала.

- Тихше! Тихше, не кричи,

Й потихеньку розкажи!

Але спершу привітайся,


Бо негоже в двір ступать

І добра не побажать. -Вибачте мені, будь ласка!

Мир і спокій в вашій хаті!

Вам здоров’я навіки!


І гостей ваших вітаю,

Щиро від душі бажаю -

Хай продляться їх роки!-

хлопець низько поклонився.


-То, яка вже там біда

У такого козака? -

запитала Степанида.

- Грався я оце надворі,


В бур’янах, у козака.

Раптом небо потемніло

І щось чорне прилетіло.

Увірвалося до хати


Й почало там щось кричати.

Я не міг і ворухнутись,

Так мені заціпеніло.

А коли усе скінчилось -


День і сонце знов прийшли.

Я швидесенько до хати…

А матусенька лежить

Й ледь губами шевелить.


Я хотів її підняти,

Та матуся не дала.

Кинувсь я і до сестриці -

Та ж сиділа, мов німа.


Я злякався й закричав,

Та матуся зупинила

Й наказала йти до вас,

Щоб швиденько й не барився,


Бо лиш ви та дядько Велес

Допоможуть врятувать.

А дідусь Лісовичок

Має зілля про запас.


Він його на грудях носить,

То ж просила передать.

Тільки мовив це хлопчина

Як підскочив Лісовик:


- Ні, не дам! І все по тому!

Люди в космос подалися.

Вже й по Місяцю пройшлися…

Там Венера і Юпітер…

Все подай їм і сповна!


Бідну землю так стоптали,

Сплюндрували, занедбали,

Що й дихнути вже катма.

Ти поглянь на ліс мій бідний…


Все зрубали, що змогли.

Звірі, любі мої діти,

Повтікали хто? куди?

І рослиночки всихають


Від хімічної води.

Бо вже й небо занедбали

Й плаче з горя від біди.

Ну, а ріки і моря?


Боже, воленько твоя!

Ти спаси цей світ зрадливий

І людей, що піднялись

До небес, де Божа сила,


Де гармонія звучить!

Бо вони за стільки літ

Не навчились в мирі жить.

Тіло й душу розділяють.


Все по крапельці вбивають,

А за цим - біда велика,

Бо руйнує цілий світ.

Хто ж у ньому буде жить? –


Лісовик так розходився,

Що на гриб перетворився.

Велес встав, нахмурив брови.

- Правду мовиш Лісовик.

Хто ж у ньому буде жить?

Але доля в нас така,

Як у того козака.

Все прощать і забувать,

І народ свій рятувать.


Бо вони не всі такі,

І живуть на цій землі.

Зараз ми їм допоможемо,

А затим вони тобі.


Ти, малий, не переймайся.

Цій біді поможем ми.

Степанидо, візьми зілля

Приготовлене мені.


А ти, друже Лісовик,

Дай-но корінь, що дали

Мавки з озера тобі.


Видно мама твоя віща,

Що так гарно знає все.

Лиш одне не розумію…

Ну, та зараз не про це.


Ти, шановний Лісовик,

Йди туди, де жити звик,

Ну, а ми йдем у село -

Зрозуміть, що ж то було?


- Велес, чуєш, постривай! –

Дуб столітній мовив тихо, -

Ось, візьми оцей напій,

Він є скіфським оберігом.


Я століттями беріг.

Та, мабуть, і час настав.

Велес низько поклонився

І напій у дуба взяв:


- Хай продлять твої роки

Молодесенькі дубки!

Що ж це трапилось такого,

Що свій скарб і дуб віддав? –


Подумки промовив Велес.

- А ще, Велес, є вода,

Яка творить чудеса, -

ще тихіше дуб промовив.


Вода там, де хлопчик грався,

В бур’янах, у козака.

Сірий камінь там лежить,

І калина там шумить.


Ти піднімеш сірий камінь,

Малий воду набере.

Ну, а далі Степанида,

Разом з матір’ю його,


Та сестрицею-майстриней

Рятувать будуть село.

Ти ж свою роботу знаєш,

Поспішай і вибачай!


Дивна тиша йшла селом…

Ні тобі дитячий сміх

І собаки з-за воріт.

Ні духм’яний запах хліба,


Що красою є села -

Мертва тиша лише йшла.

Так вони дійшли до хати.

Хлопець весь аж затремтів…


Велес взяв його за руку

І спокійно так повів:

- Ти із роду козаків, чи не так?

- Так.

- І сміливий ти козак, чи не так?

- Так.

- То чому тремтиш, мов дівка?

Подивися, ось сопілка.

Зараз ми підем до хати,

А ти будеш на ній грати.


Хлопець взяв сопілку в руки,

Сів на призьбі та й заграв…

Та сопілка дивно грала…

Про життя йому співала:


Летять у небі синім крилаті журавлі,

І ти за ними линеш в незвідані світи.

Ось, Вись твоя Велика, петляючи біжить.

Чарівність її манить і душу теребить.


Та ти летиш над світом туди, де журавлі

Летять у цюю пору із криками: «Курли!»

Кургани віщих скіфів стоять, як оберіг.

І ти летиш над ними, і чуєш заповіт:


«Хто б не прийшов на землю -

Тобі стоять і жить.

Оберігать народ свій і мову боронить.

В тобі живем, як сила, що дана із віків.


В тобі наша надія! Вставай, і вік живи!»

Іванку! Іваночку! Вставай!-

чує малий мамин голос. -

Дядько Велес й Степанида


Зачекалися тебе.

Ти ж повинен воду взяти,

Як столітній дуб сказав.

Мамо, люба! Ти вже встала?


А Любава? Де Любава?

- Усе добре, любий сину!

Поспішай же до калини

І дай Велесу води.


Та водиця первозданна,

Для людей життя несе,

Очищає тіло й душу

І надію всім несе.


Так, матусю, я вже йду…

Малий Велесу вклонився,

Степаниду обійняв.

Підійшовши до калини,


Синю стрічку прив’язав.

Степанида прошептала:

-Ти, калино, молода

І жива твоя душа.


То ж своїм корінням ніжним

Сірий камінь пробуди

І дорогу нам вкажи.

Синя стрічка з гілля впала,


І вода на камінь пала.

Камінь сірий застогнав –

Велес біля нього став:


Встань же камінь з-під землі

І дорогу нам вкажи

До води, що є живою

В царстві Матері-Землі.


Тільки Велес це промовив,

Як з-під каменя вийшов страж.

Чому, Велесе, тривожиш

Царство Матері-Води?


Невже ріки повсихали

І джерела повтікали

Із криниць, що є в селі?

Ні, шановний пане страже!-


Велес низько поклонився. –

У народі є личина,

Що струїла воду всю…

А тепер біда велика…


Тінь Чорнобиля блукає,

Незахищених вбиває.

Тому прошу, відкрий браму

В царство чистої води,


Бо лиш чистая вода

Поверне людям життя.

-Щоб відкрити тобі браму,

Треба пропуск показать

І святі слова сказать.


Степанида прошептала:

Ти, калино молода,

Хоч літами вже стара,

Послужи ще раз народу,


Дай намисто для добра,

Що колись тобі дала.

А ще те, що полишили

Рукодільці і майстрині


Сотні літ тому назад

Для години ось такої,

Прошу, в руки передать.


Кущ калини зашумів,

Гіллями залопотів

І побачили усі,

Як дівчина чорнобрива,

Русокоса і вродлива,

У віночку польовім

Низько стражу поклонилась

І промовила слова:


-Пропуском для них є я!

Ось тобі моя рука

І коралове намисто,

Що єднає серця двох.


Поспішай! Відкрий же браму!

Люди гарні тут живуть

І закони бережуть.

Степанидо, ось рушник.


Степанида підійшла

І дівчину обняла.

Страж ударив тричі в камінь

Й відбулися чудеса…


Ніжне світло згори впало

І людей всіх об’єднало.

Брама вхід для них відкрила.

Степанида поспішила


Постелити рушничок:

-Рушничок майстринь великих,

Обереги всі в тобі.

Послужи ще раз народу


І малого захисти.

А як він дістане воду,

Шлях додому поверни.

Мати сина пригорнула


І благословила:

- Іди з Богом, мій синочку,

Мамин чорнобривчик! –

І тихесенько в торбинку


Квіточку поклала.

Тая квітка - чорнобривчик,

Оберіг є мамин.


Тут Любава підійшла,

Посміхнулась ніжно:

Візьми, братику, калину -

Красу України!


Вона силу додає

І людей єднає,

А природа біля неї

Цвіте розцвітає.


Степанида обняла

І перехрестила;

- У тобі надія наша,

У тобі є сила.


Ти в дарунок для води

Ось візьми корінчик.

А він знає, що робити

У тім царстві чистім.


Дядько Велес підійшов

І сказав серйозно:

- Ну, козаче, час настав -

На рушник майстринь ставай


І в дорогу вирушай.

Ти у Матері-Води

Живу воду попроси

І народу принеси.

Ми тебе чекаєм.


Зняв Іванко черевики

І ступив на рушничок…

І в ту ж мить прибув до царства,

Царства Матері-Води.


Озирнувсь навкруг хлопчина,

Бачить грязний потічок.

Він здивовано промовив:


«Чудеса, так чудеса!

Вже й сюди личина впала.»

Закотив свої штанини

Й нумо чистить потічок,


Коли чує, хтось співає

І до нього промовляє:

- От спасибі, друг Іванко!

Який гарний ти козак,


Що почистив моє ложе…

Будем дружбу ми тримать!

Постривай, я не закінчив.


Ліки треба повкидать.

Бачиш, в мене є корінчик.

В ньому сила є жива

Не дивись, що він маленький,


Зате творить чудеса.

Але хто ти? Де сховався?

Та це ж я, твій потічок! –

сміючись, із води вийшов

дивний хлопчик-Потічок.


Ну, привіт, мій побратиме!

В дружбі будем ми завжди.

Подивися, як корінчик

Воду чистить й береги.


Тепер гарно тут все буде.

Я й калину посаджу,

Бо калина, то краса

І єднає всім серця.


У природі все сміється,

Як калина зацвіта.

А ще в мене є лозина

Від старенької верби.


Зараз ми її посадим

Ближче трішки до води.

Вона буде виростати -

Мавки стануть тут співати.


А як сумно тобі стане,

Буде тебе розважати.

Іванку! Іванку, підсоби,-

Чує Йванко мамин голос,


І хотів було вже йти.

- Стій, Іванку! Зупинися!

То не мама тебе кличе,

То бабусенька моя.


Вона в царстві все морозить

І під кригою хова.

От і зараз твоя праця,

І краса цих бережків


Заморозиться і стане,

А я спатиму без снів.

- Звідки ж тут взялась зима?

- В царстві всі є пори року,


Крім бабусеньки Зими:

Легінь Літо, хоть куди,

І звичайно, Осінь щедра…

Всі вони моя рідня!


Ти ж за мене не тривожся,

Бо весна тут спочива.

Вона спинить бабу Зиму,

А тобі вже йти пора.


Ти іди у царство літа…

Там матусенька моя

Час від часу спочиває

І послів своїх приймає.


Ти привіт їй передай

І перлину цю чудову.

А камінчик цей тобі…

Він в пригоді тобі стане


То ж бери його і йди.

Йванко швидко розпрощався

Й на рушник чарівний став

І в ту ж мить у літню пору


Біля озера пристав.

Коли бачить йде бабуся

Із відерцем для води.


Він хотів було, як завше,

Підійти й допомогти,

Та спинив його чийсь голос:

- Ні, постій! Не йди туди!


Це Засуха - мати Вітру,

Що лиш смерть несе в собі.

Що ж це з матінкою сталось?

Як пройшла вона сюди?


Потічок, невже це ти?

Я, Іванку, але тихо!

Треба царство нам спасать

І відерце рятувать.


- Постривай, я щось придумав…

Ось послухай…

У Карпатах України

На засніжених вершинах


Проживає Завірюха -

Танцюристка і співуха.

Щойно Ехо їй приносить

Звук трембіти із долин,


Як вона, убравшись в біле,

Прихопивши шарф вітрів,

У долину прилітає

І з гуцулами співає,


А затим в шаленім танці

Все кружляє і літає.

В мене є сопілка дивна

І рушник майстринь великих.


Зараз я на ній заграю,

А рушник мене сховає.

Завірюха прилетить

І Засуху остудить.


- Добре, Йваночку, придумав!

То ж бери сопілку й грай!

Взяв Іваночко сопілку

Та й заграв…


Та сопілка дивно грає -

Завірюха прилітає

І Засуху підіймає.

Вони вили, танцювали -


Між собою хизувались…

Ти, Іваночку, швиденько

Забирай срібне відерце.

І мене туди вкидай,


Зачерпни води з озерця

І швидесенько ставай

На рушник майстринь великих,-

тихо мовив Потічок.


Хлопець довго не барився,

За відерце ухопився,

Вкинув Камінь-Потічок

І набрав води з озерця.


Лиш ступив на рушничок,

Як відкрилось царство дивне.

Все жило в нім і співало,

Райдуга у небі грала.


На озерці чудеса -

Виплива царівна-диво…

Вся красива і вродлива.

А за нею і русалки…


Риба різна в воді б’ється –

Все живе тут і сміється.

Коли бачить хлопець, йдуть

Лісовик старий і мавки,


А за ним і звірі різні.

Лісовик вперед ступає

Й до цариці промовляє:

- Мати, чистая вода!


Ми прийшли тебе прохати

Й захисток у тебе мати.

Братик-Місяць нам прислав

Корінець життя і сили


Ну, а Велес наказав,

Щоб віддав його дитині.

Ти ж бо знаєш:

Води наші, світ рослин


І світ тварин -

Люди все так занедбали,

Сплюндрували, затоптали,

Що й життя уже нема…


/Завірюха і Засуха

Аж підскочили на місці/

- Ну, а ви чого ще тут?

Геть із царства на місця,-

наказала їм царівна.


Знаю, екологія страшна

Й гинуть люди безневинні.

Якщо Велес наказав -

Значить так тому і бути.

Він рятує все живе,

А не царство лиш своє.


Йванко взяв перлину в руки

І ступив на бережок.

- Здравствуй, Матінка-Вода!

Хай живе твоя рідня


Й довгі роки процвітає

І засухи більш не знає!-

він низенько поклонився.

А цариця зупинилась


І здивовано дивилась

На дитя людської долі.

- Звідки взявся ти такий –

Говіркий та ще й малий?


- Вибач, Матінко-Вода!

Привела мене біда…

Вся громада тебе просить

Врятувати від біди,


Бо лиш чистая вода

Порятує всім життя…

- Постривай!

Лісовик щойно сказав,


Що забрали люди корінь,

Що житя в собі несе.

То навіщо вам вода,

Яка творить чудеса?


- Ні, Матусенько-Вода!

Степанида віддала

Той корінчик для води,

Коли йшов оце сюди.


Я його воді віддав.

Потічок прочистив гарно

І корінчик опустив,

Щоб прочистив воду хвору


Й береги його вкріпив.

Там калину і вербу

З Потічком уже садили,

Щоб краса кругом була


І життя усім несла.

- Що ти кажеш тут, малий?

Що синочок мій живий?! –


розгнівилася царівна

й хвилі стали берег бить.

- Не хвилюйтеся, царівно!

Ось погляньте ви сюди -


Цю прекрасную перлину

Потічок для вас прислав

І просив не турбуватись.


Враз заплакала царівна

Й покотились перли дивні

З голубих її очей.

- Потічок, давай! Вставай!-


Розкажи своїй матусі,

Як ти царство рятував,-

тихо вимовив Іванко.


- Та не плачте ви, матусю!

А то й я почну ревти,

Що ж то скажуть про нас люди:

«Мокротиння розвели».


Вибачте мені, матусю,

Що непослухом я був!

Тут царівна посміхнулась

І синочка обняла:


- Я ж так гірко сумувала,

Що й Засуху прозівала.

А вона, стара карга,

В нашім царстві панувала.


Та спасибі вам, сини,

Врятували царство ви!

Ти, Іваночку, сміливий,

Але чесно дай отвіт.


Невже страшно не було,

Коли ти сюди збирався,

Потім сам уже зостався?

-Ну, звичайно, страх мій був!


Та його здолала квітка,

Що матусенька дала.

Чорнобривчик, оберіг мій.

Ось, погляньте, як жива.


Вона гріє моє серце

І енергію дає,

А як треба ще й співає,

«Чорнобривчиком» взиває,


Як матусенька моя.

Ну, а ще була калина

І лозина від верби,

Та корінчик для води.


Всі вони є обереги,

Як ото рушник майстринь.

А ще…

Дядька Велеса наука

І наказ, щоб без води

До людей я не вертався.


То ж прошу уклінно вас -

Порятуйте від біди!..

Вся громада наша просить,

Бо лиш чистая вода

Порятує всім життя.


- Що ж, Іваночку, я дам

Для  людей  живую  воду.

І цим скріпим ми життя

Ще на довгії літа…


Тричі хлопнула в ладоні -

Карась виплив із води:

Принеси мені в амфорі,


Що лиш сов про цеє зна,

Чисті води, первозданні,

Що несуть в собі життя.

Ось мій перстень. Не барись!


Карась швидко обернувся

І з амфорою вернувся.

Передав її цариці.

Та промовила слова:


- Ось священная вода…

Вона всіх нас поєднає

І научить в мирі жить.

Цінувать життя в зернині


І з тваринами дружить.

Ну, а ти, дитя людини

Будеш їх оберігать

І в обіду не давати.


Потічок прочистить води,

Ти ж посадиш верболози

І калину для краси,

Щоб співали береги.


То ж візьми ти дар Води

І додому поспіши.


Хлопець взяв амфору в руки

І уклінно проказав:

- Ви простіть мій рід великий

За біду, що принесли…


Ми научимося жити

І в гармонії творити,

Цінувать життя Землі.


На рушник майстринь він став

І покинув царство водне.