Казка про вертунців і Бабу Ягу (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва


Ранок сонце зустрічає

І красу у тім вінчає.

Річка спить, та в ній життя

Пробудилось вже від сна.

Заспівали солов’ї

І зозуля на вербі.

В небі синім журавлі,

Мов віночок, закружляли

І на промисли подались.


Хочеш, казку розкажу?

Ну, звичайно, не просту,

Казку диво-чарівну…


Не за синіми морями,

Не за чорними лісами,

А у Всесвіті великім,

Де життя своє іде

І закони береже -

Є планета, як твоя,

Може більша, може менша,

Достеменно я не знаю,

Бо туди ж я не літала,

Від людей я це чувала.

Вертунець вона зоветься

І звичайно, як ведеться -

Там народ живе сміливий,

Турботливий і красивий.

Все із чим вони стикались

Роздивлялись, виявляли,

Що і як воно жиє?

Яку користь то дає?

В чому радість і краса,

І гармонія буття?


Вони тіло тренували,

Інтелект свій розвивали.

Будували кораблі:

І космічні, і морські.

Та найбільше полюбляли

Мандрувати у світах.

Їм хотілось все пізнати

І до істини дістатись,

Козаки вони сміливі -

Браві хлопці чорнобриві.



Так мандруючи світами,

Поверталися додому…

Але щось пішло не так,

І ніхто не знає як.


Крізь туман ледве пробились…

На планету опустились,

Що була на їх шляху.

Не планета, просто рай.

Голубі моря й озера,

Ріки повнії життя

І рослинність, мов жива .

На очах то виростала,

А то раптом десь зникала.


Дивно вів себе і ліс…

Ніби був, та раптом зник.

Білі лебеді літали -

Хто зна звідки виринали.

А земля? Немов, жива -

То співала, то бурчала,

А  то  полум’ям  кидалась.


Їх це дуже здивувало:

- Флора й фауна тут є.

А який народ живе?

Де й чому всі поховались? -

призадумались вони.

І до вченого подались,

Щоб загадку розгадав

І якусь підказку дав.


Всі його Наумом звали,

Бо прожив він більше всіх

І побачив вже чимало,

І сказати щось то міг.


Той сидів біля озерця

Весь у квітах, ніби спав,

Тільки руки час від часу

Все у воду опускав

І щось тихо промовляв.

Вертунці тут зупинились

І уважно так дивились:

«Що то робить їх Наум?»


Раптом всі відчули враз

Дивний запах ароматів.

Піднімався він з землі

І торкався струн душі.



Грав оркестр, а потім скрипка -

Ніжна, чуйна, чарівна.

Грала скрипка Страдіварі…

Всі відчули це сповна .


А затим затихло все -

Й пелена з очей упала.

Перед ними у поклоні

Шанобливо вряд стояли

Посланці планети-диво.


- Ми вітаєм вас, прибульці,

Із планети Вертунці

І запрошуємо в гості

До принцеси Роз-Марі.

Але спершу ви приймете

Водні ванни у Лі-Лі,

Щоби тіло відпочило

І відчули аромат,

Що дарує ця планета

І вітає усіх вас.


І не встигли вертунці

Хоч би щось на те промовить,

Як уже приймали ванни,

Що несли в собі життя.

І космічний пил змивали,

Струни дум перебирали

Й придивлялись до життя.


Тут все гарне і чудове -

Все таке як має буть.

Але щось їх все ж тривожить…

Ну, а що? У чому суть?


Подивились на Наума

Й заніміли від тих змін.

Перед ними їх ровесник…

- А куди ж то дідо дівсь?

Глянули вони на себе

Й похололо все в душі,

Вони стали хлопчаками,

А не мудрії мужі.


Призадумалися крепко

Над проблемою буття.

- Отже, всі оці «земляни»

Мають вічнеє життя...

І ніколи не старіють,

І не йдуть у забуття…

Диво дивнеє твориться -

Не планета, просто рай!

Враз Наум прийшов до тями

Й нумо хлопців всіх будить:

- Гей-но, хлопці, хвате спати,

Просипатися пора!

А то зараз нас проглотить

Ця прекрасная земля…


Вертунці щось там бурчали

І крізь сон все опирались.

Та Наум той був настирний -

Ляпас гарний всім їм дав

І понюхать нашатиру,

Що є гарним бомбардиром

На всі випадки життя.


Вони всі прийшли до тями

Й розглядались навкруги.

- А куди поділись пані?

- Де чарівнії їх ванни?

- Пелюстки троянд кохання,

Що так ніжно нам співали

Тіло й душу огортали?


Та Наум був безупинним…

Тормошив і тормошив,

А затим корінням хрону

Й часником натер їм скроні,

Полину всім в руки дав

Й про домівку нагадав.


Хлопці враз зашевелились…

Обтрусились, прибодрились

Й тільки рушили вже йти

Як почули ніжний голос:

- Вертунці, а ви куди? –

Вони чинно зупинились,

На Наума подивились,

А Наум вус підкрутив

Й згорда так заговорив:


- За прийом вам дуже вдячні,

Але й честь пора вже знать.

Та мені чомусь здається,

Що я знаю звідкись вас.

Голосок хоч і тоненький,

Та мій слух ще ого-го.

Нотки пам’яті тривожать

І на згадку щось приходить…



- Так, Наумчику, це я,

Баба Ага, що на Висі

У старій вербі жила.

А от зараз в очереті…

Ось така моя біда.


- На болотах в сухостоях

Ти, Ягусенько, жила.

До людей все добиралась

І добренькой прикидалась,

Щоб украсти в нас ракету

І до ступи прикріпить.


- Так, Наумчику, то правда…

І ракету я взяла,

Та вона за стільки років

І сама вже віджила.

А моя бідненька ступа,

В лісі в ступорі стоїть.

Ох, а як же я літала!..

Та й літала так далеко…

Побувала на планетах,

Зустрічалася з ріднею,

Брала різні чудеса…


- Ти, Ягусенько, їх крала!


- Ну, а як прожити в світі?

Чудеса є чудеса…


- Ну, а ми тобі навіщо?

В нас же техніка новійша…

І для чого ця туманність,

Що ось тут ти розвела?

Та ще й в жаб’яче болото

Царські бані приплела.


- Ти хоч звешся і Наумом,

А втямки не добереш,

Що літати моя слабість.

Та ще й техніка така…

Ось послухай як зоветься :

«На-ана, Нана чудеса».

А я бачиш тут застряла

Стільки чар вже перебрала,

Щоб когось та заманить.

І насилу спрацювало…


Я гостила в Андромеди,

Гостювала років сто,

І такого там набрала…


- Кра-а-ла!

Ти б рідню і попросила

Щоб тебе чогось навчили.


- Ну, та вже вони і вчили.

Чудеса із всіх чудес!

От хоча б ось пил звичайний -

Тільки пустиш ти його,

Як з’являється туманність,

А за нею міражі…


- Годі, годі вже стара!

А то знов почнеш кидатисЬ...

Що ти хочеш, вже кажи?


- Ой, Наумчику, прости!

Я сиділа тут в калюжі,

Що недавно й ти сидів.

Кісточки так розімліли

І все тіло молоділо…

Ну ти знаєш, сам відчув.

Пригадала свою силу,

Що колись в мені жила.

І так, знаєш, закортіло

Знову Всесвітом літати,

З Невмирущим позмагатись,

Із тим Чахликом кістлявим.

А то він вже стільки літ,

Ніби той колонізатор,

Держить правнучок моїх.

Та ще й де? У підземеллі…


- Ой, Ягуся, уморила!

Сміх та й годі! Ох, держіть?

З Невмирущим? Воювати?

Ох, Ягуся! Ох, держіть!


- Ну та годі вже «Ягу-у-ся!»

Бабця Ага я тепер.


- Добре, добре, бабо Аго,

Вже пішли до корабля,

А то станеш тут балакать,

Що старим знов стану я.


Баба швидко засвистіла,

Ніби дзиґа завертілась.

Тричі вдарила у ступу

І з’явились тут як тут -

Потерчата і русалки,

Баби Аги вірний круг.


- Та ти, що це витворяєш,

Стара відьмочко, ось тут?


- Ой, Наумчик, не хвилюйся.

Всі вони живуть ось тут. –

Скриньку тихо привідкрила,

Тричі оком повела,

І уся нечиста сила

Обернулась в рій осиний

Й в скриньку спати залягла.


Баба ступу підхопила,

А ще в амфору налила

Молодечої води.

Потім тричі обернулась,

Ніжку смішно підняла

І уже сиділа Ага

В середині корабля.



Ось вони летять додому.

Всесвіт зірками манить…

Мимо них метеоріти

Десь несуться…

Знать, куди б?


Ліворуч ось Чорна діра.

Теж живе своїм життям.

Тому штурман на сторожі -

Карту шляху поміча,

А то можна залетіти,

І попасти в забуття…


Баба Ага у каюті споглядає зорепад.

Раптом бачить Змій летючий

На квазарі восіда:

«Ах ти, Чахлик Невмирущий!

Як потрапив ти сюди?»

Баба враз тут закричала:

- Ой, рятуйте! Всі сюди!

Ось, погляньте на квазарі

Невмирущий восіда.

Це він хоче нас схопити

І у діру потягнуть…

Щось робіть! Та ще й хутенько!

Бо тут чари не пройдуть.


Вертунці зашевелились,

Телескопа навели

І рентгенівським промінням

Кістяк Чахлика знайшли.


- Ну, Ягуся, так Ягу-у-ся!

В тебе зір, дай Бог усім!


- Я його нутром відчула…

Хлопці, треба щось робить!


- Ну ти ж знаєш, бабо Аго,

Щоб його убить, нам зась…

Він же свою смерть ховає,

А ще й правнучки твої…

У якому підземеллі?

І в якій такій землі?


Баба стала чаклувати

І вертілась як могла,

А затим присіла тихо

Й вперше плакати змогла.


- Та не плачте, бабо Аго!

Щось придумає Наум

Й допоможе нам із вами.

Він же вчений, він наш УМ.


Наум вуса підкрутив

І малесенький колайдер

На квазара запустив.

Той з шипінням вліз в колайдер

Й Невмирущого потяг.

А вже там Наум по кругу

Запустив його кістяк.

І нагнав температуру,

Щоби Чахлик зрозумів -

Вертунці з ним не жартують -

Він у пастці із усім.


Капітан включив комп’ютер,

Гучномовець підключив,

Щоб побачить і почути

Невмирущого в красі.


Той сидів нога на ногу,

Руки склавши, як той цар.

Та ще й губу закопилив,

Ніби каже: «Ось то вам!»


Та Наум на те й Наум,

Став вести переговори:

- Вертунці тебе вітають!

Й баба Ага ось сидить.

Дуже просимо сказати,

Де праправнучки її?


Невмирущий чмихнув носом

І в зневазі відвернувсь.


- Ой, який же ти пихатий…

Й нерозумний дідуган.

Зараз ми тебе розтягнем

І спресуємо як слід.

Затим в пляшку, що від рому –

Закупорим на сто літ. –


Невмирущий аж підскочив:

- Як це так! Хіба я Джин?

Краще вбийте…


- А навіщо убивати?

Ми ж не звірі, вертунці.

Але ти забув, напевно,

Мудрість сиву і просту:

«Якщо хочеш убивати,

То ти будеш це робить…

Але, чи створиш ти той світ,

Гармонія якого існувала і в тобі?»

А тому… Будеш Джином, як не хочеш

Гарно з нами говорить.


- Ні-і, Науме, ти послухай,

Що я зараз ось скажу.

В царстві казок є загадки,

Відгадай хоча б одну!

Ви ж у космос подалися

Інтелект свій розвивать.

І до істини добратись,

А не просто політать.


Вертунці зашевелились,

До Наума підступились.

А той вуса підкрутив

Й весело заговорив:

- Ах, ти, Чахлик Невмирущий!

Все ще граєш в казочки?

Ну давай свою загадку,

Позмагаємось ще ми.


- От і добре! То ж послухай:

«Чиста і прозора,

Мов роса на сонці.

Все спішить, співає,

З вітром гомонить.

А то почорніє,

Зареве, заплаче,

І через болота

Знову десь біжить.

Місяць срібне плаття

Їй дарує в зорях.

Вона ж заіскриться

Й тихо одягне,

А зустрівши Сонце,

В золото вбереться.

І чарує кожного,

Хто до неї йде.

Доторкнеться ніжно,

Лагідно, пестливо…

І пробудить квітку,

Що спить в забутті.

Якщо знаєш тайну

І чарівне слово,

То звільниш від мороку,

Науме, її.»

Ото й уся загадка, Науме.


- Ти, мабуть, поетом став

На чужині в Чорній дірі?

Бо так гарно описав

Річку Вись, що серцю мила.


- Ой, Науме, він щось бреше,-

тихо мовила Ягуся. –

Де та квітка? річка Вись?

Ти на нього подивись,

Він розкручує квазарі…

Буде вибух… Ой, держіть!



Та Наум був насторожі…

Знов колайдер запустив.

І в один момент квазарі

Десь у космос полетів…

Чахлика пустив по кругу

І побачили усі,

Що він плавно розділився.

Спершу Змій семиголовий,

Затим Чахлик, а за ним

Вийшов Джин, що живе в горах.


- Три особи і в одній!? -

закричала баба Ага. –

Це вже точно чортівня!

Як же так? Що це твориться?

Це ж космічні чудеса!.


Раптом Змій семиголовий

Випускати лаву став.

Ніби той вулкан Везувій,

Все гримів і викидав.

Але Джин на те і Джин.

Він поставив монолітні

Гори давні, предковічні.

Ну, а Чахлик Невмирущий -

Холод з градом запустив…


- Ой, Науме, це біда! –

закричала баба Ага. –

Ти їм шкварочки подай,

І на цьому буде край!

- Які шкварочки, Ягуся?

Де ти бачиш сало тут?

- Ну, а як їх? Ой, біда!

Те, що атом випуска…

- Кварки?

- Може й кварки! Я не знаю,

Але треба щось робить…

- Ні, Ягуся, так не можна!

Ти ж не хочеш їх убить.

- Але ж Змій їх убиває,

А наступні будем ми.

- Заспокойся! Капітане,

Верхні кварки запусти. –


Капітан натиснув кнопку –

Змій злетів неначе пробка.

І у просторі космічнім

Розчинився в той же час.


У колайдері лишились,

Стомлені від боротьби,

Невмирущий з гірським Джином

І сиділи, як брати.


Вертунці і баба Ага

Зрозуміти не могли:

«Що це трапилося з ними?

Невже кварки помогли?»

Раптом бачать Невмирущий

Роздуватися почав.

А затим за груди взявся,

Й ніби міх той видихав.


Джин йому став помагати

І Наума застеріг:

- Не робіть більше нічого.

Лиш до себе заберіть. –

Тільки встиг він це промовить,

Як і сам завмерши ліг.


Вертунці захвилювались,

Баба стала чаклувать.

Наум пошепки промовив:

- Перенести їх до нас.


Капітан щось там натиснув

І все сталось в тую ж мить -

Невмирущий разом з Джином

В корабель перенеслись.


- Бабо Аго, та не бігай,

Зупинися хоч на мить!

Не триво-о-жся, сядь, посидь!-

розсердився капітан.


Коли бачать Невмирущий

Ознаки життя подав.

Якось дивно шевельнувся

І облазити почав…


Шкіра лізла, ніби з гада,

Ще й зникала на очах.

Вертунці всі остовпіли:

«Це ж небачені дива!»

Баба Ага шепотіла:

- Невмирущий обліза.

Убереться в нову шкіру,

А тоді усім гаплик.

Треба, хлопці, щось робити!

Та не стійте! Щось робіть!


- Ви нічого не робіть, -

подав голос Невмирущий.


- Зараз лузарем ти станеш,

Якщо правду нам не скажеш.

Хто ти є? Чому ти тут? –

закричала баба Ага. –

Ну це ж треба! Невмирущий обліза…


- Та уймися вже, Ягуся, -

наказав їй капітан. –

Ну, а ти скажи нам правду.

Хто такий? І звідки сам?

Чому з Джином ви, як друзі?

Його треба розбудить?

- Ні, не треба! Почекайте.

Час зворотний не настав.


- Ти загадками говориш.

І якийсь ти дивний став,-

підступив Наум до нього.

- Про загадку нагадав…

Але ж ти мою загадку,

Докінця не відгадав.


- Ну, а це уже не смішно!

- Я ж тобі і говорю –

Розгадай мою загадку

І тоді я не помру.


- Дивні речі ти говориш.

Ти ж безсмертний чи не так?


- Зупинись! Це вже не смішно…

Став вже тікати мій час.

То ж, прошу тебе, Науме,

Всю загадку розгадай.


- Якщо справа у загадці,

А життя твоє у пастці,

То я зараз розповім…


У степу, де річка Вись

Завертає до болота,

Зупинився рід колись,

Зачарований природой.


Край багатий і чудовий,

Різнотрав’я запашне.

Берег річки в верболозах

І калина там росте.


Зупинились й стали жити,

Діточок своїх ростити.

Жінки квіти скрізь саджали,

Чорнобривцями їх звали.


Вони, ніби квіти Сонця,

Обереги запашні.

А ще в них магічна сила,

Знали це лиш тільки ми.


Бо куди б ми не ходили,

А вже потім і літали,

Ми дорогу й шлях свій знали -

Квіти Сонця нас вітали

Й шлях додому повертали,

І здоров’ячко давали.

Ще - красу і по дитинці,

Щоб росли, як чорнобривці.


Але так воно ведеться

Там, де радість й щастя в’ється -

Чорна туга слідом йде

І біду з свою веде.


Це відчули наші діти,

Бо всі разом попритихли.

Лиш один синок мій грався -

Сонцедаром прозивався.

В Сонцедара на руці

Квітка наша - чорнобривець.


- Подивись мені на руку

Й прокажи святі слова,

Бо мій час уже сплива.


Наум зблід при цих словах.

Вуса якось опустились

І він тихо проказав:

«З роду в рід

І із віків

Квітка Сонця

І Землі -

Подарована тобі.

Лиш джерельні

Чисті води,

Що ідуть із-під землі,

Пробудити сили зможуть,

Давши силу і тобі.

В кожній кліточці твоїй

Заспіває Україна.

Її мова солов’їна

Задзвенить,

Як мед солодка.

І заб’ється твоє серце,

Пробудившись з забуття!»


І при цих словах він витяг

Квітку-амфору малу.

- Біля серця ця вода,

Повертайся до життя! –


Нею сина окропив

Й відбулися чудеса.

Встав юнак

На сонце схожий,

А в очах тих небеса.


Батько сина обійняв:

- Як же довго я чекав,

І чекає вся родина.

Де ж ти сину пропадав?

- Зараз нам не до розмови,

Треба друга рятувать.

Дай-но амфору чудову,

Що несе в собі життя.

Випий, друже, чисту воду.

Стань таким, яким став я.

Джину голову підняв

І останні каплі дав.


Грім далекий десь пронісся

І струснуло корабель.

Баба Ага аж присіла

Й тихо так прошепотіла:

- Це ж небачені дива -

Вже не Джин, Вернигора.

Як тут хлопці опинились?

І чому в чужих тілах?

Це якась вже чорна сила,

І пора нам вже тікать.


Наум хлопців обійняв

І наказ такий всім дав:

- Час додому, в рідний край.

Капітане, повертай!

Ну, а ви, діти мої,

Все розкажите мені.


Як й чому тут опинились?

Та спочатку відпочити

І, звичайно, підкріпитись.

А то ваші животи

Вже прилипли до спини.


Бабо Аго, розкрутися

Й покажи нам чудеса -

Нагодуй усю команду.

Щоб було там щось смачненьке

Й по-козацькому кріпкеньке. –


Баба Ага тут крутнулась,

Чудо скатерку взяла

І накрила стіл славетний.

Отакі от чудеса!



Хлопці добре попоїли

І вже встигли відпочить.

Баба Ага до Наума:

- Треба вже поговорить.

Ти б, Наумчику, спитав,

Може знають, що про внучок.

- Що, Ягусенько, горить?

- Ні, кортить! Хочу знати…

Як й чому тут опинились?

Де праправнучки мої?

- Хочу й я про це дізнатись.

- Так піди, поговори!


Наум вуса підкрутив

І до хлопців підступив.

Сонцедар обняв Наума

Й по-синівські проказав:

- Зараз, тату, все розкажем,

Лиш пройдем один портал.

Так ми швидше вдома будем.

Бабо Аго, йди сюди!

Ти ж бо знаєш ці портали,

Тому нам допоможи. –


Баба Ага підібралась,

Спину вигнула рівніш

І про себе прошептала:

- Мабуть, треба помогти,

Якщо знають про портали,

То це вже не чудеса…

Ти, Науме, з капітаном

Йдіть до себе відпочить.

Штурмана візьміть з собою,

Що йому вже тут робить?

Якщо ми із Сонцедаром

І Горою уже тут.

Відпочиньте й не хвилюйтесь…


- Бабо Аго-о, час летить!

Станьте в круг і прокажіть

Ті слова, що вам відомі -

Аби нам портал відкрить.

А я разом із Горою

Забезпечу наш прохід.


Баба ступу підхопила

Тричі круг весь обійшла,

А затим, як центрифуга

Закрутилась, завелась.


Що вона там говорила,

Про те знає лиш сама,

Та за мить портал відкрила

І якась вселенська сила

Всю машину затягла.

Все крутилось і вертілось…

Час летів за світлом вслід,

А затим все зупинилось

Знову поштовх і за мить

Вже у них на горизонті

Вертунець, планета їх.


Всі полегшено зітхнули

І присіли відпочить.

Баба швидко до Наума:

- Скільки можна тут сидіть?

Он поглянь в ілюмінатор -

Вертунець нас вже віта.

Ви зійдете всі по трапу

Залишуся я сама.

І не знатиму, де внучки,

І світами знов бродить…


- Заспокойся вже, Ягуся,

Наш корабль ще не сіда.-


Та на разі до каюти

Сонцедар й Вернигора

Завітали, посміхнувшись:

- Що дістала вже сповна? –

син у батька запитав.


- Та дістала…

Але хочеться й мені

Поскоріш про все дізнатись…


- Добре, тату, не хвилюйся

Зараз все вам розповім.

Я зустрівсь з Вернигорою

У Карпатах на змаганнях.

Там ми силу виміряли

І змагались, як борці.

А ще дар перевіряли,

Хто сильніший від усіх?

Побратимами ми стали –

Розділяли хліб і сіль.

Серед неба разом спали,

Шлях Чумацький споглядали…

Та на разі ми відчули,

Що присутній третій хтось,

Хто змагається із нами –

Не людина і не звір…


Стали ми його шукати

По печерах, що в розломах

По Карпатських горах йдуть.

Так, шукаючи дістались

До якогось підземелля.

Бачим, там ваші дівчата,

Ніби горлиці у клітці,

Вишиваючи співають

Й тихо сльози витирають.


Ми тихенько підступились,

Щоби їх не налякать.

Раптом бачим Невмирущий

Появивсь серед дівчат.

Щось тихенько проказав -

Вони швидко в кучу збились

Й рушниками поприкрились.

Він кришталь у руки взяв

І підняв його над ними.


- Ой, біда! - проказав Вернигора -

Він до Чахлика метнувся

І кришталь вже був його.

Зав’язалась боротьба...

Я відчув, що це та сила,

Яку щойно ми шукали.

І на поміч побратиму…


А одна з дівчат смілива

Перстень кинула мені.


- Це мабуть моя Даринка!

Покажи його мені,-

попросила баба Ага.

Сонцедар їй показав.


- Так, це перстень Вертунець.

Він дарований Дирині

За любов і чистоту.

Ти віддай його мені.


- Бабо Аго, він належить

Лиш Дарині, тимчасово і мені.

Ну, а ви з якого боку?


- За своє ти знов взялася? –

розсердився тут Наум. –

Сядь-посидь і вже послухай,

Що там далі в них було.


- Довго бились і боролись…

Сили танули щомить.

Тут дівчата закружляли

Й дивну пісню заспівали,

А затим вже рушниками

Навхрест нас перев’язали.


Перстень раптом засвітився,

Став мечем в моїх руках.

А кришталь Вернигори

Показав нам чорну силу,

Що міняючись металась.

Це був Змій і Невмирущий,

А затим Вернигора.

Ну, а потім був вже я.


Ми, звичайно, бились з ним.

Та він хитрістю узяв.

Заманив нас у розломи,

Де пастки його стояли.

Там енергія чужа.

От в капкан ми і попали.


Це таке, як павутиння,

Що ото павук плете.

Воно стало нас сплітати

І у кокон пакувати,

А затим семиголовий

Вільно нас і проковтнув.


Ми прийшли уже до тями,

Як відчули сильний холод.

Почали все роздивлятись…

І нарешті зрозуміли,

Що живе семиголовий

Поблизу якоїсь діри.

Бо весь час вітри гуляли…

Все гули і завивали.

І тоді ми зрозуміли –

Що, мабуть, це Чорна діра,

Про яку всі говорили.


Змій є стражником при ній

Наглядає і годує

Ненажерливую діру.

Все, що мимо пролітає

Він до неї заганяє,

А вона із страшним ревом

Безупинно поглинає.


Ось одна з голів відчула,

Що ви мимо пролетіли.

Цього Змій стерпіть не міг.

Прихопивши нас з собою,

Щоби силу більше мать.

Розкрутив квазарі сильно

Й миттю кинувсь доганять.

- Сонцедаре, постривай!

Він же був, як Невмирущий?

І його він проковтнув? –

запитав Наум у сина.


- Ні, Невмирущий брат його

У якомусь поколінні.

Змій у нього гостював

І його подобу брав,

Щоб його не розпізнали.

І дівчат ваших украв

Біля річки Уж, що в’ється

Між каміннями Карпат.


- Ух, Кістлявий! –

аж підскочила Ягуся.


- А побачивши змагання

Закортілось і йому

Позмагатися із нами,

Силу спробувати свою.


- Добре, сину!

Ти мені, ось що скажи.

Як вас кокони не з’їли?

- Бо дівчата захистили.

Рушниками обв’язали.

Та ще й перстень в руки дали.

А в руках Вернигори,

Був кришталь Вулкан гори.


- Ну, а як Змій знав про Вись?


- Так то ж я йому навіяв,

Щоб ти нас урятував

І у пляшку не запхав.-

Тут всі дружно засміялись.


- Все вам смішно, вертунці, -

сумно мовила Ягуся.

Ну, а де мої правнучки?

Хто звільнить їх від біди?


- Ваші правнучки вже вдома, -

мовив тихо їй Гора. –

Не сумуйте і готуйтесь,

Бо виходить вже пора…


- Час настав й мені закінчить,

Бо засиділась я тут.

Прощавайте і чекайте,

Може, ще я повернусь.


Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти