Четверо братів-сиріт. Іспанська народна казка

Зосталося сиротами,— а сиріт на світі чимало,— четверо братів.

Усе, що батько залишив їм перед смертю,— це одна хлібина.

Довелося йти на заробітки.

От пішли вони, доходять до роздоріжжя та й кажуть: «Поділимо начетверо хлібину й розійдемося на чотири сторони.

Але через сім років цього самого дня, о другій годині, зустріч на цьому ж місці».

І брати розійшлися в різні кінці.

Першому братові зустрівся звіздар.

От звіздар і питає:

— Куди ти йдеш, хлопче?

— Нас було четверо братів, а батько перед смертю залишив одну хлібину, от ми й розійшлися на заробітки.

— Я звіздар, і, якщо тобі подобається моє ремесло, я годуватиму тебе.

— Еге ж, подобається.

Так хлопець залишився із звіздарем.

Другому братові зустрівся кравець.

От кравець і питає:

— Куди ти йдеш, дитино?

— Нас четверо братів, а батько й мати померли, і я йду на заробітки.

— Я дам тобі хліб і навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобі подобається.

— Еге ж, подобається.

І цей хлопець так само залишився з кравцем.

Третьому братові зустрівся мисливець.

От мисливець і питає:

— Куди це ти йдеш, синку?

— Нас четверо братів, осиротіли ми, і я йду на заробітки.

— Я дам тобі хліб, якщо схочеш навчитися мого ремесла.

— Еге ж, воно мені подобається.

І тоді третій хлопець залишився з мисливцем.

Четвертому братові зустрівся злодій.

От злодій і питає:

— Куди йдеш, синку?

— На заробітки, я сирота.

— Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла.

— А яке ж у тебе ремесло?

— Я злодій і навчу тебе красти.

— Е, це мені не подобається. Батько й мати казали, що красти дуже погано.

— А я навчу. Схочеш — крастимеш, не схочеш — не крастимеш. Для науки збиратимеш бездоглядні речі.

— Якщо так, то навчи..

І хлопець залишився з ним.

На сьомий рік четверо братів зібралися там, де домовлялися.

І почали розповідати, хто що робить.

— Я навчився звіздарства. І звіздар дав мені приладдя, аби я бачив усе, що схочу.

— А ти?

— Я навчився кравцювати, і кравець дав мені голку, яка будь-що може зшити.

— А ти? — спитали третього.

— Я навчився полювати, і мисливець дав мені рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш.

— А ти? — спитали четвертого.

— Ну, мені й признатися сором.

А звіздар йому:

— Чом же тобі сором признатися, нехай ти навіть злодій?

— Та я, брате, якраз злодій і є.

— Гаразд, коли ми вже зібралися, є одне діло.

Змій украв королівну, і король пообіцяв того, хто її поверне, зробити королем.

Я знаю, де зараз дівчина.

А злодій:

— Якби я знав, де вона, я б її викрав.

А мисливець:

— Якби я побачив змія, я б його вбив.

Усі троє братів сказали кравцеві:

— Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом.

Пішли брати до королівського палацу.

Там звіздар сказав королеві, що знає, де його дочка; але це за морем, і тому, щоб привезти дівчину, потрібен човен.

Король дав човна, і брати попливли.

От прибилися вони до берега того краю, де змій жив.

Звіздар і каже злодієві:

— Іди і викради її. А ми тут зачекаємо.

От злодій пробрався до змієвої оселі й викрав королівну.

Не встиг він повернутися з нею до братів, як прокинувся змій — і навздогін.

Та тільки змій по-казався біля берега, мисливець стрельнув і вбив його.

Змій гепнув так, аж земля затряслася, і від струсу в човні утворилась пробоїна.

Побачив кравець, що їхній човен ось-ось затоне, взяв голку і зашив пробоїну.

Привезли брати королівну до палацу.

Звіздар і каже королеві:

— Віддай доньку за мене, бо я знайшов її.

А злодій і собі:

— Віддайте за мене, бо я викрав її у змія.

А мисливець:

— А якби я не вбив змія? Він би пожер нас усіх. Тому віддайте за мене.

А кравець:

— Ні, за мене. Я зашив у човні пробоїну — інакше б він затонув.

Король не знав, що й відповісти братам.

А тоді придумав нагородити кожного мішком золота.

Це було чи не було — не знаю, але казку на цьому кінчаю.