Кіт-розбишака. Іспанська народна казка

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Був собі на світі кіт, якого звали Місі-фус.

Такий розбишака, що всі тремтіли перед ним від страху.

Він тільки й знав, що, коли був голодний, відбирав їжу в інших котів.

І так усім надокучив, що сусіди-коти поскаржилися на нього старості-алькальду свого котячого села.

Алькальд, особа гідна й справедлива, вислухав скарги, розгладжуючи густі вуса, подивився суворо на Місіфуса і сказав:

— Іди геть із нашого села й не вертайся, аж поки не відчуєш у собі бажання бути слухняним і порядним.

Місіфус пішов, та чесно жити не став, а зробився розбійником. Озброєний двома пістолями, він перестрівав подорожніх і грабував їх.

Скоро такого жаху нагнав на всю околицю, що ніхто не зважувався ходити в тих місцях.

Дійшло до того, що вже грабувати було нікого. Отож Місіфус ледве з голоду не помер.

Кіт-розбишака-250.jpg
Тоді почав він нападати на селянські садиби та красти курей. Хитрий-пре- хитрий був розбишака, цупив курей з-під самого носа у сторожових псів, що стерегли курники.

Здавалося, Місіфус так і далі бешкетуватиме. Але одного разу зазіхнув він на Кукі-Мукі, найліпшу курку-несучку Хуана-орача.

«Ця курка не мине моїх пазурів»,— поклявся сам собі Місіфус, побачивши Кукі-Мукі з високого паркана, куди чщойно видряпався.

Та у Хуана-орача був найкращий на всю околицю пес-сторож. Жоден кіт не одважувався навіть наблизитись до курника, який охороняв Дік.

«Начувайся, начувайся, Кукі-Мукі,— подумки сказав собі Місіфус.— Я вже знаю, як обдурити твого сторожа».

Перевдягнувся він звичайним подорожнім, прикинувся слухняним домашнім котиком і пішов до Діка.

— Твій двоюрідний брат, пес Роке-пастуха, просив мене, щоб я передав тобі оцю смачненьку сардельку,— мовив він, привітавшись.

Дік аж зашарівся, вдоволений.

— Заходь, заходь,— запросив він Місіфуса на подвір’я.— Поласуємо нею разом.

— Дякую тобі щиро, але не маю часу, дуже поспішаю,— відмовився Місі- фус.

А сам тим часом сховався за товстим деревом і почав чекати, бо знав: тільки-но з’їсть Дік оту сардельку, одразу ж нападе на нього сон. Так і сталося.

Отож Кукі-Мукі марно кудкудакала та лопотіла крилами, кличучи на поміч, марно кинулись її рятувати сусідки-курки: Місіфус спритно схопив її пазурами й миттю втік, залишивши тільки легке пір’ячко.

Коли дружина Хуана-орача побачила, що Місіфус тікає з її найкращою куркою, а Дік хропе собі блаженно, вона страшенно розгнівалась.

Ухопила макогона і заходилась будити ним Діка, примовляючи:

— Ось тобі за сардельку смачну, ось тобі за те, що без тями хропів, ось тобі за те, що найкращу курку-несучку прогавив!

— Я більше не буду, я більше не буду! — просився Дік.

І вирішив він помститися котові-розбишаці за зухвалий обман.

Одужавши, зібрав Дік усіх псів-сторожів у садибах, куди лазив Місіфус.

— Сором нам,— звернувся до них Дік,— терпіти наругу від одного нікчемного кота! Ми, благородні пси, маємо постояти за свою честь! Тож дамо доброго прочухана негідникові Місіфусу!

— Дамо! — дружно вигукнули пси.

Марно намагався Місіфус сховатись у густому лісі. Пси-сторожі, згуртовані Діком, знайшли його і дали такого прочухана, що й місця живого на котові не лишилося.

— Оце тобі за найсмачнішу курку! А це за те, аби ще раз не заманулося! — приказували вони.

Після такого прочухана ледве повернувся Місіфус до рідного села і став просити кота-алькальда:

— Мені щиро шкода, що я накоїв стільки лиха. Коли приймете назад, обіцяю, що ніхто ніколи на мене більше не поскаржиться.

Так воно й сталося.

Місіфус завжди поводився гарно, був чесним, роботящим і слухняним. Кажуть, відтоді він і в рот не брав курятини.