Зажерливі брати. Іспанська народна казка

Жив батько з трьома синами.

Та ось сталася біда: батько осліп.

І ніхто з лікарів не міг йому пособити.

Якось сидів він журився біля своєї домівки, коли це підходить до нього бабуся та й каже:

— Як хочеш вернути собі зір, знайди квітку ірису.

— А де її знайти?

— У наших краях.

Покликав батько своїх синів і розказав їм про бабусину пораду. А наостанок пообіцяв:

— Я віддам спадщину тому, хто принесе мені цю квітку.

Найменший брат дуже любив батька і не гаючись вирушив у дорогу. Він блукав горами, полями і нарешті в лісі на галявині знайшов квітку ірису. Листя в неї було як стріли, а пелюстки як крильця метелика.

Хлопець обережно сховав квітку під сорочку, щоб ніхто не побачив і не відняв.

Він повернув додому і раптом зустрів своїх старших братів, що тільки но рушали на пошуки квітки.

Брати спитали в нього:

— Що там у тебе під сорочкою?

Найменший брат хотів відповісти, що нема нічого, але не вмів брехати і сказав:

— Квітка ірису. Я знайшов її у лісі на галявині.

— Віддай її нам,— запропонували брати.

— Не віддам. Я сам хочу віднести ірис батькові.

Брати спробували забрати в нього квітку, але не змогли.

Тоді старший брат сказав середульшому:

— Що нам зробити, аби заволодіти квіткою і одержати спадщину? Середульший брат відповів:

— Уб’ємо його.

Вони так і зробили — вбили брата і закопали його на галявині, а квітку взяли собі.

Повернулися брати додому і віддали квітку батькові.

Він поставив її у воду, промив тією водою очі й знову став бачити.

На радощах батько влаштував свято для всього двору і поділив спадщину між братами навпіл.

Та під час свята він згадав про найменшого сина і почав бідкатися, чого це його нема.

Брати заспокоїли батька, сказавши, що хлопець десь забарився, адже його хлібом не годуй, а дай тільки помандрувати.

Минув день, другий, а на третій пастух гнав кіз повз ту галявину, де старші брати закопали найменшого брата.

Зрізав пастух очеретину і зробив із неї дудочку-флейту.

Заграв на ній, і флейта заспівала:

Тут мене брати убили,

Як кипіла злість.

Серце проросло з могили Квіткою ірис.

Хлопчику русявочубий,

Що зганяєш кіз,

Моє серце — квітку згуби —

Постривай, не ріж!

Пастуха вразило це диво, і він почав усім грати на своїй флейті.

Чутки дійшли до батька, який досі не міг заспокоїтися, що в нього пропав син. І ось одного разу, коли флейта заспівала свою пісню, батько, почувши її, вибіг у двір.

— Це голос мого сина! — заридав він.

І запитав у пастуха:

— Хлопчику, де ти вирізав цю флейту?

Пастух розказав. Тоді батько покликав синів та челядь і вирушив із ними до очеретяних заростів.

Там він звелів синам зрізати по очеретині.

Ті зрізали, і тої ж миті почувся голос:

Тут мене брати убили,

Як кипіла злість.

Серце проросло з могили Квіткою ірис...

Батько мало не збожеволів з горя. Він звелів слугам покарати двох старших синів.