Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

           Щоденник  майдану

ГОЛОС З НАРОДУ

Моя співуча, Україно! Скільки могутності в тобі? Ти все з народом пережила І усміхнулась на зорі.

За що ж так люблять тебе, РІДНА? За твій народ й любов його? Чи хочуть гроші, землю й води? А кажуть всім, що це любов…

І знов тортури і терзання, І кожен тягне у свій бік. - Ми федерали, росіяни, - кричать і б’ють в груди свої.

А де ж народ? Ви запитали? Що хочуть люди на землі, Яку вони з віків орали І поклонялись тільки їй?

Які ж ви люди після цього?.. Ви паничі, багатії. Для вас народ - пустеє слово У вас амбіції свої…

                                           05.02.2014

'Жирний текст'Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва

 ЧИСТІ  ВОДИ
    /казка/

Гей, воли, чого ви стали? Я вас, що не випасав? Невже в полі ви не паслись, Коли місяць випливав? –

Воли хвостами покрутили Та й до водопою… Біля Гептурки спинились Й на старого подивились.

Він у вуса посміхнувся Та й махнув рукою. Виліз з воза і пішов Говорить з вербою:

- Що, стара, усе скрипиш І з водою гомониш? – А затим послухав шепіт, Що йшов осокою. Очерет щось шелестів Й хитав головою. Крячка крякнула й злетіла… Дід присів на зруба. - А ви, воли попасіться, Бо й мені тут любо!

Він зіперся на вербу І поринув в думи… Вітер грав його вусами, Розкуйовдив чуба.

Раптом чує звідкись голос: - Діду, ви не вмерли? – Він у вуса посміхнувся І глянув довкола.

- А ти звідки тут взялася? І чому не вдома? – Перед ним стояла внучка З квітами аїру. – Я казав тобі чекати Й ні ногою з дому! Це навіщо ти зірвала?

- То від вас прикрилась.

- А воли тебе почули, Тому й зупинились. Що там трапилось такого?

- Та нічого, діду! Ви казали, що тут казка Десь живе поблизу. От я й бігла, що є духу Поміж осокою. Ви так гарно тут сиділи… Слухали, напевно. Я ж присіла і чекала, Щоб почути казку. Та, мабуть, вона не хоче Впускать в своє царство. А ви, діду, та-а-к хропі-і-ли, Що я аж злякалась…

Дід у вуса посміхнувся: - Ну йди вже до мене. І присядь ось тут, на зруба, Шибеник палений.

Мала сіла біля діда, Тихо пригорнулась, Коли чує він співає:

- Розлилася Вись Велика В степовому краї. Приїжджали козаченьки І тут зимували.

А на згадку про Миргород

Новий збудували. Залишали жінку й діток І йшли воювали... –

Дід співав гарно… Голос його линув З глибин душі. І, здавалося, Що співає уся Гептурка, А степ, зачарований Красою голосу, Слухає…

Він замовк… Але річка ще довго співала Своїми передзвонами… Мала тихо запитала:

- Дідуню! Чому ти, Коли прилітаєш, До Гептурки поспішаєш? Говориш з вербою Та ще й з осокою. Аїр розглядаєш, Ніби щось шукаєш... З очеретом все шепочеш… Розказати ти не хочеш, Що тут відбувалось?

- Ой, мала! Ну ти й причепа! Про все хочеш знати. Швидко станеш ти старою, Як бабуся Гната…

- А хіба вона стара? Скільки їй вже років?

- Та, мабуть, що більше сотні…

- Ой, діду, не хочу!

Дід у вуса посміхнувся Й почав загадково: - Вітер віє ще й гуляє, Але дощику немає. - Дощик, дощик! Де ти ходиш? Чом до нас ти не заходиш? Ти зайди. Ми погуляєм. Землю разом повмиваєм, Приберемо, заживемо І по небу знов підемо.

Раптом знявся вітер… І серед чистого неба Ударив грім. Степ і Гептурка притихли. Лише очерет хитав голівками І про щось шепотів.

Мала тихо промовила: - Діду! Це ти його накликав? - Та вже й не знаю, - ніяковіючи промовив старий.

- Подивись, он щось чорне суне…

По небу пливла велика Чорна хмара. Стара верба проскрипіла: - Швидше втіка-а-йте… До сірого вола у ву-у-хо залізайте І там перечекайте.

Дід підхопив онуку І мерщій до сірого вола. Той голову опустив І до вуха запустив.

А у вусі диво дивне… Стіл стоїть, А на столі: Хліб, ковбаси, Сало гарне, Помідори, огірки.

Роздивились… Це - світлиця. Тихо й затишно у ній. Рушниками гарно вбрана Пахнуть трави польові.

У кутку під образами Худорлявий дід сидить. В полотняній вишиванці І з ціпком в правій руці.

- Добрий день! - І мир вам в хату! – привіталися вони.

- Якщо з миром то проходьте. Хліб і сіль наш на столі. Присідайте, пригощайтесь… Ось тут ряжанка смачна І медок для тебе, Насте, Бджілка з поля принесла.

Ти, Іване, теж присядь. Покуштуй козацьких страв. Та й давно ми не стрічались Є що, мабуть, розказать.

Дід з онукою присіли І взялися куштувать.

- Чуєш, діду, ти скажи: "Звідки цей дідусь нас знає?"

- А ти що - не здогадалась? Ми ж у царстві казкаря, Котрий все на світі зна.-

Настя ложку облизала, Бо медок смачненький був: - Красно дякую за страви. Можна, я гулять піду?

- А чому не можна, Насте? - дід у вуса посміхнувся. - Тільки з двору ні ногою Й шкоду десь там не зроби! Бо казки всі позбиваєш, Буде потім, що робить.

Настя пулею із хати Та й не чує діда вже, Бо вона у царстві казок, Де цікаво їй усе.

Ось і двір улитий сонцем І сарай он там стоїть. Біля нього дуб столітній, А під дубом віз лежить.

Настя воза обійшла І побачила, що він Мохом весь чомусь обріс.

Раптом чує: - Хто ти? Хто ти? І чому сюди прийшла? -

Настя глянула довкола І нікого не знайшла.

- Хто ти? Що тобі тут треба?

Забирайся чимскоріш!

- Настя я! А ти не сердся. Хто ти? Вийди покажись!

- Ти не схочеш мене бачить, Бо дівчисько і мала. А ще глянеш і заплачеш, Закричиш і драпака.

- Я дівчисько. І що з того? Плакати? Оце вже ні! Драпати - позор для роду. Краще вийди, покажись.

- Ну гаразд, залазь під воза. -

Настя швидко присіда І під воза заліза.

- Але ж, де ти?

- Обережно! Над тобою, Подивись! -

Настя глянула угору І завмерла якусь мить.

- Ну то що? Кричати будеш? І тікати, що є дух?

- Що-о? Про кого ти говориш? Павучків я не боюсь.

- Павучків я не бось,- пробурчав павук над нею. - А я зовсім не павук. Візавієць. Програміст. А потрапив я до вас, Бо лазутчик Короїд На корабель наш проник І змінив усю програму, Що заклали в Візаві.

- Постривай, не поспішай! Візаві - це що? Країна?

- Ні, планета. Така ж гарна, як Земля. Вона схожа чимсь на вашу, Але трішки не така. Я змінив багато тіл, Щоб мене не помічали І програму Візаві Відновить не заважали.

- Але ж ти був не один?

- Вірно. Нас було багато... І вони змінили тіло, Хто на бджілку, на жука.

Коли ніч тут наступає Всі вони летять сюди І приносять все потрібне, Щоб програму відновить.

- Все ж тебе не розумію. Ти сказав, що ти працюєш. Де ж робочий стіл, системи, Що ти хочеш відновить? Тут лиш бачу павутиння, Мох та пил, і бруд лежить.

- Ти нічого не чіпай! Руки при собі тримай. Для людей ми все закрили.

- Павучок, але ж чому?

- Люди звичку таку мають - Всюди носа свого пхають. Все їм треба подивиться І пощупать, і зламать.

- Павучок, так це ж цікавість І бажання все пізнать. На Землі ви теж звикали І до всього придивлялись, Пробували, співставляли І аналіз свій давали.

Покажи мені корабель І подобу, що ти маєш На планеті Візаві

- Що-о!

Раптом бджілка прилетіла: - Дзінь, дзінь, дзінь! Ти, хто така, Що турбуєш павучка? Павучок, а де твій захист? Чом система не гуде? Добре ще, що віртуал Реагує на усе... -

Настя диву дивувалась: "Віртуал, система, захист. Але ж, де воно усе? Тут лиш бруд і павутиння... Мов у коконі живуть. Та ще й тіло дивне мають... Всі під возом проживають... Комашина маячня"

Павучок враз стрепенувся, Зупинивши бджілки літ, І до Насті повернувся: - Ми читаємо думки... Тому, прошу, про корабль І народ, що тут жиє - Думай краще, як то є. Бачиш, гусінь он повзе - Це той самий короїд, Що систему нашу згриз. Він і захист поламав. Бджілко, прошу, помагай!

- Я вам теж допоможу Й гусінь цюю розчавлю!

- Ні, не треба убивати! ЇЇ треба лиш приспати І у кокон замотати, Бо у нас на Візаві Короїди гори точать, Користь гарну нам приносять. То тунелі, то дороги Прокладають раз у раз. Розчищають всі завали, Що трапляються в горах. А як треба розшукати Під завалами людей, То найкращі короїди, Бо у них природний дар - Проникати у глибини І промінням, що вібрує Відчувати, хто є там.

Жжу - жжу - жжу! Ти, хто така, Що турбуєш павучка? Ще й дівчисько! Жжу - жжу - жжу! Всюди носа свого пхають, І як завжжди, все ламають. Швидше з воза забирайся, Поки жжало не пустив!

- Постривайте, капітане! Настя гостя казкаря І потреби в тім нема - Жало ваше випускати. Короїд приповз до нас, Ставши гусінню Землі. Він, мабуть, наївся добре, Бо дивіться як розбух. І почав у сплячку падать. Насте, він у нас на Візаві Ще дитиною так спить. Ну, а тут чогось наївся. Тому треба чимскоріш В Шовкопряда нитку взяти І у кокон замотати, Щоб додому довезти.

- То я зараз побіжу Й нитку в нього попрошу!

- Тобі можжна довіряти? - пробурчав джміль-капітан.

- Мо-ожна, дівчинка хоро-оша, - раптом мовив Короїд. І усі від здивування Зупинилися на мить. - І швиденько бі-ігать мо-оже. То ж біжи-и і не бари-ись! Але спершу... О-ось візьми-и, Передай це Шовкопряду. Я гостив у нього ні-іч І наї-ївся доупа-аду. - І до рук Настуні вклав Срібний шар, що пульсував.

У її руках цей шар Засвітився дивним світлом.

- Насте, поспішай! - тихо мовив павучок, - Бо енергія твоя Поглотить його сповна.

- Не хвилюйся, Зореносцю! То з'єдналося дві сили - Сила радості Землі Й вірність наша - Візаві. А тому вона віддасть Мій дарунок Шовкопряду.-

Настя вилізла з-під воза І не знала куди йти. Шар промінчиком червоним На будиночок вказав, Що стояв в саду шовковиць І над ставом піднімавсь.

За промінчиком побігла І побачила в саду Дідуся в брилі з соломи. Він швиденько щось мотав, Тихо пісеньку співав І на неї поглядав.

Вона чемно привіталась, А дідусь їй проказав: - Я давно тебе чекаю І клубочок ось мотаю. Ти віддай це капітану, А він знає, що робить.

- Короїд прислав дарунок, - Настя шар передала І побачила, що куля Стала ніжно-голуба. – Ой, дідусю, ви ж казкар, Що живе в світлиці дивній!

- Ти уважна і кмітлива, Можеш бачить всякі дива! Ну, а зараз поспішай І дарунок передай. Але спершу цей клубочок Ти до Сонця підніми І слова такі скажи: «Нитка Сонця і Землі Шлях додому покажи Візавійцям, нашим друзям! А мене перенеси На корабль, що прилетів Із далеких тих світів!»

Тільки Настя проказала Як незчулася й коли У каюті капітана Опинилася за мить.

Вона диву дивувалась: «Чудеса так чудеса!» - Навіть очі заплющала Й тихо носик потирала…

Корабель увесь світився. На великому екрані… Небо в зорях пропливало І вогнями вигравало.

Перед нею в ряд стояли У костюмах астронавтів Звичайнісінькії люди. Тільки очі видавали, Що ці люди не земляни.

- Ми вітаємо тебе, Дитя Сонця і Землі! І найкращі побажання Ти від нас усіх прийми.

Настя глянула на того, Хто до неї говорив І подумала: «Напевно, Це і є мій павучок»

Ні, Настуня! Капітан я. І зовуть мене Малі. А це бджілка - Мирослава, Зореносець - павучок, Короїд - Бурундучок. Він заснув і це вже добре. Нитку нам ти принесла?

- Так, шановний капітане! Шовкопряд клубочок дав І такі слова сказав: «Нитка Сонця і Землі, Шлях додому покажи Візавійцям, нашим друзям!»

- Постривай, не поспішай! Ти клубочок передай… Чуєш, він почав співати, А ним треба керувати. О, як гарно він співа! В ньому пісня мов жива - Колискова і тужлива, Радісна і пустотлива І про Землю, небеса, Про людей… Яка краса! Колискова - Короїду. Хай вже спить до Візаві. «Нитка срібна і чудова, Короїда колиши!»

Нитка  швидко  закружляла

І у кокон замотала, А затим тихенько й ніжно Колискову заспівала

- Капітане, можна з вами Над Землею політати І красу її пізнати? На Вкраїну подивитись, Бо вона, як каже дід; "Ніби райдуга ранкова, Що купається у водах, У калиновім вінку!"

- Ти у царстві казкаря, Він бажання всі сповня. Ти літати не боїшся?- Настя радісно всміхнулась. -Ну, тоді всі по місцях! Зореносцю, старт давай І дорогу прокладай!

Корабель піднявся вгору, Тиха музика заграла... Настя з дивом споглядала Рідну Гептурку і Вись, Чорний ліс, поля і села... І летіла ввись і ввись...

- Насте, Насте! Досить спати, Час додому поспішать. Зачекалась нас бабуня. Десь вже вийшла виглядать, - став будити внучку дід.

Та мала заснула в діда, Притулившись на плечі. Він підняв її, притиснув І поніс, мов скарб землі. А затим поклав на сіно, Що лежало на гарбі. Сам вмостився біля неї Й наказав волам іти. Ті спокійно, як воли, Йшли погойдуючи тілом. І здавалось, що весь світ, Зачарований цим дивом, Де в гармонії буття Проживає вся природа… Дід замріяно співав Для малої «Чисті води…».

     ж  ж  ж

Вітер осінній - Холодний і сильний Гуляє і пестить Душу Землі. В ніжних обіймах Стискає так сильно, Що стогне і плаче Природа її.

    ж  ж  ж

І знов туман По місту бродить. Сідає клаптями Спочить. Що він шукає? Чому стогне? Що так тривожить І болить? Він суне далі, далі, далі... І вже за містом вирина. Там чагарник, А ось і річка - Тут є русалонька-краса І водяний, буркун старезний, Все мріє якось політать... Та він пливе, не зупинившись, У степ, щоб трави обійнять.

   ж  ж  ж

Зорі купались В криниці глибокій. Пестили ніжно Світлом своїм, А джерело, Що її наповняло В захваті бігло Шляхом своїм. Що то за шлях У підземної сили? Що то за таїна Таїн Землі? То виринає Із сміхом до світла, То знов біжить Незнано куди...

 ж   ж   ж

Шлях біжить під копитами коней І гуркочуть колеса возів – Це цигани під звуки гітари Повертають до рідних степів.

Зупинились і табором стали Серед степу, де вітер гуля, Щоб душа в полиновім тумані Відпочила і стала жива.

Притомившись, сіла спочити Під шатром, що розбив її внук, Найстаріша циганка Міральда, Яку в таборі мамою звуть.

Вона тихо поводить рукою По траві, ніби щось там штука, А думки її плетиво ткають, Повертають в далекі літа…

Пломеніє багаття під небом, Що розкинуло зорі свої. У шаленому танці чавелли Відпускають всі страсті свої…

А затим затихає багаття І звучить лиш гітара одна… Струни ніжно говорять в темряві - То коханий її виклика.

Він торкається ніжно і пестить, Пригорнувши її до грудей. П’янкий запах великого степу Огортає коханням людей.

Блиснув місяць… Коханий здригнувся І упав бездиханно до ніг Світ хитався в німому стражданні, А затим розірвав її крик.

Відлетіли літа й відшуміли… Коні збили багато доріг. В її серці назавжди лишились – Ніч, кохання і син Любомир.

ЩОДЕННИК  МАЙДАНУ

   МАЙДАН

Бідні мої українці І МАТИ-ВКРАЇНА! Продають вас на кордоні Державнії мита, А на морі москалі І татарин хитрий. Всім їм хочеться урвати Твоєї замлиці. А дітей твоїх у рабство Та по всій країні Голоштанних і голодних Кудись та подіти.

"Просипайтесь! - Тарас кричить. Годі Вам вже спати! Придивіться, роздивіться - Україна плаче… Розтерзали її душу І кричать "моголи" Та дубинками у плечі Й на голови голі. Поставили на коліна Й ну гамселити - Кров рікою на Майдані... Біднії ви, діти!

Що ж це коється у світі? Господи, мій милий! Поможи цим бідним дітям Жить на Україні. Дай їм, Боже, іншу долю - Вистоять і взяти В свої руки свою НЕНЬКУ Жить і процвітати. Просипайтесь, пробудітесь - Не бійтесь нікого, Бо народ ви український Від самого Бога!

Він вам дав велику душу І щедрість багату. Та найбільше, то терпіння… Годі вже терпіти! Натерпілись, наплакались Ідіть до МАЙДАНУ! Побудуйте Україну - Вільну і багату, Щоби знали в цілім світі УКРАЇНУ-МАТІР!

     ЄДНАННЯ

Слова твої Й слова мої Єдині в своїй суті

За Україну Вільну й сильну Здіймаємо ми руки

Піднявши прапор Жовто-синій, Ми заявили світу: - Євромайдан, Євросоюз – Ми з вами і довіку!

 Досвітні  вогні

І знов майдан – Протистояння. В руках людей Ліхтарики горять. Це поклик серця І відгомін світлий – Вогнів досвітніх Перейшов до нас.

Єднаймось, браття! Гімн Вкраїни Звучить у серці Кожного із нас, Бо ми - НАРОД. І в цьому ми єдині – Вогні досвітні Вже палахкотять

ДЗВОНИ

Гуде майдан І дзвони б’ють. Ці предковічні Старі дзвони.

Їхня душа, Як мій народ – В малинових Квітучих передзвонах.

Вони гудуть, Вони кричать: «В нас демократію украли – Та на коліна І в тюрму. За що? – дзвіниці всі кричали.

Старі отці Перед святими У Бога доленьку просили І за народ свій, український, Молитву святості творили

    ДУХОВНІСТЬ

І знову «беркут», Знов тітушки – Гуляють, б’ють, В розгон ідуть. Людей безвинних Роздягають І на морозі Знову б’ють.

- Яка ж вас мати породила? Чийого роду ви сини? Чи не нацисти потрудились – З пробірки вилізти в світи?

- Бо світ духовний УКРАЇНЦІВ - Ти не убий, не укради! Якщо це ворог - То зустрінь… І в чесній битві – Покажи, Що честь народу, То найвище. Його свобода – Дар землі. Дитячий сміх І світлий розум – Це в українців У крові.

      СИНИ

Чудно діється у світі… Мою Україну, Прийшли й стали боронити Поляк з вірменином.

Один знає мою мову І нею говорить Та Шевченка по пам’яті Людям усім мовить.

Поляк пішов на «беркута» З криком: «Що ти робиш? Ти ж гамсуєш брата свого, Хіба то так можна?»

Ще є брат один між нами, Демократ по крові – Дістав кулю в саме серце, Білорус чудовий…

Отак ото діється У моїй Вкраїні, Щоб убити демократа Багато «нє трєба» - Захопити та й вивезти, Побити у лісі, Роздягнути і покинуть - Нелюди і звірі .

Та настане час розплати І виллються сльози. Гіркі сльози за убієнних Сльози всенародні.

Бо не можна зневажати "Маленьку" людину. Перед Богом ми всі рівні І ми його діти.

       РАДА

Знов менжують В нашій Раді, Ніби на базарі: «Якщо тільки… Так відразу… Ідіть лиш з майдану!»

Хто ж торгується з народом, Якщо віру вкрали? Ви ж в Законі написали: «… НАЙЦІНІШІ ЛЮДИ», - А НАРОД мій, - «То БАГАТСТВО НАЙБІЛЬШЕ В ДЕРЖАВІ»

Добрий газда при морозі Пса в дім забирає, А ви гоните на холод, Бо це дім держави.

Ви ж багаті і розумні – Не творіте лихо! Прийміть волю всенародну, Та й все буде тихо!

   ПРОРОКУВАННЯ

       По  всій  Вкраїні
      Срібні  дзвони
      Кричать, співають
      Звістку  шлють:
      «Дев’ять  держав
      За  стіл  наш  сядуть
      І  руку  дружби  подадуть!

Старі отці перед святими Прокажуть тихо: «Отче наш, Спасибі, що почув молитви І не залишив одних нас… За мир, спасибі, за свободу, За демократію землі, За спокій всіх мирян, Що в мирі - Вже повертають до сім’ї...”

Я не Пророк в своєму царстві, Та срібні дзвони звістку шлють…

ГОЛОС З НАРОДУ

Моя співуча, Україно, Скільки могутності в тобі… Ти все з народом пережила І усміхнулась на зорі.

За що ж так люблять тебе, РІДНА? За твій народ й любов його? Чи хочуть гроші, землю й води? А кажуть всім, що це любов…

І знов тортури і терзання, І кожен тягне у свій бік. - Ми федерали, росіяни, - кричать і б’ють в груди свої.

А де ж народ? Ви запитали? Що хочуть люди на землі, Яку вони з віків орали І поклонялись тільки їй?

Які ж ви люди після цього?.. Ви паничі, багатії. Для вас народ - пустеє слово У вас амбіції свої…

  ЖЕРЕНОВСЬКОМУ

      Жереновський,
     Як  той  пес,
     З  піною  у  рота –
     Зазіхає  на  Вкраїну,
    Ласий  шматок  хоче.

Мабуть жирик цей забув Капусточку нашу – До обіду не добрав І шлуночку важко.

Ти сідаєш за наш стіл, Непроханий госте, І ми терпимо тебе З роз’явленим ротом.

Та нічого не дамо, Бо це Україна, Яка хоче жить без тебе У вільному світі.

                           06.02.2014

  ФЕМІДА

Закон, як дишло повернули - Людей заставили звільнить... Будинки – на ЗАКОН змінили, Де честь і совість Кинуто до ніг.

В такій державі ми живемо… Народ – ніщо, а гроші - такс… Який же приклад малоліткам, Держава подає нараз?

Які традиції, закони - Трима Феміда у руці? Чи знає душу всенародну, ЇЇ бажання із віків?

Мабуть не знає, Бо глухою стоїть сліпа Й не чує крик, Що виривається з народу: - Та скільки ж можна це терпіть?

                                      17.02.2014

    ГЛИТАЙ

Кривавий Яник по Вкраїні Гуляє, п’є, вбиває нас Справляє тризну всенародну Глитай із кров’ю на руках

Бандитів випустив, ті тушок І з ними плетиво плете. Народну кров пустив рікою, А БОЖИЙ суд з небес іде.

                                           19.02.2014

       ЖАЛОБА

І знов народ шукає правду… Кривавий Яник зупинивсь. Навколо нього мертвих повно… Ти, що ж проклятий наробив?

Невже історії не знаєш, Що гнів народний є страшним, А сльози матері та жінки Будуть пекти сім поколінь.

Жалоба чорна по Вкраїні, З гнівом народним впереміш, Вкрила Вкраїну, МАТІР РІДНУ, О-о-о, як їй бідній пережить!

Спустилась з неба матір Божа – Скорбить з народом, пригорта… І просить нас, дітей Вкраїни, З світлом в душі йти до кінця.

                                              22.02.2014

    ЧОМУ?

Україно, ненько рідна! Вибач, за образу, Що з чужими паспортами Лізуть до нас в хату.

Все не йметься їм у світі, Ласий шматок хочуть – Подай Крим їм без татарів, Та ще й весь відразу.

Що ж за люди ви такії – Євроазіати? Ніби криси й сірі миші Лізете у хату.

Ми ж не просимо у гості, Самі розберемось. У сім’ї своїй великій Істину знайдемо.

   ЛИСТ СУСІДУ

Кривавий Яник на свободі Так крові напився, Що в Росії у Ростові -… Путіним зробився…

Невже, люди, ви в омані І вірите цьому? Стережіться, роздивіться, Хто у вашім домі…

Бо, не дай Бог, ця зараза Ще і вас торкнеться І тоді вже ланцюгова Хвороба почнеться.

Ми вже двічі відхворіли Й картину цю знаєм… Тому, просимо, не лізте До чужого краю!

                                01.03.2014

       ДИВО
     /казка/

А було це, а чи ні... Ніхто того не знає... Тільки кажуть: "На землі Диво проживає. Воно ходить, веселиться - Радість всім приносить. А то сяде, притомившись, Біля річки Висі, Відпочине та й полине - Тільки слід лишився"

Завітало цеє Диво І у наше місто. Всіх вітало й дарувало Посмішку щасливу. Та ніхто того не бачив, Бо всі поспішали, Навіть діти малесенькі І ті сумували.

Диво стало дивуватись Й шукати причину. Походило, подивилось І сіло під тином. Коли чує у дворі, Малі діти грають, Ніби тії мавпенята В відро заглядають.

Зацікавилося Диво Й собі заглянуло... І яке ж то було диво Для самого Дива - У відрі сиділа жаба, Ропуха криклива.

Вона дулась, надувалась Ще й кричала грізно. І тримала в своїх лапках Квітку-чорнобривку.

- Ти як сюди потрапила? І що ти тут робиш? - запитало в неї Диво.

Жаба знову надулася, А потім зітхнула: - Я й сама того не знаю, Як все це відбулось... Прийшов вранці дід старезний, На карлика схожий. Весь такий худесенький, І, мабуть, голодний.

За стіл його посадила І їстоньки дала. А потім у травах Ще його скупала.

Запросила до світлиці,

Щоб спочив з дороги.

Як угледів він синочків, Що в козачат грали, А сестричку малесеньку Волей називали...

Вона ж, моя квіточка, До них посміхалась, У віночку з чорнобривців, І гарно співала: "Згинуть наші вороженьки, Як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, У своїй сторонці..." Й китяхами із калини Братиків вбирала.

Став кричати й задихатись Дідуган старезний. Я хотіла заспокоїть Й до нього всміхнулась, А потім до діточок Своїх повернулась.

Та не встигла я й словечко До них проказати, Як надворі опинилась, Викинута з хати.

Коли бачу діточок, У спину він пхає Й на коліна та по голові... Я донечку вихопила, Синочків прикрила, А він слово проказав - Я тут опинилась, У відрі та ще й ропуха З донечкою в парі. Слава Богу, що вона Квіточкою стала. Мабуть сила того зла, ЇЇ не здолала.

А синочки-козаки, Піднятися хочуть. Вони борються із злом, Що старий наврочив.

Та не знає той, пуцвірок, Мудрості святої: "Хто прийшов до нас із злом - Від зла і загине".

То нічого, що я жаба, А донечка квітка. Ми ж бо стали до землі Ближче і зріднились. А почувши її мову - Душу в ній відкрили.

Тільки мовила це жаба, Відбулося диво... Розірвались чорні хмари І сонце відкрилось.

Впали промені на землю Й розійшлися чари - Перед Дивом, серед двору, Жінка вже стояла.

Біля неї її діти - Дорослі й змужнілі. Обнімали матір ніжно Й тихо говорили:

- Ти не бійся й не хвилюйся. Дім ми свій очистим Від погані зеленої, Що звуть "чоловічки".

Бо немає у них роду І прийшли нізвідки. Тож покажем, що ми, браття, Козацького роду.

Проказали і пішли Сміливо до хати... Показати, що вони Козаки завзяті.

І за мить уже з дверей Старий вилітає, А за ним і таргани Зелені втікають.

Карлик той увесь від злості Скрючився й зсушився, А під променями сонця Попелом зробився. Ось за ним і таргани Лопали й пищали. Вітер-братик підхопив І сліду не стало.

Пробудилось старе місто Від сну у кошмарах... Відшуміло й відгуло І нечисть пропала.

Мати з Волею й синами Людей всіх вітали. Заспівали Гімн Вкраїни І прапор підняли.

Диво містом походило Та й пішло до річки, Сіло собі під вербами -

Трохи  відпочило

І полинуло у небо Тільки слід лишило.

    Пророкування

- Осінь. Війна. 21-ше століття, - Нострадамус сказав. Так воно й вийшло.

Та ніхто не чекав, Що хижак цей - Росія. Жадає на крові, Сдьозах матерів - Імперію зла творить на землі.

Це ідол століття, Що зараз гуляє. З єхидною мордою В світ виїжджає. Умившись сльозами вдів-матерів, Він кров'ю упився від їхніх синів.

Та правда ГОСПОДНЯ На світі ще є, Бо сила по крові У кожного б'є. І світло приходить, Як ранок ясний, І ідола гонить у темні ліси, Яруги, трясини, де звір не ходив - Закінчить свій час Цей путник страшний.

Донецька земля

Могили.. могили… Донецька земля. Усіяна ними - Аж кров застига.

Одних хоронили - Герої Вкраїни. А інших зарили В траншеях, як звіра.

Тіла їх розкидані Полем гуляють. У лісі - хижак Уже доїдає.

Нащо прийшли ви На землю Вкраїни? Невже рідний край - Не любий, не милий?

Невже в вашім краї Любові немає І мудрості древніх, Що світ прикрашає?

Невже ваша мати Не вчила, як жити: Людей поважать, Рідну землю любити?

І в кожній людині Брата вбачати, А в кожній старенькій - Матір вітати.

Та ви пропустили Земну цю науку І голови попелом Матір прикрили.

                                                                 ДІД  САМВЕЛ  /легенда/
         -  Бабусю,  чому це люди наш камінь називають дідом Самвелом? Чому  вони  приходять сюди і сидять,  а  потім кажуть: «Спасибі»,  і йдуть?
         -  Сідай,  я  тобі  розповім  легенду  про  цей  чудодійний  камінь…
             Колись  дуже  давно,  коли  на нашій  землі  текли  повноводні  ріки,  а  густа  рослинність  покривала  їх  береги,  з-під  землі  вийшли  кам’яні  Велетні,  подивитись  на  світло  Боже  і  дивовижну  красу,  про яку їм  розповідав  дід  Самвел.
              Там, де  вони  вийшли  групами,  утворилися гори, а  там,  де  сім’ями  -  горби  і  косогори.  А  ті,  що  любили  підземні  води  -  утворили  скелясті  береги  рік  і  морів.  І  лише  внуки  та  правнуки    діда  Самвела,  та  і  сам Самвел ,  хотіли  побачити  всю велику красу  землі…  
               Вони  стали  подорожувати.  І ось  одного  дня відчули  якесь  хвилювання.  Це  було  перше  відчуття  не  лише  природи,  а  й  відчуття  та  сприймання  звуків,  які  їх  чарували  і  дивували,  бо  вони   неслися  над  землею  звідусіль.
               Велетні  запитали  в  діда:

- Яка Муза може створювати ці чарівні звуки? Як її звуть? - Це люди, - сказав їм Самвел. - Дивно… Які вони? - Скоро побачите, - загадково посміхнувся дід.

               І  ось  одного  ранку,  коли  сонце  ще  не  прокинулось,  а  роси   бриніли  на  травах,  Велетні  почули  ніжну  мелодію,  яка  краяла  серце,  розповідаючи  про  велике  кохання. А  потім,  чомусь,  заплакала,  та  на  разі  зупинилась  і  почала  звеселяти  душу.
               Велетні  здивувались  і  знову  запитали  діда:

- Що це? - То людське серце так співає, - відповів дід. - Які вони ці люди? - думали Велетні.

              І  лише  один  дід  Самвел  загадково посміхався,  бо  він  знав,  які  ці  люди… 
             Гай-га-а-й!  Скільки-то  тисячоліть  минуло,  як  він  вперше  прийшов  на  цю  прекрасну  землю?    І  так само,  як  і  вони, дивувався  та  милувався  нею.  Та  раптом  почув  звуки,  які  не  були  схожі  на  ті,  що  лунали  там,  під  землею.
               Він  побачив  дівчину  і  скам’янів…  Вона  була  струнка  і  білолиця.  В  руках  тримала  польові  квіти,  а  на  голові  віночок.  
               Побачивши  його,  вона  засміялася.  І  той  сміх  задзвенів  в  його  грудях,  ніби  сріблястий  весняний  дощик.  Дівчина  зупинилась  і  уважно  глянула  на  нього.
               - Як  дивно,  -  сказала  вона.  Поклала  до  його  ніг  квіти  та  й  пішла.  А  за  мить повернулася,  наділа  на  голову  віночок  і  знову  засміялася.  ЇЇ  сміх  був  схожий  на  чисті  джерельні  води,  які  вириваються  до  світла  і  кудись  поспішають.
                Самвел  ступив  до  дівчини.  Вона  широко  розкрила  очі  і  зомліла.  Він  дивився  на  її  красу  і  нічого  не  розумів.

- Що ти наробив? - Що ти наробив? - хтось закричав над його головою. Він підняв голову і побачив птахів, які кружляли над ним. - Швидше дай їй води, а то вона помре.

             Самвел  рукою  вдарив  по   землі  і  чиста  жива  вода  омила  обличчя  дівчини.  Вона  здригнулася  і  підвелася.

- Хто ти? - здивовано запитала. - Самвел, - тихо відповів він. На нього дивилися великі смарагдові очі дівчини. - Звідки ти прийшов? - З-під землі. - Що? Що ти сказав? - з болем запитала вона. - Ти син Великого Горяна підземелля? - Так, - гордо відповів Самвел. - О-о-о! - тільки й спромоглася сказати дівчина. - Мене зовуть Великий Самвел. А ти хто? - А я онука баби Степаниди, Надія, - і вона гірко заплакала. - А чому ти плачеш? - Бо пророчі слова старої циганки збулися. Я сама поклала до твоїх ніг польові квіти. Я сама наділа на твою голову вінчальний віночок… А сьогодні ж такий день, день Івана Купала, - і вона знову гірко заплакала. - А чому ти плачеш? - Бо я хотіла цей віночок опустити в річку, щоб мати-річка показала мені мого судженого. А вийшло так, що я сама тебе знайшла і обрала. - То чому ж ти плачеш? - Бо я не думала жити в підземеллі. - А чому ні? - він хотів розповісти їй про красу підземелля, та дівчина його зупинила. - Якщо така моя доля, то прошу, виконай мої три бажання. - Якщо вони не суперечать природі, - тихо сказав він. - Перше моє бажання. Ти поживеш серед людей до того часу, поки калина не подарує нам свій весільний вінок.

             Самвел  ще  не  знав,  що  це, але,  дивлячись  на  дівчину,  сказав: «Добре!»

- Друге бажання. Ти попробуєш ягоди з весільного віночка і я народжу тобі трьох синів і дочку.

               Він  радісно  усміхнувся  і  сказав:  «Спасибі  тобі».  Надія  ще  не  знала,  що  у  Велетнів  народжуються  тільки  сини.  Тому  звістка  про  донечку  пробудила  у  нього  якісь  інші  почуття  і  думи.   Вона  продовжила:

- І третє моє бажання. Якщо у мене не стане сил жити в підземеллі, ти відпустиш мене і донечку до степу, до сонця, до людей. - О-о-о! - здивовано підвів він брови, але вже за мить проказав. - Заради нашого кохання і донечки, яку ти мені подаруєш, я виконаю і це бажання.

           Він  взяв  її  на  руки  і  поніс  до села,  до  оселі  баби  Степаниди.  Люди  їх  радісно  вітали.  Співали  пісні  і  водили  хороводи.  Самвел  дивився  на  це  дійство  і  дивувався  красі  і  щедрості  цих  людей.  Вони,  ніби  діти,  сміялися  і  веселилися.  А  їхня  музика  була  ще  дивніша.  Вона  линула  понад  степом,  розповідаючи  про  їхнє  кохання,  та  раптом  зупинилась  і  чомусь  скрипка   заплакала... Але через  мить  уже  сміялася  і  веселила  людей,  говорячи: "Життя  іде,  воно  цвіте  і  дарує  щастя.  Беріть  його,   люди!"
           Самвел  прожив  серед  людей  до  тих  пір,  поки  калина  не  подарувала  їм  весільний  вінок.
          На  весіллі  Надія  взяла  із  вінка  ягоди  і  дала  Самвелу.  Він   скуштував.  Вони  були  кислі  і  несмачні,   та  на  разі  відчув,  як  тіло  стало  наповнюватись  якоюсь  теплотою  і  легкістю. Надія  поклала  в  його  долоні  свої  руки  і  він  відчув  ніжність.  А  через  мить,  притиснувши  її  до  себе,  відчув  як  сильно  б’ється  її  серце.  Йому  захотілось  стати  з  нею  одним  цілим. І  раптом  відчув,  що  їхні  серця  б'ються,  як  одне.
            Надія  посміхнулася,   вдруге  взяла  ягоди  і  дала  Самвелу.  І  Самвел  знову  скуштував.  Це  були  смачні  і  солодкі  ягоди  кохання.  Він  відчув  їх  насолоду…   І   щось  в  його  грудях  забриніло  і  заспівало.  Він  засміявся… Взявши  дівчину  в  танок,  танцював  і  веселився,  як  і  всі  люди  великого  степу.
             Втретє  взяла  Надія  ягоди  з  віночка  і  дала  Самвелу.  Він  скуштував.  Вони  мали  інший  смак,  смак  гіркоти,  і  смутку.  І  він заплакав.  Це  було вперше  за  все  його  життя.  Самвел  плакав,  як  плачуть  люди.
             Відшуміло  і  відгуло  весілля.  На  ранок  баба  Степанида  провела  їх  за  село,  благословила  і  сказала:

- Буду чекати, - повернулась і пішла.

              Самвел  взяв  на  руки  Надію  і  опустився  у  своє  підземне  царство.
              Надія,  як  і  обіцяла,  народила  йому  трьох  синів  і  донечку.  У  царстві  Великого  Горяна  був  великий  переполох.  Всі  приходили  подивитись  на  чудо-дівчинку.  А  вона  лежала  собі  тихенько  і  до   всіх  посміхалась.
               Діти  виростали  здоровими  і  гамірливими.  І  лише  Надія  час  від  часу  худла,  хоч  молодість  і  краса  залишалися  при  ній.  
                Одного  дня  Надія  приготувала  особливу  вечерю.  Діти  і  Самвел  їли  і  нахвалювали  маму.  Після  вечері, коли  Самвел  і  Надія  залишилися  самі,  вона  сказала:

- Закінчилися ягоди нашого весільного віночка. Я вже давно їх не їм і сили покидають мене. Завтра до схід сонця ти винесеш мене і донечку до степу, до сонця, до людей.

              Самвел  був  вражений. Стільки  років  минуло  і  вона  мовчала…  Він  думав,  що  все  забулося.  Аж  ні.  Він  обійняв  її  і  сказав:

- Кохана моя, кожна мить з тобою - велике щастя. Але мушу тобі сказати, час в якому ти жила на землі летить набагато швидше, ніж час в нашому царстві. - Я знаю, коханий. Коли помирала баба Степанида, я провела її в останню путь. Коли був голодомор на моїй землі, я була зі своїми людьми. Коли… Самвел здивовано глянув на неї і перебив: - Як? Як ти пройшла через портали? - Мені допомагали діти. - Ну звичайно… Я ж їх навчив. А чому я про це не знав? - Бо тебе не було вдома. Ти перевіряв кордони, а коли повертався стомлений, потребував багато уваги, щоб відновити сили. - Тому ти зустрічала мене бліда і схудла. А я думав, що ти так сильно сумуєш за мною. - Сумувала… І завжди подумки була з тобою, говорила і розповідала, а потім просила поради, сили і захисту. - І я тобі давав. - Давав, коханий, давав. І я тобі вдячна за все хороше, а особливо за дітей. - Кохана, а звідки ти знала, що відбувається на землі? - Баба Степанида дала мені колечко, яке переходить із роду в рід. Ось поглянь. Це краплина живої роси. Вона може говорити і показувати. - Подаруй мені це колечко. - Ні, коханий. Воно дістанеться нашій Волі, бо це є оберіг. А тобі я дам інше колечко. Його зробили наші діти, але в ньому краплина моєї крові. Якщо зі мною щось станеться краплина почорнію і застигне. - А як я зможу допомогти нашій Волі? - Ти відчуєш це серцем, - вона посміхнулась і поцілувала його.

              Минуло  чимало  часу.  Одного  вечора  Самвел  сидів  в  задумі  і  дивився  на  колечко  Надії.  Раптом  він  побачив,  що  краплина  почала  чорніти,  а  на  разі  засвітилася  і  засяяла,  ніби  посміхнулася  до  нього,  та  через  мить  почув:  «Прости, коханий! Прощай!»  Самвел  був  вражений.  Він  покликав  синів  і  сказав:

- З мамою щось трапилось. Готуймося в дорогу!

              Сини  стояли  і  мовчали.

- Що? - запитав він. - Чому ви стоїте і нічого не робите? - Мама пішла від нас, і вже давно, - сказав старший син. - Як пішла? Куди? Краплина сяє і посміхається, - розсердився Самвел. - Подивіться! - Мама віддала свою кров трьом маленьким дітям, - сказав середній син. - Чому? - Бо вони тяжко хворіли, а твоя сила землі і любов до мами врятували їх, - сказав менший син. - А мама? - А мама стомилася і пішла спочити. - Ти забув тату, що тут час іде повільніше, ніж на землі. Самвел гірко заплакав, а потім тихо мовив: - Ти перша розтопила моє камінне серце, і дала відчути, як б’ються серця двох. Ти перша, моя кохана, показала красу і велич землі. Кохана моя, ти перша відкрила багатство духовного світу людей. Що мені з цим робити? О-о-о! Як мені болить в грудях…

               Сини  як  могли  так  і  втішали  батька.  Заспокоївшись,   Самвел  сказав:

- Я дозволяю вам самим вирішувати свою долю. Але у мене до вас є одне прохання - не порушувати закони підземелля і людей.

                  Старший  син  залишився  біля  батька   оберігати   кордони  підземного  царства.  Середній  і  менший  син  пішли  до  людей  оберігати  кордони  маминої  землі.   У  них  народжувалися  діти  і  правнуки,  які  несли   в  собі   код  чистоти  і  любові,  справедливості  і  честі.   
                   Одного  літнього  ранку  Самвел  вивів  своїх  внуків   та   правнуків   до  степу,  до  сонця,  до людей.  Він  хотів  познайомити  їх  з  ріднею.  Та  коли  побачив  біля  будинку  баби  Степаниди  дівчину,  яка  йшла  йому  назустріч  у  віночку  з  квітами   і  сміялася  -  скам’янів.  
                 Він  назавжди  залишився  біля  людей,  щоб  віддавати  їм  силу  землі ,  здоров’я  і  любов.            

                                                                                   ДУША  /роздуми/

  Що  таке  душа?  Це  велика загадка  і  таїнство  світу. Там,  в  далеких  просторах  Всесвіту  народжуються  нові  світи,  а  з  ними  і  нове  життя.  Ще  в  сиву  давнину  люди  назвали  творця  світу  БОГОМ,  а  зараз  говорять  -  Вселенський  Розум.  Та  як  би  там  не  назвали,  кожна  новонароджена  душа  летить  і  поспішає  своїм  шляхом  і  часом,  щоб  створити  новий  світ  космічного  буття.  Ті,  що  потрапляють  на  нашу  Землю,  одержують  своє  тіло – хто  квітки,  хто  тварини,  а  хто  людини. Одержавши  тіло,  душа  заповнює  кожну  її  клітиночку,  бо  подорожуючи  Всесвітом  одержала  енергію  і  інформацію  життя.  І  в  залежності  від  того,  як  вона  буде  її  використовувати  та  жити  і  розвиватися,  які  уроки  із  життя  візьме,  буде  залежати  і  подальше  життя  душі  та  тіла.
  Планети  мають  право  зберігати  інформацію  душі  або  тимчасово  блокувати.  Тобто,  звідки  та  з  якої  Галактики  і  Планети  прилетіла  душа?  Яку  інформацію  в  собі  несе?
  Душа  і  тіло  створюють  такий  собі  симбіоз.  Душа  стає  заручницею  тіла.  І  ось  тут  проявляється  весь  її  талант  і  уміння  жити  і  виживати,  творити  і  створювати,  любити  і  дарувати,  розуміти  і  допомагати  або  з  точністю  до  навпаки.  Створювати  негативізм  зла.
  Душа  на  Землі  не  досконала,  тому  повертається  до  неї  декілька  разів,  щоб  засвоїти  урок.  Тіло -  це  одяг,  який  змінює  душа  протягом  певних  періодів  свого  життя  на  Землі.
  Якщо  людина,  як  суб’єкт,   доглядає  своє  тіло -  годуючи  його,  купаючи  та  прикрашаючи,  то  душа  потребує  духовності  та  спілкування  з  Богом  або  Вселенським  Розумом.  Вона  прагне  до  Творця  по  допомогу  та  співбесіду.  І  такими  чинниками є  молитви «Молитва  ко  Пресвятей  Троице», «Молитва  Господня»,  «Песнь  Пресвятей  Богородице»  та  інші.  При  молитві  вона  очищається  і  одержує  енергетичну  підпитку.  А  ще  в  Господньому  домі  читаються  молитви  чистими  душами  святителів,  які  очищають  нашу  Землю  від  скверни.
  Чистотою  душі  є  слово.  Слова,  як  квіти  -  можуть  приносити  радість  і  очищення,  а  можуть  ранити  і  убити.  Тому  в  своїй  розмові  із  співбесідником  завжди  будь  обережним  і  підбирай  слова  так,  щоб  було  комфортно  і  тобі  і  тому,  з  ким  ти  розмовляєш.
  Коли  душа  звільняється  від  тіла,  вона  проходить чистилище.  Чистилище  або  чистка, це  боротьба  двох  світів  -  добра  і  зла. І  в  залежності  від  того,  як  душа  буде  себе  вести,  залежить  і  подальший  її  шлях.  Кожна  душа  бореться  за  чистоту  матриці,  яку  вона  одержала  при  народженні.  
  Пройшовши  чистилище  душа  розпадається  на  тисячі  нових  енергетично  готових  душ,  які  летять  просторами  Галактики  та  Планет,  бо  вони  чимось  цікаві  для  них,  тобто  відбувається  Галактичний  або  Планетарний  обмін.  І  тільки  основна  матриця-душа  повертається  до  Землі  або  піднімається  вище    на  ще  один  щабель  свого  розвитку  та  життя.  Душа  еволюціонує,  одержуючи  тонку  матерію  свого  буття  -  ефірне  тіло.  Люди   називають  це  паралельним  світом  або  іншою  формою  життя.  В  паралельному  світі  або  на  інформаційному  рівні   відбувається  енергетичний  обмін,  оскільки  тіло  не  потребує  біологічної  їжі,  а  лише  енергетичної  духовно  багатої  і  досконалої.  Це  також  школа  життя,  тільки  вищого  рівня.  Душа  за  бажанням  може  повернутися  на  Землю.  І  тоді ми  з  вами  зустрічаємо  людей  духовно  багатих,  талановитих  і  безкорисливих.  Але  для  цього  потрібен  час  і  місце,  щоб  ця  душа  не  загубилася  і  не  зникла.
                

    ЛЕТОВИЩЕ

    І був  день,
    І  була  ніч.
    І  бились  «кіборги»
    До  ранку.

    І  знову  день,
    І  знову  ніч  -
    Земля  здригається
    Від  залпів.

    Метал  горить,
    Кипить  і  сталь  -
    Литовище  кричить
    Від  болю.

    Вони  стоять,
    Немов  граніт,
    Солдати-воїни,
    Герої.

- За тебе рідна,

        За  нас  всіх, -
        шептали  губи
        вже  холодні

- За Україну,

       Неньку  рідну!
       Останній  залп
       За  нас  усіх…

            І  пада  син  твій,
           Україно,
           Та  рядом  з  ним
           Стоїть  вже  сім.

           І  пісня  лине
           Над  землею  -
          Сини  твої
          Ідуть  знов  в  бій.

          Над  ними
          Прапор  України  -
          Він  оберег
          Для  них  усіх.

          Я  вірю,  знаю  -
          Все  скінчиться
          І  усміхнеться
          Доля  всім.

МЕНІ БОЛИТЬ МОЯ ДУША

Мені болить - за Україну, За неньку рідну і єдину. Чому ми, діти, та невдячні? Готові все продать, ледащо, За мідний гріш, як той Іуда

Мені болить – за Україну, За тих синів, що боронили. Їх кіборгами вороги прозвали – За мову, за красу вбивали. І знов таємно продавали.

Мені болить - за Україну, Що ворог вдерся на Донбас – Гуляє і вбиває нас. Та сила волі і бажання Той біль тамує і веде До об’єднання й процвітання, Бо Україна все ж живе.

Як вільний птах, Як промінь сонця Ми будем жить І йти вперед, Бо в наших грудях Б’ється серце, Ми - УКРАЇНОЮ зовем!

 КАЗКА  ПРО  КАРЛИКА

Жив колись у нас в селі Дідок невеличкий. Вдень ніхто його не бачив, А вночі світився.

Йшов цей дід космічним шляхом, Споглядав життя. Милувався, дивувався І вертавсь назад.

До домівки, що стоїть На краю села І до лісу, що шумить, Бо там є життя.

А ще степ великий красень, Оберіг життя. В нього трави чудодійні І кипить життя.

Якось дід засумував Та й сів на порозі, Коли чує в небесах Щось летить-гуркочить.

Придивився, роздивився... Аж це ступа баби.

- І куди це, та Ягуся, Встигла вже злітати? Мабуть, топлива замало, Бо щось стала падать, - лиш подумав, як та ступа у двір залетіла...

Приземлилась, закашлялась, Димом потруїла, Тричі чмихнувши сказала: - Ну все, приземлилась...

Дід насупив строго брови Й за борідку взявся: - І чого це ти, Ягуся, У двір залетіла? Тобі, що тут - намазано? Чого приземлилась?

Баба вилізла із ступи, У смак потягнулась.. Роззернулась, посміхнулась, Голосочком солоденьким До нього звернулась:

-А чого ти все бурчиш, Ніби той бабайка? Даму в гості запроси Та чар-зіллям пригости, Проведи на теплі води - Поніжити тіло. Змолодити кісточки, Що так заніміли.

- Слухай, Яго, не тривож Мого слуха даром, Бо ти знаєш, що брехня Громом тебе вдарить.

- Добре-добре, я мовчу! Дозволь хоть присісти, Бо розмова буде довга, А хочеться їсти...

- То ти оце залетіла, Щоб перекусити? А у мене, що - "Кав'ярня"? Чи місце постою? Ну та добре вже, пішли... Пригощу й напою.

Тричі хлопнувши в долоні, Наказав накрити Гарним Мавкам, що з'явились З-під верби старої.

Лишень встигли випить зілля, Що молодить тіло, Як з'явився старий вовк - Худий і змарнілий.

- Вовче, друже, що з тобою? Звідки ти узявся? І чому в такому тілі? - дід дуже злякався.

- Леве, друже, почекай І не кричи дуже. Поки Яга твоя спить То нас не почує. Давай краще відійдем Від гріха подалі, Щоби нас вона не чула - Нехай спочиває.

Вовк у хащі, дід за ним. Біля струмка стали Вовк напився і зітхнув... Затим, ніби дзига, Закрутився, завертівся, Тихо щось прошепотів - В діда обернувся.

Він був стомлений, побитий І дуже змарнілий. Дід Лев друга обійняв І наказав Мавкам Змити тіло й рани згоїть, Що аж закипіли. А ще зіллям напоїть, Щоб поспав до ранку.

Тричі прутиком ударив - Хащі непрохідні Обступили друга й Мавок І так їх прикрили...

Дід вернувся до Ягусі, Яка вже сиділа І грибочки з капустою На три зуба їла.

-Ти куди це вже ходив, Поки я тут спала? - підозріло і сердито баба запитала.

Дід насупив строго брови І відрізав бабі:

-А ти, що тут - господиня, Щоби звітувати? Наїлася, напилася, Встигла ще й поспати... А от звідки прилетіла - Слабо розказати? Як не хочеш говорити, То лети вже далі... А я хочу відпочити Від такої кралі.

- Щось від тебе Вовчим духом Несе аж за милю...

-А від тебе - смердючками І старою цвіллю... Як не хочеш говорити, То лети вже далі!

-Годі, Леве, заспокойся! І не треба злитись, Бо в природі казна-що Стало вже творитись.

- І що ж трапилось такого, Що й ти налякалась? І з планети, де гостила - Ледь сюди добралась.

- Я гостила на Титані, В хащах непрохідних. Там цілющі б'ють джерела, А погані стільки...

Та наразі щось трапилось, Бо все поховалось... Оглянулась на міцевість, Тільки я осталась.

Я до ступи... А у мене - топливо скачали...

- Ну звичайно, Там злодюжки разом спочивали...

-Це не смішно... Бо від страху я стала шукати Чим заправить свою ступу, Щоб швидше втікати.

Віднайшла, якусь там бочку - Бензин із водою. Тільки встигла заправитись, Як переді мною.

Виліз карлик кривоногий, Зелені солдати, Ніби тая сарана, Стали все зжирати.

Ледве ступу запустила, Злетіла над лісом, Коли бачу, а за мною Карлик летить слідом.

Я швидесенько спустилась, Щоби заховатись І дорогу злидареві Не перетинати.

- І де ж це ти заховалась?

- У своїм порталі. А вже звідти наглядала, Що там відбувалось.

- І що ж ти там побачила?

- Що браму відкрили?

- Як це так? Та хто ж посмів?

- Карлик кривоногий. Бачу - лізуть таргани, зелені солдати... Нищать красу й пожерають Все, що очі бачать...

- Постривай! А хто ж відкрив, Цьому злидареві, Секрет коду тої брами?

- Звідки мені знати... Господарство тут твоє І твої кордони.... То ж подумай - Кому? і де? Перетнув кордони.

- Охо-хо-хо-х! Яка ж ти, Яго! Їла і пила, а сказати, Що зміючка разом з пацюками, Ти не хочеш, бо в рідні Знаєшся віками...

- Ну та досить. Тим не чув, а я не казала.

- Діду Леве, он до тебе Іде Степанида, - тихо дідові сказала Мавка чорнобрива.

Дід Лев швидко підхопився І пішов назустріч. Степаниду обійняв І з тривогою спитав:

- Де ти забарилась? Я тебе давно чекаю І все в подумках шукаю...

Степанида привіталась, Щиро усміхнулась, А угледівши Ягусю, Суворо звернулась:

- Ану, бабо, розкажіть - Як ви воювали? І кому це і за що Браму відкривали?

- Що-о-о? - підскочив дід на місці. Баба посіріла.

- Та нікому і нічого Я не відкривала. Я ж казала, що сиділа І спостерігала. Коли Сірко з кривоногим Билися завзято... Я продумала тоді: "Треба вже втікати"

Ледве ступу завела, Бо ж бензин з водою, Коли бачу таргани Летять всі за мною.

А тут ступа задиміла, Закашлялась й сіла. Таргани, як те нашестя, На мене насіли.

Я мітлою їх від себе Стала відганяти. Та спасибі вовкам сірим Мене врятували.

Я тихесенько до брами, ЇЇ відчинила... І до тебе друже-Леве, Бо дуже стомилась.

- Та який я тобі друг? - відрізав дід бабі.- Ти ж казала, що зміючка Разом з пацюками Відкривали тую браму.

- Ну-у-у... та-ак. Відкрива-али... Браму... ту... для мене.

- А чому ж ти не закрила, Як сюди влетіла?

- Кривоногий на той час Дуже Сірка ранив І влетів уже за мною Разом з тарганами.

- А чому ж ти, бабо Яго, Не допомогла? І покинула вмирати Бідного Сірка...

- Біля нього вовки були Й Степанида-мати.

- Як же тобі, бабо Яго, Можна довіряти. Іван браму захищав Ще й тобі допомагав, А ти так зробила.

- Брате Леве, не лай Ягу. Вона так злякалась, Що й мітлу свою згубила - Так швидко втікала.

Держи, бабо, мітлу свою В пригоді нам стала - Зішкрібала тарганів І карлика пхала, - сміючись розповідав Сірко бабі Ягі.

- Як це так? Моя мітла сама працювала?

- Іван хитро посміхнувся І сказав серйозно:

- Ну, не так, щоб і сама... В руках побратимів Танцювала і шкребла Аж іскри летіли.

Баба з подивом сказала:

- Не може так бути, Щоб мітла моя сама Таке виробляла.

- Ще й як може, бабо Яго! Якщо ти втікала, То мітла твоя стара Тебе доганяла. Ну, а ми її спіймали, Закляття наклали І вона, як тая дівка, Усе вишкрібала.-

Усі дружно засміядись. Баба підозріло Стала мітлу розглядати, Чи не замінили.

Дід Ягусенькі сказав:

- Ну все, бабо Яго. До цілющої води З Мавками лети. Поніж своє тіло, Що так заніміло. Мавки тобі допоможуть Розітерти ніжки.... І не смій тут сперечатись, Бо ти мене знаєш...

- Знаю -знаю! - Баба сіла на мітлу, Щось тихо сказала. І мітла, як та ракета, З Мавками подалась.

Дід полегшено зітхнув: - Ну все... полетіла... Прошу всіх до столу... Поки Мавки накривають, То ми поговорим. Де той карлик кривоногий З тарганами дівся? Чи велику біду скоїв? Що будем робити?

- Із собою він приніс Горе й смуток людям. Нашу землю перерив, Понівечив дуже, - сумно й тихо Степанида дідові сказала.

- Ну, а де той гаспид зараз? Що іще накоїть?

- Та нічого уже, діду. Ми його спіймали І до палі, як годиться, Добре прив'язали. Тарганів у казанок. Думали спалити, Степанида не дала. Суворо сказала: "Не той вік І не той час - Подумати треба" Ми й прийшли оце до вас - Поради спитати, - відказав на те Сірко, до столу присівши.

Раптом чують із кущів Голосок тоненький: - Що тут думать і гадать. Запхать їх в колайдер, Спресувать і в чорну діру - Нехай політають... Там підчистять їх гарненько І викинуть далі, На планети, де навчають Отаких вампірів Шанувать і поважать Закони всіх рівнів.-

Дід схопився і побіг... Сірко розсміявся, Степанида лиш всміхнулась.

- Де це ти узявся? Де не всій, То ти там вродиш? - насупив дід брови. - І чому ти у кущах? Що це ти тут робиш?

- Я прийшов послухать ліс І зробити запис, Як співає словей, Барабанить дятел. Коли бачу, ви з Сірком Й Мавки біля нього, Та наразі звідкілясь Хащі стали лізти. Я, звичайно, зрозумів, Що це чари ваші. І швидесенько втікать, Та старання марні. Тому тут сиджу півдня І слухаю раду... Ой, дідуню, вже звільніть, Бо немає спасу.

Дід щось тихо проказав, Покрутивши пальцем Й перед ним уже стояв Бунтівник козацький.

- Ну, і що це ти казав? Де це той колайдер?

- Зараз все вам покажу. Можна, я до столу?

- Та вже йди, Бо їсти хочеш, Як ота Ягуся.

- Це занадто вже, дідуню, Бо я малий хлопець, Та від вашого обіду Я не відкажуся. -

 Степанида  обняла

Малого хлопчину І до столу провела, Борщом пригостила.

Малий борщ так уминав, Ніби за ним гнались.

- Не спіши, - Сірко сказав, - Бо ще й нас всіх вдавиш.

- От, спасибі! Бощ смачний...

- На ось ще смаколик. З молочком його попий - І втамуєш голод. - Степанида пригощала, а всі посміхались.

Малий голод утолив, Живота погладив. Знов подякував за все І на стіл поставив, Якусь скриньку чудернацьку, яка миготіла...

-Ось, дивіться! Цей прибор нам усе покаже І з'єднає і спресує, Затим їх відправвить. -

Він натиснув, якусь кнопку... Музика заграла, Через хвильку голограма Над скринькою стала.

- Ось і мапа цього краю. Де ви їх сховали? - малий глянув на дорослих, а ті - заніміли.

- Ми, звичайно, чули й знали Про НАНУ космічну... Але щоб такеє диво?! - Сірко тричі поплював через плече ліве І до хлопця підступив, підійшли і інші.

Сірко мапу розглядав, затим пальцем тицьнув:

- Ось тут, вовче лугво. Тут ми їх сховали.

Через хвильку малий збільшив Схованку Сіркову І побачили усі Картину чудову. Біля палі кривоногий Зеленим зробився І кричав до тарганів, Щоб його звільнили.

Ті стрибали, ніби гончі В казані козацькім, Намагаючись звільнитись, Та старання марні.

Всі дивились на це дійство І не розуміли, Що потрібно цим чужинцям У їхній країні? Невже місця для них мало На планеті рідній.

Дід Лев ближче підступив І об поли вдарив.

- Та це ж карлик з цих країв, З сусіднього царства! Правду Яга говорила: "Погані багато."..

І бензин у неї вкрали, І за нею гнались... Бо привикли грабувать Ще й під себе гнути.

Що вирішуємо, друзі? Як тепер нам бути? Степанидо, тобі слово, Бо ти жінка мудра.

- А що тут казати? Цю личину знають всі. Він дуже підступний, Якщо змінює єство - Значить губить душі.

Забираючи в полон Наших українців, Під тортурами страждань Думав їх змінити.

Так от гени в нас не ті, Що у цього гада, Бо народ на цій землі Духовно багатий.

Якщо карлик кривоногий Літав так далеко, То для нього чорна діра Буде його пеклом.

- Правду каже Степанида, - згодився Сірко.

- Ну то жми малий на кнопки І пресуй його, - дід насупив брови.

Малий з радістю натиснув Кнопочку червону. Там щось тихо зашуміло Й музика заграла... І на місці, де були Карлик з тарганами, Квіти, трави і кущі Швидко виростали.

Отакі-то стражі в нас В степовім краю: Степанида - мати- степу Разом з козаками І дух лісу - Лісовик З мавками й вовками.

Всі вони на цій землі - Охоронці наші, Бо дарують із віків Духовність багату.

      ВІТЕР

Гуляє вітер у степу І проливає рясні сльози. - Що загубив у цім краю? Чом ти хитаєш старі сосни?

Лети туди, де ворог злий, Немов гієна серед ночі, Не спить і лізе у наш дім І забирає сни хороші.

Лети і закричи, завий Та так, щоб і земля здригнулась, Щоб він і день і ніч це чув - Як плаче мати, жінка вдома.

Як б'ється серце у дітей, Здригаючись від ран і втоми. Бо ти приніс усе це їм Проклятий у віках ти, злодій -Путін!

Лети, мій вітре, й принеси Нам теплий дощ і сонця промінь. Нехай зігріються усі, Хто любить мир у нашім домі!

  Війна

Війна...війна.. Кривавий схід... Похмуре небо, А на землі Кривавий слід І стогне ехо... Бредуть дорогою кудись З німим обличчям старі люди. У них в очах війна горить - Куди подітись від розпуки? На старість хочеться спочить І не ходити, мов примара. В теплі і в ситості сидіть І не втікать від залпів "Града". Що то за доленька така, Що їх накрила? Невже за стільки літ, О, Боже мій, Історія століть та не навчила? Мабуть, що так! Бо за Росію свій вільний голос віддавали, А Україну, неньку рідну, На Новоросію міняли.

 УКРАЇНА

Іде війна... І мир тут є... В одній країні Смерть і щастя, Дитячі сльози Й біль душі, І сміх та радість - Водночастя. Все це в країні - Україна, Немов надщербнутеє шкло... Тут впало сонячне проміння, А там - затемнення пройшло. І так живуть у нас тут люди - Хто у Європу, хто стоїть... Лиш тільки ті, хто в Новоросу, Тепер під "Градами" живуть. Стоїть питання: Що робити? Чи автономію зробить? А чи віддати все сповна? Який же інтелект країни, Що рубить все із-за плеча? Та ж люди там, всі українці, І хочуть жить, як ти і я.

Плакало небо Сірим світанком. Тихо стогнала земля... Падали воїни, Діти Вкраїни, Їх обіймала вона. Поле усіяне Вирвами "Градів". Краплі кровиночок Маком зійшли... Лине Вкраїною: - Сини, мої рідні В маминім серці Живі ви завжди.

- Росія... Росія... Темна тюрма, - так говорили, коли я мала ще на колінах у діда сиділа.

Діди говорили І скрушно хитали Сивими головами Й тихо шептали: - За волю, щоб битись, Дітей треба вчити, І правнуками в радості, І в світлі прожити.

Так  говорили

І тихо навчали... Зерна любові Затим виростали.

Виросли правнуки І "Сотнею" стали Там, в небесах, Усім звітували.

Та ворог навалою Знову поліз... Праправнуки стали, Немов той граніт: - За волю, за радість, За світлий свій край, За прапор Вкраїни, Народе, вставай!

Гуляє вітер по Вкраїні, Шукає місце, де б спочить, Та крик людський Й безладдя світу Знов гонить вітер Полютить. І він кричить: - Спиніться, люди! Війна... теракт. А душі де? Не заважайте добру жити... Природа хоче відпочити І дать життя усім нове. - Та ворог злий гуляти хоче На полі битви жатву жне. І проливає кров людськую Так, наче воду з криниць п'є. Вітер стомився і присів, Та раптом чує сміх дитячий Він обернуася і побачив Мале дівча у вишиванці. Вітер здригнувся і піднявся: - Та ж поле мінами зроста І зараз будуть бити "Гради"... Як врятувати це дівча? Вона ж всміхнулася й побігла До воїнів, що стали в ряд. І срібний сміх й веселка в небі Змінили землю водночас - Пшеничне поле і васильки, В погруддях воїни стоять - Захисники, сини Вкраїни, І дівча миру на руках.

                                                                                                    Легенда  про  воїна

  Батько  повернувся  додому  з  АТО  пізно  ввечері.  Вранці,  поки  він  ще  спав,  Сергійко  розглядав  його  нагороди.  Сонячні  зайчики  вигравали  на  медалях  та  орденах,  а  зірочка  сяяла,  ніби  сонце.  Він  з гордістю  подивився  на  батька  і  помітив,  що  той  хитрувато  розглядає  його  з- під  прикритих  повік.

- Тату, ти не спиш? - Ні. Іди до мене. Я тебе обніму, як колись, коли ти був ще малий. Пам'ятаєш?

  Син  швидко  заліз  до  батька  в  ліжко  і  притулився.  Той  обняв  його  і  притиснув  до  себе,  як  теплий  клубочок  світла.  Від  сина  йшло  тепло  і  спокій.  Він  пахнув,  як  пахнуть  усі  діти  світу  -  молоком  і  щастям.

- Тату, розкажи мені щось про війну. - А що війна? Війна, як війна... - була коротка відповідь. - Тату, - малий обняв батька, - ти мені раніше розповідав різні історій, легенди, казки. І нам з тобою було добре, а зараз ти відповів якось дивно.

  Батько  уважно  глянув  на  сина  і  зрозумів,  що  його  хлопчик  виріс.
 -  Ну  добре,  розповім  тобі  легенду  про  воїна...
   Високо  в  горах  Карпатах  жив  старий  мольфар.  Одного  разу,  на  світанку,  хтось  постукав  до  нього  в  двері.  Він  вийшов  на  ганок  і  побачив  старого  і  змученого  дракона.  Біля  нього  стояв  малий  хлопчик,  років 6-7.  Мольфар  запитав:

- Що привело тебе до мене?

  Дракон  підштовхнув  хлопця  вперед  і  сказав:

- Ти повинен навчити його всього того, що знаєш сам, - він обняв малого, постов, а за мить полетів. Малий з сумом дивився, як дракон піднімався і зникав за хмарами.

  Мольфар  підійшов  до  нього  і  запитав:

- Як тебе звуть? - Як назвеш, - коротко відповів той. Мольфар уважно глянув на малого і відчув великий сум і боротьбу почуттів. - Добре, - сказав він і повів його до світлиці.

  Минали  роки.  Мольфар  навчав  хлопця.  Той  вчився  легко  і  вправно,  але  з  часом  мольфар  став  помічати,  що  з  ним  відбуваються,  якісь  дивні  зміни.  Очі  часом  горіли  дивним  вогнем  і  не  можна  було  зрозуміти,  якого  вони  кольору  і  про  що  думає.  Тоді  здавалося,  що  він  десь  там,  далекло-далеко...  І  ніхто  не  має  права,  навіть,  поглянути  туди.
   Якось  мольфар  помітив  його  над  прірвою.  Він  стояв,  усамотнений  і  заглиблений  в  себе.  Очі  були  спрямовані  вниз  прірви.  Здавалося,  що  юнак  когось  відстежує.

Мольфар запитав: - Що там? - Не знаю. Не зрозумів, - була, як завжди, коротка відповідь. А наступної миті він підійшов до гори і з усієї сили вдарив по ній. Гора розступилася... Вони побачили велику кімнату. Юнак сміливо пішов вперед, а мольфар за ним. Біля каміну, в кріслі, сидів старий і стомлений чоловік. Юнак, побачивши його, швидко підійшов і впав на коліна. - Дідуню, - з теплотою в голосі і цілуючи його руки тихо промовив він. Старий підняв внука з колін і міцно притиснув до себе. Затим подивився на мольфара. - Наука мого внука не закінчилася, - сказав він. - Ти повинен навчити його жити серед людей, - сказавши це він зник. Зникла і кімната. Юнак і мольфар побачили, що стоять в печері, внизу якої вирує лава. Вони поспішили. І тільки-но вийшли, як гора закрилася.

  Мольфар  уважно  глянув  на  хлопця  і  зрозумів,  що  це  дитя  дракона  і  жінки.

- Так. Мій внук - дитя великого кохання жінки і дракона. Але вони загинули... ти повинен навчити його жити серед людей, - почув мольфар над собою голос дракона.

  З  тих  пір  він  почав  брати  юнака  з  собою  до  людей  на  полонину,  якщо  в  тім  була  нагальна  потреба.  Спрочатку  юнак  ішов  без  особливого  ентузіазму  і  виконував  свою  роботу.  Але  поступово  його  сум'яття  і  вдчудженість  почали  зникати,  а  натомість  прийшла  зацікавленість  людським  життям  та  традиціями.  Проте,  він  ніколи  і  нікого  не  підпускав  близько  до  себе,  хоч  люди  відносилися  до  нього  з  любов'ю,  радістю  і  вдячністю.
  Одного  разу,  восени,  блукаючи  горами та  лісом  він  зустрів   дівчину.  Його  здивуванню  не  було  меж.  Адже  він  прийшов  туди,  куди  не  ступала   жодна   нога   людини.  І  це  було  його  улюблене  місце.  Дівчина  стояла  на  березі  гірського  струмка  біля  калини,  якої  він  ніколи  не  помічав.  Вона  тримала  в  руках  китяги  калинових  ягід,  а  на  голові  в  неї  був  віночок  з  лісових  трав,  прикрашений  калиною.  Юнак  здивовано  запитав:

- Ти хто? - Ягідка, - посміхнувшись відповіла та. - Такого імені немає, - трохи розгублено і сердито відповів він.

  Вона  щиро  розсміялася  і  її  сміх  забринів,  ніби  гірський  струмок.

- Так зовуть мене люди, бо я їм приношу найсмачніші ягоди лісу. А бабуня мене називає Ярочкою, Ярославною. А ти хто? - А я - Дракоша. - Що? Ти любиш битися чи дратувати?

  Юнак  не  хотів  дівчині  щось  пояснювати,  тому  відповів  просто:

- Можливо, й так, а можливо - ні. Так зовуть мене люди, а вже їм краще знати, що вони хочуть сказати.

  Дівчина  підступила  до  нього  і  подала  ягоди,  сказавши:

- Скуштуй. Тільки не поспішай. Спочатку візьми ось цю, одну ягідку, і відчуй її смак.

  Юнак  з  недовірою  подивився  на  дівчину,  а  потім  на  ягідку.  Ягідка  в  тендітній  руці  дівчини  здалася  йому  маленьким  янтарем,  в  якому  переливається  здорова  енергія  світу.  Він  взяв  китяги,   а  я гідку  поклад  до  рота  і  відчув  гіркий  присмак.   Йому   захотілося  скривитися  і  виплюнути  її,  та  наразі   щось  стало  змінюватись  в  природі  і  в  ньому  самому.  Ліс,  що  хвилину  тому  був  просто  лісом,  став  сяяти,  ніби  золото  скіфів,  яке  колись  показував  йому  батько.  Ліс  шумів,  але  в  тому  шумі  відчувалась,  якась  дивна  гармонія  буття.  Він  кожною  клітиночкою  свого  тіла  відчув  світ,  який  його  оточував  і  наповнював  мелодією  життя  і  краси.  Воно  йшло  з  лісу  і  гір,  з  неба  та  землі.  За  хвилину  він  зрозумів,  що  щось  йшло  і  від  нього  самого.
  Дівчина  підійшла  і  торкнулася  його  руки.  Відчуття  тепла  і  ніжності  та  запах  її  тіла  розмаїттям  трав  лісу  і  степу  наповнили  його  груди.  Юнак  закрив  очі  і  з  насолодою  вдихав  ці  пахощі.  Почуття  хвилями  напливали  одні-на-одні.  Через  деякий  час  юнак  відкрив  очі  і  побачив,  що  стоїть  сам  біля  струмка.  Скільки  так  часу  минуло  він  не  знав,  але  про  себе  промовив:

- Треба повертатися додому.

  Він  вперше,  за  стільки  літ,  назвав  дім  мольфара  своїм.  Вдома,  не  вечеряючи,  ліг  спати,  а  вранці  підійшов  до  мольфара  і  запитав:

- Вчителю, хто така Ягідка, Ярочка, Ярославна?

  Мольфар  від  здивування  глянув  уважно  на  хлопця.  Минуло  стільки  років  і  він  вперше  назвав  його  вчителем,  вперше  зацікавився  дівчиною.  Юнак  стояв  перед  ним,  опустивши  очі.  Поборовши  свої  двоякі  почуття,  мольфар  відповів:

- Ця дівчина живе з бабусею на полонині в селі. Вони добре знаються на травах і лікують людей. А чому ти запитуєш, Андрію?

  Юнак  від  несподіванки  здригнувся.   Адже   це  вперше  мольфар  назвав  його  по  імені.  І  тільки  батько  називав  його  Андрієм,  а  матуся -  Андрійчиком.  Він  любив  своїх  батьків  так  сильно,  як  може  любити  тільки  син.  Але  ця  любов  залишилася  ,  як  марево,  в  минулому.  В  його  душі  щось  надломилося  і  він  заплакав.  Спочатку  плакав  мовчки,  ковтаючи  сльози,  а  потім  здригаючись  вголос.  Мольфар  хлопця  не  спиняв.  Він  розумів,  йому  треба  виплакати  свій  біль  і  тугу.  Підступивши  до  нього,  обняв  і  притиснув  до  себе,  як  колись  це  робили  його  батьки.     
  Раптом  у  двері  постукали  і  до  хати  забігла  молода  жінка.  Вона,  плачучи,  розповідала,  що  на  її  чоловіка  напав  ведьмідь  і  сильно  покусав,  тому  просить  його  врятувати.
  Вони  швидко  зібралися  і  спустилися  на  полонину.  Коли  зайшли  до  хати,  то  побачили,  що  біля  чоловіка  вже  поралися  старенька  бабуся  і   молода  дівчина.  Андрій  відразу  впізнав  у  ній  Ягідку.  Побачивши  його,  вона  зашарілася  і  поступилася  місцем.
  Руки  Андрія  були  вправні  і  сильні.  Він  складав  розтрощені  кістки  рук  і  ніг  молодого  чоловіка,  спиняючи  кров.  А  мольфар,  разом  з бабусею  та  Ярославною,  готував  трави  і  поїв  ними  зраненого.  Затим  вони  разом  шептали  заговори,  тільки  їм  відомі,  та  перев'язували  його  руки  і  ноги.  Під  вечір  чоловік  заснув.
  Всі  стомлені  і  виснажені  вийшли  надвір.  Вечірня  прохолода  трохи  остудила   їхню  напругу.  Господарі  запросили  всіх  до  столу,  який  стояв  біля  старого  дуба.  Вони  їли  мовчки,  заглибившись  у  свої  думи.  Та  раптом,  всі  як  один,  відчули  тривогу  і  зміну  в  природі.  Андрій  повернувся  на  схід  і  сказав:

- Щось темне і страшне лізе на нашу землю.

  Мольфар  глянув  на  нього  і  вперше  побачив  нове  обличчя  свого  учня.  Воно  було  стурбоване  і  змужніле.  Відчувався  біль  і  сум,  очі  горіли  тим  дивним  вогнем,  який  був  у  юнака,  коли  він  шукав  себе  самого.  Але  цього  разу,  це  було  щось  інше.  
  Через  мить  природа  заспокоїлася.  Ярославна  взяла  кошик  з  фруктами  і  підійшла  до  хлопця.

- Скуштуй ягідок калини, - тихо попросила вона. - Візьми ось цю! - і простягнула до нього калинову ягідку.

  Ця  ягідка  була  солодка  і  п'янка.  Йому  захотілося  обійняти  дівчину  і  притиснути  до  своїх  грудей,  стати  одним  цілим.  Він  відчув,  як  сильно  і  гаряче  б'ється  її  серце.  Тепла  хвиля  чогось  рідного  і  поки  що   незбагненного  пішла  по  всьому  тілу.  Андрій  тихо  промовив:

- Яка ж смачна ця ягідка, Ягідко!

  Дівчина  зашарілася  і  тихо  сіла  біля  бабуся.  Всі  зрозуміли,  що народилося  нове  кохання,  нове  буття.
  Мольфар  з  плодивом  і  цікавістю  спостерігав  за  хлопцем  і  на  душі  в  нього  ставало  спокійно  і  радісно.  Відлюдькуватий  і  вуглуватий  хлопчина  змінився  на  юнака,  який  йшов  довгою  дорогою  до  людей  з  малесенькою  свічечкою  в  руках.  А  коли  прийшов  до  них,  то  та  свічечка  виросла  у  великий  факел,  який  горів  жарким  полум'ям  життя.
  А  на  ранок  прийшла  звістка:

- Війна!..

  Трембіти  кричали  і  плакали.  Жінки  голосили  і  проводжали  своїх  рідних  на  війну.  Діти  чіплялися  за  подоли  матерів  та  бабусь  і  теж  кричали.  Кричали  і  сумували  Карпати  України.
  Зібрав  в  дорогу  Андрія  і  мольфар.  Перехрестивши  його,  сказав:

- Щоб не трапилось, сину, пам'ятай - ми любимо тебе і чекаємо додому. Допомагай слабким, бо сильніший. В тобі живе сила трьох. Використовуй її з розумінням, черпай наснагу від землі і неба.

  Прибігла  Ярославна.  Вона  перев'язала  Андрія  рушниками,  сказавши:

- Вони будуть оберігати твоє тіло. А ще, Андрійчику, - вона простягнула йому червону стрічку, яка хвилину тому прикрашала її гарну голівку, - візьми і пам'ятай, я тебе чекатиму і виглядатиму. А якщо трапиться, яка біда, я тебе знайду.

  Минуло  чимало  часу.  Андрій  з  побратимами  уже  багато  днів  пересліджують  ворога,  який,  ніби  тінь,  з'являється  і  зни щує  все  до  чого  торкається.  Стомлені  і  голодні  вони  вирішують  заночувати  в  балці.  Виставивши  вартових,  Андрій  присів  під  деревом,  розмірковуючи:"Який  цей  ворог?  Де  він  і  звідки  йде?"  Несподівано  почув,  що  хтось  його  покликав.  Оглянувшись,  побачив  діда.

- Андрію, у тебе є шосте відчуття. Викристай його і ти побачиш ворога.

  Хлопець  схопився  на  ноги,  протер  заспані  очі,  але  нікого  не  побачив.

- Шосте відчуття... замислено повторював він. - Так, ще хлопчиною я використовував шосте відчуття. Ховався сам і знаходив інших. А колись воно врятувало мені життя.

  До  нього  підійшов  вартовий.  Він хотів  щось  сказати,  але  нікого  не побачив.  Обдивившись  місцевість,  похитав  головою  і  пішов.

- Спасибі, дідуню! - тихо подякував Андрій. Та наразі повітря ночі зупинилося. Андрій відчув, що суне щось темне і страшне, а ще за мить побачив ворога. Він сунув, ніби орда саранчі, знищуючи все на своєму шляху. Андрій швидко розбудив побратимів і наказав розпалити смолоскипи, звязати між собою рушники і відійти. тримаючись за них. В руки взяти шаблі і з'єднати їх між собою. Побратими все робили швидко і вправно. Коли шаблі з'єдналися між собою, то й вони побачили ворога. Андрій поглядом наказав мовчати і чекати. Він скерував саранчу до смолоскипів і ті згорали, ніби насіння в печі.

  На  ранок  вони  побачили  двоголового  змія,  який  сунув  зі  сходу  від  сусіднього  царства.  Випускаючи  яд  та  перериваючи  землю,  він  сунув  за  своєю  ордою.
  Андрій  упізнав  його.  Це  був  той  самий  Змій,  з  яким  бився  його  батько,  захищаючи  ці  землі  та  родину.  Батько  був  смертельно  ранений,  а  мати,    рятуючи  його,  загинула  від  ядучої  стріли  цього  гада.  Тоді  Андрій  і  використав  шосте  відчуття,  щоб  врятуватись.  І  тільки  дідусь  зумів  знайти  його  і  прогнати  Змія.  І  ось  доля  знову  випробовує.  Він  поставив  побратимів  трійками,  наказав  взяти  вогнемети  і  стати  за  деревами.
  Двоголовий  сунув,  випускаючи  вогонь  та  плюючи  ядом.  Вони  підпустили  його  ближче  і  вдарили  по  гадині  з  усіх  сторін.  За  годину  все  було  скінчено.  Вогнемети  розірвали  і  спалили  тіло  змія.  Стомлені  і  щасливі  вони  присіли,  а  хто  й  приліг  відпочити  на  рідну  землю.  З  усіх  сторін  до  них  бігли  люди.  Вони  несли  воїнам-визволителям  квіти,  хліб  і  сіль,  святу  воду,  очищаючи  рідну  землю  від  цієї  гадини.
  Батько  замовкнув,  а  через  хвилину  додав:

- З тих пір в сім'ях, де народжуються сини, виховують майбутніх воїнів-захисників своєї рідної священної землі. Колись і ти, сину, станеш захисником України. - Тату, а ти розповів мені легенду про свого друга Саіта. - Так, сину, історія життя їхнього народу тісно переплітається з історією життя нашого народу. Прийде час і ми з тобою ще поговоримо про це.

Авторська казка автора В.Яцкул-Пантазьєва

33-й (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)| Журавочка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Іванка та хлопчика Потічка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про вертунців і Бабу Ягу (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Тризуб (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Україну (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казки бабусі Валі (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Ода воді | Притча про вдячність (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о звезде (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о космосе (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)