Мармурова брила. Іспанська народна казка

Жила колись удова. Був у неї син-підліток, але такий ледачий, що не брався й за холодну воду. От мати й каже йому:

— Візьмись за розум, синку, ти вже чималий, а не хочеш за справжнє діло взятися. Чом би тобі не стати кравцем?

— Не хочу, не подобається,— відповідає син.

— Ну, тоді ковалем.

— Теж не до вподоби.

Отак мати весь час заохочувала сина до якогось діла, а він відмовлявся — ніщо йому не подобалося. Та зрештою-таки погодився навчатись на художника. Знайшла йому мати майстра. А хлопець хоч і лінькуватий був, але мав хист до малювання. Тому й узяв його майстер у науку. От усе, що майстер добре намалює, хлопець потайки копіював і так швидко багато чого навчився.

Якось королевич покликав до себе майстра та й каже, що снилася йому дівчина — справжня Квітка Краси. Хоче він, щоб майстер з його слів намалював портрет цієї дівчини. І принц описав, якою він бачив Квітку Краси уві сні.

Пішов майстер додому і так зажурився, що дружина стурбовано запитала, чи не трапилось чого лихого.

— Трапилось не трапилось,— відповів чоловік,— а синові короля наснилась така гарна дівчина, що її інакше як Квіткою Краси і не назвеш. Хоче він, щоб я намалював її портрет. А як мені це зробити, коли я в житті не бачив її?

Почув хлопець цю розповідь і каже:

— Не журіться, майстре. Опишіть краще, якою привиділася дівчина принцеві уві сні.

Майстер описав.

— Тоді заспокойтеся,— каже учень,— і йдіть собі відпочивати, а я намалюю портрет. Тільки дайте мені мішок горіхів та добре барильце апельсинового соку. Я замкнуся в майстерні, а коли відчиню двері — значить, усе готово.

Майстрові не хотілось давати ні горіхів, ні соку, бо йому не вірилося, що учень упорається з такою роботою. Проте дружина порадила дати хлопцеві, чого він просить. А коли й не намалює портрета — не біда. Майстер погодився і дав учневі горіхів та апельсинового соку. Хлопець забрав усе і зачинився у майстерні на всю ніч.

Майстер із дружиною, звичайно, не стулили очей аж до ранку. Все бігали до дверей та прислухалися, що там робить учень. А звідти тільки й чути було: хрясь та хрясь. То хлопець колов горіхи та запивав їх апельсиновим соком. Над ранок майстер геть притомився і каже дружині:

— То не учень, а якийсь ледар і пройдисвіт. Він просто сміється з нас. Йому аби тільки поласувати горіхами та смачним напоєм. Зараз я вижену його геть.

— Стривай, чоловіче,— відповідає дружина,— зачекаймо до кінця, по-бачимо, що з того вийде. Лягаймо краще спати, а то в мене очі злипаються.

І вони полягали.

А хлопець тим часом, хоч і лущив горіхи та запивав апельсиновим соком, пензля з рук не випускав. І намалював портрет білявої дівчини такої краси, що й словами не скажеш. Точнісінько, як описав її принц.

Стомився хлопець і ліг перепочити, а коли прокинувся, вийшов із майстерні й пішов шукати майстра. Подає йому портрет та й каже:

— Погляньте, майстре!

Майстер, який нічого путнього не чекав від свого учня, аж рота роззявив, коли побачив намальоване. Він сам собі не вірив, що бачить таку красу.

— Слухай-но, хлопче,— питає він,— як ти таке намалював?

— Аз допомогою горіхів та апельсинового соку,— відповів учень.— Та ви краще не питайте, а мерщій несіть портрет до палацу. Там на вас принц чекає не дочекається.

Побіг майстер до палацу, аж підстрибуючи від задоволення. Подивився принц на портрет та й, зачарований ним, каже:

— Саме цю дівчину бачив я уві сні. Піду тепер ті шукати. І ви, майстре, підете разом зі мною.

Королівське слово — закон. Повернувся майстер додому геть зажурений. Дружина аж злякалася — подумала, що принцеві не сподобався портрет.

— Краще б було, якби не сподобався,— сердито пробурчав майстер.— А то тепер він хоче, щоб я пішов із ним шукати цю дівчину. А де її знайти, коли вона існує тільки в його уяві?

— Майстре,— порадив хлопець,— підіть до принца і скажіть, що ваш син теж хоче піти з вами. Принц погодиться, а там побачимо, як зробити, щоб я з ним пішов далі, а ви повернулись додому.

Пішов майстер до палацу, сказав принцеві, що згоден іти з ним шукати Квітку Краси, тільки просить узяти ще й сина. Він дуже кмітливий хлопець і стане їм у пригоді.

— Гаразд,— погодився принц.— Хай іде з нами.

От наступного дня рано-раненько вийшли в дорогу принц, майстер та його учень. Ішли вони день, ішли другий, а на третій майстер так притомився, що вже не зміг іти далі. Тоді парубок і каже принцеві:

— Ваша величносте, нехай батько вертає додому, а я буду вашим проводирем.

— А ти зможеш? Не злякаєшся?

— Так, ваша величносте, зможу і не злякаюсь! — сміливо відповів хлопець.

— Гаразд. Тоді хай батько вертається додому, а ми підемо удвох.

Повернувся майстер додому, а принц і хлопець пішли собі далі. Йшли,йшли, а коли вже добре стомилися, підійшли до густого лісу. Бачать — стоїть хата. Зайшли всередину, а там на столі парує вечеря. Принц і хлопець повече-ряли і почали лаштуватися на ніч. Зайшли до сусідньої кімнати, а там стоять два ліжка, застелені чистою білизною.

Принц дуже хотів спати і перший намірився лягти у тепле ліжко. А хлопець, якого насторожили тиша й безлюддя, і каже йому:

— Обом лягати не можна. Треба, щоб один вартував. Хто знає, може, тут живуть розбійники і схоплять нас сонних.

— Твоя правда,— погодився принц.— Хто перший ляже?

— Висплюся спочатку я,— вирішив хлопець,— а об одинадцятій ночі ляжете ви.

Принц лишився вартувати і розбудив хлопця рівно об одинадцятій.

— Ви щось чули-бачили, ваша величносте? — спитав він, прокинувшись.

— Ні,— відповів принц,— нічого не чув і не бачив.

— Добре, тепер лягайте ви, ваша величносте, а я вартуватиму.

Принц ліг і одразу ж заснув, бо дуже хотів спати.

А коли пробило дванадцяту, зчинився шум — так, ніби до сусідньої кімнати зайшло двоє. Хлопець виразно чув два голоси, хоч нікого й не бачив:

— Здоров був, Хуане!

- — Здоров і ти, Педро!

— Не чув, кажуть, принц хоче одружитися?

— З ким?

— Із Квіткою Краси.

— Хе-хе, її дуже важко знайти.

На цьому голоси змовкли, і хоч як дослухався хлопець, бо йому дуже хотілося дізнатись, де ж шукати ту Квітку Краси, так нічого більше і не почув.

«Може, наступної ночі розкажуть,— мовив про себе хлопець. — Треба залишитися тут іще на ніч. А там видно буде».

Ранком прокинувся принц та й питає:

— Ну, а ти чув-бачив що-небудь, хлопче?

— Ні, нічого не чув і не бачив.

— Ну то що, підемо далі? — питає принц.

А хлопець йому:

— Ні, сеньйоре, краще нам залишитись у цій хаті ще на день. Може, когось або щось побачимо.

Минув день. Принц і хлопець поснідали, пообідали й повечеряли, але так за цілий день нікого й не побачили, нічого не примітили»

Настав вечір. Знову, як і вчора, першим ліг спати хлопець, доручивши принцеві розбудити його рівно об одинадцятій ночі. Тільки-но пробило одинадцяту, принц розбудив його, а сам ліг спати. Залишився хлопець на варті. Коли пробило дванадцяту, зчинився такий шум, ніби до сусідньої кімнати зайшло двоє, і почув хлопець голоси:

— Здоров був, Хуане!

— Здоров і ти, Педро!

— Не чув, кажуть, принц пішов шукати Квітку Краси?

— Правду кажуть. Тільки він її не знайде, бо живе вона аж за морем.

— Та море те легко перейти. Тут, у кімнаті, висить на стіні чарівний ріг. Кинеш його в море — він і простелеться міцною срібною кладкою. От і ходи собі нею, як у себе в хаті.І голоси стихли. Знову хлопець не дізнався до кінця, що їм робити з принцем. І вирішили вони залишитися в цій хаті ще на ніч. Першим, як досі, ліг спати хлопець, наказавши розбудити його об одинадцятій ночі.

Потім заснув принц, а хлопець заступив на варту.

Пробило дванадцяту, і знов зчинився такий шум, ніби до сусідньої кімнати зайшло двоє, і почув хлопець голоси:

— Здоров був, Хуане!

— Здоров і ти, Педро!

— Не чув, кажуть, принц уперто шукає Квітку Краси і ходить уже десь близько?

— Тоді він зупиниться у цій хаті.

— А може, мине її.

— Та хоч і перейде він широке море, не зможе забрати з собою Квітку Краси, бо її пильно стереже могутній велет із двома лютими левами.

— І ніяк не можна викрасти її непомітно?

— Чом не можна! Треба перейти море, коли велет із левами ще сплять. Та чи вдасться це принцеві?

На цьому голоси змовкли. Аж тут і ранок настав. Розбудив хлопець принца, взяли вони з собою чарівний ріг і пішли до моря. Там кинули у воду чарівний ріг, і він простелився довгою срібною кладкою. Перейшли нею хлопець із принцем море й опинилися на великому острові з чудовим палацом посередині. У тому палаці побачили могутнього велета з двома левами, та всі вони спали. А між велетом і левами сиділа дівчина, така вродлива, що кращої на цілім світі нема. Побачивши парубка з принцем, вона спитала:

— Хто вас привів сюди?

— А ми самі прийшли до тебе.

— Ох, стережіться! Прокинеться велет — біда вам буде. А леви розірвуть на дрібні шматочки!

— Т-с-с-с! Дай нам тихо забрати тебе з собою.

Узяли вони дівчину на руки, винесли з палацу і мерщій до моря. Аж тут прокинувся велет. Бачить — немає Квітки Краси, розгнівався і вискочив із палацу шукати її. Подивився у бік моря — а там несуть дівчину чарівним срібним мостом. Кинувся велет навздогін — а мав він довжелезні ноги — і враз опинився біля води. Та в цю мить принц і парубок уже перенесли дівчину через море й підняли чарівну кладку. Посварився тоді велет кулаком на втікачів і промовив своє закляття:

— Прощавай, Квітко Краси! Жаль, що я не встиг тебе догнати. Та начувайся — на твоєму ж весіллі з’їдять тебе вовки! А коли цього не станеться, народиться у вас із принцем син, і через його непослух перетворишся ти на мармурову брилу!

Велет вигукнув свої прокльони, а принц, хлопець і Квітка Краси уже пустилися в дорогу. Надвечір прийшли вони до знайомої хати у лісі. Першим ліг спати хлопець. Об одинадцятій ночі він прокинувся і став на варту, а принц і дівчина полягали спати. Коли пробило дванадцяту, знову почувся такий шум, ніби до сусідньої кімнати зайшло двоє, і долинули голоси:

— Здоров був, Хуане!

— Здоров і ти, Педро!

— Не чув, кажуть, принц уже привіз Квітку Краси?

— Невже?

— Та невідомо, чи пристало до неї прокляття, яке вигукнув услід їй велет.

— Чим же він її закляв?

— Тим, що з’їдять її вовки на їхньому з принцем весіллі.

— Шкода такої красуні. А чи не можна якось зняти те закляття?

— Можна. Треба тільки, щоб король у день весілля вишикував усіх своїх солдатів довкола міста. Вони й відженуть вовків, коли ті наскочать.

Голоси змовкли, а хлопець ліг спати. Коли розвиднилося, рушили всі троє додому. А коли прийшли, зустріли їх дзвонами та святковим фейєрверком. І всім придворним та жителям міста Квітка Краси сподобалася так, що гово-рили тільки про неї, найвродливішу дівчину в світі.

І от побралися принц та Квітка Краси. А в день весілля король звелів своїм солдатам щільно оточити місто, щоб жоден вовк не зміг пробратися в нього. Тільки-но солдати виконали наказ, як побачили зграї вовків, що збігалися звідусіль. Почали вони тоді стріляти з рушниць та гармат і скоро порозганяли всіх вовків до одного. А була їх сила-силенна.

Відгуляли весілля, й усі в королівстві були вдоволені і, звичайно ж, принцем.

Минув час, і знайшовся у Квітки Краси та принца гарненький хлопчик. Тільки ріс він неслухняним. От не послухався він своєї матері раз, другий, а коли це сталося втретє, обернулася Квітка Краси на мармурову брилу.

Заплакав принц, втративши дружину, заплакали король із королевою за гарною і лагідною невісткою, заплакав гірко і сам неслух-син.

Поставили ту мармурову брилу у найкращому покої королівського палацу на вічну згадку про Квітку Краси.

Але учень художника, якого залишили жити у королівському палаці, побачивши таке горе, вирішив спробувати допомогти. Надумав він повернутися до тієї лісової хати, де вони з принцем ночували,— може, там знову щось почує.

Попросив він у принца найкращого коня, сів на нього і рушив у дорогу. Не зупинявся аж до самої хати. Зайшов до неї, повечеряв. А спати не лягає — боїться проспати.

Та ось рівно о дванадцятій зчинився шум, ніби до сусідньої кімнати зайшло двоє. Почулися голоси:

— Здоров був, Хуане!

— Здоров і ти, Педро!

— Не чув, що діється?

— А що?

— А те, що хоч і захистив принц Квітку Краси від вовків у день їхнього весілля, та зняти другого закляття з неї не зміг.

— Якого?

— А такого, що їхній первісток виросте бешкетником і, якщо тричі не по-слухається матері, вона стане мармуровою брилою.

— Яке горе! І Квітка Краси вже не може ожити?

— Може, але все залежить від її сина.

— А що йому робити?

— Треба щоб він, коли справді любить і шанує матір, вибачився перед нею за всі свої непослухи і поклявся ніколи більше не бешкетувати. Тільки щиро й назавжди. Аж тоді спадуть чари з його матері — Квітки Краси.

Замовкли голоси. А молодий художник не ліг спати, чекаючи перших променів сонця, щоб скоріше пуститися в дорогу.

Тільки-но повернувся до королівського палацу, навіть пороху з одежі не струсив, одразу побіг до принца і розповів йому, що треба зробити, аби Квітка Краси знову ожила.

Тоді покликали сина-бешкетника. Він щиро погодився вибачитись, бо справді любить батька з матір’ю. Тільки-но син поклявся ніколи в житті не бешкетувати, як чари спали, і Квітка Краси ожила.

Минув час, народилося у принца та Квітки Краси ще двоє хлопчиків. Та виросли вони слухняними і ніколи не бешкетували, бо старший брат розповів їм про закляття.

А художник дожив у королівському палаці до глибокої старості. Щоправда, кращої картини, ніж портрет Квітки Краси, він так уже й не намалював.