Священикова спадщина (іспанська народна казка)

Жив у Гренаді дуже вбогий муляр.

І мав велику сім’ю.

Був він дуже набожний і цілими днями молився у церкві.

Помітив це священик, прийшов якось до нього додому та й каже:

— От що, сину мій, ти чоловік набожний, але бідний. Я хочу дати тобі заробити.

А муляр йому:

— Спасибі, отче, а чи добре ви мені заплатите?

— Не пошкодуєш,— запевнив його священик.— Тільки робитимеш усе з зав’язаними очима. Така моя умова.

Муляр не заперечував.

От священик зав’язав йому очі і повів вузькими вулицями.

Довго йшли вони, аж поки зупинилися перед ворітьми будинку.

Священик відімкнув важкі двері і знову замкнув їх, тільки-но увійшли в дім.

А далі повів муляра через широку залу.

Коли зняли пов’язку, муляр побачив, що опинився у напівтемному внутрішньому дворику.

Посередині був фонтан із басейном, під яким священик звелів викопати яму й викласти її цеглою.

Працював муляр цілу ніч, але роботи не закінчив.

На світанку священик дав йому золоту монету і, зав’язавши очі, відвів додому.

— Ти згоден,— спитав він на прощання,— повернутися і закінчити роботу?

— Згоден, отче.

— Тоді опівночі я знову прийду по тебе.

От закінчив муляр яму, і вони із священиком опустили туди три великі скрині.

Скрині були страшенно важкі — не інакше, як із золотом.

Потім муляр настелив зверху цеглу, та так акуратно, що зроду-віку ніхто не міг подумати, що під нею яма.

Зав’язав священик муляреві очі, провів завулками якнайдалі від будинку, поклав у долоню дві золоті монети й каже:

— Зачекай тут, аж поки дзвонитимуть до заутрені. І не скидай пов’язки, бо буде лихо.

І пішов геть.

Дочекався муляр, коли почали благовістити до заутрені, зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на березі річки.

Тоді — мерщій додому.

П’ятнадцять днів годував він сім’ю на ті гроші, що заробив за дві ночі, а потім знову став таким же бідним, як і раніше.

Якось сидів він на порозі свого будинку, аж раптом підходить до нього дідусь.

Став, подивився на муляра з-під густих брів та й каже:

— Я бачу, ти дуже бідний.

— Авжеж, сеньйоре.

— Тоді зроби одне діло, тільки недорого.

— Залюбки, сеньйоре, і навіть дешевше, ніж будь-який муляр у Гренаді.

— От і добре,— задоволено мовив старий.— Мені треба підремонтувати дім.

І він повів муляра в порожній будинок, який, здавалося, от-от завалиться.

Коли вони проминули кілька кімнат і вийшли у внутрішній дворик, муляр побачив фонтан, і в душі у нього ворухнувся спогад.

— Хто тут жив до вас? — спитав він у старого.

— Якийсь літній священик. Казали, він був дуже багатий і скупий. Родичів не мав і все своє багатство збирався залишити церкві.

Коли він помер, священики й ченці прибігли, щоб заволодіти його багатством, але знайшли лише кілька дукатів у шкіряній сумці.

Люди кажуть, що ночами у тій кімнаті, де спав священик, чути дзвін монет, а іноді крики й стогін у внутрішньому дворику.

Тому в цьому будинку ніхто не хоче оселитися.

— Я тут оселюся і відремонтую будинок,— рішуче сказав муляр, нарешті чітко пригадавши, як він у дворі мурував під фонтаном яму.

Господар згодився, і муляр переїхав.

Минув час, і відремонтований дім стояв як новий, проте ніхто не хотів у ньому селитися.

А муляр жив і жив.

Він уже майже не працював, але сім’я ставала дедалі заможнішою.

Невдовзі її почали шанувати у всій Гренаді.

Звісно ж, тут не обійшлося без тих скарбів, які були закопані під фонтаном.