Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

         В. Яцкул-Пантазьєва
м. Новомиргород  Кіровоградська  обл..

           Щоденник  майдану

ГОЛОС З НАРОДУ

Моя співуча, Україно, Скільки могутності в тобі… Ти все з народом пережила І усміхнулась на зорі.

За що ж так люблять тебе, РІДНА? За твій народ й любов його? Чи хочуть гроші, землю й води? А кажуть всім, що це любов…

І знов тортури і терзання, І кожен тягне у свій бік. - Ми федерали, росіяни, - кричать і б’ють в груди свої.

А де ж народ? Ви запитали? Що хочуть люди на землі, Яку вони з віків орали І поклонялись тільки їй?

Які ж ви люди після цього?.. Ви паничі, багатії. Для вас народ - пустеє слово У вас амбіції свої…

                                           05.02.2014

'Жирний текст'Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва

 ЧИСТІ  ВОДИ
    /казка/

Гей, воли, чого ви стали?

Я вас, що не випасав?

Невже в полі ви не паслись,

Коли місяць випливав? –

Воли хвостами покрутили

Та й до водопою…

Біля Гептурки спинились

Й на старого подивились.

Він у вуса посміхнувся

Та й махнув рукою.

Виліз з воза і пішов

Говорить з вербою:

- Що, стара, усе скрипиш

І з водою гомониш? –

А затим послухав шепіт,

Що йшов осокою.

Очерет щось шелестів

Й хитав головою.

Крячка крякнула й злетіла…

Дід присів на зруба.

- А ви, воли попасіться,

Бо й мені тут любо!

Він зіперся на вербу

І поринув в думи…

Вітер грав його вусами,

Розкуйовдив чуба.

Раптом чує звідкись голос:

- Діду, ви не вмерли? –

Він у вуса посміхнувся

І глянув довкола.

- А ти звідки тут взялася?

І чому не вдома? –

Перед ним стояла внучка

З квітами аїру. –

Я казав тобі чекати

Й ні ногою з дому!

Це навіщо ти зірвала?

- То від вас прикрилась.

- А воли тебе почули,

Тому й зупинились.

Що там трапилось такого?

- Та нічого, діду!

Ви казали, що тут казка

Десь живе поблизу.

От я й бігла, що є духу

Поміж осокою.

Ви так гарно тут сиділи…

Слухали, напевно.

Я ж присіла і чекала,

Щоб почути казку.

Та, мабуть, вона не хоче

Впускать в своє царство.

А ви, діду, та-а-к хропі-і-ли,

Що я аж злякалась…

Дід у вуса посміхнувся:

- Ну йди вже до мене.

І присядь ось тут, на зруба,

Шибеник палений.

Мала сіла біля діда,

Тихо пригорнулась,

Коли чує він співає:

- Розлилася Вись Велика

В степовому краї.

Приїжджали козаченьки

І тут зимували.

А на згадку про Миргород

Новий збудували.

Залишали жінку й діток

І йшли воювали. –

Дід співав гарно…

Голос його линув

З глибин душі.

І, здавалося,

Що співає уся Гептурка,

А степ, зачарований

Красою голосу,

Слухає…

Він замовк…

Але річка ще довго співала

Своїми передзвонами…

Мала тихо запитала:

- Дідуню! Чому ти,

Коли прилітаєш,

До Гептурки поспішаєш?

Говориш з вербою

Та ще й з осокою.

Аїр розглядаєш,

Ніби щось шукаєш…

З очеретом все шепочеш…

Розказати ти не хочеш,

Що тут відбувалось?

- Ой, мала!

Ну ти й причепа!

Про все хочеш знати.

Швидко станеш ти старою,

Як бабуся Гната…

- А хіба вона стара?

Скільки їй вже років?

- Та, мабуть, що більше сотні…

- Ой, діду, не хочу!

Дід у вуса посміхнувся

Й почав загадково:

- Вітер віє ще й гуляє,

Але дощику немає.

Дощик, дощик!

Де ти ходиш?

Чом до нас ти не заходиш?

Ти зайди.

Ми погуляєм.

Землю разом повмиваєм,

Приберемо, заживемо

І по небу знов підемо.

Раптом знявся вітер…

І серед чистого неба

Ударив грім.

Степ і Гептурка притихли.

Лише очерет хитав голівками

І про щось шепотів.

Мали тихо промовила:

- Діду!

Це ти його накликав?

- Та вже й не знаю, -

ніяковіючи промовив старий.

- Подивись, он щось чорне суне…

По небу пливла велика

Чорна хмара.

Стара верба проскрипіла:

- Швидше втіка-а-йте…

До сірого вола у ву-у-хо залізайте

І там перечекайте.

Дід підхопив онуку

І мерщій до сірого вола.

Той голову опустив

І до вуха запустив.

А у вусі диво дивне…

Стіл стоїть,

А на столі:

Хліб, ковбаси,

Сало гарне,

Помідори, огірки.

Роздивились…

Це - світлиця.

Тихо й затишно у ній.

Рушниками гарно вбрана

Пахнуть трави польові.

У кутку під образами

Худорлявий дід сидить.

В полотняній вишиванці

І з ціпком в правій руці.

- Добрий день!

- І мир вам в хату! –

привіталися вони.

- Якщо з миром то проходьте.

Хліб і сіль наш на столі.

Присідайте, пригощайтесь…

Ось тут ряжанка смачна

І медок для тебе, Насте,

Бджілка з поля принесла.

Ти, Іване, теж присядь.

Покуштуй козацьких страв.

Та й давно ми не стрічались

Є що, мабуть, розказать.

Дід з онукою присіли

І взялися куштувать.

- Чуєш, діду, ти скажи:

"Звідки цей дідусь нас знає?"

- А ти що - не здогадалась?

Ми ж у царстві казкаря,

Котрий все на світі зна.-

Настя ложку облизала,

Бо медок смачненький був:

- Красно дякую за страви.

Можна, я гулять піду?

- А чому не можна, Насте? -

дід у вуса посміхнувся. -

Тільки з двору ні ногою

Й шкоду десь там не зроби!

Бо казки всі позбиваєш,

Буде потім, що робить.

Настя пулею із хати

Та й не чує діда вже,

Бо вона у царстві казок,

Де цікаво їй усе.

Ось і двір улитий сонцем

І сарай он там стоїть.

Біля нього дуб столітній,

А під дубом віз лежить.

Настя воза обійшла

І побачила, що він

Мохом весь чомусь обріс.

Раптом чує:

- Хто ти? Хто ти?

І чому сюди прийшла? -

Настя глянула довкола

І нікого не знайшла.-

Хто ти? Що тобі тут треба?

Забирайся чимскоріш!

- Настя я! А ти не сердся.

Хто ти? Вийди покажись!

- Ти не схочеш мене бачить,

Бо дівчисько і мала.

А ще глянеш і заплачеш,

Закричиш і драпака.

- Я дівчисько. І що з того?

Плакати? Оце вже ні!

Драпати - позор для роду.

Краще вийди, покажись.

- Ну гаразд, залазь під воза. -

Настя швидко присіда

І під воза заліза.

- Але ж, де ти?

- Обережно! Над тобою,

Подивись! -

Настя глянула угору

І завмерла якусь мить.

- Ну то що? Кричати будеш?

І тікати, що є дух?

- Що-о? Про кого ти говориш?

Павучків я не боюсь.

- Павучків я не бось,-

пробурчав павук над нею. -

А я зовсім не павук.

Візавієць. Програміст.

А потрапив я до вас,

Бо лазутчик Короїд

На корабель наш проник

І змінив усю програму,

Що заклали в Візаві.

- Постривай, не поспішай!

Візаві - це що? Країна?

- Ні, планета.

Така ж гарна, як Земля.

Вона схожа чимсь на вашу,

Але трішки не така.

Я змінив багато тіл,

Щоб мене не помічали

І програму Візаві

Відновить не заважали.

- Але ж ти був не один?

- Вірно. Нас було багато...

І вони змінили тіло,

Хто на бджілку, на жука.

Коли ніч тут наступає

Всі вони летять сюди

І приносять все потрібне,

Щоб програму відновить.

- Все ж тебе не розумію.

Ти сказав, що ти працюєш.

Де ж робочий стіл, системи,

Що ти хочеш відновить?

Тут лиш бачу павутиння,

Мох та пил, і бруд лежить.

- Ти нічого не чіпай!

Руки при собі тримай.

Для людей ми все закрили.

- Павучок, але ж чому?

- Люди звичку таку мають -

Всюди носа свого пхають.

Все їм треба подивиться

І пощупать, і зламать.

- Павучок, так це ж цікавість

І бажання все пізнать.

На Землі ви теж звикали

І до всього придивлялись,

Пробували, співставляли

І аналіз свій давали.

Покажи мені корабель

І подобу, що ти маєш

На планеті Візаві.

- Що-о!

Раптом бджілка прилетіла: - Дзінь, дзінь, дзінь! Ти, хто така, Що турбуєш павучка? Павучок,, а де твій зіхист? Чом система не гуде? Добре ще, що віртуал Реагує на усе... -

Настя диву дивувалась: "Віртуал, система, захист. Але ж, де воно усе? Тут лиш бруд і павутиння... Мов у коконі живуть. Та ще й тіло дивне мають... Всі під возом проживають... Комашина маячня"

Павучок враз стрепенувся, Зупинивши бджілки літ, І до Насті повернувся: - Ми читаємо думки... Тому, прошу, про корабль І народ, що тут жиє - Думай краще, як то є. Бачиш, гусінь он повзе - Це той самий короїд, Що систему нашу згриз. Він і захист поламав. Бджілко, прошу, помагай!

- Я вам теж допоможу Й гусінь цюю розчавлю!

- Ні, не треба убивати! ЇЇ треба лиш приспати І у кокон замотати, Бо у нас на Візаві Короїди гори точать, Користь гарну нам приносять. То тунелі, то дороги Прокладають раз у раз. Розчищають всі завали, Що трапляються в горах. А як треба розшукати Під завалами людей, То найкращі короїди, Бо у них природний дар - Проникати у глибини І промінням, що вібрує Відчувати, хто є там.

Жжу - жжу - жжу! Ти, хто така, Що турбуєш павучка? Ще й дівчисько! Жжу - жжу - жжу! Всюди носа свого пхають, І як завжжди, все ламають. Швидше з воза забирайся, Поки жжало не пустив!

- Постривайте, капітане! Настя гостя казкаря І потреби в тім нема - Жало ваше випускати. Короїд приповз до нас, Ставши гусінню Землі. Він, мабуть, наївся добре, Бо дивіться як розбух. І почав у сплячку падать. Насте, він у нас на Візаві Ще дитиною так спить. Ну, а тут чогось наївся. Тому треба чимскоріш В Шовкопряда нитку взяти І у кокон замотати, Щоб додому довезти.

- То я зараз побіжу Й нитку в нього попрошу!

- Тобі можжна довіряти? - пробурчав джміль-капітан.

- Мо-ожна, дівчинка хоро-оша, - раптом мовив Короїд. І усі від здивування Зупинилися на мить. - І швиденько бі-ігать мо-оже. То ж біжи-и і не бари-ись! Але спершу... О-ось візьми-и, Передай це Шовкопряду. Я гостив у нього ні-іч І наї-ївся доупа-аду. - І до рук Настуні вклав Срібний шар, що пульсував.

У її руках цей шар Засвітився дивним світлом.

- Насте, поспішай! - тихо мовив павучок, - Бо енергія твоя Поглотить його сповна.

- Не хвилюйся, Зореносцю! То з'єдналося дві сили - Сила радості Землі Й вірність наша - Візаві. А тому вона віддасть Мій дарунок Шовкопряду.-

Настя вилізла з-під воза І не знала куди йти. Шар промінчиком червоним На будиночок вказав, Що стояв в саду шовковиць І над ставом піднімавсь.

За промінчиком побігла І побачила в саду Дідуся в брилі з соломи. Він швиденько щось мотав, Тихо пісеньку співав І на неї поглядав.

Вона чемно привіталась, А дідусь їй проказав: - Я давно тебе чекаю І клубочок ось мотаю. Ти віддай це капітану, А він знає, що робить.

- Короїд прислав дарунок, - Настя шар передала І побачила, що куля Стала ніжно-голуба. – Ой, дідусю, ви ж казкар, Що живе в світлиці дивній!

- Ти уважна і кмітлива, Можеш бачить всякі дива! Ну, а зараз поспішай І дарунок передай. Але спершу цей клубочок Ти до Сонця підніми І слова такі скажи: «Нитка Сонця і Землі Шлях додому покажи Візавійцям, нашим друзям! А мене перенеси На корабль, що прилетів Із далеких тих світів!»

Тільки Настя проказала Як незчулася й коли У каюті капітана Опинилася за мить.

Вона диву дивувалась: «Чудеса так чудеса!» - Навіть очі заплющала Й тихо носик потирала…

Корабель увесь світився. На великому екрані… Небо в зорях пропливало І вогнями вигравало.

Перед нею в ряд стояли У костюмах астронавтів Звичайнісінькії люди. Тільки очі видавали, Що ці люди не земляни.

- Ми вітаємо тебе, Дитя Сонця і Землі! І найкращі побажання Ти від нас усіх прийми.

Настя глянула на того, Хто до неї говорив І подумала: «Напевно, Це і є мій павучок»

Ні, Настуня! Капітан я. І зовуть мене Малі. А це бджілка - Мирослава, Зореносець - павучок, Короїд - Бурундучок. Він заснув і це вже добре. Нитку нам ти принесла?

- Так, шановний капітане! Шовкопряд клубочок дав І такі слова сказав: «Нитка Сонця і Землі, Шлях додому покажи Візавійцям, нашим друзям!»

- Постривай, не поспішай! Ти клубочок передай… Чуєш, він почав співати, А ним треба керувати. О, як гарно він співа! В ньому пісня мов жива - Колискова і тужлива, Радісна і пустотлива І про Землю, небеса, Про людей… Яка краса! Колискова - Короїду. Хай вже спить до Візаві. «Нитка срібна і чудова, Короїда колиши!»

Нитка  швидко  закружляла

І у кокон замотала, А затим тихенько й ніжно Колискову заспівала

Капітане, можна з вами Над Землею політати І красу її пізнати? На Вкраїну подивитись, Бо вона, як каже дід; "Ніби райдуга ранкова, Що купається у водах, У калиновім вінку!"

- Ти у царстві казкаря, Він бажання всі сповня. Ти літати не боїшся?- Настя радісно всміхнулась. -Ну, тоді всі по місцях! Зореносцю, старт давай І дорогу прокладай!

Корабель піднявся вгору, Тиха музика заграла... Настя з дивом споглядала Рідну Гептурку і Вись, Чорний ліс, поля і села... І летіла ввись і ввись...

- Насте, Насте!

Досить спати,

Час додому поспішать.

Зачекалась нас бабуня.

Десь вже вийшла виглядать, -

став будити внучку дід.

Та мала заснула в діда,

Притулившись на плечі.

Він підняв її, притиснув

І поніс, мов скарб землі.

А затим поклав на сіно,

Що лежало на гарбі.

Сам вмостився біля неї

Й наказав волам іти.

Ті спокійно, як воли,

Йшли погойдуючи тілом.

І здавалось, що весь світ,

Зачарований цим дивом,

Де в гармонії буття

Проживає вся природа…

Дід замріяно співав

Для малої «Чисті води…».

     ж  ж  ж

Вітер осінній - Холодний і сильний Гуляє і пестить Душу Землі. В ніжних обіймах Стискає так сильно, Що стогне і плаче Природа її.

    ж  ж  ж

І знов туман По місту бродить. Сідає клаптями Спочить. Що він шукає? Чому стогне? Що так тривожить І болить? Він суне далі, далі, далі... І вже за містом вирина. Там чагарник, А ось і річка - Тут є русалонька-краса І водяний, буркун старезний, Все мріє якось політать... Та він пливе, не зупинившись, У степ, щоб трави обійнять.

   ж  ж  ж

Зорі купались В криниці глибокій. Пестили ніжно Світлом своїм, А джерело, Що її наповняло В захваті бігло Шляхом своїм. Що то за шлях У підземної сили? Що то за таїна Таїн Землі? То виринає Із сміхом до світла, То знов біжить Незнано куди...

 ж   ж   ж

Шлях біжить під копитами коней І гуркочуть колеса возів – Це цигани під звуки гітари Повертають до рідних степів.

Зупинились і табором стали Серед степу, де вітер гуля, Щоб душа в полиновім тумані Відпочила і стала жива.

Притомившись і сіла спочити Під шатром, що розбив її внук, Найстаріша циганка Міральда, Яку в таборі мамою звуть.

Вона тихо поводить рукою По траві, ніби щось там штука, А думки її плетиво ткають, Повертають в далекі літа…

Пломеніє багаття під небом, Що розкинуло зорі свої. У шаленому танці чавелли Відпускають всі страсті свої…

А затим затихає багаття І звучить лиш гітара одна… Струни ніжно говорять в темряві - То коханий її виклика.

Він торкається ніжно і пестить, Пригорнувши її до грудей. П’янкий запах великого степу Огортає коханням людей.

Блиснув місяць… Коханий здригнувся І упав бездиханно до ніг Світ хитався в німому страдні, А затим розірвав її крик.

Відлетіли літа й відшуміли… Коні збили багато доріг. В її серці назавжди лишились – Ніч, кохання і син Любомир.

ЩОДЕННИК  МАЙДАНУ

   МАЙДАН

Бідні мої українці І МАТИ-ВКРАЇНА! Продають вас на кордоні Державнії мита, А на морі москалі І татарин хитрий. Всім їм хочеться урвати Твоєї замлиці. А дітей твоїх у рабство Та по всій країні Голоштанних і голодних Кудись та подіти.

"Просипайтесь! - Тарас кричить. Годі Вам вже спати! Придивіться, роздивіться - Україна плаче… Розтерзали її душу І кричать "моголи" Та дубинками у плечі Й на голови голі. Поставили на коліна Й ну гамселити - Кров рікою на Майдані... Біднії ви, діти!

Що ж це коється у світі? Господи, мій милий! Поможи цим бідним дітям Жить на Україні. Дай їм, Боже, іншу долю - Вистоять і взяти В свої руки свою НЕНЬКУ Жить і процвітати. Просипайтесь, пробудітесь - Не бійтесь нікого, Бо народ ви український Від самого Бога!

Він вам дав велику душу І щедрість багату. Та найбільше, то терпіння… Годі вже терпіти! Натерпілись, наплакались Ідіть до МАЙДАНУ! Побудуйте Україну - Вільну і багату, Щоби знали в цілім світі УКРАЇНУ-МАТІР!

     ЄДНАННЯ

Слова твої Й слова мої Єдині в своїй суті

За Україну Вільну й сильну Здіймаємо ми руки

Піднявши прапор Жовто-синій, Ми заявили світу: - Євромайдан, Євросоюз – Ми з вами і довіку!

 Досвітні  вогні

І знов майдан – Протистояння. В руках людей Ліхтарики горять. Це поклик серця І відгомін світлий – Вогнів досвітніх Перейшов до нас.

Єднаймось, браття! Гімн Вкраїни Звучить у серці Кожного із нас, Бо ми - НАРОД. І в цьому ми єдині – Вогні досвітні Вже палахкотять

ДЗВОНИ

Гуде майдан І дзвони б’ють. Ці предковічні Старі дзвони.

Їхня душа, Як мій народ – В малинових Квітучих передзвонах.

Вони гудуть, Вони кричать: «В нас демократію украли – Та на коліна І в тюрму. За що? – дзвіниці всі кричали.

Старі отці Перед святими У Бога доленьку просили І за народ свій, український, Молитву святості творили

    ДУХОВНІСТЬ

І знову «беркут», Знов ті тушки – Гуляють, б’ють, В розгон ідуть. Людей безвинних Роздягають І на морозі Знову б’ють.

- Яка ж вас мати породила? Чийого роду ви сини? Чи не нацисти потрудились – З пробірки вилізти в світи?

- Бо світ духовний УКРАЇНЦІВ - Ти не убий, не укради! Якщо це ворог - То зустрінь… І в чесній битві – Покажи, Що честь народу, То найвище. Його свобода – Дар землі. Дитячий сміх І світлий розум – Це в українців У крові.

      СИНИ

Чудно діється у світі… Мою Україну, Прийшли й стали боронити Поляк з вірменином.

Один знає мою мову І нею говорить Та Шевченка по пам’яті Людям усім мовить.

Поляк пішов на «беркута» З криком: «Що ти робиш? Ти ж гамсуєш брата свого, Хіба то так можна?»

Ще є брат один між нами, Демократ по крові – Дістав кулю в саме серце, Білорус чудовий…

Отак ото діється У моїй Вкраїні, Щоб убити демократа Багато «нє трєба» - Захопити та й вивезти, Побити у лісі, Роздягнути і покинуть - Нелюди і звірі .

Та настане час розплати І виллються сльози. Гіркі сльози за убієнних Сльози всенародні.

Бо не можна зневажати "Маленьку" людину. Перед Богом ми всі рівні І ми його діти.

       РАДА

Знов менжують В нашій Раді, Ніби на базарі: «Якщо тільки… Так відразу… Ідіть лиш з майдану!»

Хто ж торгується з народом, Якщо віру вкрали? Ви ж в Законі написали: «… НАЙЦІНІШІ ЛЮДИ», - А НАРОД мій, - «То БАГАТСТВО НАЙБІЛЬШЕ В ДЕРЖАВІ»

Добрий газда при морозі Пса в дім забирає, А ви гоните на холод, Бо це дім держави.

Ви ж багаті і розумні – Не творіте лихо! Прийміть волю всенародну, Та й все буде тихо!

   ПРОРОКУВАННЯ

       По  всій  Вкраїні
      Срібні  дзвони
      Кричать, співають
      Звістку  шлють:
      «Дев’ять  держав
      За  стіл  наш  сядуть
      І  руку  дружби  подадуть!

Старі отці перед святими Прокажуть тихо: «Отче наш, Спасибі, що почув молитви І не залишив одних нас… За мир, спасибі, за свободу, За демократію землі, За спокій всіх мирян, Що в мирі - Вже повертають до сім’ї...”

Я не Пророк в своєму царстві, Та срібні дзвони звістку шлють…

ГОЛОС З НАРОДУ

Моя співуча, Україно, Скільки могутності в тобі… Ти все з народом пережила І усміхнулась на зорі.

За що ж так люблять тебе, РІДНА? За твій народ й любов його? Чи хочуть гроші, землю й води? А кажуть всім, що це любов…

І знов тортури і терзання, І кожен тягне у свій бік. - Ми федерали, росіяни, - кричать і б’ють в груди свої.

А де ж народ? Ви запитали? Що хочуть люди на землі, Яку вони з віків орали І поклонялись тільки їй?

Які ж ви люди після цього?.. Ви паничі, багатії. Для вас народ - пустеє слово У вас амбіції свої…

  ЖЕРЕНОВСЬКОМУ

      Жереновський,
     Як  той  пес,
     З  піною  у  рота –
     Зазіхає  на  Вкраїну,
    Ласий  шматок  хоче.

Мабуть жирик цей забув Капусточку нашу – До обіду не добрав І шлуночку важко.

Ти сідаєш за наш стіл, Непроханий госте, І ми терпимо тебе З роз’явленим ротом.

Та нічого не дамо, Бо це Україна, Яка хоче жить без тебе У вільному світі.

                           06.02.2014

  ФЕМІДА

Закон, як дишло повернули - Людей заставили звільнить… Будинки – на ЗАКОН змінили, Де честь і совість Кинуто до ніг.

В такій державі ми живемо… Народ – ніщо, а гроші - такс… Який же приклад малоліткам, Держава подає нараз?

Які традиції, закони - Трима Феміда у руці? Чи знає душу всенародну, ЇЇ бажання із віків?

Мабуть не знає, Бо глухою стоїть сліпа Й не чує крик, Що виривається з народу: - Та скільки ж можна це терпіть?

                                      17.02.2014

    ГЛИТАЙ

Кривавий Яник по Вкраїні Гуляє, п’є, вбиває нас Справляє тризну всенародну Глитай із кров’ю на руках

Бандитів випустив, ті тушок І з ними плетиво плете. Народну кров пустив рікою, А БОЖИЙ суд з небес іде.

                                           19.02.2014

       ЖАЛОБА

І знов народ шукає правду… Кривавий Яник зупинивсь. Навколо нього мертвих повно… Ти, що ж проклятий наробив?

Невже історії не знаєш, Що гнів народний є страшним, А сльози матері та жінки Будуть пекти сім поколінь.

Жалоба чорна по Вкраїні, З гнівом народним впереміш, Вкрила Вкраїну, МАТІР РІДНУ, О-о-о, як їй бідній пережить!

Спустилась з неба матір Божа – Скорбить з народом, пригорта… І просить нас, дітей Вкраїни, З світлом в душі йти до кінця.

                                              22.02.2014

    ЧОМУ?

Україно, ненько рідна! Вибач, за образу, Що з чужими паспортами Лізуть до нас в хату.

Все не йметься їм у світі, Ласий шматок хочуть – Подай Крим їм без татарів, Та ще й весь відразу.

Що ж за люди ви такії – Євроазіати? Ніби криси й сірі миші Лізете у хату.

Ми ж не просимо у гості, Самі розберемось. У сім’ї своїй великій Істину знайдемо.

   ЛИСТ СУСІДУ

Кривавий Яник на свободі Так крові напився, Що в Росії у Ростові -… Путіним зробився…

Невже, люди, ви в омані І вірите цьому? Стережіться, роздивіться, Хто у вашім домі…

Бо, не дай Бог, ця зараза Ще і вас торкнеться І тоді вже ланцюгова Хвороба почнеться.

Ми вже двічі відхворіли Й картину цю знаєм… Тому, просимо, не лізте До чужого краю!

                                01.03.2014

       ДИВО
     /казка/

А було це, а чи ні... Ніхто того не знає... Тільки кажуть: "На землі Диво проживає. Воно ходить, веселиться - Радість всім приносить, А то сяде, притомившись, Біля річки Висі, Відпочине та й полине - Тільки слід лишився"

Завітало цеє Диво І у наше місто. Всіх вітало й дарувало Посмішку щасливу. Та ніхто того не бачив, Бо всі поспішали, Навіть діти малесенькі І ті сумували.

Диво стало дивуватись Й шукати причину. Походило, подивилось І сіло під тином. Коли чує у дворі, Малі діти грають, Ніби тії мавпенята В відро заглядають.

Зацікавилося Диво Й собі заглянуло... І яке ж то було диво Для самого Дива - У відрі сиділа жаба, Ропуха криклива.

Вона дулась, надувалась Ще й кричала грізно. І тримала в своїх лапках Квітку чорнобривку.

- Ти як сюди потрапила? І що ти тут робиш? - запитало в неї Диво.

Жаба знову надулася, А потім зітхнула: - Я й сама того не знаю, Як все це відбулось... Прийшов вранці дід старезний, На карлика схожий. Весь такий худесенький, І мабуть голодний.

За стіл його посадила І їстоньки дала. А потім у травах Ще його скупала.

Запросила до світлиці,

Щоб спочив з дороги.

Як угледів він синочків, Що в козачат грали, А сестричку малесеньку Волей називали...

Вона ж, моя квіточка, До них посміхалась, У віночку з чорнобривців, І гарно співала: "Згинуть наші вороженьки, Як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, У своїй сторонці..." Й китяхами із калини Братиків вбирала.

Став кричати й задихатись Дідуган старезний. Я хотіла заспокоїть Й до нього всміхнулась, А потім до діточок Своїх повернулась.

Та не встигла я й словечко До них проказати, Як надворі опинилась, Викинута з хати.

Коли бачу діточок, У спину він пхає Й на коліна та по голові... Я донечку вихватила, Синочків прикрила, А він слово проказав - Я тут опинилась, У відрі та ще й ропуха З донечкою в парі.

Слава Богу, що вона Квіточкою стала. Мабуть, сила того зла ЇЇ не здолала.

А синочки-козаки Піднятися хочуть. Вони боряться із злом, Що старий наврочив.

Та не знає той, пуцвірок, Мудрості святої: "Хто прийшов до нас із злом - Від зла і загине".

То нічого, що я жаба, А донечка квітка. Ми ж бо стали до землі Ближче і зріднились. А почувши її мову - Душу в ній відкрили.

Тільки мовила це жаба, Відбулося диво....

Авторська казка автора В.Яцкул-Пантазьєва

33-й (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)| Журавочка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Іванка та хлопчика Потічка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про вертунців і Бабу Ягу (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Тризуб (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Україну (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казки бабусі Валі (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Ода воді | Притча про вдячність (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о звезде (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о космосе (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)