Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Щоденник майдану
ГОЛОС З НАРОДУ
Моя співуча, Україно, Скільки могутності в тобі… Ти все з народом пережила І усміхнулась на зорі.
За що ж так люблять тебе, РІДНА? За твій народ й любов його? Чи хочуть гроші, землю й води? А кажуть всім, що це любов…
І знов тортури і терзання, І кожен тягне у свій бік. - Ми федерали, росіяни, - кричать і б’ють в груди свої.
А де ж народ? Ви запитали? Що хочуть люди на землі, Яку вони з віків орали І поклонялись тільки їй?
Які ж ви люди після цього?.. Ви паничі, багатії. Для вас народ - пустеє слово У вас амбіції свої…
05.02.2014
'Жирний текст'Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва
ЧИСТІ ВОДИ
/казка/
Гей, воли, чого ви стали? Я вас, що не випасав? Невже в полі ви не паслись, Коли місяць випливав? –
Воли хвостами покрутили Та й до водопою… Біля Гептурки спинились Й на старого подивились.
Він у вуса посміхнувся Та й махнув рукою. Виліз з воза і пішов Говорить з вербою:
- Що, стара, усе скрипиш І з водою гомониш? – А затим послухав шепіт, Що йшов осокою. Очерет щось шелестів Й хитав головою. Крячка крякнула й злетіла… Дід присів на зруба. - А ви, воли попасіться, Бо й мені тут любо!
Він зіперся на вербу І поринув в думи… Вітер грав його вусами, Розкуйовдив чуба.
Раптом чує звідкись голос: - Діду, ви не вмерли? – Він у вуса посміхнувся І глянув довкола.
- А ти звідки тут взялася? І чому не вдома? – Перед ним стояла внучка З квітами аїру. – Я казав тобі чекати Й ні ногою з дому! Це навіщо ти зірвала?
- То від вас прикрилась.
- А воли тебе почули, Тому й зупинились. Що там трапилось такого?
- Та нічого, діду! Ви казали, що тут казка Десь живе поблизу. От я й бігла, що є духу Поміж осокою. Ви так гарно тут сиділи… Слухали, напевно. Я ж присіла і чекала, Щоб почути казку. Та, мабуть, вона не хоче Впускать в своє царство. А ви, діду, та-а-к хропі-і-ли, Що я аж злякалась…
Дід у вуса посміхнувся: - Ну йди вже до мене. І присядь ось тут, на зруба, Шибеник палений.
Мала сіла біля діда, Тихо пригорнулась, Коли чує він співає:
- Розлилася Вись Велика В степовому краї. Приїжджали козаченьки І тут зимували.
А на згадку про Миргород
Новий збудували. Залишали жінку й діток І йшли воювали... –
Дід співав гарно… Голос його линув З глибин душі. І, здавалося, Що співає уся Гептурка, А степ, зачарований Красою голосу, Слухає…
Він замовк… Але річка ще довго співала Своїми передзвонами… Мала тихо запитала:
- Дідуню! Чому ти, Коли прилітаєш, До Гептурки поспішаєш? Говориш з вербою Та ще й з осокою. Аїр розглядаєш, Ніби щось шукаєш... З очеретом все шепочеш… Розказати ти не хочеш, Що тут відбувалось?
- Ой, мала! Ну ти й причепа! Про все хочеш знати. Швидко станеш ти старою, Як бабуся Гната…
- А хіба вона стара? Скільки їй вже років?
- Та, мабуть, що більше сотні…
- Ой, діду, не хочу!
Дід у вуса посміхнувся Й почав загадково: - Вітер віє ще й гуляє, Але дощику немає. - Дощик, дощик! Де ти ходиш? Чом до нас ти не заходиш? Ти зайди. Ми погуляєм. Землю разом повмиваєм, Приберемо, заживемо І по небу знов підемо.
Раптом знявся вітер… І серед чистого неба Ударив грім. Степ і Гептурка притихли. Лише очерет хитав голівками І про щось шепотів.
Мала тихо промовила: - Діду! Це ти його накликав? - Та вже й не знаю, - ніяковіючи промовив старий.
- Подивись, он щось чорне суне…
По небу пливла велика Чорна хмара. Стара верба проскрипіла: - Швидше втіка-а-йте… До сірого вола у ву-у-хо залізайте І там перечекайте.
Дід підхопив онуку І мерщій до сірого вола. Той голову опустив І до вуха запустив.
А у вусі диво дивне… Стіл стоїть, А на столі: Хліб, ковбаси, Сало гарне, Помідори, огірки.
Роздивились… Це - світлиця. Тихо й затишно у ній. Рушниками гарно вбрана Пахнуть трави польові.
У кутку під образами Худорлявий дід сидить. В полотняній вишиванці І з ціпком в правій руці.
- Добрий день! - І мир вам в хату! – привіталися вони.
- Якщо з миром то проходьте. Хліб і сіль наш на столі. Присідайте, пригощайтесь… Ось тут ряжанка смачна І медок для тебе, Насте, Бджілка з поля принесла.
Ти, Іване, теж присядь. Покуштуй козацьких страв. Та й давно ми не стрічались Є що, мабуть, розказать.
Дід з онукою присіли І взялися куштувать.
- Чуєш, діду, ти скажи: "Звідки цей дідусь нас знає?"
- А ти що - не здогадалась? Ми ж у царстві казкаря, Котрий все на світі зна.-
Настя ложку облизала, Бо медок смачненький був: - Красно дякую за страви. Можна, я гулять піду?
- А чому не можна, Насте? - дід у вуса посміхнувся. - Тільки з двору ні ногою Й шкоду десь там не зроби! Бо казки всі позбиваєш, Буде потім, що робить.
Настя пулею із хати Та й не чує діда вже, Бо вона у царстві казок, Де цікаво їй усе.
Ось і двір улитий сонцем І сарай он там стоїть. Біля нього дуб столітній, А під дубом віз лежить.
Настя воза обійшла І побачила, що він Мохом весь чомусь обріс.
Раптом чує: - Хто ти? Хто ти? І чому сюди прийшла? -
Настя глянула довкола І нікого не знайшла.
- Хто ти? Що тобі тут треба?
Забирайся чимскоріш!
- Настя я! А ти не сердся. Хто ти? Вийди покажись!
- Ти не схочеш мене бачить, Бо дівчисько і мала. А ще глянеш і заплачеш, Закричиш і драпака.
- Я дівчисько. І що з того? Плакати? Оце вже ні! Драпати - позор для роду. Краще вийди, покажись.
- Ну гаразд, залазь під воза. -
Настя швидко присіда І під воза заліза.
- Але ж, де ти?
- Обережно! Над тобою, Подивись! -
Настя глянула угору І завмерла якусь мить.
- Ну то що? Кричати будеш? І тікати, що є дух?
- Що-о? Про кого ти говориш? Павучків я не боюсь.
- Павучків я не бось,- пробурчав павук над нею. - А я зовсім не павук. Візавієць. Програміст. А потрапив я до вас, Бо лазутчик Короїд На корабель наш проник І змінив усю програму, Що заклали в Візаві.
- Постривай, не поспішай! Візаві - це що? Країна?
- Ні, планета. Така ж гарна, як Земля. Вона схожа чимсь на вашу, Але трішки не така. Я змінив багато тіл, Щоб мене не помічали І програму Візаві Відновить не заважали.
- Але ж ти був не один?
- Вірно. Нас було багато... І вони змінили тіло, Хто на бджілку, на жука.
Коли ніч тут наступає Всі вони летять сюди І приносять все потрібне, Щоб програму відновить.
- Все ж тебе не розумію. Ти сказав, що ти працюєш. Де ж робочий стіл, системи, Що ти хочеш відновить? Тут лиш бачу павутиння, Мох та пил, і бруд лежить.
- Ти нічого не чіпай! Руки при собі тримай. Для людей ми все закрили.
- Павучок, але ж чому?
- Люди звичку таку мають - Всюди носа свого пхають. Все їм треба подивиться І пощупать, і зламать.
- Павучок, так це ж цікавість І бажання все пізнать. На Землі ви теж звикали І до всього придивлялись, Пробували, співставляли І аналіз свій давали.
Покажи мені корабель І подобу, що ти маєш На планеті Візаві
- Що-о!
Раптом бджілка прилетіла: - Дзінь, дзінь, дзінь! Ти, хто така, Що турбуєш павучка? Павучок, а де твій захист? Чом система не гуде? Добре ще, що віртуал Реагує на усе... -
Настя диву дивувалась: "Віртуал, система, захист. Але ж, де воно усе? Тут лиш бруд і павутиння... Мов у коконі живуть. Та ще й тіло дивне мають... Всі під возом проживають... Комашина маячня"
Павучок враз стрепенувся, Зупинивши бджілки літ, І до Насті повернувся: - Ми читаємо думки... Тому, прошу, про корабль І народ, що тут жиє - Думай краще, як то є. Бачиш, гусінь он повзе - Це той самий короїд, Що систему нашу згриз. Він і захист поламав. Бджілко, прошу, помагай!
- Я вам теж допоможу Й гусінь цюю розчавлю!
- Ні, не треба убивати! ЇЇ треба лиш приспати І у кокон замотати, Бо у нас на Візаві Короїди гори точать, Користь гарну нам приносять. То тунелі, то дороги Прокладають раз у раз. Розчищають всі завали, Що трапляються в горах. А як треба розшукати Під завалами людей, То найкращі короїди, Бо у них природний дар - Проникати у глибини І промінням, що вібрує Відчувати, хто є там.
Жжу - жжу - жжу! Ти, хто така, Що турбуєш павучка? Ще й дівчисько! Жжу - жжу - жжу! Всюди носа свого пхають, І як завжжди, все ламають. Швидше з воза забирайся, Поки жжало не пустив!
- Постривайте, капітане! Настя гостя казкаря І потреби в тім нема - Жало ваше випускати. Короїд приповз до нас, Ставши гусінню Землі. Він, мабуть, наївся добре, Бо дивіться як розбух. І почав у сплячку падать. Насте, він у нас на Візаві Ще дитиною так спить. Ну, а тут чогось наївся. Тому треба чимскоріш В Шовкопряда нитку взяти І у кокон замотати, Щоб додому довезти.
- То я зараз побіжу Й нитку в нього попрошу!
- Тобі можжна довіряти? - пробурчав джміль-капітан.
- Мо-ожна, дівчинка хоро-оша, - раптом мовив Короїд. І усі від здивування Зупинилися на мить. - І швиденько бі-ігать мо-оже. То ж біжи-и і не бари-ись! Але спершу... О-ось візьми-и, Передай це Шовкопряду. Я гостив у нього ні-іч І наї-ївся доупа-аду. - І до рук Настуні вклав Срібний шар, що пульсував.
У її руках цей шар Засвітився дивним світлом.
- Насте, поспішай! - тихо мовив павучок, - Бо енергія твоя Поглотить його сповна.
- Не хвилюйся, Зореносцю! То з'єдналося дві сили - Сила радості Землі Й вірність наша - Візаві. А тому вона віддасть Мій дарунок Шовкопряду.-
Настя вилізла з-під воза І не знала куди йти. Шар промінчиком червоним На будиночок вказав, Що стояв в саду шовковиць І над ставом піднімавсь.
За промінчиком побігла І побачила в саду Дідуся в брилі з соломи. Він швиденько щось мотав, Тихо пісеньку співав І на неї поглядав.
Вона чемно привіталась, А дідусь їй проказав: - Я давно тебе чекаю І клубочок ось мотаю. Ти віддай це капітану, А він знає, що робить.
- Короїд прислав дарунок, - Настя шар передала І побачила, що куля Стала ніжно-голуба. – Ой, дідусю, ви ж казкар, Що живе в світлиці дивній!
- Ти уважна і кмітлива, Можеш бачить всякі дива! Ну, а зараз поспішай І дарунок передай. Але спершу цей клубочок Ти до Сонця підніми І слова такі скажи: «Нитка Сонця і Землі Шлях додому покажи Візавійцям, нашим друзям! А мене перенеси На корабль, що прилетів Із далеких тих світів!»
Тільки Настя проказала Як незчулася й коли У каюті капітана Опинилася за мить.
Вона диву дивувалась: «Чудеса так чудеса!» - Навіть очі заплющала Й тихо носик потирала…
Корабель увесь світився. На великому екрані… Небо в зорях пропливало І вогнями вигравало.
Перед нею в ряд стояли У костюмах астронавтів Звичайнісінькії люди. Тільки очі видавали, Що ці люди не земляни.
- Ми вітаємо тебе, Дитя Сонця і Землі! І найкращі побажання Ти від нас усіх прийми.
Настя глянула на того, Хто до неї говорив І подумала: «Напевно, Це і є мій павучок»
Ні, Настуня! Капітан я. І зовуть мене Малі. А це бджілка - Мирослава, Зореносець - павучок, Короїд - Бурундучок. Він заснув і це вже добре. Нитку нам ти принесла?
- Так, шановний капітане! Шовкопряд клубочок дав І такі слова сказав: «Нитка Сонця і Землі, Шлях додому покажи Візавійцям, нашим друзям!»
- Постривай, не поспішай! Ти клубочок передай… Чуєш, він почав співати, А ним треба керувати. О, як гарно він співа! В ньому пісня мов жива - Колискова і тужлива, Радісна і пустотлива І про Землю, небеса, Про людей… Яка краса! Колискова - Короїду. Хай вже спить до Візаві. «Нитка срібна і чудова, Короїда колиши!»
Нитка швидко закружляла
І у кокон замотала, А затим тихенько й ніжно Колискову заспівала
- Капітане, можна з вами Над Землею політати І красу її пізнати? На Вкраїну подивитись, Бо вона, як каже дід; "Ніби райдуга ранкова, Що купається у водах, У калиновім вінку!"
- Ти у царстві казкаря, Він бажання всі сповня. Ти літати не боїшся?- Настя радісно всміхнулась. -Ну, тоді всі по місцях! Зореносцю, старт давай І дорогу прокладай!
Корабель піднявся вгору, Тиха музика заграла... Настя з дивом споглядала Рідну Гептурку і Вись, Чорний ліс, поля і села... І летіла ввись і ввись...
- Насте, Насте! Досить спати, Час додому поспішать. Зачекалась нас бабуня. Десь вже вийшла виглядать, - став будити внучку дід.
Та мала заснула в діда, Притулившись на плечі. Він підняв її, притиснув І поніс, мов скарб землі. А затим поклав на сіно, Що лежало на гарбі. Сам вмостився біля неї Й наказав волам іти. Ті спокійно, як воли, Йшли погойдуючи тілом. І здавалось, що весь світ, Зачарований цим дивом, Де в гармонії буття Проживає вся природа… Дід замріяно співав Для малої «Чисті води…».
ж ж ж
Вітер осінній - Холодний і сильний Гуляє і пестить Душу Землі. В ніжних обіймах Стискає так сильно, Що стогне і плаче Природа її.
ж ж ж
І знов туман По місту бродить. Сідає клаптями Спочить. Що він шукає? Чому стогне? Що так тривожить І болить? Він суне далі, далі, далі... І вже за містом вирина. Там чагарник, А ось і річка - Тут є русалонька-краса І водяний, буркун старезний, Все мріє якось політать... Та він пливе, не зупинившись, У степ, щоб трави обійнять.
ж ж ж
Зорі купались В криниці глибокій. Пестили ніжно Світлом своїм, А джерело, Що її наповняло В захваті бігло Шляхом своїм. Що то за шлях У підземної сили? Що то за таїна Таїн Землі? То виринає Із сміхом до світла, То знов біжить Незнано куди...
ж ж ж
Шлях біжить під копитами коней І гуркочуть колеса возів – Це цигани під звуки гітари Повертають до рідних степів.
Зупинились і табором стали Серед степу, де вітер гуля, Щоб душа в полиновім тумані Відпочила і стала жива.
Притомившись і сіла спочити Під шатром, що розбив її внук, Найстаріша циганка Міральда, Яку в таборі мамою звуть.
Вона тихо поводить рукою По траві, ніби щось там штука, А думки її плетиво ткають, Повертають в далекі літа…
Пломеніє багаття під небом, Що розкинуло зорі свої. У шаленому танці чавелли Відпускають всі страсті свої…
А затим затихає багаття І звучить лиш гітара одна… Струни ніжно говорять в темряві - То коханий її виклика.
Він торкається ніжно і пестить, Пригорнувши її до грудей. П’янкий запах великого степу Огортає коханням людей.
Блиснув місяць… Коханий здригнувся І упав бездиханно до ніг Світ хитався в німому страдні, А затим розірвав її крик.
Відлетіли літа й відшуміли… Коні збили багато доріг. В її серці назавжди лишились – Ніч, кохання і син Любомир.
ЩОДЕННИК МАЙДАНУ
МАЙДАН
Бідні мої українці І МАТИ-ВКРАЇНА! Продають вас на кордоні Державнії мита, А на морі москалі І татарин хитрий. Всім їм хочеться урвати Твоєї замлиці. А дітей твоїх у рабство Та по всій країні Голоштанних і голодних Кудись та подіти.
"Просипайтесь! - Тарас кричить. Годі Вам вже спати! Придивіться, роздивіться - Україна плаче… Розтерзали її душу І кричать "моголи" Та дубинками у плечі Й на голови голі. Поставили на коліна Й ну гамселити - Кров рікою на Майдані... Біднії ви, діти!
Що ж це коється у світі? Господи, мій милий! Поможи цим бідним дітям Жить на Україні. Дай їм, Боже, іншу долю - Вистоять і взяти В свої руки свою НЕНЬКУ Жить і процвітати. Просипайтесь, пробудітесь - Не бійтесь нікого, Бо народ ви український Від самого Бога!
Він вам дав велику душу І щедрість багату. Та найбільше, то терпіння… Годі вже терпіти! Натерпілись, наплакались Ідіть до МАЙДАНУ! Побудуйте Україну - Вільну і багату, Щоби знали в цілім світі УКРАЇНУ-МАТІР!
ЄДНАННЯ
Слова твої Й слова мої Єдині в своїй суті
За Україну Вільну й сильну Здіймаємо ми руки
Піднявши прапор Жовто-синій, Ми заявили світу: - Євромайдан, Євросоюз – Ми з вами і довіку!
Досвітні вогні
І знов майдан – Протистояння. В руках людей Ліхтарики горять. Це поклик серця І відгомін світлий – Вогнів досвітніх Перейшов до нас.
Єднаймось, браття! Гімн Вкраїни Звучить у серці Кожного із нас, Бо ми - НАРОД. І в цьому ми єдині – Вогні досвітні Вже палахкотять
ДЗВОНИ
Гуде майдан І дзвони б’ють. Ці предковічні Старі дзвони.
Їхня душа, Як мій народ – В малинових Квітучих передзвонах.
Вони гудуть, Вони кричать: «В нас демократію украли – Та на коліна І в тюрму. За що? – дзвіниці всі кричали.
Старі отці Перед святими У Бога доленьку просили І за народ свій, український, Молитву святості творили
ДУХОВНІСТЬ
І знову «беркут», Знов ті тушки – Гуляють, б’ють, В розгон ідуть. Людей безвинних Роздягають І на морозі Знову б’ють.
- Яка ж вас мати породила? Чийого роду ви сини? Чи не нацисти потрудились – З пробірки вилізти в світи?
- Бо світ духовний УКРАЇНЦІВ - Ти не убий, не укради! Якщо це ворог - То зустрінь… І в чесній битві – Покажи, Що честь народу, То найвище. Його свобода – Дар землі. Дитячий сміх І світлий розум – Це в українців У крові.
СИНИ
Чудно діється у світі… Мою Україну, Прийшли й стали боронити Поляк з вірменином.
Один знає мою мову І нею говорить Та Шевченка по пам’яті Людям усім мовить.
Поляк пішов на «беркута» З криком: «Що ти робиш? Ти ж гамсуєш брата свого, Хіба то так можна?»
Ще є брат один між нами, Демократ по крові – Дістав кулю в саме серце, Білорус чудовий…
Отак ото діється У моїй Вкраїні, Щоб убити демократа Багато «нє трєба» - Захопити та й вивезти, Побити у лісі, Роздягнути і покинуть - Нелюди і звірі .
Та настане час розплати І виллються сльози. Гіркі сльози за убієнних Сльози всенародні.
Бо не можна зневажати "Маленьку" людину. Перед Богом ми всі рівні І ми його діти.
РАДА
Знов менжують В нашій Раді, Ніби на базарі: «Якщо тільки… Так відразу… Ідіть лиш з майдану!»
Хто ж торгується з народом, Якщо віру вкрали? Ви ж в Законі написали: «… НАЙЦІНІШІ ЛЮДИ», - А НАРОД мій, - «То БАГАТСТВО НАЙБІЛЬШЕ В ДЕРЖАВІ»
Добрий газда при морозі Пса в дім забирає, А ви гоните на холод, Бо це дім держави.
Ви ж багаті і розумні – Не творіте лихо! Прийміть волю всенародну, Та й все буде тихо!
ПРОРОКУВАННЯ
По всій Вкраїні
Срібні дзвони
Кричать, співають
Звістку шлють:
«Дев’ять держав
За стіл наш сядуть
І руку дружби подадуть!
Старі отці перед святими Прокажуть тихо: «Отче наш, Спасибі, що почув молитви І не залишив одних нас… За мир, спасибі, за свободу, За демократію землі, За спокій всіх мирян, Що в мирі - Вже повертають до сім’ї...”
Я не Пророк в своєму царстві, Та срібні дзвони звістку шлють…
ГОЛОС З НАРОДУ
Моя співуча, Україно, Скільки могутності в тобі… Ти все з народом пережила І усміхнулась на зорі.
За що ж так люблять тебе, РІДНА? За твій народ й любов його? Чи хочуть гроші, землю й води? А кажуть всім, що це любов…
І знов тортури і терзання, І кожен тягне у свій бік. - Ми федерали, росіяни, - кричать і б’ють в груди свої.
А де ж народ? Ви запитали? Що хочуть люди на землі, Яку вони з віків орали І поклонялись тільки їй?
Які ж ви люди після цього?.. Ви паничі, багатії. Для вас народ - пустеє слово У вас амбіції свої…
ЖЕРЕНОВСЬКОМУ
Жереновський,
Як той пес,
З піною у рота –
Зазіхає на Вкраїну,
Ласий шматок хоче.
Мабуть жирик цей забув Капусточку нашу – До обіду не добрав І шлуночку важко.
Ти сідаєш за наш стіл, Непроханий госте, І ми терпимо тебе З роз’явленим ротом.
Та нічого не дамо, Бо це Україна, Яка хоче жить без тебе У вільному світі.
06.02.2014
ФЕМІДА
Закон, як дишло повернули - Людей заставили звільнить… Будинки – на ЗАКОН змінили, Де честь і совість Кинуто до ніг.
В такій державі ми живемо… Народ – ніщо, а гроші - такс… Який же приклад малоліткам, Держава подає нараз?
Які традиції, закони - Трима Феміда у руці? Чи знає душу всенародну, ЇЇ бажання із віків?
Мабуть не знає, Бо глухою стоїть сліпа Й не чує крик, Що виривається з народу: - Та скільки ж можна це терпіть?
17.02.2014
ГЛИТАЙ
Кривавий Яник по Вкраїні Гуляє, п’є, вбиває нас Справляє тризну всенародну Глитай із кров’ю на руках
Бандитів випустив, ті тушок І з ними плетиво плете. Народну кров пустив рікою, А БОЖИЙ суд з небес іде.
19.02.2014
ЖАЛОБА
І знов народ шукає правду… Кривавий Яник зупинивсь. Навколо нього мертвих повно… Ти, що ж проклятий наробив?
Невже історії не знаєш, Що гнів народний є страшним, А сльози матері та жінки Будуть пекти сім поколінь.
Жалоба чорна по Вкраїні, З гнівом народним впереміш, Вкрила Вкраїну, МАТІР РІДНУ, О-о-о, як їй бідній пережить!
Спустилась з неба матір Божа – Скорбить з народом, пригорта… І просить нас, дітей Вкраїни, З світлом в душі йти до кінця.
22.02.2014
ЧОМУ?
Україно, ненько рідна! Вибач, за образу, Що з чужими паспортами Лізуть до нас в хату.
Все не йметься їм у світі, Ласий шматок хочуть – Подай Крим їм без татарів, Та ще й весь відразу.
Що ж за люди ви такії – Євроазіати? Ніби криси й сірі миші Лізете у хату.
Ми ж не просимо у гості, Самі розберемось. У сім’ї своїй великій Істину знайдемо.
ЛИСТ СУСІДУ
Кривавий Яник на свободі Так крові напився, Що в Росії у Ростові -… Путіним зробився…
Невже, люди, ви в омані І вірите цьому? Стережіться, роздивіться, Хто у вашім домі…
Бо, не дай Бог, ця зараза Ще і вас торкнеться І тоді вже ланцюгова Хвороба почнеться.
Ми вже двічі відхворіли Й картину цю знаєм… Тому, просимо, не лізте До чужого краю!
01.03.2014
ДИВО
/казка/
А було це, а чи ні... Ніхто того не знає... Тільки кажуть: "На землі Диво проживає. Воно ходить, веселиться - Радість всім приносить. А то сяде, притомившись, Біля річки Висі, Відпочине та й полине - Тільки слід лишився"
Завітало цеє Диво І у наше місто. Всіх вітало й дарувало Посмішку щасливу. Та ніхто того не бачив, Бо всі поспішали, Навіть діти малесенькі І ті сумували.
Диво стало дивуватись Й шукати причину. Походило, подивилось І сіло під тином. Коли чує у дворі, Малі діти грають, Ніби тії мавпенята В відро заглядають.
Зацікавилося Диво Й собі заглянуло... І яке ж то було диво Для самого Дива - У відрі сиділа жаба, Ропуха криклива.
Вона дулась, надувалась Ще й кричала грізно. І тримала в своїх лапках Квітку-чорнобривку.
- Ти як сюди потрапила? І що ти тут робиш? - запитало в неї Диво.
Жаба знову надулася, А потім зітхнула: - Я й сама того не знаю, Як все це відбулось... Прийшов вранці дід старезний, На карлика схожий. Весь такий худесенький, І, мабуть, голодний.
За стіл його посадила І їстоньки дала. А потім у травах Ще його скупала.
Запросила до світлиці,
Щоб спочив з дороги.
Як угледів він синочків, Що в козачат грали, А сестричку малесеньку Волей називали...
Вона ж, моя квіточка, До них посміхалась, У віночку з чорнобривців, І гарно співала: "Згинуть наші вороженьки, Як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, У своїй сторонці..." Й китяхами із калини Братиків вбирала.
Став кричати й задихатись Дідуган старезний. Я хотіла заспокоїть Й до нього всміхнулась, А потім до діточок Своїх повернулась.
Та не встигла я й словечко До них проказати, Як надворі опинилась, Викинута з хати.
Коли бачу діточок, У спину він пхає Й на коліна та по голові... Я донечку вихватила, Синочків прикрила, А він слово проказав - Я тут опинилась, У відрі та ще й ропуха З донечкою в парі. Слава Богу, що вона Квіточкою стала. Мабуть, сила того зла ЇЇ не здолала.
А синочки-козаки, Піднятися хочуть. Вони борються із злом, Що старий наврочив.
Та не знає той, пуцвірок, Мудрості святої: "Хто прийшов до нас із злом - Від зла і загине".
То нічого, що я жаба, А донечка квітка. Ми ж бо стали до землі Ближче і зріднились. А почувши її мову - Душу в ній відкрили.
Тільки мовила це жаба, Відбулося диво... Розірвались чорні хмари І сонце відкрилось.
Впали промені на землю Й розійшлися чари - Перед Дивом, серед двору, Жінка вже стояла.
Біля неї її діти - Дорослі й змужнілі. Обнімали матір ніжно Й тихо говорили:
- Ти не бійся й не хвилюйся. Дім ми свій очистим Від погані зеленої, Що звуть "чоловічки".
Бо немає у них роду І прийшли нізвідки. Тож покажем, що ми, браття, Козацького роду.
Проказали і пішли Сміливо до хати... Показати, що вони Козаки завзяті.
І за мить уже з дверей Старий вилітає, А за ним і таргани Зелені втікають.
Карлик той увесь від злості Скрючився й зсушився, А під променями сонця Попелом зробився. Ось за ним і таргани Лопали й пищали. Вітер-братик підхопив І сліду не стало.
Пробудилось старе місто Від сну у кошмарах... Відшуміло й відгуло І нечисть пропала.
Мати з Волею й синами Людей всіх вітали. Заспівали Гімн Вкраїни І прапор підняли.
Диво містом походило Та й пішло до річки, Сіло собі під вербами -
Трохи відпочило
І полинуло у небо Тільки слід лишило.
Пророкування
- Осінь. Війна. 21-ше століття, - Нострадамус сказав. Так воно й вийшло.
Та ніхто не чекав, Що хижак цей - Росія. Жадає на крові, Сдьозах матерів - Імперію зла творить на землі.
Це ідол століття, Що зараз гуляє. З єхидною мордою В світ виїжджає. Умившись сльозами вдів-матерів, Він кров'ю упився від їхніх синів.
Та правда ГОСПОДНЯ На світі ще є, Бо сила по крові У кожного б'є. І світло приходить, Як ранок ясний, І ідола гонить у темні ліси, Яруги, трясини, де звір не ходив - Закінчить свій час Цей путник страшний.
Донецька земля
Могили.. могили… Донецька земля. Усіяна ними - Аж кров застига.
Одних хоронили - Герої Вкраїни. А інших зарили В траншеях, як звіра.
Тіла їх розкидані Полем гуляють. У лісі - хижак Уже доїдає.
Нащо прийшли ви На землю Вкраїни? Невже рідний край - Не любий, не милий?
Невже в вашім краї Любові немає І мудрості древніх, Що світ прикрашає?
Невже ваша мати Не вчила, як жити: Людей поважать, Рідну землю любити?
І в кожній людині Брата вбачати, А в кожній старенькій - Матір вітати.
Та ви пропустили Земну цю науку І голови попелом Матір прикрили.
ДІД САМВЕЛ /легенда/
- Бабусю, чому це люди наш камінь називають дідом Самвелом? Чому вони приходять сюди і сидять, а потім кажуть: «Спасибі», і йдуть?
- Сідай я тобі розповім про цей чудодійний камінь…
Колись дуже давно, коли на нашій землі текли повноводні ріки, а густа рослинність покривала їх береги, з-під землі вийшли кам’яні Велетні, подивитись на світло Боже і дивовижну красу, про яку їм розповідав дід Самвел.
Там, де вони вийшли групами, утворилися гори, а там, де сім’ями - горби і косогори. А ті, що любили підземні води - утворили скелясті береги рік і морів. І лише внуки та правнуки діда Самвела, та і сам Самвел , хотіли побачити всю велику красу землі…
Вони стали подорожувати. І ось одного дня відчули якесь хвилювання. Це було перше відчуття не лише природи, а й відчуття та сприймання звуків, які їх чарували і дивували, бо вони неслися над землею звідусіль.
Велетні запитали в діда:
- Яка Муза може створювати ці чарівні звуки? Як її звуть? - Це люди, - сказав їм Самвел. - Дивно… Які вони? - Скоро побачите, - загадково посміхнувся дід.
І ось одного ранку, коли сонце ще не прокинулось, а роси бриніли на травах, Велетні почули ніжну мелодію, яка краяла серце, розповідаючи про велике кохання. А потім, чомусь, заплакала, та на разі зупинилась і почала звеселяти душу.
Велетні здивувались і знову запитали діда:
- Що це? - То людське серце так співає, - відповів дід. - Які вони ці люди? - думали Велетні.
І лише один дід Самвел загадково посміхався, бо він знав, які ці люди…
Гай-га-а-й! Скільки-то тисячоліть минуло, як він вперше прийшов на цю прекрасну землю? І так само, як і вони, дивувався та милувався нею. Та раптом почув звуки, які не були схожі на ті, що лунали там, під землею.
Він побачив дівчину і скам’янів… Вона була струнка і білолиця. В руках тримала польові квіти, а на голові віночок.
Побачивши його, вона засміялася. І той сміх задзвенів в його грудях, ніби сріблястий весняний дощик. Дівчина зупинилась і уважно глянула на нього.
- Як дивно, - сказала вона. Поклала до його ніг квіти та й пішла. А за мить повернулася, наділа на голову віночок і знову засміялася. ЇЇ сміх був схожий на чисті джерельні води, які вириваються до світла і кудись поспішають.
Самвел ступив до дівчини. Вона широко розкрила очі і зомліла. Він дивився на її красу і нічого не розумів.
- Що ти наробив? - Що ти наробив? - хтось закричав над його головою. Він підняв голову і побачив птахів, які кружляли над ним. - Швидше дай їй води, а то вона помре.
Самвел рукою вдарив по землі і чиста жива вода омила обличчя дівчини. Вона здригнулася і підвелася.
- Хто ти? - здивовано запитала. - Самвел, - тихо відповів він. На нього дивилися великі смарагдові очі дівчини. - Звідки ти прийшов? - З-під землі. - Що? Що ти сказав? - з болем запитала вона. - Ти син Великого Горяна підземелля? - Так, - гордо відповів Самвел. - О-о-о! - тільки й спромоглася сказати дівчина. - Мене зовуть Великий Самвел. А ти хто? - А я онука баби Степаниди, Надія. - А чому ти плачеш? - Бо пророчі слова старої циганки збулися. Я сама поклала до твоїх ніг польові квіти. Я сама наділа на твою голову вінчальний віночок… А сьогодні ж такий день, день Івана Купала, - і вона гірко заплакала. - А чому ти плачеш? - Бо я хотіла цей віночок опустити в річку, щоб мати-річка показала мені мого судженого. А вийшло так, що я сама тебе знайшла і обрала. - То чому ж ти плачеш? - Бо я не думала жити в підземеллі. - А чому ні? - він хотів розповісти їй про красу підземелля, та дівчина його зупинила. - Якщо така моя доля, то прошу, виконай мої три бажання. - Якщо вони не суперечать природі, - тихо сказав він. - Перше моє бажання. Ти поживеш серед людей до того часу поки, калина не подарує нам свій весільний вінок.
Самвел ще не знав, що це, але, дивлячись на дівчину, сказав: «Добре!»
- Друге бажання. Ти попробуєш ягоди з весільного віночка і я народжу тобі трьох синів і дочку.
Він радісно усміхнувся і сказав: «Спасибі тобі». Надія ще не знала, що у Велетнів народжуються тільки сини. Тому звістка про донечку пробудила у нього якісь інші почуття і думи. Вона продовжила:
- І третє моє бажання. Якщо у мене не стане сили жити в підземеллі, ти відпустиш мене і донечку до степу, до сонця, до людей. - О-о-о! Заради нашого кохання і донечки, яку ти мені подаруєш, я виконаю і це бажання.
Він взяв її на руки і поніс до села, до оселі баби Степаниди. Люди їх радісно вітали. Співали пісні і водили хороводи. Самвел дивився на це дійство і дивувався красі і щедрості цих людей. Вони, ніби діти, сміялися і веселилися. А їхня музика була ще дивніша. Вона линула понад степом, розповідаючи про їхнє кохання, та раптом зупинилась і чомусь скрипка заплакала... Але через мить уже сміялася і веселила людей, говорячи:
Життя іде, воно цвіте і дарує щастя. Беріть його, люди!
Самвел прожив серед людей до тих пір, поки калина не подарувала їм весільний вінок.
На весіллі Надія взяла із вінка ягоди і дала Самвелу. Він скуштував. Вони були кислі і несмачні, та на разі відчув, як тіло стало наповнюватись якоюсь теплотою і легкістю. Надія поклала в його долоні свої руки і він відчув ніжність. А через мить, притиснувши її до себе, відчув як сильно б’ється її серце. Йому захотілось стати з нею одним цілим.
Надія посміхнулася, вдруге взяла ягоди і дала Самвелу. І Самвел знову скуштував. Це були смачні і солодкі ягоди кохання. Він відчув їх насолоду… І щось в його грудях забриніло і заспівало. Він засміявся… Взявши дівчину в танок, танцював і веселився, як і всі люди великого степу.
Втретє взяла Надія ягоди з віночка і дала Самвелу. Він скуштував. Вони мали інший смак, смак гіркоти, і смутку. І він заплакав. Це було вперше за все його життя. Він плакав, як плачуть люди.
Відшуміло і відгуло весілля. На ранок баба Степанида провела їх за село, благословила і сказала:
- Буду чекати, - повернулась і пішла.
Самвел взяв на руки Надію і опустився у своє підземне царство.
Надія, як і обіцяла, народила йому трьох синів і донечку. У царстві Великого Горяна був великий переполох. Всі приходили подивитись на чудо дівчинку. А вона лежала собі тихенько і до всіх посміхалась.
Діти виростали здоровими і гамірливими. І лише Надія час від часу худла, хоч молодість і краса залишалися при ній.
Одного дня Надія приготувала особливу вечерю. Діти і Самвел їли і нахвалювали маму. Після вечері, коли Самвел і Надія залишилися самі, вона сказала:
- Закінчилися ягоди нашого весільного віночка. Я вже давно їх не їм і сили покидають мене. Завтра до схід сонця ти винесеш мене й донечку до степу, до сонця, до людей.
Самвел був вражений. Стільки років минуло і вона мовчала… Він думав, що все забулося. Аж ні. Він обійняв її і сказав:
- Кохана моя, кожна мить з тобою - велике щастя. Але мушу тобі сказати, час в якому ти жила на землі летить набагато швидше, ніж час в нашому царстві. - Я знаю, коханий. Коли помирала баба Степанида, я провела її в останню путь. Коли був голодомор на моїй землі, я була зі своїми людьми. Коли… Самвел здивовано глянув на неї і перебив: - Як? Як ти пройшла через портали? - Мені допомагали діти. - Ну звичайно… Я ж їх навчив. А чому я про це не знав? - Бо тебе не було вдома. Ти перевіряв кордони, а коли повертався стомлений, потребував багато уваги, щоб відновити сили. - Тому ти зустрічала мене бліда і схудла. А я думав, що ти так сильно сумуєш за мною. - Сумувала… І завжди подумки була з тобою, говорила і розповідала, а потім просила поради, сили і захисту. - І я тобі давав. - Давав, коханий, давав. І я тобі вдячна за все хороше, а особливо за дітей. - Кохана, а звідки ти знала, що відбувається на землі? - Баба Степанида дала мені колечко, яке переходить із роду в рід. Ось поглянь. Це краплина живої роси. Вона може говорити і показувати. - Подаруй мені це колечко. - Ні, коханий. Воно дістанеться нашій Волі, бо це є оберіг. А тобі я дам інше колечко. Його зробили наші діти, але в ньому краплина моєї крові. Якщо зі мною щось станеться краплина почорнію і застигне. - А як я зможу допомогти нашій Волі? - Ти відчуєш це серцем, - вона посміхнулась і поцілувала його.
Минуло чимало часу. Одного вечора Самвел сидів в задумі і дивився на колечко Надії. Раптом він побачив, що краплина почала чорніти, а на разі засвітилася і засяяла, ніби посміхнулася до нього, та через мить почув: «Прости, коханий! Прощай!» Самвел був вражений. Він покликав синів і сказав:
- З мамою щось трапилось. Готуймося в дорогу!
Сини стояли і мовчали.
- Що? - запитав він. - Чому ви стоїте і нічого не робите? - Мама пішла від нас, і вже давно, - сказав старший син. - Як пішла? Куди? Краплина сяє і посміхається, - розсердився Самвел. - Подивіться! - Мама віддала свою кров трьом маленьким дітям, - сказав середній син. - Чому? - Бо вони тяжко хворіли, а твоя сила землі і любов до мами врятували їх, - сказав менший син. - А мама? - А мама стомилася і пішла спочити. - Ти забув тату, що тут час іде повільніше, ніж на землі. Самвел гірко заплакав, а потім тихо мовив: - Ти перша розтопила моє камінне серце, і дала відчути, як б’ються серця двох. Ти перша, моя кохана, показала красу і велич землі. Кохана моя, ти перша відкрила багатство духовного світу людей. Що мені з цим робити? О-о-о! Як мені болить в грудях…
Сини як могли так і втішали батька. Заспокоївшись Самвел сказав:
- Я дозволяю вам самим вирішувати свою долю. Але у мене до вас є одне прохання - не порушувати закони підземелля і людей.
Старший син залишився біля батька оберігати кордони підземного царства. Середній і менший син пішли до людей оберігати кордони маминої землі. У них народжувалися діти і правнуки, які несли в собі код чистоти і любові, справедливості і честі.
Одного літнього ранку Самвел вивів своїх внуків та правнуків до степу, до сонця, до людей. Він хотів познайомити їх з ріднею. Та коли побачив біля будинку баби Степаниди дівчину, яка йшла йому назустріч у віночку з квітами і сміялася - скам’янів.
Він назавжди залишився біля людей, щоб віддавати їм силу землі , здоров’я і любов.
33-й (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)| Журавочка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Іванка та хлопчика Потічка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про вертунців і Бабу Ягу (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Тризуб (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Україну (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казки бабусі Валі (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Ода воді | Притча про вдячність (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о звезде (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о космосе (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
