Категорія:Українська авторська казка

Валентина  Яцкул-Пантазьева
                                        КАЗКА  МОГО  ДІДА
                                    
                                      Співають  бджоли  у  саду,
                                      П'ючи  нектар  з  квіток  кохання.
                                      Яка  гармонія  Землі!
                                      Який  чарівний  світ  пізнання!

                                      Моє  дитинство,  мов  у  сні,
                                      Пливе  квітучим  содом  діда.
                                      Він  у  солом'янім  брилі  -
                                      Духм'яно  пахне  різноцвіттям.
                                      Я пригортаюсь  до  грудей
                                      І  смикаю  його  за  вуса, 
                                      І  бачу  усмішку  очей,
                                      І  чую  шепіт  біля  вуха:
                                      -Моя  маленька  пташка  встала
                                      І  заспівала  в  цім  саду.
                                      Вона  і  Сонце  привітала,
                                      І  Землю  рідную  свою.
                                      Ходи  до  мене,  моя  люба!
                                      Попий  росу  прекрасних  трав,
                                      А  потім  казку  розкажу  я,
                                      Що  ще  від  прадіда  чував.

                                      Колись  по  нашій  Україні
                                      Розкидав  вітер  каплі  сліз.
                                      І  там,  де  падали,  й  понині
                                      Стоять  озерця  його  сліз.
                                      Зоряним  світанком,
                                      Лебединим  ранком
                                      На  одному  озері
                                      Квітка  розцвіла.
                                      Чистоту  кохання,
                                      Вірність  і  жадання,
                                      Щастя  і надію.
                                      Людям  принесла.
                                      Все  навкруг  співало  
                                      Й  душу  звеселяло
                                      Веселковим  щастям
                                      Вквітчалась  Земля
                                      Небо  задивлялось
                                      І  краси  торкалось,
                                      І  бриніли  струни
                                      Загравою  дня.

                                      Та  зірвався  вітер,
                                      І  завмерли  звуки...
                                      Тиша  наступила
                                      В  степовім  краю...
                                      Над  землею  линув
                                      Суховій  триклятий,
                                      Бо  вбивав  кохання
                                      На  своїм  шляху.
                                      - О,  моя  Лілея,
                                      Квіткою  ти  стала!
                                      А  мій  брат-бурлака
                                      Все  тебе  шука.
                                      Та  не  зна  нещасний,
                                      Що, в  сльозі  сховавшись,
                                      Ти  красу  кохання
                                      Людям  принесла.
                                      Я  зсушу  твій  корінь
                                      Й  біле  твоє  личко.
                                      І  не  стане  сили
                                      В  тебе  на  красу.
                                      А  твоє  кохання
                                      Відійде  з  тобою.
                                      І  забудуть  люди
                                      Ніжність  й  доброту.-

                                      У  шаленнім  танці
                                      Закрутив  він  квітку.
                                      Вирвавши  з  озерця,
                                      Кинув в  забуття.

                                      Та  не  знав  Триклятий
                                      Степового  краю
                                      Й  сили  чарівної,
                                      Що  дає  Земля.
                                      Бо,  де  впала  квітка  -
                                      Там  текла  вже  річка,
                                      Й  напувала  корінь,
                                      Даючи  життя.

                                      Розгнівився  Сухорукий...
                                      Та  й  почав  свистіти,
                                      Випускати  з  рота  вітри
                                      Та  й  усе  сушити...

                                      Раптом  з  неба  грім  ударив
                                      Й  блискавиця  впала,
                                      Запаливши  Триклятого
                                      Землю  очищала.
                                      Тихий,  теплий  дощик  падав
                                      На  суху  землицю.
                                      Напував  він  квіти  степу
                                      Й  квітку-чарівницю.

                                      Заспокоїлись  всі  сили
                                      Й  полягали  спати
                                      А  на  ранок  до  схід  сонця
                                      Йшли  люди  купатись.
                                      Привітавши  Сонце  й  Землю
                                      Одежу  знімали -
                                      Очищали  тіло  й  душу
                                      І квіти  збирали.
                                      Та  не  бачили  щасливі,
                                      Що  ходять  між  ними
                                      Три  красуні  степовії,
                                      Три  сильнії  сили.

                                      Отак  мене  вітав  щоразу
                                      Прекрасний  сивий  дідуган
                                      А  я,  забравшись  на  коліна,
                                      Затамувавши  подих  свій,
                                      Вслухалась  в  дивну  казку степу,
                                      П'ючи  нектар  прекрасних  слів.