Кров i Сніг. Іспанська народна казка

Жив собі принц.

Якось стояв він у палаці край вікна, а за вікном ішов лапатий сніг.

Як на те сталася біда: бавлячись ножем, він порізався, і крапля крові впала на сніг.

Побачив це принц та й каже:

— Поберуся тільки з тією, чиє ім’я буде Кров-і-Сніг.

Після цих слів зібрався він шукати свою наречену.

Мати благала, щоб він забув про це думати — такої йому ніколи не знайти.

Але принц не здавався, звелів осідлати коня і поїхав.

Та хоч скільки він блукав по світу, не міг зустріти тієї, яку шукав.

Тепер залишимо на якийся час принца і завітаємо до однієї господи.

Там жили батько й мати, і мали вони маленьку донечку, котру дуже любили.

Але вони так бідували, що незабаром померли з голоду.

А дівчина пішла по світу.

Ходила вона боса й гола, поколола все тіло, і там, де вона ступала, залишалися краплі крові.

От іде вона, як раптом почав падати лапатий сніг.

А навколо все ліс і ліс, дівчинка озирнулась і враз побачила хатку.

Підходить до хатки і просить:

— Чи не дасте мені притулку? Я заблудилась.

А там жила бабуся.

— Заходь, дівчинко, заходь,— каже вона.

Бабуся назвала її Кров-і-Сніг, бо дівчинка була вся в снігу та крові, й залишила в себе, щоб вона гралася з її донькою.

От якось розчісує бабуся золотим гребінцем біляві коси дівчинці, аж це йде мимо королевич, який уже втратив надію знайти наречену, і чує:

— Нумо, Кров-і-Сніг, повернися.

Підійшов він до хати та й перепитує, як звуть цю дівчинку. А бабуся:

— Кров-і-Сніг.

— Так це ж моя наречена! А батько й мати її де?

— Померли. Але вона ще маленька, щоб виходити заміж.

— Байдуже, я королевич, заберу її в палац і оберігатиму, аж поки ми змо¬жемо одружитись.

А тим часом він подарував дівчинці золоту корону і срібну сукню.

Бабуся наділа дівчинці сукню і корону й пішла проводжати її, адже та була ще маленька.

А щоб їй було веселіше, взяла з собою і свою дочку.

Принц пригнав два кораблі: на перший сів сам, на другий посадив свою наречену з бабусею та її дочкою, й обидва кораблі помчали під усіма вітрилами в море.

Вийшли вони в чисте море. Принц, щоб бачити Кров-і-Сніг, стояв на кормі свого корабля і гукав:

— Кров-і-Сніг, дивись, щоб тебе не продуло морським вітром!

А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питає в бабусі:

— Що принц каже?

А бабуся на те:

— Щоб ти скинула золоту корону і віддала мені.

От дівчинка і віддала їй корону.

Трохи перегодя принц знову гукає:

— Кров-і-Сніг, дивись, щоб ти не захворіла через морський вітер.

А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питає в бабусі:

— Що принц сказав?

— Щоб ти скинула срібну сукню і віддала мені.

От дівчинка і віддала їй срібну сукню.

Принц усе стояв на кормі корабля і, стежачи за її іграми, знову гукав:

— Кров-і-Сніг, гляди, щоб морський вітер не зашкодив тобі.

А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питає в бабусі:

— Що принц каже?

А бабуся:

— Щоб ти кинулась у воду.

— Ну, як він так каже, то кинь мене.

Бабуся схопила її і кинула у воду.

А на свою дочку наділа золоту корону та срібну сукню і, коли принц зійшов на берег, підвела її до нього і сказала, що вона — Кров-і-Сніг.

І принц від-рекомендував її батькові й матері як наречену.

А тепер повернемось до дівчинки. Після того, як вона упала в море, її про-ковтнув кит.

Опинившись в череві кита, дівчинка заплакала. Від гри на вітрі на палубі вона вся розпатлалася, тому й попросила кита:

— Ките, китоньку,

Відпусти на дві п’яді ланцюжка,

Адже я розпатлана така.

А кит на те:

— Чи не забагато, а то ще втечеш.

— Ні, не втечу.

Відпустив кит на дві п’яді ланцюжка.

От вона попливла і пливла, аж поки дісталась берега.

А там сидить собака, і в зубах у нього кусень хліба та бараняче реберце.

Собака віддав усе це дів-чинці, вона подякувала і стала гладити його.

Аж це кит сіпнув за ланцюг, і до¬велося дівчинці вернутись у середину китового черева.

А наступного ранку вона знову просить:

— Ките, китоньку.

Відпусти на чотири п’яді ланцюжка.

Адже я розпатлана така.

— Чи не забагато, а то ще втечеш.

— Не бійся, не втечу.

Відпустив кит на чотири п’яді ланцюжка.

Дівчинка знову на берег і знову зустрічає того самого собаку.

Дістала від нього кусень хліба та бараняче реберце, щиро подякувала і погладила собаку.

Аж це кит сіпнув за ланцюг, і їй знову довелося вернутись у його черево.

А третього дня дівчинка знову:

— Ките, китоньку,

Відпусти на шість п’ядей ланцюжка,

Адже я розпатлана така.

— Я не хочу, бо ти втечеш.

— Не втечу, обіцяю тобі.

Відпустив кит на шість п’ядей ланцюжка.

Дівчинка знову на берег.

А там собака з куснем хліба і баранячим реберцем у зубах.

А треба сказати, що цей собака належав королевичу, і з кожним днем він худнув і худнув, і королевич сказав своїм слугам:

— Що ж це ви не годуєте мого собаки?

А слуги на те:

— Та він щодня дістає кусень хліба і бараняче реберце.

Дивіться,— і слуги дали собаці кусень хліба та бараняче реберце.

Собака схопив той хліб та реберце і побіг просто до берега.

А принц і слуги — слідом.

От побачили вони, що собака зупинився біля дівчинки, прив’язаної до ланцюга.

А коли захотіли підійти ближче, ланцюг потягнув дівчинку в чисте море, і вона пропала в хвилях.

Тоді принц каже:

— Завтра підстережемо її на березі, а тільки вона з’явиться, сокирою обрубаємо ланцюг.

От наступного ранку дівчина й каже китові:

— Ките, китоньку,

Відпусти на вісім п’ядей ланцюжка,

Адже я розпатлана така.

— Чи не забагато, а то ще втечеш.

— Не втечу.

Відпустив кит на вісім п’ядей ланцюга.

Дівчинка одразу на берег, і тільки туди ступила, принц і його слуги схопили її, а потім — кресь! кресь! — соки-рою перетнули ланцюг.

Побачив це кит, кинувся в море і так лютував, що уда¬рами хвоста порозбивав усі зустрічні кораблі.

Принц дивиться на дівчинку — нібито знайома.

Питає, хто вона, а та:

— Кров-і-Сніг.

— А хто ж друга?

Розповіла тоді дівчинка про все, що з нею сталося.

Розгніваний принц поквапився в палац — і до бабусі.

Та й призналася в підміні.

Принц прогнав її та дочку, а сам одружився із Кров-і-Сніг, яка заслужила своє щастя.