Казка про Іванка та хлопчика Потічка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Велес тихою ходою,
Через поле напрямки,
Йшов до баби Степаниди
Лікувать свої кістки.
Раптом чує звідкись голос,
Та ще й з посміхом таким:
- І куди це Велес
Ноги свої гонить?
Та ще й так швиденько,
Ніби вони коні…
Перед ним стояла,
На ціпок зіпершись,
Мудра Степанида
У платку турецькім.
Невеличка зростом,
Літами багата.
Скільки себе помнив -
Все така ж завзята.
Чебрецевим духом
І пшеничним хлібом
Пахли її руки,
Натруджені віком.
Убілені коси
Гарно відтіняли
Молодечі очі,
Що в нього вдивлялись.
За плечима в неї
Торбина із зіллям
Та кошик з грибами -
Ото й усе збіжжя.
- Коні мої стомилися,
Грива посивіла.
Хочуть відпочити
Й посидіть без діла, -
В тон їй із посмішкою
Велес відповів.
Роки наші багатії
Летять, як вітрила,
Що їх ото гонить
Вітер безупину.
Гість дорогий в хату,
А я на порозі.
Давно виглядаю
З серцем у тривозі.
Ото вийшла трішки
Зілля назбирати
Та гарними стравами
Тебе повтішати.
У великій шані
Вони поклонились,
Обнялись, як рідні,
Й трішки просльозились.
Отак у розмові
Дійшли до хатини,
Яку прикрашали
Кущі із калини.
А сама хатина
Край села стоїть.
А село під лісом,
Ніби маків цвіт.
В хаті пахло хлібом
Й чебрецевим цвітом.
Від печі, що в півниках, -
Ще й смачним обідом.
Пригостила гостя,
Поклала спочити.
А сама на травах
Стала ворожити.
Які трави вибирала,
Які парувала,
А з якими говорила
Та ще й промовляла.
Отак ото до вечора
Зілля і зварила,
А щоб воно настоялось
Нічку поросила:
- Нічка темна-чарівниця,
Маєш прутик срібний.
Опусти його в це зілля
І зроби сильнішим.
Нічка темна, мудра жінка,
Зорі назбирала
Та й вкинула їх зілля,
Аби баба мала.
Срібний прутик опустила
Й Місяць попросила
Освятити зілля сяйвом,
Бо в ньому є сила.
Вранці Велес й Степанида
Росою умились,
Привітавши сонце й землю,
Богу помолились.
За стіл сіли, поснідали
Й праотцям лишили,
Пом’янувши добрим словом,
Під дубом присіли.
Та не встигли й обмовитись,
Хоч одним словечком,
Як із дуба до них вийшов
Лісовик маленький.
Вони в шані поклонились,
промовивши стиха:
- Рід від роду - одна рідня.
Степ, ліси і звірі -
один корінь Земля-Мати
І небесні сили.
Вони чинно поклонились
Й під дубом присіли.
Раптом чують за ворітьми
Голосить хлопчина.
У двір до них забігає
Й кличе Степаниду:
- Бабо! Бабцю Степанидо! -
він кричить щосили.
- Поможіть моїй матусі
І сестриці милій!
Степанида знала хлопця…
Підійшла і обняла.
Фартухом утерла личко
Ще й цукерку дала.
- Тихше! Тихше, не кричи,
Й потихеньку розкажи!
Але спершу привітайся,
Бо негоже в двір ступать
І добра не побажать. -Вибачте мені, будь ласка!
Мир і спокій в вашій хаті!
Вам здоров’я навіки!
І гостей ваших вітаю,
Щиро від душі бажаю -
Хай продляться їх роки!-
хлопець низько поклонився.
-То, яка вже там біда
У такого козака? -
запитала Степанида.
- Грався я оце надворі,
В бур’янах, у козака.
Раптом небо потемніло
І щось чорне прилетіло.
Увірвалося до хати
Й почало там щось кричати.
Я не міг і ворухнутись,
Так мені заціпеніло.
А коли усе скінчилось -
День і сонце знов прийшли.
Я швидесенько до хати…
А матусенька лежить
Й ледь губами шевелить.
Я хотів її підняти,
Та матуся не дала.
Кинувсь я і до сестриці -
Та ж сиділа, мов німа.
Я злякався й закричав,
Та матуся зупинила
Й наказала йти до вас,
Щоб швиденько й не барився,
Бо лиш ви та дядько Велес
Допоможуть врятувать.
А дідусь Лісовичок
Має зілля про запас.
Він його на грудях носить,
То ж просила передать.
Тільки мовив це хлопчина
Як підскочив Лісовик:
- Ні, не дам! І все по тому!
Люди в космос подалися.
Вже й по Місяцю пройшлися…
Там Венера і Юпітер…
Все подай їм і сповна!
Бідну землю так стоптали,
Сплюндрували, занедбали,
Що й дихнути вже катма.
Ти поглянь на ліс мій бідний…
Все зрубали, що змогли.
Звірі, любі мої діти,
Повтікали хто? куди?
І рослиночки всихають
Від хімічної води.
Бо вже й небо занедбали
Й плаче з горя від біди.
Ну, а ріки і моря?
Боже, воленько твоя!
Ти спаси цей світ зрадливий
І людей, що піднялись
До небес, де Божа сила,
Де гармонія звучить!
Бо вони за стільки літ
Не навчились в мирі жить.
Тіло й душу розділяють.
Все по крапельці вбивають,
А за цим - біда велика,
Бо руйнує цілий світ.
Хто ж у ньому буде жить? –
Лісовик так розходився,
Що на гриб перетворився.
Велес встав, нахмурив брови.
- Правду мовиш Лісовик.
Хто ж у ньому буде жить?
Але доля в нас така,
Як у того козака.
Все прощать і забувать,
І народ свій рятувать.
Бо вони не всі такі,
І живуть на цій землі.
Зараз ми їм допоможемо,
А затим вони тобі.
Ти, малий, не переймайся.
Цій біді поможем ми.
Степанидо, візьми зілля
Приготовлене мені.
А ти, друже Лісовик,
Дай-но корінь, що дали
Мавки з озера тобі.
Видно мама твоя віща,
Що так гарно знає все.
Лиш одне не розумію…
Ну, та зараз не про це.
Ти, шановний Лісовик,
Йди туди, де жити звик,
Ну, а ми йдем у село -
Зрозуміть, що ж то було?
- Велес, чуєш, постривай! –
Дуб столітній мовив тихо, -
Ось, візьми оцей напій,
Він є скіфським оберігом.
Я століттями беріг.
Та, мабуть, і час настав.
Велес низько поклонився
І напій у дуба взяв:
- Хай продлять твої роки
Молодесенькі дубки!
Що ж це трапилось такого,
Що свій скарб і дуб віддав? –
Подумки промовив Велес.
- А ще, Велес, є вода,
Яка творить чудеса, -
ще тихіше дуб промовив.
Вода там, де хлопчик грався,
В бур’янах, у козака.
Сірий камінь там лежить,
І калина там шумить.
Ти піднімеш сірий камінь,
Малий воду набере.
Ну, а далі Степанида,
Разом з матір’ю його,
Та сестрицею-майстриней
Рятувать будуть село.
Ти ж свою роботу знаєш,
Поспішай і вибачай!
Дивна тиша йшла селом…
Ні тобі дитячий сміх
І собаки з-за воріт.
Ні духм’яний запах хліба,
Що красою є села -
Мертва тиша лише йшла.
Так вони дійшли до хати.
Хлопець весь аж затремтів…
Велес взяв його за руку
І спокійно так повів:
- Ти із роду козаків, чи не так?
- Так.
- І сміливий ти козак, чи не так?
- Так.
- То чому тремтиш, мов дівка?
Подивися, ось сопілка.
Зараз ми підем до хати,
А ти будеш на ній грати.
Хлопець взяв сопілку в руки,
Сів на призьбі та й заграв…
Та сопілка дивно грала…
Про життя йому співала:
Летять у небі синім крилаті журавлі,
І ти за ними линеш в незвідані світи.
Ось, Вись твоя Велика, петляючи біжить.
Чарівність її манить і душу теребить.
Та ти летиш над світом туди, де журавлі
Летять у цюю пору із криками: «Курли!»
Кургани віщих скіфів стоять, як оберіг.
І ти летиш над ними, і чуєш заповіт:
«Хто б не прийшов на землю -
Тобі стоять і жить.
Оберігать народ свій і мову боронить.
В тобі живем, як сила, що дана із віків.
В тобі наша надія! Вставай, і вік живи!»
Іванку! Іваночку! Вставай!-
чує малий мамин голос. -
Дядько Велес й Степанида
Зачекалися тебе.
Ти ж повинен воду взяти,
Як столітній дуб сказав.
Мамо, люба! Ти вже встала?
А Любава? Де Любава?
- Усе добре, любий сину!
Поспішай же до калини
І дай Велесу води.
Та водиця первозданна,
Для людей життя несе,
Очищає тіло й душу
І надію всім несе.
Так, матусю, я вже йду…
Малий Велесу вклонився,
Степаниду обійняв.
Підійшовши до калини,
Синю стрічку прив’язав.
Степанида прошептала:
-Ти, калино, молода
І жива твоя душа.
То ж своїм корінням ніжним
Сірий камінь пробуди
І дорогу нам вкажи.
Синя стрічка з гілля впала,
І вода на камінь пала.
Камінь сірий застогнав –
Велес біля нього став:
Встань же камінь з-під землі
І дорогу нам вкажи
До води, що є живою
В царстві Матері-Землі.
Тільки Велес це промовив,
Як з-під каменя вийшов страж.
Чому, Велесе, тривожиш
Царство Матері-Води?
Невже ріки повсихали
І джерела повтікали
Із криниць, що є в селі?
Ні, шановний пане страже!-
Велес низько поклонився. –
У народі є личина,
Що струїла воду всю…
А тепер біда велика…
Тінь Чорнобиля блукає,
Незахищених вбиває.
Тому прошу, відкрий браму
В царство чистої води,
Бо лиш чистая вода
Поверне людям життя.
-Щоб відкрити тобі браму,
Треба пропуск показать
І святі слова сказать.
Степанида прошептала:
Ти, калино молода,
Хоч літами вже стара,
Послужи ще раз народу,
Дай намисто для добра,
Що колись тобі дала.
А ще те, що полишили
Рукодільці і майстрині
Сотні літ тому назад
Для години ось такої,
Прошу, в руки передать.
Кущ калини зашумів,
Гіллями залопотів
І побачили усі,
Як дівчина чорнобрива,
Русокоса і вродлива,
У віночку польовім
Низько стражу поклонилась
І промовила слова:
-Пропуском для них є я!
Ось тобі моя рука
І коралове намисто,
Що єднає серця двох.
Поспішай! Відкрий же браму!
Люди гарні тут живуть
І закони бережуть.
Степанидо, ось рушник.
Степанида підійшла
І дівчину обняла.
Страж ударив тричі в камінь
Й відбулися чудеса…
Ніжне світло згори впало
І людей всіх об’єднало.
Брама вхід для них відкрила.
Степанида поспішила
Постелити рушничок:
-Рушничок майстринь великих,
Обереги всі в тобі.
Послужи ще раз народу
І малого захисти.
А як він дістане воду,
Шлях додому поверни.
Мати сина пригорнула
І благословила:
- Іди з Богом, мій синочку,
Мамин чорнобривчик! –
І тихесенько в торбинку
Квіточку поклала.
Тая квітка - чорнобривчик,
Оберіг є мамин.
Тут Любава підійшла,
Посміхнулась ніжно:
Візьми, братику, калину -
Красу України!
Вона силу додає
І людей єднає,
А природа біля неї
Цвіте розцвітає.
Степанида обняла
І перехрестила;
- У тобі надія наша,
У тобі є сила.
Ти в дарунок для води
Ось візьми корінчик.
А він знає, що робити
У тім царстві чистім.
Дядько Велес підійшов
І сказав серйозно:
- Ну, козаче, час настав -
На рушник майстринь ставай
І в дорогу вирушай.
Ти у Матері-Води
Живу воду попроси
І народу принеси.
Ми тебе чекаєм.
Зняв Іванко черевики
І ступив на рушничок…
І в ту ж мить прибув до царства,
Царства Матері-Води.
Озирнувсь навкруг хлопчина,
Бачить грязний потічок.
Він здивовано промовив:
«Чудеса, так чудеса!
Вже й сюди личина впала.»
Закотив свої штанини
Й нумо чистить потічок,
Коли чує, хтось співає
І до нього промовляє:
- От спасибі, друг Іванко!
Який гарний ти козак,
Що почистив моє ложе…
Будем дружбу ми тримать!
Постривай, я не закінчив.
Ліки треба повкидать.
Бачиш, в мене є корінчик.
В ньому сила є жива
Не дивись, що він маленький,
Зате творить чудеса.
Але хто ти? Де сховався?
Та це ж я, твій потічок! –
сміючись, із води вийшов
дивний хлопчик-Потічок.
Ну, привіт, мій побратиме!
В дружбі будем ми завжди.
Подивися, як корінчик
Воду чистить й береги.
Тепер гарно тут все буде.
Я й калину посаджу,
Бо калина, то краса
І єднає всім серця.
У природі все сміється,
Як калина зацвіта.
А ще в мене є лозина
Від старенької верби.
Зараз ми її посадим
Ближче трішки до води.
Вона буде виростати -
Мавки стануть тут співати.
А як сумно тобі стане,
Буде тебе розважати.
Іванку! Іванку, підсоби,-
Чує Йванко мамин голос,
І хотів було вже йти.
- Стій, Іванку! Зупинися!
То не мама тебе кличе,
То бабусенька моя.
Вона в царстві все морозить
І під кригою хова.
От і зараз твоя праця,
І краса цих бережків
Заморозиться і стане,
А я спатиму без снів.
- Звідки ж тут взялась зима?
- В царстві всі є пори року,
Крім бабусеньки Зими:
Легінь Літо, хоть куди,
І звичайно, Осінь щедра…
Всі вони моя рідня!
Ти ж за мене не тривожся,
Бо весна тут спочива.
Вона спинить бабу Зиму,
А тобі вже йти пора.
Ти іди у царство літа…
Там матусенька моя
Час від часу спочиває
І послів своїх приймає.
Ти привіт їй передай
І перлину цю чудову.
А камінчик цей тобі…
Він в пригоді тобі стане
То ж бери його і йди.
Йванко швидко розпрощався
Й на рушник чарівний став
І в ту ж мить у літню пору
Біля озера пристав.
Коли бачить йде бабуся
Із відерцем для води.
Він хотів було, як завше,
Підійти й допомогти,
Та спинив його чийсь голос:
- Ні, постій! Не йди туди!
Це Засуха - мати Вітру,
Що лиш смерть несе в собі.
Що ж це з матінкою сталось?
Як пройшла вона сюди?
Потічок, невже це ти?
Я, Іванку, але тихо!
Треба царство нам спасать
І відерце рятувать.
- Постривай, я щось придумав…
Ось послухай…
У Карпатах України
На засніжених вершинах
Проживає Завірюха -
Танцюристка і співуха.
Щойно Ехо їй приносить
Звук трембіти із долин,
Як вона, убравшись в біле,
Прихопивши шарф вітрів,
У долину прилітає
І з гуцулами співає,
А затим в шаленім танці
Все кружляє і літає.
В мене є сопілка дивна
І рушник майстринь великих.
Зараз я на ній заграю,
А рушник мене сховає.
Завірюха прилетить
І Засуху остудить.
- Добре, Йваночку, придумав!
То ж бери сопілку й грай!
Взяв Іваночко сопілку
Та й заграв…
Та сопілка дивно грає -
Завірюха прилітає
І Засуху підіймає.
Вони вили, танцювали -
Між собою хизувались…
Ти, Іваночку, швиденько
Забирай срібне відерце.
І мене туди вкидай,
Зачерпни води з озерця
І швидесенько ставай
На рушник майстринь великих,-
тихо мовив Потічок.
Хлопець довго не барився,
За відерце ухопився,
Вкинув Камінь-Потічок
І набрав води з озерця.
Лиш ступив на рушничок,
Як відкрилось царство дивне.
Все жило в нім і співало,
Райдуга у небі грала.
На озерці чудеса -
Виплива царівна-диво…
Вся красива і вродлива.
А за нею і русалки…
Риба різна в воді б’ється –
Все живе тут і сміється.
Коли бачить хлопець, йдуть
Лісовик старий і мавки,
А за ним і звірі різні.
Лісовик вперед ступає
Й до цариці промовляє:
- Мати, чистая вода!
Ми прийшли тебе прохати
Й захисток у тебе мати.
Братик-Місяць нам прислав
Корінець життя і сили
Ну, а Велес наказав,
Щоб віддав його дитині.
Ти ж бо знаєш:
Води наші, світ рослин
І світ тварин -
Люди все так занедбали,
Сплюндрували, затоптали,
Що й життя уже нема…
/Завірюха і Засуха
Аж підскочили на місці/
- Ну, а ви чого ще тут?
Геть із царства на місця,-
наказала їм царівна.
Знаю, екологія страшна
Й гинуть люди безневинні.
Якщо Велес наказав -
Значить так тому і бути.
Він рятує все живе,
А не царство лиш своє.
Йванко взяв перлину в руки
І ступив на бережок.
- Здравствуй, Матінка-Вода!
Хай живе твоя рідня
Й довгі роки процвітає
І засухи більш не знає!-
він низенько поклонився.
А цариця зупинилась
І здивовано дивилась
На дитя людської долі.
- Звідки взявся ти такий –
Говіркий та ще й малий?
- Вибач, Матінко-Вода!
Привела мене біда…
Вся громада тебе просить
Врятувати від біди,
Бо лиш чистая вода
Порятує всім життя…
- Постривай!
Лісовик щойно сказав,
Що забрали люди корінь,
Що житя в собі несе.
То навіщо вам вода,
Яка творить чудеса?
- Ні, Матусенько-Вода!
Степанида віддала
Той корінчик для води,
Коли йшов оце сюди.
Я його воді віддав.
Потічок прочистив гарно
І корінчик опустив,
Щоб прочистив воду хвору
Й береги його вкріпив.
Там калину і вербу
З Потічком уже садили,
Щоб краса кругом була
І життя усім несла.
- Що ти кажеш тут, малий?
Що синочок мій живий?! –
розгнівилася царівна
й хвилі стали берег бить.
- Не хвилюйтеся, царівно!
Ось погляньте ви сюди -
Цю прекрасную перлину
Потічок для вас прислав
І просив не турбуватись.
Враз заплакала царівна
Й покотились перли дивні
З голубих її очей.
- Потічок, давай! Вставай!-
Розкажи своїй матусі,
Як ти царство рятував,-
тихо вимовив Іванко.
- Та не плачте ви, матусю!
А то й я почну ревти,
Що ж то скажуть про нас люди:
«Мокротиння розвели».
Вибачте мені, матусю,
Що непослухом я був!
Тут царівна посміхнулась
І синочка обняла:
- Я ж так гірко сумувала,
Що й Засуху прозівала.
А вона, стара карга,
В нашім царстві панувала.
Та спасибі вам, сини,
Врятували царство ви!
Ти, Іваночку, сміливий,
Але чесно дай отвіт.
Невже страшно не було,
Коли ти сюди збирався,
Потім сам уже зостався?
-Ну, звичайно, страх мій був!
Та його здолала квітка,
Що матусенька дала.
Чорнобривчик, оберіг мій.
Ось, погляньте, як жива.
Вона гріє моє серце
І енергію дає,
А як треба ще й співає,
«Чорнобривчиком» взиває,
Як матусенька моя.
Ну, а ще була калина
І лозина від верби,
Та корінчик для води.
Всі вони є обереги,
Як ото рушник майстринь.
А ще…
Дядька Велеса наука
І наказ, щоб без води
До людей я не вертався.
То ж прошу уклінно вас -
Порятуйте від біди!..
Вся громада наша просить,
Бо лиш чистая вода
Порятує всім життя.
- Що ж, Іваночку, я дам
Для людей живую воду.
І цим скріпим ми життя
Ще на довгії літа…
Тричі хлопнула в ладоні -
Карась виплив із води:
Принеси мені в амфорі,
Що лиш сов про цеє зна,
Чисті води, первозданні,
Що несуть в собі життя.
Ось мій перстень. Не барись!
Карась швидко обернувся
І з амфорою вернувся.
Передав її цариці.
Та промовила слова:
- Ось священная вода…
Вона всіх нас поєднає
І научить в мирі жить.
Цінувать життя в зернині
І з тваринами дружить.
Ну, а ти, дитя людини
Будеш їх оберігать
І в обіду не давати.
Потічок прочистить води,
Ти ж посадиш верболози
І калину для краси,
Щоб співали береги.
То ж візьми ти дар Води
І додому поспіши.
Хлопець взяв амфору в руки
І уклінно проказав:
- Ви простіть мій рід великий
За біду, що принесли…
Ми научимося жити
І в гармонії творити,
Цінувать життя Землі.
На рушник майстринь він став
І покинув царство водне.
33-й (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)| Журавочка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Іванка та хлопчика Потічка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про вертунців і Бабу Ягу (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Тризуб (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Україну (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казки бабусі Валі (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Ода воді | Притча про вдячність (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о звезде (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о космосе (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
